Улас Самчук - про Олену Телігу - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Улас Самчук - про Олену Телігу

Улас Самчук - про Олену Телігу

70 років тому в Києві, у Бабиному Яру, загинула від рук окупантів талановита українська поетеса й публіцистка
Петро КРАЛЮК

Такі примітні постаті українського літературного життя в еміграції міжвоєнного періоду, як Улас Самчук та Олена Теліга, не лише знали одне одного. Часом доля зводила їх, часом розводила. Не завжди вони могли порозумітися, зокрема в питаннях політичних. Але, хоч як би там було, залишалися друзями й симпатизували одне одному.

У своїх спогадах «На білому коні. На коні вороному», де йдеться про події Другої світової війни, У.Самчук велику увагу приділив саме О.Телізі. Можна сказати: вона - одна з головних героїнь цього твору.

У цих спогадах Самчук говорить, яким чином Олена - дівчина, вихована в родині, де панувала російськість, - перетворилася в українку.

Національний ідеал Олени Теліги

«Це було десь двадцять третього року, - пригадую, казала вона, - як ми з мамою йшли з Києва до Польщі. Нас переводила якась контрабанда... І це не була лише границя, особливо для мене. Мені п’ятнадцять років, я ж народжена у царстві імператора всіх росів, вихована на мові Пушкіна і враз, перейшовши границю, опинилася не лише в Польщі, що здавалася мені романом Сенкевича, не лише «в Європі», але й в абстрактному царстві Петлюри, що говорило «на мові» і було за «самостійну». Ви це ледве чи можете зрозуміти... Уявіть собі великодержавного, петербурзького, імперіяльного шовініста, який з перших дитячих років звик дивитися на весь простір на схід, захід і південь від Петербургу, як на свою кишенькову власність. І якого не обходять ні ті живі людські істоти, що той простір заповняють, ні ті життьові інтереси, що в тому просторі існують. От така собі Богом дана Русь, у якій всі ті «полячішкі і чухна» лише «дрянь», яка кричить, що їй «автономія нужна»...

Я не була киянка. І не пєтроградка. Я була петербуржанка. Я там виросла, там вчилася, там провела війну, там насичувалася Петром І, Катериною Великою... Ну й, розуміється, культурою імперії, главою якої був Олександр Сергійович Пушкін.

І от коли я опинилася в такому ультра-франц-йозефському містечку, у якому люди говорили чомусь, як мені здавалося, праслов’янською мовою, що звалося Подєбради, в новій, маленькій Чехо-Словацькій Республіці, з царствуючим професором Масариком, я була приголомшена, що мій власний батько, відомий і заслужений, справжній російський професор Іван Шовгенов, якого чомусь перезвали на Шовгеніва, є не то інше, як ректор школи, яку звуть господарською академією, де викладають «на мові» і де на стінах висять портрети Петлюри і, о жах!, навіть приватно і навіть дома говорять на тій самій «нікому не зрозумілій», як у нас звичайно казали, мові.

Олена Теліга: велич духу і символ честі

Уявіть мої переживання! Я була вражена, ображена. Цілі роки я воювала з батьком, а згодом і матір’ю з приводу цього. Мої рідні брати Лев і Сергій і до цього часу не здають позицій великодержавності, а Сергій навіть править там за «ізвєстнаво русскаво поета». Моїм товариством були «істіннорусскіє люді» з табору Денікіна та Вранґеля, з ними я приятелювала, читала Гумільова, громила сепаратистів, і знаєте, як це сталося, що я з такого гарячого Савла стала не менш гарячим Павлом? З гордости.

Сталося це дуже несподівано і дуже швидко. Це, можливо, була одна секунда... Це було на великому балю у залях Народного дому на Виноградах, що його улаштовував якийсь добродійний комітет російських монархістів під патронатом відомого Карла Крамажа. Я була тоді у товаристві блискучих кавалерів, ми сиділи при столику і пили вино. Невідомо хто і не відомо, з якого приводу, почав говорити про нашу мову зо всіма відомими «залізяку на пузяку», «собачій язик»... «мордописня»... Всі з того реготалися... А я враз почула в собі гострий протест. У мені дуже швидко наростало обурення. Я сама не знала чому.

І я не витримала цього напруження, миттю встала, вдарила кулаком по столу і обурено крикнула: «Ви хами! Та собача мова - моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!»

Я круто повернулася і, не оглядаючись, вийшла. І більше до них не вернулася. З того часу я почала, як Ілля Муромець, що тридцять три роки не говорив, говорити лише українською мовою. На велике здивування усіх моїх знайомих і всієї Господарської академії. Батько й мати з цього раділи, а брати оголосили мене «ревіндикованою». А вже раз ставши на цю дорогу, я не залишилася на півдорозі. Я йшла далі й далі... І чи ж не є цей довгий шлях моєї одіссеї нашим довгим шляхом взагалі, і чи не варто нам бути учасниками такого переродження, замість второваного, казенного, накинутого і неприродного стану, в якому Петербург чи Петроград, чи Ленінград хоче бачити грандіозну проблему, якою є штучний зліпок мов і рас, що є Совєтським Союзом. Уявімо собі на хвилинку тупого, впертого ігноранта - російського шовініста у ролі, скажемо, розумного стратега, замість безглуздого стратагема. Уявімо собі, які шалені можливості мали вони в минулому. З якими аспіраціями культури, якими можливостями господарства. Коли б, замість політики «собачої мови», та обрали політику розуму, гідності, як своєї так і всіх біля себе. Тож Російська імперія весь час колеться і розсипається, як розсохла бочка, не тому, що вона різномовна, а тому, що вона вперто хоче бути одномовною. Що вона силує до сполуки елементи, які не сполучаються. Насилувана правда, зневажена гордість помститься в поколіннях. По-доброму можна зробити багато, по-злому - нічого. Тут не поможе НКВД. Для тупих, для дурних, для хворих - так. Але не для мене, не для вас... О, змусити! Це можливо. Хвилево. Але не вирішити, не перемогти. Не здамся ганьбі ніколи і нізащо!»

Олена Теліга з товаришами перед походом на Схід. Зліва 1-й ряд: О. Оршанськи-Чемеринський, Олена Теліга, Улас Самчук. 2-й ряд: М. Михалевич, О. Коваль, Р. Русов. Львів, літо 1941

Фото з сайту tyzhden.ua

Самчук детально описує свою першу зустріч із О.Телігою, яку називає «фатальною»: «Заходжу до каварні в товаристві Чирського. Тиша, спокій. Не багато гостей. Деякі з них грають у шахи. І враз по сходах вниз... легко й звинно вбігає дівчина років двадцяти у прозорому, ясно-зеленому, плястиковому плащі. Ми з Чирським сиділи при столику, пили каву і обговорювали якісь наші театральні комбінації, коли, не пам’ятаю хто, шепнув: «Олена!» Я знав кілька Олен... але тут була та Олена, що, пам’ятаю, казала:

Залізну силу, що не має меж,

Дихання Боже в сльози перетопить,

І скрутить бич безжалісних пожеж

З маленьких іскор, схованих у попіл.

І виявилося, що це не так дівчина двадцяти років, як елегантна пані років тридцяти, з прекрасним, темнобронзовим волоссям, злегка кирпатим, кокетливим носиком і виразними, зеленкавими очима.

Саме знайомство було просте, вона, що знала вже Чирського, підійшла до нашого столика, і коли Чирський нас представляв своїм приємним, виразним, злегка забарвленим якимсь акцентом, голосом, сказала:

- То це так виглядає Самчук? - вимовляючи моє прізвище - «Самчюк»...

- Ви, здається, розчаровані? - відповів я.

- Я думала, ви гігант! «Волинь», «Кулак»... А між іншим... «Кулак». Ви для мене не «Волинь», а «Кулак». Читала його два рази...

- Для мене це несподіванка, - сказав я.

- А от уявіть. І я собі вас якраз таким уявляла. Такий лев...

- А це всього лиш Улас, - казав я далі.

- Зовнішність може бути оманною, - вставив Чирський.

Вона дивилась мені просто у вічі, ніби хотіла щось розгадати.

Розмова тривала далі і не лише цього дня, а в різних виглядах, місцях і змісті, і ніхто не міг тоді сподіватися, що це буде для нас судьбоносним. Ми зустрічалися досить часто і в різних місцях, я почав бувати у Теліг дома... познайомився близько й інтимно з таким кубанським і уенерівським козаком, як Михайло, від якого вона дістала своє картинне прізвище; ми бавилися, фотографувалися, їздили на прогулянки за місто. У нас витворилися інтимні інтереси. Олена вечірньою добою за столиком і чаркою, у каварні Бізанця, могла безпечно оповісти мені докладно і барвисто свої пригоди, а в тому числі й любовні, яких вона не цуралася, а вважала за своє велике добро, але не завжди могла повісти їх людям, хоч і хотіла повісти, бо любила дружбу, ніжність, щирість, приязність і тепло, як контраст до її бравурної, майже гусарської постави героїзму:

Але для мене - у святім союзі:

Душа і тіло, щастя з гострим болем.<br>Мій біль бренить, зате коли сміюся, -То сміх мій рветься джерелом на волю ...

Це останнє «джерелом на волю» я хотів би замінити «джерелом прозорим», бо її сміх був справді щирим і прозорим. Карикатура Едварда Козака представляла її в той час як грайливу дівчину у стрічках, за якою біжить юрба парубків, з моттом: «А за мною, молодою, сім пар хлопців чередою».

Але це було так і не так. Любила вона таких хлопців і навіть таку череду, але разом уміла дуже чітко і дуже категорично розрізняти людей від людей, ставити між ними відповідні знаки, чи навіть «гострі межі», чи - «комусь там дотик рук, комусь гарячий сміх». І вміла тих людей вибирати, пізнавати і покоряти.

І знову-таки це не була поза, легковажна кокетерія, данина добі або бляшана музика, якої у нас було тоді більше, ніж треба. Усе, що вона висловювала у своїх віршах чи в своїй поведінці, було у неї автентичне.

Для мене вона була великою несподіванкою і відкриттям. Починаючи від того «Кулака», я був гостро вражений її екзальтованою, напруженою, невтомно грайливою вдачею... І тому нічого дивного, що ми майже з першого слова стали і лишилися до кінця друзями».

Не дивно, що на початку німецько-радянської війни влітку 1941 р. У.Самчук разом із О.Телігою перейшли річку Сян, колишній німецько-радянський кордон, бажаючи приєднатися до похідних груп мельниківської ОУН. Деякий час вони перебували у Львові. Все це детально описує Самчук.

Потім він прибув до Рівно, де очолив редакцію газети «Волинь». Теліга ж сподівалася поїхати до Києва. Однак її дорога все ж пролягла через Рівне. Тут вона затрималась на певний час і допомагала у випуску «Волині». Тут вона часто спілкувалася з У.Самчуком. Щоправда, це спілкування нерідко переростало у своєрідну дискусію. Ось як про це говориться у Самчукових мемуарах:

«Розуміється, я мав вечорами завжди гостей, як також на цих днях прибула зі Львова моя найцінніша гостя Олена Теліга.

Ми розпрощалися з нею місяць тому у Львові досить холодно, я мав повні руки роботи, змінилися умови життя, а тому все минуле еміґрантське почало швидко забуватися. І несподівано, здається, в середу, 12 вересня, по обіді, секретарка повідомила, що до редакції прибула пані Теліга, яка хоче зі мною бачитися. Негайно виходжу назустріч і бачу розчервонілу, усміхнену, у знайомому сірому костюмі Олену в товаристві Олега Штуля. Кидаємося в обійми, ніби ми не бачилися вічність і зустрілися на іншій плянеті.

Розуміється, ця зустріч була для нас особливою, Олена була захоплена, їй подобалася наша редакція і її ділова атмосфера. Кабінети, бюрка, машинки, секретарки; і все за працею, все зайняте, черга відвідувачів. Зовсім інакше, ніж було там, у Львові. Розуміється, нашим гостям було одразу запропоноване місце в редакції, запрошено до мене на вечерю і влаштовано для Олени приміщення у нашому будинку на половині моїх господарів. На вечерю, крім нових гостей, як звичайно, запрошено багатьох членів редакції, було багато розмов, багато сміху і дружби. Олені ця атмосфера дуже сподобалася, вона без перерви забавлялася, наговорила мені компліментів за досягнення...

Але як тільки ми залишилися самі..., щоб «порозмовляти», Олена, закутавшись у мій плащ, умостившися вигідно по-турецьки за браком канапи на моєму ліжку, почала тоном інквізитора мене розпікати. Я вже й забув, що існують ті наші різні «бе» і «ме», моя «політика» зовсім зопортунилась, і, розуміється, для ортодоксальної моєї принципіалістки набралось досить нищівних арѓументів, щоб мене дощенту знищити. Це були не тільки її особисті жалі, а й жалі всієї партійної лінії, а Олену, як найбільш недоторкану, висунуто для цієї грізної ролі прокурора... І те, і друге, і третє... Чому так мало відмічено в газеті таку подію, як трагічна смерть Сеника й Сціборського у Житомирі, чому я вибрав таку невиразну лінію між «бе» і «ме», чому я сиджу на двох стільцях, чому так мало співробітничаю з «нашими». Чому, чому і чому... «з вашим авторитетом, вашими успіхами ви могли б робити чуда. Ми ж чули про ваші тріумфи, але, замість використати їх для «нашої справи», ви проповідуєте «згоду в сімействі», невиразність, компроміси... Це ж революція! Збурити маси! Поставити їх дуба! На вас діє школа чеських швейків, міщанство, шельменківщина...»

Мила, чудова Олена! Коли говорить - затинається. Їй бракує дихання. Сливе дві години слухаю сувору мову моєї Кассандри. А коли дійшла до мене черга, я говорив приблизно таке: «Ви безперечно маєте рацію, але дозвольте також комусь помилятися. Чого можете вимагати від такого вродженого селюха-гречкосія, як ваш шановний слуга. Мені відома діялектика героїзму - «доба жорстока, як вовчиця»... І Ніцше, і Гітлер, і Сталін... І навіть Ганнібаль... Але що я зроблю, коли в моїй крови так мало того динаміту... Правильно, абсолютно правильно! Моя лінія крива й невиразна, але я абсолютно не буду перечити, коли моє місце посяде хтось із більш покликаних...

Олену це обурило:

- Це... Це... Це... Це, власе, цинізм! І нахабство!

- Чому аж цинізм? От хочу сказати, що недавно я мусів писати статтю про Гітлера... І підписати її своїм прізвищем.

- А навіщо?

- А тому, що навіщо.

- Переходите на лінію Тичини, Рильського... Пісні про... того бугая...

- І за що тільки люди не вмирали. За озірійського бика, за соціалізм... А тепер ось за расу...

- Хіба це наші справи? Життя вимагає жертв.

- Саме тому.

- Це значить кривити душею.

- Хіба це вперше?

- Це вам не личить.

- А кому личить?

- Мерзотникам... Рабам...

- Ну, що ж... Доба, як вовчиця... Партія веде...

- Партія, партія... До чорта з партією!

- А чи справді?

Хотілося розлитися широкою рікою проповіді про наші вимоги і потреби, але що б це дало. Вона це розуміє по-своєму, вона в ритмі доби, вона має заучені канони, і було б зайве її розчаровувати. Я міг хіба що жартувати. Ми говорили й говорили, весь час контра, часто верталися до того самого і не могли розійтися... Ані зійтися... І я знаю, що я її не переконав, але разом з цим у чомусь переконав. Вона більше любила деяких своїх друзів, ніж мене, але разом з тим більше любила бути зі мною, ніж з іншими. Бо, крім доктринерства, у неї був сильно розвинутий інстинкт порядности і чистоти. І практичности. І коли б я сам не уникав її, як часто затяжкої, ми були б з нею нерозлучними, вічно сварливими друзями. А так ми були друзями, лише розлучними. Я любив її як цікаву людину, яких у нас так мало, але я не вважав, що з нею можна робити діло на довшу відстань.

І ще одна справа мене турбувала: я боявся за неї на цьому терені. Особливо, коли вона буде в Києві. З її прямолінійною вдачею вона туди абсолютно не підходила».

Самчук виявився правим: О.Теліга з її безпосередністю, щирістю, прямолінійністю не підходила для життя в окупованому гітлерівцями Києві - місті, про яке вона мріяла й до якого прагнула. Тут її спіткала смерть від німецької кулі в Бабиному Яру.

2012-02-22 11:42:00
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар