«Ваша правда про війну заважає нам жити...» (погляд із Запоріжжя) - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » «Ваша правда про війну заважає нам жити...» (погляд із Запоріжжя)

«Ваша правда про війну заважає нам жити...» (погляд із Запоріжжя)

Зіновій ПАРТИКО, Запоріжжя

В Україні святкують 70-річчя звілнення від нацистських окупантів. Кампанія почалася на Сході України і докотилася до Дніпра. Це добра нагода ще раз згадати про події воєнних років, зокрема в українських регіонах.

Нещодавно вийшла книжка «Запорізький рахунок Великій війні. 1939 — 1945» (Запоріжжя: Просвіта, 2013. 416 с.). Керівником творчого колективу цієї монографії є доктор історичних наук, професор Запорізького національного університету Федір Григорович Турченко. Пропонуємо читачам нашої газети інтерв’ю з ним.

Зіновій ПАРТИКО: — Шановний Федоре Григоровичу, участі України в Другій світовій війні в нас присвячено величезну кількість досліджень. За підрахунками одного з українських істориків, їхня кількість давно перевищила 20 тисяч. Тобто 1939 — 1945 роки — своєрідні рекордсмени з популярності серед істориків. Навіщо ще одна книжка?

Федір Турченко: — Це правда. До нашого часу видано гори літератури про події Другої світової війни на українських теренах. Важко знайти таку популярну тему, про яку говорять настільки ж інтенсивно. І ще важче знайти тему, настільки покалічену політичною кон’юнктурою, ідеологемами та міфами. У їхніх хитросплетіннях навіть фаховим історикам іноді важко зрозуміти, що ж насправді відбувалося в ті трагічні роки. Особливо, коли це стосується регіональної історії. Чимало людей, читаючи цілком достойні праці про воєнні події в Україні, сприймають їх так, ніби вони стосуються когось іншого, мовляв, «так, це могло бути, але деінде, не в нас, бо в нас, на землях запорізького краю, все було зовсім по-іншому».

Тому очевидною є відсутність наукових публікацій, побудованих на місцевих матеріалах, які б пересічний читач міг пов’язати з власною родинною історією, минулим своєї «малої Батьківщини».

З. П.: — Спотворення історії війни, про які ви згадуєте, мають системний характер чи вони є поодинокими, випадковими казусами, що ґрунтуються на окремих штампах?

Ф. Т.: — Так, справді, у радянські часи було створено ідеологічні штампи, на основі яких усі, хто писав про війну, мали творити міфи. Відповідно до цих штампів у будь-якій розповіді про воєнні події належало вказувати на переваги соціалістичного ладу над капіталістичним, морально-політичну єдність радянського суспільства, дружбу народів СРСР, керівну роль Комуністичної партії, талант радянських полководців і масовий героїзм рядових бійців.

Укладені загальнодержавні міфи створювали глобальне полотно, увінчане сакральним словом: «Перемога». Те, що в нього не вписувалося, — реальні та штучні труднощі війни, мільйони невиправданих жертв і трагедії цілих народів, варварське насильство комуністичної влади над власними громадянами і багато іншого, «незручного» — вважалося навіть не друго-, а третьорядним, випадковим, дрібним, таким, що не вартує уваги. Головним завжди мало бути те, що ми — перемогли.

На викладених засадах формувалися й регіональні міфи. Ідеологічні штампи для всіх них були спільні, а різними — лише їх змістове наповнення. До цих обов’язкових спільних штампів належали: героїчна оборона (чи наступ) радянських військ, евакуація й трудовий героїзм в радянському тилу, масова боротьба партизанів і підпільників з окупантами, після визволення — самовіддана відбудова, боротьба з націоналістами тощо. В історії періоду війни в Запорізькій області на цих штампах ґрунтувалися: оборона Запоріжжя 1941 р., евакуація в радянський тил промислових гігантів перших п’ятирічок, подвиг запоріжця Олексія Єременка, комуністичний рух спротиву під час німецької окупації, бої за визволення краю в 1943 — на початку 1944 р., відбудова і допомога фронту в 1943 — 1945 р. і т. п. Як усе відбувалося насправді, нікого особливо не цікавило. Коли ж наш колектив істориків почав вдаватися в деталі, то постала картина, що ніяк не вписувалася в рамки офіційного міфу.

Тому спотворення історії війни, про які ви згадали, мають не поодинокий чи локальний, а системний характер.

Хоча з розпадом СРСР цей загальнодержавний міф став розвіюватися, проте за останні роки з його уламків у запорізькому краї, схоже, знову стали ліпити новий, локальний, що є аналогічним за змістом до свого попередника.

З. П.: — Якою є реакція на вихід книги її перших читачів?

Ф. Т.: — У цілому, позитивна. Проте деякі читачі кажуть: «Ви переписуєте історію!» Та ні, ми її не переписуємо. Ми її або виправляємо, якщо було спотворено істину, або пишемо цілком заново, коли щось взагалі замовчували. Чому? А через те, що ця історія зі самого початку була написана заідеологізовано, неправдиво, на тих штампах, про які я сказав вище.

І це не тільки думка нас — творчого колективу істориків — як науковців. Ось думка окремих всесвітньовідомих учасників тих подій, які вже в час війни відчували цю фальш: «Є дві правди, — писав 18 листопада 1942 р. у своєму «Щоденнику» Олександр Довженко. — Одна дійсна, реальна правда. Друга — вигадана, неіснуюча, така, якою хотіли б її бачити. Вона вважатиметься за дійсну, а дійсна — за ворожий наклеп». Як точно сказано! До речі, нагадаю ще одні слова того ж О. Довженка: «Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців».

Щоб читачі відчули, чому потрібно змінювати парадигму війни, наведу позицію, якщо так можна сказати, «зі самого середовища» творців цих штампів і міфів, а саме позицію начальника Головного політуправління Радянської армії Олексія Єпішева, який у 70-х роках минулого століття на пропозицію давати про війну більше правдивої інформації відповів: «Кому потрібна ваша правда, вона заважає нам жити?» Як можна сприймати ці висловлювання не тільки науковцеві, а й будь-якій нормальній людині взагалі?

Отже, це не ми придумали, що радянська історія радянсько-німецької війни є спотвореною. Це самі автори радянської концепції свідомо стверджують, що їх концепція суперечить істині, тобто, що чорне — це біле, а біле — це чорне.

З. П.: — У курсі новітньої історії України Друга світова війна часто є каменем спотикання, що не вписується в загальну канву вітчизняної історії. Наприклад, читаєш про страхітливий голодомор-геноцид населення України у 1930-ті роки, а через кілька сторінок — про масовий героїзм цього ж населення у Великій Вітчизняній війні. Ще через кілька сторінок — знову про голодомор цього населення в 1946 — 1947 роки, «жданівщину» й таке інше. Як ви подаєте ці суперечливі явища у вашій монографії?

Ф. Т.: — Це питання не давало спокою нашому колективу. Суперечність очевидна, адже не можна одночасно з вини влади помирати від голоду і тут же самовіддано її захищати. Це вимагало пояснення, оскільки просто не вкладається в людський інстинкт самозбереження.

Тож ми вирішили розпочати аналіз не з 1941 р., а з 1939 р., коли було створено Запорізьку область, тобто почали з широкого екскурсу в попередній період. Це дало змогу сформувати картину справжніх настроїв жителів регіону, з якими вони зустрічали початок радянсько-німецької війни.

Як виявилося, в той період переважна більшість населення краю жила повсякденними турботами: змінити своє життя на краще, подолати дефіцит і припинити репресії. Багаторічна політика сталінського режиму, спрямована на ліквідацію всіх форм самоорганізації населення, перетворила його на масу окремих добре контрольованих індивідів. Як наслідок, прибічники та відверті супротивники існуючих в СРСР порядків перебували на протилежних полюсах суспільно-політичних настроїв. Зокрема, прибічників ладу було відносно небагато, десь до 10%. Тому лояльність місцевого населення до радянської влади, про яку потрібно було говорити на мітингах та зборах передвоєнних років, була заснованою на залякуванні, а тому позірною, зовнішньою. Отже, чи можна стверджувати, що ця держава (СРСР), яку роздирали внутрішні, корінні суперечності, була міцною? Зрозуміло, що ні. В такому стані ця країна й увійшла у війну.

З. П. —  Чи збереглися ці суперечності й під час воєнних дій?

Ф. Т.: — Із самого початку і до кінця війни для жителів регіону проблема виживання важила значно більше, ніж будь-які сталінські заклики віддати життя за збереження соціалістичного ладу. Чимало сучасних читачів, можливо, не зовсім чітко усвідомлюють, які вимоги висувала радянська верхівка до місцевого населення. Так, з одного боку, влада вимагала від населення завдавати противнику максимальної шкоди без огляду на можливі втрати як серед військових, так і серед цивільних. Прикладом такого бездушного ставлення до людей стали підрив радянськими мінерами Дніпрогесу та інших об’єктів в обласному центрі, а також оточення й поразка 9-ї та 18-ї армій у Приазов’ї. Втрати німців від цих дій були мінімальними, втрати ж серед бійців Червоної армії та мирних жителів — на порядок вищими (понад 100 тис. чол.). З іншого боку, від цього ж населення, яке лишалося на окупованій території, вимагали знищити всі запаси товарів і продовольства й вести нещадну боротьбу з «новим порядком». Як при цьому залишені напризволяще люди та їхні родини будуть виживати, сталінський режим узагалі не обходило.

Зрозумівши, що радянська влада залишає їх на голодну смерть, люди почали не знищувати все те, до чого закликала радянська влада, а стали розбирати колгоспне майно, магазини, склади з продовольством і промисловими товарами. У такий спосіб місцеве населення своїми самочинними діями зірвало наказ Сталіна від 3 липня 1941 р. про тактику «випаленої землі».

Інший індикатор суспільних настроїв — це Рух Опору під час окупації. Добре розуміючи негативне ставлення до радянської влади пересічних громадян, більшість керівників, призначених формувати партизанські й підпільні групи, залишили область разом з відступаючою Червоною армією. З трьох сотень підпільників та понад 800 партизан в окупованій області залишилося усього... 30 осіб. Але й серед них почати підривну діяльність наважилися лише одиниці.

З. П.: — Традиційно в нас виділяють дві течії Руху Опору — радянську та незалежницьку, національну...

Ф. Г.: — Практично ніде на окупованих територіях спротив нацистській владі не був ідейно монолітним. За монополії в СРСР комуністичної ідеології це є закономірністю. Відповідно, в умовах Запоріжжя (як і всієї УРСР) можна вести мову навіть не про дві, а про три течії: прорадянську, визвольницьку та позаполітичну.

Радянська течія була лише однією з трьох. Її намагалися сформувати на радянській території на початку війни і контролювати з-за лінії фронту через евакуйовані партійні комітети й створені штаби партизанського руху. Друга течія висувала гасла національного визволення, створення незалежної України. Її репрезентували представники місцевих груп революційної ОУН та їх симпатики. Течії ворогували одна з одною. Щоправда, 1943 р. у Мелітополі була спроба налагодити співпрацю обох груп у боротьбі зі спільним ворогом, проте комуністичне керівництво ці спроби зупинило ще на початковій стадії.

Між іншим, слід зазначити, що після повернення радянської влади не тільки націоналісти, а й значна частина комуністів, які з 1941 до 1943 р. залишалися на окупованій території, були репресовані.

Оскільки основна частина запоріжчан украй негативно ставилася до сталінського терору і репресій, то на початковій стадії окупації вона, відповідно, не мала політичних мотивів для боротьби з нацистами, оскільки мала надію на те, що нацисти будуть «кращі». Тому як радянська, так і визвольницька течії спротиву мобілізували на боротьбу з нацизмом порівняно невелику частину населення — лише по кілька сотень осіб.

Натомість, у тій конкретній історичній ситуації настроям наших земляків найбільше відповідала неполітична боротьба з нацистським тоталітаризмом. Ця боротьба не мала організаційних центрів і була, значною мірою, стихійною і ґрунтувалася на засадах загальнолюдської та релігійної моралі. Тому для запоріжчан солдати вермахту, поліцаї, старости були «хорошими» чи «поганими», «співчутливими» чи «безсоромними», «розумними» чи «дурними» залежно від їх оцінки з позиції загальнолюдської та релігійної моралі. Причому так само, як і радянські солдати, колгоспні функціонери, компартійні працівники. Подібне ставлення зафіксоване у десятках інтерв’ю очевидців. Війни, записаних етнографічною експедицією історичного факультету нашого Запорізького національного університету.

Ця третя течія спротиву набула дійсно масового характеру. Позаполітичний опір для населення, що було дезорганізоване тоталітарними режимами, позбавлене своїх соціальних та культурних еліт, був природним.

З. П.: — Наявність Руху Опору свідчить про незадоволення населення «новим порядком», який встановили нацисти. Чи мав він якусь регіональну специфіку?

Ф. Т.: — Для відповіді на це запитання важливо зрозуміти сутність режиму, встановленого нацистами. Річ у тім, що їхньою метою була максимальна експлуатація матеріальних та трудових ресурсів краю в інтересах Третього Рейху, перетворення його на колонію з упокореним населенням. Але реалізувати в умовах війни повною мірою ці наміри вони не могли, тож у деяких сферах ішли місцевому населенню на поступки. Тому існувало мінімальне продовольче постачання, так само мінімально функціонувала медицина, освіта, культурні заклади. Навіть усі розпорядження німецької влади оприлюднювалися українською мовою. Стимулювалося відродження релігійних громад.

Проте в ключових питаннях нацистська будова держави мало чим відрізнялася від сталінської. Така схожість в ідеології призвела до того, що нацисти цілими блоками залишали чинною нормативну базу радянської системи управління і, відповідно, залишали функціонувати у незмінному стані колгоспи, МТС, споживчу кооперацію, державні профспілки, норми виробітку тощо. Причиною цього було те, що обидва режими розглядали Україну як колонію, з якої намагалися «витиснути» для метрополії якомога більше ресурсів. Але, зазначу, голоду під час окупаційного, нацистського режиму (без будь-яких сумнівів) усе ж не було. Землі, до речі, для власних потреб селянам дозволялося мати більше, ніж за радянської влади.

Та річ тут не в тім, що нацисти були змушені в певних межах «толерантно» ставитися до місцевого населення. Зовсім ні (їхні цілі — перетворити захоплені землі на колонії — добре відомі й описані в наукових працях). Річ у тім, що й попередній, сталінський режим ставився до місцевих жителів «толерантно» настільки ж, як і нацистський. А тому мовчати про це нам, історикам, — такий самий злочин, як і забувати про звірства нацистів.

З. П.: — А як населення зустріло повернення радянської влади, яка за своєю суттю так само була окупаційною?

Ф. Т.: — Найперше скажу про «чорносвитників». Це жителі області, яких відразу ж після звільнення території від німців мобілізовували до лав Червоної армії так звані польові воєнкомати. При цьому «чорносвитникам» не видавали ні обмундирування, ні зброї і негайно кидали в бій на німецькі кулемети чи мінні поля. Крім того, їх навіть не обліковували як воїнів Червоної армії, що давало командному складу змогу не відповідати за людські втрати. І тут йдеться про десятки тисяч наших земляків — запоріжців. Але так було не тільки у нас, так було по всій Україні.

А коли говорити про «чорносвитників» загалом, то про них маршал Г. Жуков 1943 р. казав так: «Зачем мы здесь, друзья, головы морочим? На хрена обмундировывать и вооружать этих хохлов. Все они предатели! Чем больше в Днепре перетопим, тем меньше придется в Сибирь после войны ссылать». Так режим, що вже відчував перемогу у війні, мстив тим, хто зумів під час окупації вижити. У чому була їх вина? На наш погляд, вони заслуговують на те, щоб їм поставити пам’ятник під назвою «Постріл у спину».

Реакцію місцевого населення опишу двома спогадами. Перший (М. Євтушенко, с. Мала Білозірка): «...Як закричать усі: «Ой, наші, наші!!!» Ми пішли з папкою туди. Тоже наших прийшло дев’ять чоловік, розвєдка... Їм хто яблуко, хто булочку, хто кружку молока несе, всі плачуть, всі радіють, всі обнімаються — наші прийшли». Другий спогад (П. Сергієва, с. Скельки): «...А тоді, як красні заступили, ми вернулися [з німецької окупації]. І в нас зразу коні позабирали. Корови були... Наші позабирали. Наші... [А німці] Тоді ж вони ланки ділили. І оце люди содержували. А тоді, як верталися, наші — забирали».

Після повернення радянської влади деякі національності, представники яких компактно проживали в Запорізькій області, взагалі отримували ярлики «народів-зрадників», що означало відвертий геноцид наших земляків, — етнічних німців, болгар, кримських татар.

І ще про одне, про що говорити тривалий час вважалося крамолою, посяганням на святая святих, тобто на міфічну «правду Війни». Так, у газеті «Червоне Запоріжжя» за 1944 р. будь-хто може прочитати про тисячі пудів хліба, зданих жителями нашого краю під час хлібозаготівель 1943—1944 р., про куплені на гроші місцевого населення танкову колону й ескадрилью вартістю мільйони карбованців. Виникає запитання: а звідки відразу ж після приходу радянської влади в населення взялися ці чималі ресурси, якщо жити під окупантами за радянською версією війни було так погано? Отже, одне з двох: або радянська влада знову, як у часи голодомору, вичавлювала із запорізьких селян усе до останньої зернини, або під час окупації запоріжці змогли хоча б частково вижити і щось нагромадити...

З. П.: — У книжці описується історія з дійовою особою на широковідомому плакаті, що отримав назву «Комбат»? За прототипа цього комбата вважали реальну людину, запоріжця. Цю особу посмертно навіть висували на присвоєння звання Героя України. Чи справді прототипом булла саме та особа, пам’ять якої зараз увічнена на меморіалі в Запоріжжі?

Ф. Т.: — Приклад плаката «Комбат» — це ілюстрація міфотворчості на тему Великої Вітчизняної війни. Маючи серед запоріжців дефіцит історично доведених прикладів героїзму, місцева номенклатура спробувала створити їх на основі фотографії, яка послужила основою плаката. Відповідністю міфу реальним подіям ця номенклатура не переймалася.

Зараз у Запоріжжі на Алеї Слави можна побачити монумент із зображенням «Комбата» і підписом, який запевняє, що на стелі зображено нашого земляка Олексія Єременка. Насправді ж — Олексій Єременко не має стосунку до цієї фотографії. Ймовірно, світлина є постановочною, і зображений на ній, зрозуміло, не Олексій Єременко. Але в ці осінні ювілейні дні, коли відзначають звільнення України з-під німецької окупації, за рекомендаціями влади кожного дня учнів запорізьких шкіл приводять на алею, де розповідають про подвиг героя-земляка. Думаю, що тут чинній запорізькій владі слід було б внести у свої дії відповідні корективи.

З. П.: — У назві й у тексті книжки неодноразово фігурує словосполучення «Велика війна»? Який зміст ви у нього вкладаєте?

Ф. Т.: — Це словосполучення нам вбачається більш точним, якщо мова йде про опис тих подій, які відбувалися на нашій землі у 1939—1945 р. Адже війна — це не лише атаки та відступи, подвиги та зради, хоча й вони вкрай важливі. Війна — це суспільство в екстремальних умовах деформованої економіки, політики, соціальних відносин, спотвореної моралі. Це картина того, як в умовах окупаційного «нового порядку» і радянського режиму воєнних років жили і відходили у вічність прості люди — чоловіки і жінки, діти і старці, здорові і хворі, українці й німці, росіяни й болгари, татари й поляки... Війна — це стратегія виживання людей в нелюдських, аморальних умовах.

Попередній термін — «Велика Вітчизняна війна» — відразу прив’язує до певної точки зору, змушує говорити про радянські штампи. На відміну від нього запропонований термін «Велика війна» залишає простір для думки і для більш спокійного виваженого аналізу, без якого з’ясувати істину неможливо. Не варто боятися, що від цього будуть зневажені ті, хто віддавав своє життя на полі бою, оберігав свої родини, безкорисливо простягав руку допомоги ближнім під час трагічних 1941—1945 рр. Від правди страждають не справжні герої, а лише міфічні.

Теги:
2013-10-25 14:52:48
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар