Улюбленець долі - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Улюбленець долі

Улюбленець долі

Ігор СЮНДЮКОВ, спеціально для «Дня»

Давні римляни дуже своєрідно розуміли прихильність мінливої Фортуни. Вони вірили, що той, кого обирає доля, має бути готовим не до легких перемог, казкових успіхів, що ніби самі собою даються до рук, а навпаки, до ран, випробувань, тортур, і — цілком можливо — тяжких поразок. Отримати перемогу над своєю поразкою — ось головна ознака справжнього обранця. Отже, побачимо, чи зміг це зробити наш герой.

Андрію Войнаровському пощастило, хоча його дитинство й юність не можна назвати безхмарними (змалку був позбавлений і батьківської опіки, і материнської ласки). Його батько, Ян Войнаровський, був шляхтичем Київського воєводства, нащадком знатного козацького роду (родичем відомого правника Юрія Немирича) і водночас католиком за віровизнанням, певний час — послом до польського сейму. Можливо, саме релігійні суперечки стали причиною його швидкого розриву з матір'ю Андрія, Олександрою Степанівною Мазепою- Колядинською, теж знатного козацького походження. Сина дуже рано забрали від батька. Але хлопчику пощастило: його виховання взяв на себе рідний дядько, брат його матері гетьман України Іван Степанович Мазепа.

Удари долі не оминули хлопчика. 1695 року, коли йому було 6 років, помирає мати. Але гетьман Мазепа відчував себе зобов'язаним подбати про належну освіту небожа, до якого відчував усе більшу батьківську ласку (гетьман, як відомо, не мав дітей). Спочатку цим процесом керувала ігуменя Марія-Магдалина, бабця Андрія, потім контроль за навчанням Войнаровського здійснював сам гетьман. Юнак закінчує Києво- Могилянську академію, отримавши там найкраще в усій Україні виховання й освіту. Юний наш герой уже в 16 років знав 7 європейських мов і латинь, історію давню і сучасну, основи дипломатії, військову справу тощо.

Отже, Андрій, попри важке дитинство, — улюбленець долі! Гетьман любив його і шанував тверезий розум, освіченість і відданість. Андрія чекав князівський титул і — цілком реально — гетьманська влада. Починаючи з 1705 року юнак виконує дуже делікатні військові й дипломатичні доручення Мазепи (зокрема, при польському королівському дворі). Ще раніше Войнаровський завершив свою освіту в Німеччині. Сам князь Меншиков загравав із Войнаровським і обіцяв одружити його зі своєю сестрою. За красномовним свідченням англійського посла в Москві Чарльза Вітворта: «Тут усі вважають, що головним дорадником і помічником гетьмана Мазепи був його небіж Войнаровський, людина молода, але освічена й здібна». Андрій одним із перших був втаємничений у приховані задуми дядька, що привели їх обох до табору шведського короля Карла ХII. І тут доля приготувала для молодого юнака трагічні випробування.

Це були роки, коли в розпалі була Північна війна (1700 — 1721) між Росією та Швецією (обидві країни мали, крім того, ще союзників, які, втім, швидко переходили в інші табори: Польща з двома претендентами на трон, від Петра і від Карла ХII, Англія, Данія, Саксонія, північні німецькі князівства). За допомогою війни Петро рік за роком жорстко обмежував українську гетьманську автономію. Десятки тисяч українців були мобілізовані проти Карла, тим часом плани царя були чужі для України. І хоча Петро (до часу) цілком довіряв Мазепі, становище гетьмана було винятково важким: війська шведів були поруч із кордонами Гетьманщини. А хоч би хто переміг, Україна в підсумку неминуче втрачала залишки самостійності.

Події неймовірно прискорилися, коли восени 1708 року надійшла звістка про вступ війська Карла ХII на землі України, Мазепа, як переповідають сучасники, прийшов у відчай і розцінив такий поворот бойових дій як фатальний для України. Тут же надійшов наказ від царя йти Гетьману з військом у Горськ, де була ставка Меншикова, і чекати там самого Петра. Мазепа обрав хитру тактику: він вдав, що смертельно хворий, і послав небожа до Меншикова. Але Войнаровський швидко переконався, що у ставці Меншикова гетьману не вірять, більше того, він почув таку розмову двох російських офіцерів: «Помилуй, Бог, цих людей! (малися на увазі гетьман і та козацька старшина, що йому співчувала). Завтра вони будуть у кайданах». Войнаровський поспішає до дядька в Борзну, повідомляє його про все. І от — переломне рішення. Гетьман, його небіж, генеральний писар Пилип Орлик і ще кілька представників старшини мерщій прямують на з'єднання зі шведами, що й відбулося 28 жовтня 1708 року біля села Орлівки. Подальші події добре відомі: взяття в листопаді військом Меншикова Батурина, гетьманської столиці, і винищення всіх, хто там був; розправа над запорожцями, які, попри давні кривди, підтримали Мазепу, низка невдач шведів узимку та весною 1709 р. і, нарешті, вирішальна перемога росіян під Полтавою 27 червня 1709 р. Весь цей час Войнаровський був із гетьманом, брав участь у боях. Андрій був свідком і смерті старого дядька, виснаженого півторамісячною погонею військ Петра. Сталося це в Бендерах 22 серпня 1709 року.

Наступний етап у житті Андрія — це понад сім років перебування в еміграції (Бендери, Стамбул, Бреславль, Відень, Гамбург...). Тут наш герой виявив неабияку дипломатичну активність і хист у спробах створити антиросійську коаліцію за участю Туреччини (і справді, 1710 року розпочалася російсько-турецька війна), і, за можливості, Англії, Франції та німецьких держав. Найяскравішою постаттю постмазепинської еміграції був гетьман Пилип Орлик, автор знаменитої Конституції, але й Войнаровський був добре відомий у ті роки в багатьох європейських столицях.

Він зовсім не був безперечним героєм, любив гроші й жив розкішно (ставши єдиним спадкоємцем величезних статків Мазепи, витримавши в зв'язку із цим тривалий позовний процес зі старшиною і, по суті, відкупившись 3000 червінців од посади безземельного гетьмана — йому потрібні були гроші, а не булава). Освіченість і багатство ввели його і дружину Ганну Мирович (яка залишила заради нього в Україні чоловіка, полковника Семена Забілу) в коло найблискучіших аристократів Німеччини та Європи. Дипломатичну роботу для інтересів України (як він їх розумів) він невимушено поєднував із численними амурними пригодами. Одна з його коханок, Аврора Кенігсмарк, рідкісна красуня-аристократка, мати відомого полководця Морица Саксонського (і, до речі, прабабуся Жорж Санд!), запрошує у вересні 1716 р. Войнаровського до Гамбурга. Тут і сталася головна трагедія в житті 27-річного молодого чоловіка...

Агенти царя давно стежили за Войнаровським у Європі. Вільне, нейтральне місто Гамбург, де було дуже багато емігрантів із десятків країн, як виявилося, дало змогу раз і назавжди позбутися небезпечного дипломата-мазепинця. Резидент Росії німець Фрідріх Біттігер заздалегідь спритно здійснив усю потрібну роботу. 25 вересня 1716 р. на борту свого корабля в Копенгагені Петро I віддає наказ: викрасти Войнаровського, вивезти його в Росію. Гамбурзька варта була підкуплена, секретар Войнаровського виявився шпигуном Беттігера. Було вивчено всі шляхи пересування Андрія в Гамбурзі. І ось 12 жовтня, коли він повертався від Аврори Кенігсмарк, 12 російських драгунів та підкуплені вартові напали на його карету та силою відвезли до посольства Росії під арешт. Звичайно, це виникало хвилю обурення та ноти протесту від європейських послів. Тоді люди Петра умовили Аврору Кенігсмарк вплинути на Войнаровського і переконати його добровільно здатися цареві, за що він, безумовно, буде прощений. І Войнаровський, який, здавалося б, як ніхто, повинен був знати справжню ціну обіцянкам царя, виявив вражаючу наївність: він піддався на умовляння Аврори...

Решту життя (23 роки!) він провів у довічному засланні, в Якутії, серед вічних снігів і напівдиких людей. Його довго допитували, але він, що знав багато й багатьох, нікого не видав. Останнім, хто його зустрів 1739 р. на берегах Лени, був відомий німецький мандрівник Мюллер.

Андрій Войнаровський робив багато помилок, а, може, і не дуже гідних вчинків. Але перед лицем катастрофічної невдачі своєї справи він виявив рідкісну мужність і як справжній улюбленець долі зумів перемогти саму свою поразку. Інтуїтивно відчуваючи це, видатний російський поет-декабрист Кіндрат Рилєєв саме на сюжет з його життя створив свою найкращу і останню поему «Войнаровський». І хоч там є певні нотки ідеалізації, важливим є інше. Борці за волю з різних країн впізнають один одного навіть крізь століття. Отак побачив побратима у Войнаровському росіянин, талановитий поет Кіндрат Рилєєв.

Статтю російською мовою читайте в газеті "День"

1999-05-14 15:44:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар