Українсько-російський договір: від ратифікації до денонсації - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Українсько-російський договір: від ратифікації до денонсації

Українсько-російський договір: від ратифікації до денонсації

Віктор ГОРОБЕЦЬ, кандидат історичних наук, Інститут історії НАНУ

Уже тисячі років тому мудреці Давньої Еллади помітили цікаву закономірність: людство у своєму розвитку раз по раз неначе повертається «на круги своя», проходячи відомими вже шляхами та вирішуючи знайомі з досвіду більш ранніх поколінь проблеми.

Одну з останніх таких нагод нам «люб’язно» надала вища палата російського законодавчого органу — Рада Федерації, наробивши чимало шуму та розбурхавши великі пристрасті навколо питання ратифікації українсько-російської міждержавної угоди. Угоди, яка мала б забезпечити умови для стратегічного партнерства двох сусідніх, близьких в етнічному та історичному планах народів. Певною родзинкою цієї політико-правової колізії є те, що питання ратифікації теперішньої міждержавної угоди майже день у день співпало з часом ратифікації українсько-російської угоди 1654 року, відомої широкому читацькому загалу як Переяславська.

Переяславська рада — мета чи засіб, початок чи кінець?.. Гортаючи сторінки історичних видань майже десятилітньої давнини, важко зрозуміти запитальну інтонацію цих рядків. Адже там безапеляційно стверджувалося, що 1648 року Богдан Хмельницький та його однодумці підняли повстання проти національного та соціального гноблення з боку Речі Посполитої та за возз’єднання з Російською державою, чого благополучно вдалося досягти 1654 року на Раді в Переяславі. Нелогічність, чи точніше абсурдність, такої «логіки» очевидна. Адже спроба побудови завершеної логічної концепції свідчила, що Хмельницький розпочав боротьбу одночасно й за незалежність, і проти неї. Неправомірність такої постановки питання доводить не лише її внутрішня нелогічність, а й доступні історикам документальні свідчення епохи.

Уже з початку 1649 року гетьман та його найближчі сподвижники виразно відстоюють ідею побудови «удільної» Української держави, проводячи при цьому надзвичайно енергійну зовнішньополітичну діяльність. Хмельницький з перших же днів повстання укладає військово-політичний союз з кримським ханом, намагається залучити Трансільванію, Молдавію та Валахію; бути під заступництвом їх спільного протектора — турецького султана та водночас проводить переговори з противниками останнього — Венецією та Габсбурзькою імперією. Особливо активними є контакти українського уряду з представниками московського царя та шведського короля. Як один, так і другий суперничали з польськими монархами за домінування в Центрально-Східній Європі. На підгрунті цього суперництва гетьман сподівається досягти вигідного для українських інтересів антипольського фронту.

Цілих шість років московське керівництво бездіяльно спостерігає за розвитком воєнного конфлікту, не наважуючись виступити проти короля — надто свіжими були спогади про поразку в Смоленській війні. Врешті-решт гетьману вдається успішно розіграти «турецьку карту», пригрозивши, що в разі чергової відмови Москви від надання допомоги українським козакам він прийме зверхність турецького султана.

Відсутність усталених традицій повноцінного державного життя в Україні призводить до того, що 8 січня 1654 року Генеральна Рада — найвищий тогочасний законодавчий орган — «ратифікує» договір з московським царем, а вже після Ради, 9-10 січня, українська делегація на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким веде переговори з царським послом боярином В.В.Бутурліним щодо умов уже проголошеного союзу.

Причому 8 січня український гетьман і старшина в соборній церкві Переяслава закріпили союз присягою та вимагали, аби Бутурлін зробив те саме від імені царя, але той відмовлявся, стверджуючи, що ніколи такого ще не було, щоб за «великого государя хто-небудь міг віру вчинити; ніколи не було і тепер не буде». Старшина залишила Бутурліна в церкві, а сама довго радилася: як їй бути в цій ситуації. Врешті-решт міркування військово-стратегічні взяли гору, і гетьман погодився і прийняв на віру слова посла, що цар особисто високим монаршим указом підтвердить усі права і вольності Війська Запорозького.

Із середини січня спочатку в Чигирині, згодом в Корсуні гетьман проводить серію старшинських нарад, за результатами яких 17 лютого підписує офіційну інструкцію послам на переговори в Москві, так звані «Статті Богдана Хмельницького». Інструкція передбачала недоторканність державного устрою у сфері політико-адміністративній, судовій, соціальних відносин тощо. Як було вже домовлено в Переяславі, Москва брала на себе зобов’язання надавати Чигирину військову допомогу супроти Речі Посполитої, а українське керівництво зі свого боку визнавало царя своїм покровителем і зобов’язувалося щорічно сплачувати певну суму данини. Але українська сторона наполягала на тому, щоб на відміну від інших васально залежних держав Україна мала право після смерті гетьмана самостійно обирати його наступника. Пропонувалося закріпити положення про те, щоб гетьман мав право вільно приймати й відпускати іноземних послів.

Повноважні посли Війська Запорозького Самійло Богданович-Зарудний і Павло Тетеря прибули в царську столицю 12 березня, а 13 березня розпочалися їхні переговори з московськими боярами. На переговорах, що тривали майже тиждень, російська сторона загалом погоджувалася на запропонований Чигирином проект, зобов’язавшись шанувати український державний устрій та існуючу модель соціально-економічних відносин (на території Російської держави кріпосницькі порядки було підтверджено Соборним уложенням 1648 року, тоді як в Україні в роки Визвольної війни кріпосна залежність була ліквідована). Уряд Олексія Михайловича погодився й на те, аби український правитель «послів о добрих ділах приймав і відпускав», але заборонив підтримувати дипломатичні контакти з польським королем і турецьким султаном. Ще одне обмеження українського суверенітету стосувалося фінансових аспектів угоди. Москва відмовилася від запропонованого гетьманом варіанту, записавши натомість положення, згідно з яким податки з українського населення мала збирати місцева адміністрація, але під контролем царських представників, і зібрані кошти повинні були надходити до царської скарбниці, щоб уже звідти відраховуватися на українські потреби. Саме в такому вигляді 21 березня 1654 року було ухвалено принципові положення українсько-російської угоди. 27 березня угоду «ратифікував» цар Олексій Михайлович.

Під час переговорів бояри намагалися також змусити українську сторону погодитися на перебування царських військ на чолі з воєводами в «больших городах» — у Чернігові, Переяславі та Ніжині (як бачимо, теперішня проблема перебування частин російського флоту у Севастополі також має свою давню передісторію). Українські посли рішуче протестували проти цього, і бояри не включили це положення до остаточного варіанту угоди. Щоправда, це не завадило їм у майбутньому добиватися введення царських військ у названі міста, посилаючись на сам факт обговорення цього питання в березні 1654 року.

Хоча Військові Запорозькому гарантувалася широка внутрішня автономія та право зовнішньополітичних зносин, внесені доповнення істотно посилювали ступінь його залежності від царя. Звичайно, такий стан справ не влаштовував Хмельницького. Текст договору, скоригований у Москві в невигідному для гетьманського уряду напрямі, в Україні не було оприлюднено, і у своїй діяльності гетьман ігнорував накинуті його послам обмеження. У сфері зовнішньополітичної діяльності також головним пріоритетом виступають українські інтереси, а не вказівки з Москви. Коли ж у червні 1657 року до Чигирина прибуває боярин Федір Бутурлін із претензіями Олексія Михайловича щодо невиконання Хмельницьким взятих зобов’язань, український правитель заявляє, що «судді Самойлу (тобто Самійлові Богданович-Зарудному) і полковнику Тетері він не наказував і в думці в нього того не було, щоб у великих містах, в Чернігові, в Переяславі, в Ніжині, велів бути царської величності воєводам, а прибутки збирати й віддавати царським воєводам». Не менш різкою та категоричною була відповідь гетьмана на звинувачення щодо проведення ним незалежної зовнішньої політики.

Категоричність заяв гетьмана пояснювалася й тим, що з осені 1656 року, підписавши Віленське перемир’я, московські політики стали на шлях сепаратних переговорів з урядом Яна Казимира. Російсько-польське перемир’я свідчило про ігнорування Москвою взятих на себе військових зобов’язань.

Таким чином, наприкінці 1656 — першій половині 1657 року Переяславсько-московська угода вичерпала свій потенціал. Як одна, так і друга сторона плекали надії скоригувати її положення. Смерть Богдана Хмельницького в середині 1657 року і боротьба за гетьманську булаву зробили позицію Москви більш виграшною. Однак брутальність московських вимог щодо обмеження українського суверенітету на користь царя стала причиною того, що 1658 року Переяславсько-московський договір було денонсовано й упродовж осені 1658 — літа 1659 року точиться кровопролитна українсько-російська війна.

Незважаючи на етнічну, релігійну та культурну близькість двох східнослов’янських народів, непорушності їхнього союзу, або, як модно говорити нині, стратегічного партнерства, можна було досягти лише поважаючи інтереси один одного. Тоді Москва боярська не змогла подолати спокуси диктувати Україні власну волю. Що ж, будемо сподіватися, що Москва демократична виявиться більш далекоглядною...

Статтю російською мовою читайте в газеті "День"

1999-03-27 14:31:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар