Український проект «Нової Європи» року 1658 - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Український проект «Нової Європи» року 1658

Український проект «Нової Європи» року 1658

Віктор ГОРОБЕЦЬ, кандидат історичних наук, Інститут історії НАН України

Сходження Івана Виговського на вершину політичної влади в Україні в серпні 1657 р. більше нагадувало Голгофу випробувань. Новий правитель успадкував від свого попередника не лише народжену в запеклій боротьбі Українську козацьку державу, а й складний клубок нерозв'язаних проблем і протиріч. Польська шляхта вперто не бажала визнавати незалежність українських земель і більша її частина, передовсім та, що до 1648 р. мала родові маєтності «на східних кресах», воліла ліпше вмерти в боротьбі за них, аніж змиритися з їх втратою. Не виправдала сподівань українських політиків й угода з московським царем 1654 року. Визнання Богданом Хмельницьким зверхності царя відштовхнула від нього кримського хана, котрий перейшов у табір ворогів. Самодержавна Москва із самого початку з недовірою дивилася на шляхетські старшини та демократизм козацького устрою. Восени 1656 р., уклавши сепаратне перемир'я з польським королем, царський уряд водночас оголошує війну союзникові України — Швеції. Напруження стосунків з Москвою, стан війни з Польщею та Кримом на тлі майже суцільного розорення війною господарства України доповнювалося вкрай тривожними симптомами внутрішньої дестабілізації. Потоки крові й хвилі насильств стають явищами буденними на українських землях.

Вихований у дусі шляхетської політичної культури, Виговський прагне зміцнити порядок у державі через посилення ролі нової еліти та чіткого регламентування прав і повинностей усіх верств населення. Жорсткий курс нового уряду викликає невдоволення передовсім декласованих елементів і серйозно дестабілізує ситуацію. На хвилі загострення соціальних протиріч до влади рветься старшина Запорозької Січі. Не маючи достатньо сил аби скинути Виговського з гетьманства, його опоненти закликають на допомогу Москву і (зважаючи на готовність поступитися українським суверенітетом) отримують від царя як моральну, так і матеріальну допомогу.

За таких умов із початком 1658 р. провідні ролі в уряді Виговського починають відігравати прозахідні політики — Ю.Немирич, П.Тетеря, І.Груша, Г.Лісницький, зусиллями яких розпочинається інтенсивний українсько-польський діалог. «Козаки хочуть собі бути Голландією чи Швейцарією...» — так визначив запропоновану українською стороною концепцію угоди впливовий польський політик Я.Лещинський. Один з ініціаторів українсько-польського діалогу, вихованець декількох європейських університетів, ерудит і впливовий український магнат Юрій Немирич, подорожуючи Європою, всерйоз захопився досвідом функціонування найбільш передових у політичному плані, європейських країн, і намагався перенести його на грунт Речі Посполитої.

Король Ян Казимир потребував миру не менше, ніж український гетьман. Отож на переговорах під Гадячем у вересні 1658 р. його посли погодилися визнати існування нового державного утворення — Великого князівства Руського, яке на правах автономної частини мало приєднатися до польсько-литовської федерації. Згідно із задумом творців угоди, вона була покликана не лише забезпечити мир у відносинах України і Польщі, при збереженні державності першої та визнання нею зверхності короля польського, а й розпочати процес умиротворення всієї Центрально-Східної Європи. По-перше, Гадяч повертав Україні мир із Кримським ханством. По-друге, український уряд брав зобов'язання виступити посередником в укладенні польським королем миру зі своїм союзником — Швецією. По-третє, політичне врегулювання українсько- польського конфлікту позбавляло Москву приводу для продовження війни. Зрозуміло, що гетьман був свідомий того, що цар так легко не відмовиться від завойованих територій. А тому Виговський настійливо рекомендував Яну Казимиру негайно, навіть ціною певних поступок, примиритися зі Швецією, аби силою змусити московське керівництво визнати нові реалії. Виговський допускав і можливість політичного примирення і висловлював пропозиції щодо приєднання царя до центрально- східної федерації держав. Своєрідним підґрунтям такого альянсу мала стати спільна оборона від османської загрози, про що вже давно говорили керівники Венеціанської республіки та Габсбурзької імперії. За умови успішної реалізації задуму Україна мала стати потужним фактором європейської системи безпеки.

Довідавшись про Гадяцьку угоду, Москва згорнула бойові дії на шведському фронті й перекинула війська в Україну. Натомість Варшава не пристала на пропозиції Виговського і продовжувала воювати зі шведами. За таких умов реальну підтримку в стриманні московської агресії Україна дістала лише від Криму. Наприкінці червня 1659 р. українсько- кримські війська завдали нищівної поразки понад 100-тисячній царській армії під Конотопом. Але навіть такий блискучий тріумф не зміг порятувати гетьмана.

Польська аристократія так і не поборола у собі імперського Мінотавра. Сейм не погодився з тим, аби Україна стала рівноправним суб'єктом федерації. Ознайомившись із привезеними гінцем короля змінами до угоди, Виговський констатував: «Ти зі смертю приїхав, і смерть мені привіз...». Крім того, воістину данайськими дарами виявилися для гетьмана та його оточення щедрі королівські пожалування, якими Варшава намагалася компенсувати збитки, завдані Україні в цілому. Проти гетьмана не лише знову виступає до цього принишкла опозиція, — він втрачає підтримку і серед своїх колишніх прибічників. Опозиція знову закликає на українські землі московські війська, а сил, аби боронитися, в гетьмана не було зовсім. Нова Річ Посполита трьох рівноправних народів виявилася Колосом на глиняних ногах. На козацькій раді під Германівкою наприкінці вересня 1659 р. Виговський поклав булаву. Україна вийшла з поля дії Заходу й потрапила під вплив Сходу. Щоправда, умови цього входження були куди менш сприятливі, ніж у січні 1654 р. Отож і нова угода з царем року 1659 надовго призвела до втрати Україною свого суверенітету.

Як бачимо, сьогоднішні дискусії політиків і політологів стосовно цивілізаційних орієнтирів України не є чимось новим і екстраординарним в історії вітчизняної політичної теорії і практики. Ми маємо в цьому відношенні багатий досвід, і, хоч у нього переважно гіркий присмак, було б нерозумно ним нехтувати. Той досвід може бути застереженням від непродуманих кроків та нагадуванням нинішнім керівникам про політичну відповідальність за свої рішення.

Статтю російською мовою читайте в газеті "День"

1999-05-27 15:53:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар