Український Шекспір - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Український Шекспір

Український Шекспір

Ігор КРОПИВНЦЬКИЙ, онук драматурга. Фото з родинного архіву Кропивницьких

З його ім’ям пов’язана ціла епоха: актор, драматург, режисер, письменник, композитор, співак, публіцист, громадський діяч, засновник українського театру. Марко Лукич виплекав справжніх зірок світової сцени, а театр Кропивницького зумів стати у ряд кращих національних у Європі та здобув гучну славу. Його колектив з успіхом гастролював не лише по всій царській Росії, а також у Варшаві, Мінську, Вільно, Тифлісі, Галичині, Австро-Угорщині...

У час, коли більшість населення України було неписьменною і не могла читати твори Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Івана Франка та інших українських письменників, театр Кропивницького багато років був одним із головних джерел культурного відродження уярмленої нації, займаючись просвітницькою місією, — ніс правду в народ. Театр Марка Кропивницького давав величезний поштовх для подальшого розвитку української культури і став однією з важливих духовних підвалин, на яких через багато десятиліть було побудовано незалежну Українську державу.

Як продовжувач традицій Кобзаря, Марко Лукич відчував загрозу знищення українського народу як етносу, а також бачив небезпеку розчинення національної мови й культури у панівній російській нації. Тому все своє життя присвятив боротьбі — засобами мистецтва — за духовне визволення України: як драматург і актор палким мистецьким словом пробуджував національну свідомість народу, закликав його зберігати й відстоювати свої культурні надбання, давав надію на світлу прийдешність.

Устами героїв своїх п’єс Кропивницький проголошував протест проти соціальної несправедливості. Недарма царські сатрапи забороняли твори драматурга, погрожували арештом, і тільки надзвичайна популярність і народна любов рятувала митця-патріота від неминучого арешту. Можливо, не всі читачі знають, що за Кропивницьким був встановлений поліцейський нагляд, та зупинити його все ж сатрапи не могли.

«В Україні моїй милій і далі нема ні школи народної, ні газет і журналів, і далі українську мову висміюють, не визнають, намагаються знищити... Навіщо це? За що? Невже за те, що предки наші встелили кістьми і полили своєю кров’ю той край, який називається благословенним і благодатним і який приєднався до спорідненого народу, як рівний до рівного? Прикро, боляче, тяжко!», — з біллю писав Марко Кропивницький. Він самовіддано боровся проти спроб розглядати український народ як «плем’я», а його мову як «південноросійський діалект».

«Несила більше терпіти гніт глуму, ганьбу поневолення духовного і морального, мовчати перед брутальним зневаженням загальнолюдських прав, елементарної справедливості... Пора зрівняти українське слово в усіх правах з російським, бо тільки рідна мова у церкві, в театрі, у літературі і в школі, не обмежувана цензурою, дає можливість застосовувати пригноблені сили з користю і успіхом на благо рідної Вітчизни», — звертався Кропивницький до тих, кому була дорога доля народу.

Через усе життя проніс Марко Лукич безмежну любов до творчості Шевченка, з надзвичайною майстерністю читав його вірші й поеми. З ім’ям Кропивницького пов’язане перше прилюдне виконання присвяченої йому композитором Данилом Крижанівським пісні на слова Шевченка — «Реве та стогне Дніпр широкий», за що ледве не поплатився арештом (бо у ті часи «читати твори, друкувати тексти до музичних нот українською мовою» було заборонено царським указом). Вечір відбувся в Одесі у 1898 році, Кропивницький заспівав, а публіка, підхопивши урочисту мелодію, мимоволі підвившись, дружньо підспівувала, і в цю мить підрозділ городових увірвався в зал, почав виштовхувати глядачів, а у відповідь, наче присуд, з усі боків співом лунало, шквалом било шевченківське слово...

Саме Кропивницький вперше надав українському театру соціального значення і звучання. У своїх творах він виступає тонкім знавцем душі, висвітлюючи болючі проблеми доби, зображуючи гострі соціальні протиріччя суспільства, що надавало його творчості ідейно-виховної сили. Загалом Марко Лукич написав понад 40 п’єс. Сучасна преса порівнювала їх із шедеврами світової літератури, бо в кожній із таких, як «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж павук», «По ревізії», «Олеся», «Замулені джерела», «Скрутна доба», — митець виводить на життєвий кін свого улюбленого героя — селянина.

У театрі Кропивницький запроваджує принципи професійної режисури як мистецтва самостійного й відповідального, на той час то було справжнім відкриттям. Марко Лукич казав, що актор і режисер повинні добре знати життя народу й черпати з нього образи, аби правдиво розкривати психологію сценічного образу. А слово, рух, інтонація, міміка, грим, костюм, сценографія і музичне оформлення — тобто всі компоненти спектаклю — повинні бути підкорені розкриттю змісту твору. Таким було творче кредо великого режисера-педагога. На цьому він виховав кілька поколінь українських акторів.

«Не можна забувати, — згадувала актриса Софія Тобілевич, дружина Карпенко-Карого, — що той потрійний труд, який виконував Марко Кропивницький, бувши одночасно драматургом, артистом, режисером і вчителем цілого гуртка молодих акторів, що цей труд вимагав нелюдських сил, надзвичайного напруження енергії, нервів і здоров’я. Всі актори, яким він допомагав оволодіти технікою гри на сцені, всі його учні, не виключаючи Садовського та Саксаганського, були закохані в Марка Кропивницького, як в артиста, режисера і великої душі людину».

До речі, сучасні російські театрознавці відзначають, що українці під режисурою Кропивницького на багато років випередили МХТ Станіславського. Відомо, що Немирович-Данченко і Станіславський приїжджали в Україну, щоб повчитися і ознайомитись із творчими досягненнями Кропивницького в режисурі, якими він прославився підчас тріумфальних гастролей у Петербурзі.

За своє довге театральне життя Марко Лукич зіграв більше 500 ролей (!) українського, російського й західноєвропейського репертуару. Це були шедеври сценічного втілення, в яких великий актор сягав глибини розкриття і розуміння образу, створював сповнені правди характери, зачаровуючи своєю грою глядачів. «Відчувалось, що на кону виступає не тільки неабияка художня сила, а людина, яка воістину кохається у своєму рідному національному мистецтві. На сцені виступає один з головних, кращих діячів в українському театрі, окраса, гордість його», — так високо відгукувався про Кропивницького один з відомих критиків того часу. «Популярність великого драматурга і артиста була настільки велика, що не буде занадто сказати, що після народного поета Т. Шевченка ім’я Кропивницького — одне з особливо популярних і улюблених на Україні», «Без перебільшення я назвав би його «сонцем» України», — такими були висловлення про митця в тогочасній пресі.

Невтомну подвижницьку діяльність Кропивницького, його відвагу в боротьбі за захист національної культури свого народу дуже цінували визначні представників передового російського мистецтва: Л.Толстой, П.Чайковський, А.Чехов, К.Станіславський, М.Горький, В.Стасов та інші. Видатний російський художник Ілля Рєпін зобразив Марка Лукича керманичем козацького човна, що наперекір стихії долає хвилі розбурханого моря, щоб досягнути своєї мети, начебто підсумовуючи складний і тернистий шлях митця.

Кропивницький мріяв про кращу долю для свого народу. У листі до професора Харківського університету М.Сумцова він писав: «Переживаємо ми такі часи, що ніби удвоє швидше живеться, ніж вперше жилося, і якось аж страшно робиться, як подумаєш, що не доживеш до того моменту, коли Правда гукне до Кривди: «Годі тобі, паскудо, на покуті сидіти та мед-вино пити, геть од порога, туди, де ти мене примушувала довгі роки стояти. І сяде Правда на покуті, сяде цупко і куріпко... Ох, Господи милосердний, допоможи хоч разочок дихнути вільним повітрям, почути вільний спів Марсельєзи»...

Усе життя Марка Лукича, творче горіння, невтомний пошук шляхів до світлої прийдешності являли собою приклад громадського подвигу людини, безмежно відданий своїй Вітчизни. Нагадаю відомий факт, коли російський цар, в захопленні від акторській майстерності, під час гастролей театру у Петербурзі запропонував Кропивницькому грати в імператорському театрі, що давало змогу актору безтурботно й заможно жити, — він рішуче відмовився. «Непотрібно мені ні срібла, ні золота, ні слави, ні пошанівок... Зрадити своєму народові, піти у найми тут «властям предержащим», які мову нашу не визнають і хочуть знищити? Ніколи! Краще буду працювати для милій моїй Україні на повну, Богом дану мені силу, а там вже нехай цінують, що я залишив», — так сміливо висловлювався «батько українського театру» — Кропивницький, бо рідна Україна була для нього понад усе!

Ще за життя його називали «українським Мольєром» і «українським Шекспіром», а його прогресивні ідеї актуальні й у наш час. Хочеться згадати слова відомого поета Максима Рильського, який мав щастя бачити й чути легендарного майстра:

Схилим чоло: тут віяв геній,
Народу син творив тут
і страждав,
Щоб для народу
домогтися прав,
Щоб на землі сади цвіли
зелені...

 
2012-05-22 07:32:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар