Варшавський договір: помилка чи компроміс? - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Варшавський договір: помилка чи компроміс?

Варшавський договір: помилка чи компроміс?

Вадим Рижков

Вона мала великий резонанс серед учасників боротьби за незалежність України. Глибокої ночі з 21 на 22 квітня 1920 року міністр закордонних справ УНР Андрій Лівицький і його колега з Речі Посполитої Польської Ярослав Домбровський підписали так званий Варшавський договір. Він був оформлений двома основними документами — політичною та військовою конвенціями від 21 квітня та 24 квітня 1920 року. Військову конвенцію, за якою польські та українські війська проголошувалися союзниками, підписали військові. Наступного дня розпочався спільний наступ проти Червоної Армії, в результаті якого вже 6 травня союзники вступили у Київ, і навіть створили плацдарм на лівому березі Дніпра.

Сама угода між УНР та РПП за погодженням сторін мала залишатися таємною. Після підписання було оприлюднено лише перший пункт, за яким Річ Посполита Польська визнавала незалежною державою Українську Народну Республіку на чолі з Симоном Петлюрою. Вперше обидва документи опублікував у 1926 році відомий діяч УНР Сергій Шелухін.

Договором встановлювалися кордони між УНР та Польщею вздовж ріки Збруч,  й далі — колишнім кордоном між Австро-Угорщиною та Росією, східним адміністративним кордоном Рівненського повіту на річці Прип’ять до її гирла. Таким чином Україні довелося заплатити за визнання своєї незалежності ціною значних територіальних поступок: до Польщі відходили Східна Галичина, Холмщина, Підляшшя, частина Полісся і сім повітів Волині з населенням 11 млн осіб, в тому числі — 7 млн українців. Окрім того, це де-юре анулювало об’єднання УНР та ЗУНР, яке було проголошено у січні 1919 року. Хоча фактично територія ЗУНР була давно захоплена польськими військами, незважаючи на рекомендації Антанти не виходити за так звану «лінію Керзона» — східний кордон польської етнічної території. Більше того, польські війська поступово просувались і далі за Збруч. У середині квітня 1920 року вони займали лінію фронту на захід від міст Коростень-Житомир-Козятин-Жмеринка -Ямполь, готуючи рішучий наступ проти Червоної Армії, аби вийти на кордон Речі Посполитої 1772 року.

ЙОЗЕФ ПІЛСУДСЬКИЙ    СИМОН ПЕТЛЮРА

Уряд та армія УНР на той час не мали жодного клаптика території, який би вони контролювали самостійно, а керівництво Директорії ще з грудня 1919 року вело переговори у Варшаві щодо спільних дій. Визнаючи УНР, польський уряд зобов’язався не укладати міжнародних угод із третіми державами, шкідливих для нового союзника. Те саме зобов’язувалася й УНР. Національно-культурні права забезпечувалися для обох національностей на взаємній основі. Воєнна конвенція передбачала спільні дії польських та українських військ у поході проти Радянської України. Польща обіцяла сформувати та озброїти три дивізії з українських військовополонених. Зі свого боку Директорія дала згоду відновити права польських поміщиків у межах УНР. Польща у військовому сенсі мала значну перевагу: воєнні дії повинні були відбуватися лише під польським командуванням. Більше того, економічне життя було підпорядковане Польщі; залізниці були у польському управлінні; за Польщею визнавалось право на безмитний транзит товарів через Одесу на 15 років. Український уряд зобов’язувався постачати польському військові харчування, коней та інше.

Цей документ показував катастрофічне становище УНР, керівництво якої пішло на подібну угоду. Навіть голова уряду Ісаак Мазепа, за його запевненнями, не знав про наміри Симона Петлюри підписати таку угоду з поляками. Втім, перед Петлюрою стояла нелегка дилема: або втратити все, або пожертвувати частиною і через союз з Польською республікою вирішити низку проблем. По-перше, вибороти для України незалежність і повернутися в Київ; по-друге, об’єднати сили УНР та Польщі для боротьби проти головної загрози — більшовицької експансії, і по-третє, отримати підтримку Антанти. Останнє було дуже важливим, оскільки керівникам УНР не вдалося досягти її визнання на Паризькій мирній конференції. Переможці у Першій світовій війні, а саме Франція, зацікавлені були у створенні сильної Польщі, яка б стала противагою Німеччині на сході, а також «санітарним кордоном», що відмежовує Європу від більшовицької Росії.

Лідери Польщі, зі свого боку, мріяли не тільки відродити державу в кордонах до 1772 року, але й створити Союз Міжмор’я, який об’єднав би під її егідою невеликі національні держави від Балтійського до Чорного моря. Україна у цих планах займала центральне місце, тож Йозеф Пілсудський був не проти скористатися тим станом, у якому опинилася УНР. У майбутньому він бачив Україну в ролі залежної та буферної держави, яка б прикривала Польщу від більшовицької Росії зі сходу.

Пілсудський був згодний передати Петлюрі відвойовану територію, але у межах Речі Посполитої 1772 року. Далі УНР мала боротися за східно-південні території лише власними силами, аби не наражати Польщу на конфлікт не тільки з Росією, а й з Антантою.

У договорі польська сторона обумовила все до найменших подробиць на свою користь, у ньому не передбачалося жодних санкцій до Польщі у випадку недотримання нею своїх зобов’язань.

Симон Петлюра, зі свого боку, нічого не втрачав, бо й так нічого вже не мав. Він вирішив піти на поступки, аби досягти компромісу з поляками. Хоча й він, і Лівицький відчайдушно торгувались за територію УНР майже пів року. Звичайно, Петлюра розумів, що буде підданий нищівній критиці з боку своїх соратників, а також, що його звинуватять у «продажі» Галичини та Волині полякам. І дійсно — Варшавський договір був різко засуджений найближчими прибічниками Симона Петлюри — Володимиром Винниченком, Михайлом Грушевським та іншими.

«Отаманщина в особі Петлюри робила заходи в Варшаві для порятунку своєї влади, оббивала пороги у польської імперіалістичної шляхти, і навіть віддавала землю польським поміщикам на Поділлі і Волині за польську допомогу повернути втрачену владу. Але це вже були лише останні конвульсії», — писав згодом В.Винниченко. Прем’єр-міністр І. Мазепа вважав, що цей договір міг бути підписаний тільки в умовах, коли польський «союзник» міг диктувати свою волю представникам УНР». При цьому він відзначав, що без погодження з міністрами і членами Директорії Андрій Лівицький не мав права одноосібно підписувати цей таємний договір. Згаданий вже член Центральної Ради та головний суддя УНР Сергій Шелухін теж вважав, що міністр закордонних справ не мав юридичного права підписувати договір, а  визнання головного отамана Петлюри в договорі, як верховної влади, не відповідало Конституції УНР. С.Шелухін взагалі розцінював це, як намагання Петлюри «утворити своє єдіновластіє». Більше того, на його думку, термінологічні помилки в договорі пізніше дозволили польській стороні вийти з домовленостей і укласти Ризький договір з більшовиками.

Чи варто казати, що Варшавський договір приголомшив й діячів ЗУНР, які на той час перебували у Румунії.  Договір від 21 квітня 1920 року було ними розцінено, як «ніж у серце» соборній Українській державі. Всю вину керівник ЗУНР Євген Петрушевич поклав на соціал-демократів, котрі «загарбали в свої руки уряд УНР, своєю нездарністю занапастили армію, своїми хитаннями між більшовизмом і Антантою довели до розвалу українську державу, що вже існувала».

Підписання Варшавського договору з успіхом було використано більшовиками, чия пропаганда стверджувала, що Петлюра «продав Україну полякам». Вони посилалися на масові реквізиції харчів та розправи з селянами, які почалися після наступу польських сил на Київ. Утриматись в українській столиці союзникам вдалося недовго — вже за місяць більшовики розгорнули контрнаступ, а після битви під Варшавою було підписане перемир’я.

У березні 1921 року — поляки та більшовики уклали Ризький мир, який фактично анулював Варшавський договір, і за який Юзеф Пілсудський нібито вибачився перед українськими дипломатами. Вибачатися, звичайно, було за що, адже Ризький мир фактично поставив крапку на УНР та українській армії. Втім, на момент підписання Варшавського договору навряд чи хтось міг передбачити такий результат — у будь-якому разі це була відчайдушна спроба зберегти в тих умовах незалежну українську державу, нехай і ціною важких поступок.

«Симон Петлюра, — писав український дипломат Олександр Шульгін, — примушений був під натиском сили та непереможних обставин тільки визнати те, що було фактом, визнати ті кордони, які посідала в той момент Польща, які були встановлені нею силою зброї».

Засуджувати лише особисто Петлюру, який вирішив «перейти Рубікон», або як в даному випадку — Збруч, навряд чи справедливо. Сам Петлюра, перебуваючи в еміграції, так пояснював свої дії: «Тільки нечесний демагог може дозволити говорити собі про те, що «Петлюра продав» Галичину, Волинь і так далі. Петлюра, якщо говорити правду, несе на собі відповідальність за історичні «гріхи» і недоліки української неорганізованості і несприятливих обставин в житті української нації. Шлях до української державності лежить через Київ, а не через Львів. Тільки тоді, коли українська державність утвердиться на горах Дніпра і біля Чорного моря, лише тоді можна думати реально про об’єднання українських земель захоплених сусідами. Інша політика — це мрії, нереальні комбінації, які приведуть до того, що ніякої України не буде. Я переконаний, що вірність обраної мною лінії підтвердить історія».

Втім, виправдовуючись, Петлюра не згадав про те, як сам, власноручно руйнував Українську гетьманську державу, яка вже мала кордони й територію, збройні сили, державний апарат і можливість протистояти зазіханням не тільки більшовицької Росії, але й Польщі, яка після закінчення Першої світової війни почала відроджувати державність. Україні на той час не вистачало лише здатності й бажання усіх політичних сил об’єднати зусилля заради збереження власної державності. Незруйнована гетьманська держава могла б надати на той час суттєву допомогу українцям Галичини. Однак, на перший план, як це не раз бувало в українській історії, вийшли особисті амбіції та чвари. Як результат, Петлюра втратив не лише самостійність України, але врешті-решт і власне життя...

Теги:
2020-04-24 11:00:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар