В Америці живе Україною - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » В Америці живе Україною

В Америці живе Україною

Андрій Бондарчук

Ім’я Михайла Гереця відоме обмеженому колу українців. Причиною є не тисячі кілометрів між Україною і США. Просто він з тої когорти людей, для яких головним є практичні справи, а не піар і популізм. В Америці він живе Україною, бо вона для нього – все. Із-за океану він зробив для неї більше, ніж дехто в Україні. Тож це інтерв’ю є просто запізнілою інформацією про Михайла Івановича і його справи: 4 грудня 2015-го йому виповнилося 90! З ювілеєм!

«ПЛАСТ» І ПРОФЕСІЯ ІНЖЕНЕРА МАЛИ БЕЗПЕРЕЧНИЙ ВПЛИВ НА МОЮ ГРОМАДСЬКУ ДІЯЛЬНІСТЬ»

- Свого часу ви були членом Уряду УНР в екзилі. Та вас і нині можна вважати представником України у США. Що це за шлях із Волині до Америки?

- Дякую за комплімент. Часи минули, коли кожний свідомий українець на чужині вважав себе «амбасадором України». Тепер, дякувати Богу, Україна має своє представництво в усіх країнах світу. Такі, як я, лишились тими ж, ким і були – патріотами України, де б не проживали. Народився я на Волині, в поліському селі Люб’язь Любешівського району. Коли 1944 року совєцько-німецький фронт стабілізувався по річці Прип’ять, то відділ УПА, в складі якого був я і мій брат, опинився у прифронтовій зоні та фактично перестав діяти як бойова одиниця. Невелика група упівців і вся родина Гереців опинилися по інший бік фронту і були вивезені до Німеччини. Як «остарбайтери», потрапили у Дрезден. Я працював токарем. Там пережили страшний наліт авіації. Наша родина вже не повернулась до Совєцького Союзу, бо знали, що нас чекає.

У таборах для «переміщених осіб» у Байройті я успішно закінчив українську гімназію. 1949 року виїхав до США. Трудився сезонним робітником на плантаціях помаранчів, згодом – у Нью-Йорку фабричним робітником. Одночасно навчався у міському коледжі. Здобув ступінь інженера-будівельника, а 1962 року став кандидатом наук. Спочатку працював інженером у приватних компаніях, а згодом – в архітектурному та дорожньому відділі штату Нью-Йорк. Багато будинків і мостів, проектованих мною, є по всьому штату.

- Із волинського сільського хлопця ви стали вченим-практиком, посіли посаду міністра уряду УНР в екзилі. Що було вирішальним?

- Мало вплив багато факторів. Один із найважливіших – це приклад батьків, які після закінчення Першої світової війни, не маючи нічого, за 20 років тяжкої праці надбали господарство, яке за «перших совєтів» підлягало розкуркуленню. Не менш важливим було щасливе подружнє життя, внутрішній потяг до знання, пластове виховання і отакий випадок....

У Нью-Йорку я випадково зустрів ветерана Другої світової війни. Розмовляли про життя. Я кажу, що мені вже запізно йти до коледжу, бо поки його закінчу, мені буде 30 років. Він каже: «Ти матимеш 30 років незалежно від того, чи вчитимешся чи ні... Але, якщо підеш, то за п’ять років, окрім 30-ти, матимеш також вищу освіту і професію...» Я пішов до коледжу...

«Пласт» і моя професія інженера мали безперечний вплив на мою громадську діяльність, в якій я керувався не гаслами, а дослідженнями, вчився, як американський досвід використовувати для підтримки українських справ... Мої розробки отримали грант для розвитку українського мистецтва. І ми одержували для цього від штату щороку фінансову допомогу протягом 35 років. Департамент освіти підтримав запропоновані мною заходи, щоб учні суботніх шкіл українознавства отримували кредити за знання української мови. Легістратура штату затвердила фонди на програму навчання про Голокост. Тож я запропонував заходи, щоб поширити цю програму також на геноциди українців та вірмен. Тут не обійшлось без гострої політичної боротьби, яку я очолив. Курс назвали «Голокост і Геноциди». Були видані три томи підручників. Третій том присвячений Голодоморові 1933 року в Україні. За це «Головна Пластова Булава» відзначила мене орденом Вічного вогню в сріблі. Активність у громадській роботі оцінив Президент УНР в екзилі Микола Плав’юк і запропонував мені увійти до складу уряду.

«Я ДУЖЕ ВІДЧУВАЮ ВІДСУТНІСТЬ МИКОЛИ ЯК ПРОВІДНИКА І ЯК ПОБРАТИМА...»

- Ім’я Миколи Плав’юка шанують в Україні. Що б ви сказали про цього визначного діяча українського народу?

- Про його діяльність багато написано, і цієї ділянки торкатися не буду. Обмежусь лише тим, яким я бачив його як провідника і як людину.

Перший раз я зустрівся з ним на зборах представників діаспори для створення Світового конгресу вільних українців... Дуже складна була тодішня ситуація. Різні угрупування розпорошували сили, і я мав сумнів, що з цього зібрання щось вийде. Микола Плав’юк терпляче слухав виступи кожного представника, давав логічні і тактовні відповіді. Світовий конгрес вільних українців було створено...

Або ж друга ситуація, коли я вже був членом Проводу українських націоналістів (ПУН), а головою – Микола Плав’юк. І хоча виступи членів ПУНу були не такі, як тоді на зборах СКВУ, та все ж і їх потрібно було звести до спільного знаменника. Провідник вмів так керувати дискусією, що кожний із нас переконувався: «Мою думку було взято до уваги»...

А зблизька знаю Миколу Плав’юка як товариську, комунікабельну, щиру людину, з якою можна вести розмову на будь-яку тему, справжнього джентльмена у товаристві жінок. Якийсь час він із дружиною Славкою проживав на околиці Албани, де я працював, і вони були у нас досить часто, також ми гостювали у них. Микола і я належимо до одного пластового куреня «Лісові Чорти». А між членами куреня є своєрідне панібратство, між собою на «ти». Зрозуміло, за винятком нарад ПУНу, засідань уряду. Я дуже відчуваю відсутність Миколи як провідника і як побратима...

«УКРАЇНА – СЕНС МОГО ЖИТТЯ»

- Що для вас означає слово «Україна»?

- Україна – це край, в якому жили мої предки, мої батьки, де пройшло моє дитинство, мої юнацькі роки. Це країна, за яку я, коли був в УПА, готовий був віддати життя. Ставши громадянином США, я більше переймаюсь справами України, як справами країни мого поселення. Всю мою громадську діяльність спрямовано для збереження української ідентичності та для допомоги Україні. Україна – сенс мого життя.

- Хоча б фрагментарно окресліть зроблене за вашою участю для України... Бо деталізувати – займе багато місця.

- Так, обмежусь головними моментами. Ще в студентські роки був головою Товариства «Зарево», організовував щорічні студійні дні «Україна – сьогодні». Доповідачами були знавці ситуації в Совєцькому Союзі і Україні, зокрема теперішній кардинал Мирослав Гузар. У «Пласті» ще з гімназійних років я виконував різні обов’язки. За незалежної України допомагав відроджувати «Пласт» в Україні. Довелось від імені православного Товариства святого апостола Андрія в США апелювати до президента Кучми. Адже в Україні поширювали провокативні чутки, мовляв, «Пласт» є прокатолицькою організацією. «Пласт» зареєстрували як національну організацію.

1983 року було засновано дослідну Фундацію ім. Олега Ольжича. Я був одним з її засновників, заступником голови, а від 1988-го до 2007 року – голова Фундації. За час мого головування фундація надала допомогу Україна в розмірі $ 460,000. Це кошти на стипендії студентам та кандидатам наук, журнал «Розбудова Держави», публікації понад 20 наукових праць і літературних творів та інше. Одночасно в уряді УНР, аж до передачі повноважень президенту Кравчуку у 1992 році, опікувався ресортом крайових справ.

1990 року став співзасновником організації «Американці за демократію в Україні», був її головою. Організація проводить щорічні семінари для вчителів англійської мови середніх шкіл, вона сприяла становленню обласних асоціацій, фінансувала створення при них мовних центрів із необхідною технологією для вивчення іноземних мов. Таких центрів в Україні є вісім. Головна асоціація підписала угоду з Міністерством освіти України про співпрацю, проводить конференції: остання відбулась у жовтні цього року в Гадячі.

Того ж року було засновано Українське православне товариство ім. святого апостола Андрія Первозваного. Його я очолював до кінця 2007 року. Завданням Товариства було сприяти духовному відродженню українського народу, допомогти йому відновити Українську православну церкву з її центром у Києві. На початку ми видавали в Україні богослужбові книги українською мовою та поширювали їх по парафіях та новостворених семінаріях. Видавали молитовники для дітей, а згодом видали «Молитовник для воїна». Товариство надало фінансову допомогу на ремонт, технічне обладнання будинків Київської і Львівської духовних академій та Волинської (10800$) і Житомирської семінарій, допомагало відбудовувати зруйновані храми та будівництво нових.

На відбудову Свято-Михайлівського Золотоверхого собору в Києві було переслано 105000$, на внутрішнє оздоблення Свято-Успенського собору в Полтаві – 16000$. Було надано допомогу Покровській церкві в Києві, парафіям УПЦ КП в Любешові (Волинь), на Оболоні, в Черкасах та ін. Донині Товариство надає гуманітарну допомогу – щоденне харчування для старших людей у деяких містах України, фінансує відвідини Святого Миколая. Воно надало допомогу науковцям України на оплату пошуків втрачених мистецьких цінностей України, у результаті яких було повернуто з Росії в Київ 11 фресок Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря. За роки мого головування Товариство надало 730000$ допомоги Україні.

«ТЕПЕР МАЄМО ДОПОМОГТИ ТИМ, ХТО ЗІ ЗБРОЄЮ В РУКАХ ДАЄ ГІДНУ ВІДСІЧ ВОРОГУ»

- Ви чомусь обминули допомогу нашому братству, членом якого ви є. Не можу не згадати діяльність вас та інших патріотів України в США щодо допомоги у відсічі російського агресора.

- Про допомогу Волинському краєвому братству міг не згадати, щоб не втомлювати читача літанією нашої допомоги...

Одначе я вам дуже вдячний, що ви пам’ятаєте про нашу допомогу, як і Луцький міський голова Микола Романюк, який нагородив мене почесною грамотою. Щиро вітаю пана Миколу з переобранням на ту ж посаду на нову каденцію.

Вся наша допомога Україні мала на меті зміцнення української держави. Так само й допомога Церкві для духовного відродження українського народу, виховання нових, патріотичних державних діячів України для збереження історичної пам’яті народу.

А коли Україну було підступно атаковано московськими військами, яким всіляко допомагали місцеві зрадники, і ця держава опинилась під загрозою, то мені й іншим патріотам в США стало зрозуміло, що тепер маємо допомогти тим, хто зі зброєю в руках дає гідну відсіч ворогу.

- Мені приємно, що ця допомога здійснюється не тільки для ЗСУ, а і для полку «Азов», де служить мій онук. Від загальної допомоги ви повернулись до адресної... Чи це не пов’язано з негативними явищами, які є у постачанні учасників АТО?

- Коли Україна стала жертвою московської агресії, її оборону перебрали на себе добровольчі батальйони. Найбільш стійким і найкраще підготовленим батальйоном був полк «Азов». Він боронить стратегічно важливу секцію фронту. Тож коли нам стало відомо, що одному з підрозділів цьому полку треба технічна допомога, то ми – члени управи Фундації, парафіяни, родина та знайомі – надали пожертви для «Азову». Вони є справді адресні, бо знаємо, що в таких ситуаціях треба надавати допомогу тоді, коли вона потрібна, а не тоді, коли вирішать політики чи бюрократи. Кажуть: хто дає своєчасно, той дає двічі... Ми вдячні воїнам за оцінку нашої допомоги – надіслані нам листи подяки.

«ПРОБЛЕМА НЕ В АПЕТИТАХ ПУТІНА, А В ТОМУ, ЩО 80% РОСІЯН ПІДТРИМУЮТЬ ЦІ АПЕТИТИ»

- Як сприймають російсько-українську війну в США, і що могла б зробити Америка для вгамування кровожерливих апетитів Путіна?

- Позиція президента США і його уряду щодо цього є загальновідомою. Він наклав економічні санкції на Росію і переконав ЄС зробити те саме. В обмін США погодились допомогти ЄС не посилати зброї українській армії. Чи американська зброя українській армії могла б вгамувати апетити Путіна, я маю сумнів. Проблема не в апетитах, а в тому, що 80% росіян підтримують ці апетити. Російське суспільство продовжує перебувати в чаді російського імперіалізму. Пройде час, доки вони усвідомлять (як це зрозуміли англійці), що імперія є гальмом для розвитку країни та добробуту її населення. Ненажерливий апетит Путіна буде вгамовано лише тоді, коли російське суспільство вгамує цей апетит у собі...

- Скажіть кілька слів про вашу патріотичну родину.

- Щасливо одружився 1957 року із Аллою Легкою з Гадяча, біологом за професією. Маємо сина Юрія та доньку Роксану. Вони закінчили вищі школи. Вільно говорять по-українськи та кілька разів побували в Україні. По-українськи говорять також онуки: Лесик – 19 років, вивчає електроніку в Рутгерському університеті й одночасно є вояком Національної гвардії; Софійка – 17 років, в цьому році закінчує середню школу і планує бути вчителькою англійської мови для іноземців.

- Щиро дякую за цікаву розмову. З роси і води вам! Дай Боже спільно відсвяткувати перемогу над нашим ворогом...

Фото з сайта visnyk.lutsk.ua

Андрій Бондарчук, народний депутат України першого скликання, письменник, журналіст, почесний громадянин Волині, Луцька

Теги:
2016-01-11 23:30:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар