Утрачений шанс монарха - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Утрачений шанс монарха

Утрачений шанс монарха

Олександр І: імператор обіцяних реформ
Валентина ШАНДРА, доктор історичних наук

«У нього були найщиріші бажання здійснити корінні перетворення в державі, створити новий її устрій, який би найбільше відповідав тодішнім вимогам суспільства, культури та освіти, як і дати свободу народам Росії». Так про Олександра І писав О. Пипін, академік Петербурзької академії наук. Чому імператор не скористався своїм шансом, хоча усвідомлював необхідність реформ та їхнє значення для майбутнього держави? Це питання хвилювало й продовжує хвилювати істориків, які намагаються з’ясувати, чому Олександр І, маючи альтернативу, блискуче розпочавши зміни, не зміг їх завершити...

Вихованням Олександра займалася сама Катерина ІІ, ізолювавши його від батьків, намагалася наслідувати педагогічні методи Ж.-Ж. Руссо та ідеї його твору «Еміль». У дитинстві, незалежно від походження, діти мусять зростати, спілкуючись з природою. Ось чому Катерина писала Фрідріху Грімму в Париж, що її маленький онук сіє горох, висаджує капусту, ходить за плугом, більше того, вже відрізняє щуку від окуня. Згодом, після смерті гувернантки, цариця передала його виховання в руки генерала М. Салтикова, який запрошував найкращих фахівців для цесаревича. Ботаніку Олександру викладав учений-географ П. Паллас, російську словесність, історію і філософію –М. Муравйов, фізику — учений німецького походження Г. Крафт, закон Божий — протоієрей А. Самборський, французьку і англійську мови — швейцарець Ф. де Лагарп, який наставляв його в дусі гуманізму, поваги до людської гідності та справедливості. Вчитель змушував цесаревича сумніватися в правомірності існування необмеженого самодержавства та навчав керувати державою на основі прийнятих незмінних законів. Посилаючись на античних істориків, Лагарп пояснював, що ідеальний монарх, якщо він бажає чинити в інтересах своїх громадян, повинен обмежувати свої примхи та стримуватись, не застосовувати сили. Саме через спілкування з Лагарпом у вихованні Олександра І переважали ідеї ліберального характеру, завдяки чому він непогано знав ситуацію в Європі, нові європейські політичні та філософські теорії.

Після вступу на престол Павло І призначив Олександра військовим губернатором Санкт-Петербурга, сенатором, генеральним інспектором кавалерії та почесним полковником Семенівського полку. І при цьому Павло не приховував наміру передати престол принцу Євгенові Вюнтерберзькому в разі одруження того з його донькою Катериною. Це пришвидшило державний переворот. За опосередкованими даними, Олександр брав участь у змові та організації вбивства Павла І 11 березня 1801 року.

Маніфестом про вступ на престол Олександр І поновив чинність обмежених Павлом І жалуваних грамот дворянству та містам, зупинив адміністративний терор, ліквідував Таємну канцелярію, орган політичного розшуку при Павлі І, скасував його тиранічні укази, зокрема, про заборону російським підданим виїзду за кордон, кару в разі отримання за передплатою іноземної періодичної преси, утримання приватних друкарень тощо. Олександр звільнив дворянство та духовенство від тілесних покарань, скасував катування, повернув із заслання 12 тис. офіцерів і чиновників на службу. Указами 1801 р. він зупинив пожалування казенних селян у приватні руки, дозволив купувати землю купцям, міщанам і державним селянам, порушивши ще донедавна монопольне право на дворянське землеволодіння.

І будучи спадкоємцем престолу, і особливо після коронування у гуртку «молодих друзів» — А. Чарторийського, М. Новосильцева, П. Строганова, В. Кочубея — Олександр обговорював спільні ідеали в дусі англійської конституції, формуючи ідеї та принципи майбутніх реформ державного управління. О. Воронцов підготував проект «Всемилостивійшої грамоти російському народу», щось на зразок декларації прав людини, в якій підданим були обіцяні реформи суду, законодавства, недоторканність особистих прав. Тоді ж, 1801 року, створено Неодмінну раду (Непременный совет), консультативний орган при імператорі, у складі 17 військових і статських сановників перших двох класів Табеля про ранги.

Революційні події у Франції та внутрішні державотворчі процеси спонукали Олександра І до того, щоб створити стабільну політичну систему та реорганізувати апарат державного управління, аби прискорити розвиток Росії в колі європейських держав. Перше десятиліття царювання Олександра І відзначено енергійними спробами поліпшити існуючу організацію державної влади. Проекти реформ були напрацьовані найближчим радником Олександра І М. Сперанським, який взяв за зразок найрозвинутіші адміністративні структури наполеонівської Франції. Пропонувалось правове оформлення самодержавства, створення ефективних механізмів керівництва, запровадження конституції, поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову. Із обширного плану державних перетворень М. Сперанського (1809) Олександр І запозичив лише ті положення, котрі зміцнювали інститути верховної влади. 1810 року на основі Неодмінної ради засновано Державну раду (Государственный совет), вищий законодорадчий орган у складі чотирьох департаментів.

Олександр Перший приймає капітуляцію наполеонівського Парижа, 1814

Беручи за взірець, знову ж таки, французьку міністерську систему управління, Олександр І заснував у Росії 1802 р. міністерства замість створених Петром І колегій. У міністерствах як вищих органах центральної виконавчої влади запроваджено управлінський принцип єдиноначалія. Кожне з восьми міністерств очолив міністр, призначений Олександром І: військове (С. Вязмітінов), морське (М. Мордвінов), іноземних справ (О. Воронцов), юстиції (Г. Державін), внутрішніх справ (В. Кочубей), фінансів (О. Васильєв), комерції (М. Рум’янцев) і народної освіти (П. Завадовський). Звітні доповіді міністрів імператору зумовили появу Комітету міністрів, який набув з 1805 статусу вищої установи для керівництва усіма галузями державного життя. Переглянуто роль і місце сенату в системі вищих органів влади, йому надано статус вищої судової інстанції, але відібрано адміністративні функції; активізувалася діяльність комісії з укладання законів, яку очолив виходець з малоросійського дворянства П. Завадовський. На українських землях були створені Малоросійське генерал-губернаторство (1802 — 1856) у складі Чернігівської, Полтавської та Харківської (з 1836 р.) губерній та Новоросійське і Бессарабське (1822 — 1874) у складі Катеринославської, Херсонської, Таврійської губерній та Бессарабської області. Пошук альтернативних моделей державного ладу сприяв укладенню М. Новосильцевим 1820 р. за розпорядженням імператора «Уставной государственной грамоты». У її основу було покладено текст польської конституції (1815). Із набуттям чинності «Уставной государственной грамоты» Росія стала б конституційною монархією. Із запровадженням міністерської системи з її диференціацією управління Олександр І почав цілеспрямовано формувати бюрократичний апарат. Спершу він переймався підвищенням ролі виборної служби, покладаючи на неї великі надії, зокрема, було вжито заходів для її зрівняння з урядовою через поширення на неї Табеля про ранги. Було збільшено число виборних посад. При комплектуванні бюрократичного апарату цар віддавав перевагу особистим заслугам перед становим походженням.

Олександр І у 1812 році

За Олександра І Росія вступила, як ніколи до того, на широкий шлях міжнародного спілкування. У міжнародній політиці імператор спершу дотримувався принципів невтручання у внутрішні справи іноземних держав, однак ця позиція не витримала випробування життям. 1801 року цар відновив мир з Англією, уклав домовленості з Францією та Іспанією, поновив дипломатичні відносини з Австрією, а також повернув з походу донських козаків, відправлених Павлом І для завоювання Індії. Після проголошення Бонапарта імператором Франції (1804) Росія підписала договір про союз з Пруссією та перервала дипломатичні відносини з Францією. Олександр І зініціював заснування «Ліги народів» для протидії завойовницьким намірам Наполеона. 1804 — 1813 рр. велась війна з Персією, 1806 — 1812 рр. — з Туреччиною, 1808 — 1809 рр. — зі Швецією. Олександр І програв Наполеону битву під Аустерліцем (1805). У 1806 — 1807 рр. Росія знову воювала з наполеонівською Францією та уклала Тільзітський мир з Наполеоном (1807), який російське суспільство засудило як ганебний для держави, незважаючи на те, що його наслідком стало приєднання до Росії Білостокської області. 1812 р. Російська імперія пережила вторгнення військ Наполеона, у боротьбі з якими, крім регулярної армії, брали участь народні ополчення. Рескриптом Олександра І від 25 червня 1812 малоросійський генерал-губернатор Я. Лобанов-Ростовський набрав 15 козацьких кінних полків (18 тис. козаків), які йшли в похід із власною зброєю, обмундируванням та кіньми. Аби прискорити мобілізацію, їм було обіцяно (але не дотримано) збереження у майбутньому військового статусу малоросійських козаків. Крім цього, створено дворянське земське ополчення на чолі з Д. Трощинським та проведена мобілізація поміщицьких селян (42 тис. чол.). На Правобережній Україні набрано 3,6 тис. осіб.

Після переможної Вітчизняної війни 1812 р. Олександр І очолював закордонні походи російської армії в 1813 — 1814 роках. Перемога у війні вплинула на успіхи Росії на Віденському конгресі (1815), де Олександр І відігравав активну роль, обговорюючи польське, саксонське та грецьке питання, зініціював створення Священного союзу. Укладений Олександром І акт підписали прусський король і австрійський імператор. Згідно з рішенням Віденського конгресу, Росія набула герцогство Варшавське, яке отримало російську назву — Царство Польське. Післявоєнні міжнародні відносини підтримувалися в 1818 — 1822 роках конгресами (Аахен, Троппау, Лайбах та Верона) за участю російського імператора.

У селянському питанні імператор дотримувався ідеї звільнення селян від кріпосницької залежності й засуджував її наявність в Росії. Під впливом проекту С. Рум’янцева він видав указ про вільних хлібопашців (1803), згідно з яким дозволив поміщикам за викуп звільняти селян із землею. Ці заходи сприймалися сучасниками як перші кроки до ліквідації кріпацтва. Серед інших увагу Олександра І привернув проект О. Аракчеєва щодо ліквідації кріпацтва з пропозицією викупу поміщицьких маєтків державою. Відвідавши маєток Аракчеєва Грузіно Новгородської губернії, цар відзначив порядок та чистоту, яких власник досягнув за допомогою жорстокої дисципліни. Тоді ідея військових поселень набула зримих образів. Однак жоден із запропонованих проектів ліквідації ганебного кріпацтва Олександр І не запровадив у життя, боячись застосувати насилля проти поміщиків, основна маса яких не підтримала реформаторські ідеї імператора.

Фредерік Сезар Лагарпом, вихователь Олександра I

У часи Олександра І відбулися помітні успіхи у сфері культури та освіти. 1803 року видано нове положення про облаштування навчальних закладів, зорієнтоване на всестановий та світський характер освіти. На основі правил положення засновувалися школи із відповідними навчальними програмами: парафіяльні давали початкову освіту, повітові — проміжну між початковою та середньою, гімназії — середню. Для отримання вищої освіти засновувалися університети в Харкові, Казані, Санкт-Петербурзі (до 1819 р. діяв як педагогічний інститут). Одночасно створювалися привілейовані середні навчальні заклади, програма яких наближалась до університетської: Демидовський ліцей у Ярославлі, Царськосельський ліцей, гімназії вищих наук у Ніжині та Києві, Рішельєвський ліцей у Одесі. Імператор сподівався за їхньою допомогою підготувати освічених фахівців для бюрократичного управління Росією. 1804 року введено цензурний статут, найліберальніший з усіх цензурних законів XIX ст. Розширилась видавнича діяльність, з’явилась ціла низка нових журналів, газет, літературних альманахів («Санкт-Петербургский журнал», «Вестник Европы», «Сын отечества», «Северный архив» та ін.).

Імперська політика Олександра І внаслідок сприятливої міжнародної післявоєнної ситуації спрямовувалась на набуття нових територій, статус яких у складі Російської імперії був неоднаковим. Автономію отримало Велике князівство Фінляндське (1809), де після скликання ландтагу було збережено шведську конституцію, фінські податки та митні збори, банк, власну армію, адміністрацію, грошову одиницю, лютеранське віросповідання. Олександр І сподівався, що така політика гарантуватиме фінську лояльність на випадок ворожого вторгнення з боку балтійських держав. Для уведеного до складу імперії Царства Польського (1815) було підготовлено конституцію з наміром поширити її з часом на всю імперію. Згідно з цим актом Царство Польське вважалося державою, з’єднаною з Росією шляхом передачі російському монархові повноважень польських королів, тому Олександр І отримав титул спадкового короля Польщі й поклявся на Євангелії дотримуватися конституції. Конституція гарантувала громадянські права і свободи, станове представництво в сеймі. Автономний статус Царства Польського дозволяв полякам мати власну армію, органи самоврядування, католицьке віросповідання тощо.

Місце моління Олександра Павловича в Старочеркасском Воскресенськомусоборі військовому

Продовжувалися безперервні війни на Кавказі, внаслідок яких головнокомандуючий кн. П. Цицианов приєднав грузинську Джаро-Бєлоканську область та азербайджанську Гянджу, яку перейменував в Єлисаветополь. Були приєднані Мінгрелія та Імеретія, а внаслідок російсько-турецької війни 1810 р. — Абхазьке князівство, яким, враховуючи їхню стратегічну й політичну роль, надано було автономний статус. Однак він не протримався довго. Опір Гянджинського і Бакинського ханств прискорив їхню ліквідацію (1804 — 1806), решта — Шекинське ханство і Шамшидильське та Казахське султанства ліквідовані 1819 р., Ширванське — 1820 р. , Карабахське — до 1822 р.

Господарська колонізація південних українських губерній здійснювалася більш прискореними темпами. На них вплинуло приєднання Росії до континентальної блокади, а тому верховна влада надавала великого значення розвитку торгівлі, для чого запроваджувала митні установи, надавала торговельні пільги чорноморським та азовським містам-портам.

Практично до 1820 р. Олександр І все ще розглядав різноманітні проекти конституційних реформ та напрацьовував заходи для звільнення селянства, ловлячи себе на думці, що тепер йому шкода не стільки селян, скільки дворян-поміщиків, які найперше постраждають від відчуження землі. Відмовляючись від реформаторських ідей, цар почав мріяти про досягнення етичного загального благополуччя народу через виховання його в дусі біблійських заповідей. Себе він вбачав місіонером, який очистив Францію від темних сил.

В останні роки Олександр І постійно роз’їжджав імперією, передоручивши повсякденні державні справи Аракчеєву. Ліберальні дворяни були розчаровані, що він пожалував конституцію Царству Польському, а не Росії. Багатьох не влаштовувала також жорстокість військових поселень. Вони вважали себе обманутими через відмову імператора від західних політичних ідеалів, тупцювання на місці у з’ясуванні найголовніших реформ — ліквідації кріпацтва та запровадження конституції. Як наслідок, почали виникати таємні товариства, члени яких обговорювали запровадження в Росії представницького управління. Цар Олександр І помер у Таганрозі 19 листопада 1825 року від запалення головного мозку, там же було проведено аутопсію, бальзамування тіла, після чого воно було відправлено до Петербурга для поховання. Його смерть породила немало легенд та чуток, найпопулярнішою серед яких були ті, що у Таганрозі помер не імператор, у труні — не його тіло, а сам Олександр І під іменем Федора Кузьмича продовжував об’їжджати Росію, можливо, в пошуках даремно розтраченого часу...

2008-12-20 09:53:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар