Український Мойсей. Франкова «Трiада Свободи»: ідеал та реальність - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Український Мойсей. Франкова «Трiада Свободи»: ідеал та реальність

Український Мойсей. Франкова «Трiада Свободи»: ідеал та реальність

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

Колосальна постать Івана Яковича Франка воістину приголомшує тих вдумливих нащадків, які хоча б приблизно спробують уявити собі масштаби зробленого ним у царині українського духу. Геніальний письменник, чию роль у вітчизняній літературі можна порівняти хіба що з Шевченковою; видатний вчений — історик, етнограф, соціолог, економіст, філософ, нарешті, визначний політичний діяч (причому не аматор, а професіонал, який віддавав роботі у Віденському парламенті та справі зміцнення західноукраїнських політичних партій усі сили!), великий мислитель-гуманіст — такий Франко. Якби українська держава (хоча б до 150-річчя від дня народження нашого Мойсея) спромоглася виділити кошти на видання справді Повного зібрання його творів, без купюр, то воно б складало, як мінімум, 80 томів! Це тільки одне зауваження, яке допомагає збагнути велич титанічної, подвижницької праці Івана Яковича. Спадщина Франка багатогранна та безсмертна — як саме буття.

Але був у житті творця геніальної поеми «Мойсей» один вічний, нетлінний ідеал, якому він самозречено служив аж до смерті. Це свобода: національна свобода українців; соціальна свобода людей праці; особистісна, індивідуальна свобода кожної людини. Якщо оглянути духовний всесвіт Франка в цілому, то, як здається автору цих рядків, є певні підстави стверджувати, що домінантою інтелектуальних, художніх, соціально-політичних пошуків великого українця було створення певної «трiади свободи» (хоч він сам, звичайно, такого терміна не вживав). Ця «трiада» складалась у Франка саме з тих компонентів, про які вже щойно згадувалось: національний, соціальний, індивідуальний. Всі ці компоненти являють собою органічну, а не штучну, єдність і, отже, не можуть існувати і розглядатись окремо. Ось чому спроби звести величний ідеал митця лише до якогось одного, хай винятково важливого, компонента, є, очевидно, все ж таки непереконливими.

Народе мій,
замучений, розбитий,
Мов паралітик той
на роздорожжу,
Людським презирством,
ніби струпом, вкритий!
Твоїм будущим
душу я тривожу,
Від сорому,
який нащадків пізних
Палитиме, заснути
я не можу.
І. Франко. «Мойсей», 1905 р.

1. Компонент перший. Франко-соціаліст. Ось саме на цій складовій світогляду Івана Яковича десятиліттями (і не без успіху!) спекулювала радянська пропаганда. «Незламний борець за свободу і щастя пролетаріату», «геніальний провісник майбутньої революції» і тому подібні «залізобетонні» кліше стали незмінним супутником сприйняття образу Франка аж до 90-х років ХХ століття.

Чи були підстави аналізувати спадщину великого гуманіста саме так? Безумовно. Адже ж не можна ігнорувати той факт, що Франко з величезною повагою ставився до корифеїв соціалістичного руху, називав Карла Маркса «великим соціалістом», переклав 24-й розділ 1-го тому «Капіталу» українською мовою; очолював (разом із Михайлом Павликом) ліве, справді доволі близьке до соціалістичного руху крило Українсько-руської радикальної партії (створена в 1890 році). «Мета соціалізму — зробити рівновагу між поступом багатства, знання і штуки (мистецтва. — І.С. ) і зростом добробуту, і розвою всієї народної маси», — так визначав Франко своє розуміння цього вчення у фундаментальній праці «Що таке поступ?» (1903 р.). Бо не можуть не заважати розвиткові суспільства «величезні багатства, з одного боку, зібрані в немногих руках, і страшенна бідність, з другого боку, що душить мільйони народу».

Але треба відверто і чітко сказати: були дві принципово важливі позиції, щодо яких Франко вів жорстку і відкриту полеміку з діячами соціалістичного руху тих років (зокрема, з Фрідріхом Енгельсом і його однодумцями з Соціал-демократичної партії Німеччини). Перша — це концепція «диктатури пролетаріату» з наступним її перетворенням у «народну державу». Попри неабияку привабливість цієї теорії для багатьох лівих, Іван Якович писав ще у 1903 році: «Держава — розуміється, будуща, народна держава — має стати всевладною панею над життєм усіх горожан... Та всеможна сила держави полягла би страшенним тягаром на життє кождого поодинокого чоловіка. Власна воля і власна думка кождого чоловіка мусили б щезнути, бо а ну ж держава признає її шкідливою, непотрібною? Народна держава стала б величезною народною тюрмою». І далі йдуть пророчі слова Франка (нагадаймо: 1903 рік — це якраз час виникнення більшовизму!): «А хто були б її (цієї держави. — І.С. ) сторожі? ...Сього соціал—демократи не говорять виразно, та в усякім разі ті люди мали би в своїх руках таку величезну власть над життєм і долею мільйонів своїх товаришів, якої ніколи не мали найбільші деспоти. І стара біда — нерівність, вигнана дверима, вернула би вікном: не було би визиску робітників через капіталістів, але була би всевладність керманичів — усе одно, чи родовитих, чи вибираних... А маючи в руках таку необмежену власть хоч би лише на короткий час, як легко могли би ті керманичі захопити її на завсігди!».

Пророцтво коментарів не потребує. Зазначимо лише два аспекти. По-перше, Франко до кінця життя ставився з якнайвищою повагою до питань соціальної справедливості (докір тим з нас, які дозволяють цинічно ігнорувати цю проблему), але відносив себе до прихильників не так званого «наукового», а «етичного» соціалізму. І по- друге. Зауваження Івана Яковича стосуються не лише однієї конкретної партії, а будь-якої політичної сили, яка обіцяє людям «рай земний», позбавляючи їх свободи.

Була ще одна дуже важлива тема дискусій Франка з соціалістами. Це — національне питання. І ми переходимо до другого компонента трiади: Франко-націоналіст. Наш Мойсей був глибоко переконаний, що «ідеали національної самостійності не можна прикривати ідеалами соціальної рівності і політичної волі. Лише ідеал національної самостійності може дати тим двом ідеалам поле до повного розвою». І більше того, стверджував полум’яний патріот України, — «все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді б прикрити свої змагання до панування однієї нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими і вселюдськими фразами прикрити своє духовне відчуження від рідної нації».

Ці ідеї Іван Якович широко і постійно пропагував особливо після 1895 року, коли молоді галицькі патріоти опублікували брошуру «Ukraina irredenta», де вперше було чітко сформульовано гасло державної незалежності України. Франко недвозначно підтримав цей заклик у статті «Поза межами можливого»; відомий і інший факт: у 1899 році, саме через розходження в поглядах із Радикальною партією у питанні майбутньої української державності, Франко зблизився з Національно-демократичною партією, що стояла на значно чіткіших державницьких позиціях.

Але ось парадокс: подібно до того, як цей геніальний мислитель і творець був не зовсім соціалістичним соціалістом — він виявився і не зовсім націоналістичним націоналістом . Бо він розумів, що справа національного відродження має бути розрахована на роки і десятиліття конструктивної праці, а не на «вибуховий момент». Крім того, для Франка було цілком ясно, що немає народів «нижчих» і «вищих»: усі є рівними і мають рівне право на вільний розвиток». А нація, яка придушує і затримує у вільному розвитку іншу націю, «риє могилу сама собі і тій державі, якій нібито служить це гноблення». Ідеалом Франка було і залишалось «найтісніше збратання людей з людьми і народів з народами як вільних з вільними і рівних з рівними через зниження всякої політичної залежності, всякого уярмлення одного народу іншим».

Третій по порядку, але не за значенням компонент свободи, за Франком — це свобода особистості. Для Франка громадянські права самі по собі є самодостатньою цінністю, за них треба боротися, спираючись насамперед на громадську думку (і водночас формуючи її — синхронний процес!). Ось чому «революціонер» Франко вельми різко засуджує теракт російських народовольців — убивство царя Олександра II першого березня 1881 року. Монарх за дві години до загибелі підписав першу в Росії конституцію (хай обмежену!), а по своїй смерті «мовчазливий імператор... помстився на своїх убійцях далеко тяжче, ніж робив це за життя, бо вість про конституцію, підписану царем і ударемнену революціонерами, за одним замахом відібрала сим останнім ті симпатії суспільності, що досі становили головну їх силу в боротьбі з урядом» (стаття «Лорис-Меликовська конституція», 1893 р.).

І далі: «При браку яких- небудь серйозних гарантій свободи особи, товариств, сходин, друку і сумління, при адміністративній самоволі... — що й говорити про конституцію!» Франко, будучи мудрим політиком, розумів, що «конституція — це тільки грунт, гірше або краще оброблений, який сам, без пильної праці і боротьби, не дасть хліба (стаття «Дещо про українсько-польські відносини», 1896 р.).

Сказане зовсім не применшує того величезного значення, якого Іван Якович надавав правам людини (в тому числі і в ліберальному розумінні цього слова; недарма відомий український історик Іван Лисяк-Рудницький зараховував Франка до лібералів!). Але він був нестандартним, неліберальним лібералом; зокрема, ніколи не погоджувався з тим, що соціальна нерівність — цеблаготворний, необхідний стимул для розвитку суспільства (у праці «Що таке поступ?» є блискуча формула: «Скілько нерівності — стілько зависті» ), натомість ставив запитання: чи впевнені ви, що в умовах нерівності багатіють найкращі?

Генії, навіть якщо їх канонізувати, а портрет вставити в рамочку, не піддаються ніякому вирівнюванню.. А щодо Франка, то на пам’ять приходить відома притча про слона і трьох сліпців: кожен із них навпомацки «досліджував» якусь ділянку тіла тварини (хобот, хвіст, тулуб), а потім «робив висновки» про слона в цілому.

Так і Франкову «трiаду свободи» не можна розбивати на окремі частини; він, водночас соціаліст, державник і ліберал, незрівнянно ширший від спрощених трактувань. Поєднуючи в своїй думці та творчості ідеали загальноєвропейські та національні, великий українець, із гордістю заявляючи про себе: «Я є мужик, пролог, не епілог!», підкреслював: «Я прибічник поміркованості, але тільки в засобах, в способах діяти й говорити, але ніколи не в суті справи, там, де поміркованість... просто маскує відсутність сталих принципів або запалу до справи, визнаної слушною і святою». Вірячи, знаючи, що справжнє відкриття Івана Яковича Франка ще попереду, пам’ятаймо ж ці його слова!

Статтю російською мовою читайте в газеті "День"

2002-03-16 16:03:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар