«Утворення вільної, трудової Української Республіки є найбільшою революційною справою Європи» - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » «Утворення вільної, трудової Української Республіки є найбільшою революційною справою Європи»

«Утворення вільної, трудової Української Республіки є найбільшою революційною справою Європи»

заявив 28 січня 1919 року голова Трудового Конгресу Семен Вітик
Віктор ГУСЄВ,кандидат історичних наук

Ось уже декілька років Верховна Рада України творить закони. Але не всім відомо, що подібною діяльністю, звісно ж, не за таких умов, займалися їхні попередники. Рівно 80 років тому, засідаючи в Конгресі трудового народу України, вони практично стикалися з тими ж питаннями.

У грудні 1918 року в Києві утвердилася влада Директорії, котра проголосила відновлення УНР. У чорноморських портах від Одеси до Новоросійська висадилися війська Антанти, щоб допомогти Білій армії під командуванням А. Денікіна відродити «єдину й неподільну Росію». А на півночі Радянська Росія розпочала військовий похід проти Української Народної Республіки.

Попри це Директорія запевнила українських громадян у тому, що незабаром вони самі вирішуватимуть долю своєї країни. Вона оголосила себе «тимчасовою верховною владою революційного часу», що отримала на час боротьби силу і право правління державою від першоджерела революційного права трудящого народу». І зобов’язувалася через деякий час передати дані повноваження трудовому селянству, робочому класу та трудовій інтелігенції. Представницьким органом цих верств населення мав стати Трудовий Конгрес.

На початку січня 1919 року Директорія видала інструкцію, в якій підкреслювалося, що даний орган, «як революційне представництво організованої працюючої маси, скликається не за вдосконаленою формулою виборів, якою керуватися зараз неможливо». «Коли настане мирне життя, його буде замінено на представництво працюючої маси, обране за вдосконаленою системою виборів, тобто Установчими зборами», — так визначалися перспективи подальшого національного державного будівництва.

Виборчим правом могли користуватися громадяни Української Народної Республіки «не молодші 20 років і не позбавлені прав по суду за карні злочини». Вказувалося, що обирати депутатів у Трудовий Конгрес мають селяни (377 чол.) на повітових з’їздах, робітники

(117 чол.) і інтелігенція (33 чол.) — на губернських з’їздах під контролем головної та місцевих комісій. Усього до його складу мали увійти 527 чоловік, серед них — 65 представників від Західно-Української Народної Республіки.

Як повідомлялося з місць, протягом невеликого часу трудящі змогли побачити й оцінити турботу про них різних державних інститутів, які затверджувалися на території республіки, і опинитися, нарешті, в стані, коли «людина сама не знає, чи існують якісь закони в державі нашій і, якщо існують, то які саме». Тому вони висловлювали надію, що Конгрес повинен встановити порядок, якого «бажають всі громадяни і поставить їх у такі обставини життя, коли «завоювання революції» будуть відчуватися всіма. Коли вони стануть фактом, а не паперовим гаслом, порожнім звуком».

До виборчих комісій надходили відомості, що «настрій селян і робітників чудовий», що жителі сільської місцевості «збираються на схід ще до отримання владою інструкції і раніше вказаного терміну», депутатів обирають «навіть там, де більшовики». Громадськість виявляє до Конгресу «велику зацікавленість і, не бажаючи залишатися без своїх представників, організує нелегальні з’їзди, на яких обирають депутатів».

Селяни, робітники, інтелігенція обирали депутатами як партійних і державних діячів, відомих їм ще з часів Центральної Ради, таких як

В. Винниченко та інших членів Директорії, М. Грушевського, М. Ковалевського, М. Шаповала. В. Чеховського, М. Порша, Б. Мартоса та інших, і гідних представників безпосередньо зі свого середовища. Багато хто з них з великими труднощами з глушини добирався до губернських центрів, а потім «переважно кіньми, пішки», іноді залізницею прибували до Києва.

Напередодні відкриття Конгресу було повідомлено, що 335 депутатів, у тому числі — 48 від Галицької Народної Ради, розподілилися по 10 партійних фракціях. До правого сектора увійшли соціалісти-самостійники, соціалісти-федералісти, представники Галицької Народної Ради — центром вважався блок урядових українських партій соціал-демократів і соціалістів-революціонерів, залізничників, поштово-телеграфних працівників і правих бундівців. У опозиції до нього перебувала частина українських есерів, російські меншовики й есери. До лівої входили українські соціал-демократи-незалежники, ліві українські есери, соціал-демократи-інтернаціоналісти та лівий Бунд.

Під час роботи Конгресу у складі його фракцій відбувалися певні зміни. Так українські есери змушені були через політичну роз’єднаність утворити три течії. Не вдалося оформитися в єдиний блок безпартійним депутатам. Не було створено робочу групу, оскільки її представники перебували у складі різних партій. Селянська «Спілка», сильна своєю внутрішньою дисципліною, увійшла до складу центристів — українських соціалістів-революціонерів. Але перебіжчиків, ані групових, ані одинаків, з однієї фракції в іншу зафіксовано не було.

Конгрес розпочав свою роботу 23 січня 1919 року. У залі міського Оперного театру, окрім депутатів, знаходилися представники дипломатичного корпусу, українські та зарубіжні журналісти, члени колишньої Центральної Ради. Перше засідання відкрив голова Директорії В. Винниченко, який підкреслив, що «кров, пролита борцями на полях України, і ті природні зусилля борців, покликаних Директорією, дали нам право вважати себе справжньою владою трудового народу. Ім’ям цієї влади ми скликаємо Трудовий Конгрес для повного волевиявлення народу». За оцінкою журналістів і присутньої публіки, всі його виступи були окрасою даного форуму.

Вже перше засідання Конгресу показало, що лівий блок буде весь час «триматися за ручку дверей біля входу», щоб при першій зручній нагоді демонстративно покинути Конгрес. Вони відмовилися делегувати свого представника до президії на місце заступника голови, маючи кількісну меншість (32 чол.), поводилися досить агресивно. Але до бійки справа не доходила, оскільки спеціальні пристави суворо спостерігали за дотриманням порядку.

Семену Вітику, котрий зайняв місце голови за столом президії, випала честь оголосити про обговорення акту злуки двох частин України в соборну державу, проголошеного напередодні в урочистій обстановці на Софійському майдані в Києві. Після оголошення відповідного Універсалу Директорії виступаючі високо оцінили цей історичний документ, зазначаючи, що в єдиному пориві з’єднали свої зусилля рідні брати, що після цього моменту «спалено всі мости й повернення назад неможливе», бо подібний крок означав би «вчинок Каїна». Було висловлено надію, що «після цього на наш гострий триконечний тризубець не будуть сідати ні одноголові, ні двоголові, ні чорні, ні білі орли. З цим підемо вперед».

Урочистий момент при розгляді даного питання намагалися зіпсувати представники лівого блоку. Коли абсолютна більшість присутніх на цьому засіданні Конгресу піднялася на знак схвалення злуки обох частин України, дехто з них демонстративно залишився сидіти.

Подальші засідання Конгресу було присвячено розгляду різних напрямків внутрішньої і зовнішньої політики республіки. З доповідями про діяльність Директорії виступав В. Винниченко, про роботу уряду — В. Чеховськой, про оборону України від зовнішніх ворогів — С. Петлюра, про аграрну політику — М. Шаповал та інші. Пожвавлену дискусію викликало питання про державний устрій країни. Більшість депутатів висловлювалася проти всіляких соціальних експериментів, диктатури якого-небудь класу чи партії.

У період роботи Конгресу Директорія, як і зобов’язувалася у своїй декларації, мала намір вручити управління державою цьому представницькому органу, на деякий час залишивши за собою керівництво «технічними справами до остаточної конструкції нового кабінету». Але з урахуванням «несприятливого внутрішнього та зовнішнього становища нашої республіки», більшість фракцій Конгресу дійшла висновку про припинення його роботи. Все ж зі свого складу йому належало сформувати постійно діючі комісії, котрі мають «законопідготовчі й контрольні функції», з оборони країни, земельну, бюджетну, міжнародну, продовольчу, народної освіти й культури, комунікацій і праці, до яких мали увійти представники різних фракцій.

Директорії до наступної сесії Конгресу передавалася законодавча, а Раді міністрів — виконавча влада в країні. У цей період належало передати землю трудовому селянству без викупу, створити йому умови для нормального господарювання, відновити зруйновану промисловість і залучити робітників до творчої праці, ліквідувати безробіття, налагодити систему соціального забезпечення населення республіки, охороняти її від посягання зовнішніх ворогів, забезпечити авторитет республіки на міжнародній арені.

На останньому засіданні Трудового Конгресу, яке відбулося 28 січня 1919 року, виступив В. Винниченко і закликав своїх опонентів «допомогти справі облаштування молодої Української держави не тільки критикою, а й активною участю та допомогою уряду». Символічною була заключна промова Семена Вітика, який заявив, що «утворення вільної, трудової Української Республіки є найбільшою революційною справою Європи. Ця справа надає Європі спокій і допомагає здійсненню справжнього братства народів». А в Ноті до держав усього світу повідомлялося про бажання «сорокамільйонного українського народу вільно увійти до сім’ї народів світу і стати рівним серед них».

Уроки Трудового Конгресу вельми повчальні. Майже за тиждень йому вдалося ухвалити низку важливих рішень, яка свідчить про тверді наміри нової, демократичної влади закласти основи національної законотворчості в Україні. Але подальші події поховали спробу вивести країну на шлях цивілізованого розвитку. Під натиском більшовицьких військ Директорія змушена була міняти місця свого перебування в республіці, доки восени 1920 року не опинилася за кордоном.

Статтю російською мовою читайте в газеті "День"

1999-01-22 11:56:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар