Українська «верхівка» Червоної армії, або сталінські полководці: міфологеми та реальність - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Українська «верхівка» Червоної армії, або сталінські полководці: міфологеми та реальність

Українська «верхівка» Червоної армії, або сталінські полководці: міфологеми та реальність

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ
Сергій ГРАБОВСЬКИЙ

(НА ФОТО УКРАЇНЕЦЬ, ГЕНЕРАЛ АРМІЇ ІВАН ЧЕРНЯХОВСЬКИЙ, КОМАНДУВАЧ 3-го БІЛОРУСЬКОГО ФРОНТУ, - ОДИН ІЗ НАЙТАЛАНОВИТІШИХ ПОЛКОВОДЦІВ ТІЄЇ СТРАШНОЇ ВІЙНИ. ОДНАК ЩО КОЇЛИ КЕРОВАНІ НИМ ВІЙСЬКА!)

Одне з найскладніших, можна сказати, проклятих питань формування цілісної історичної пам’яті українського народу, максимально вільної від пропагандистських міфів, - це питання нашого ставлення до визначних діячів радянського періоду, особливо до тих, кого сьогодні звуть «силовиками». Й особливо - до військових. Із тими, кого в Росії й досі звуть «чекістами», все більш-менш зрозуміло, тут усе залежить від міри залучення до репресій проти «ворогів народу», і дуже мало хто позитивно оцінює тих, хто брав участь у таких репресіях, бодай і служив рядовим чи сержантом. А от із військовими складніше. І передусім - із сталінськими полководцями. З одного боку, вони не просто вірно служили тоталітарній владі, а активно формували один із її головних інструментів - Червону армію. З іншого боку, ця армія, побувши майже два роки фактичною союзницею Вермахту (не буду нагадувати про спільні операції та паради, про обмін полоненими й досвідом), 22 червня 1941 року перетворилася на головну сухопутну силу, що збройно протистояла нацистській експансії. І Берлін штурмувала таки Червона армія за допомогою союзного Війська Польського (щоправда, штурмувала тільки тому, що командування союзників до цього заборонило генералу Паттону брати столицю Третього Райху, прогнозуючи великі втрати, але все ж...).

Отже, у певної частини, як то кажуть, прогресивних істориків та журналістів закономірно виникає бажання з піднесенням писати про сталінських полководців-українців, показувати їх як наших національних героїв. Але, видається, з цим треба бути дуже обережними, аби не звеличити відвертих негідників (хоча й талановитих військових) або золотопогонних нікчем та нездар.

МАРШАЛИ-УКРАЇНЦІ З ПЕРШОЇ КІННОЇ АРМІЇ

Одним із наслідків «м’ясорубки» 1937-1938 років, коли була знищена або кинута за колючий дріт значна частина командних кадрів Червоної армії, стало вивищення у військовій ієрархії цілої низки етнічних українців. На перший погляд - парадокс; насправді ж - ні, якщо взяти до уваги, ким були ті українці під час громадянської війни в Росії.

У 1935 році звання маршалів одержали п’ятеро; з них залишилося живими тільки двоє - Ворошилов і Будьонний. Ворошилов сам не раз говорив різним людям про своє українське походження, про своє справжнє прізвище - Ворошило. Будьонний, він же Буденний, був родом хоча й із Донської області, але з сім’ї «іногородніх», тобто селян-переселенців з України. Принагідно: одним із головних організаторів Великого терору в армії став уродженець Донбасу Юхим Щаденко; наприкінці осені 1937 року його призначили заступником наркома оборони та начальником Управління з командного і начальницького складу Червоної армії. У березні 1938 року він був призначений членом Головної військової ради Червоної армії. А в лютому 1939 року Щаденкові за його ревну працю з викорінення «ворогів народу» було присвоєно найвище звання військово-політичного складу - армійський комісар 1-го рангу. І вже в «очищеній» армії 7 травня 1940 року з’явилося троє нових маршалів: Григорій Кулик, Семен Тимошенко, Борис Шапошников, з них двоє - українці. Потім Ворошилов обійняв посаду заступника голови Ради народних комісарів СРСР і голови Комітету оборони при РНК СРСР, Тимошенко - наркома оборони СРСР, Будьонний - першого заступника наркома оборони, Кулик - заступника начальника Генштабу з артилерії, заступника наркома оборони. Ну, й одним із трьох генералів армії, котрі першими того ж 1940 року отримали це звання, був Йосип Апанасенко. І всі ці українці на високих армійських посадах були з Першої кінної армії, тобто в 1918 - 1920-х роках воювали там, де на фронтах перебував і Сталін, ще тоді продемонструвавши особисту відданість майбутньому генсеку.

Іншими словами, у верхівці Червоної армії напередодні та на початку радянсько-німецької війни не просто було чимало українців - вони займали там ключові посади, за винятком хіба що посади начальника Генштабу. І всі вони показали себе з якнайгіршого боку, безпорадними й безграмотними полководцями (крім генерала Апанасенка, котрий очолював радянські війська на Далекому Сході й проявив себе вмілим військовим організатором). Тягар відповідальності за катастрофу 22 червня 1941 року значною мірою лежить і на них. При цьому одні хоча б демонстрували особисту хоробрість (як-от Ворошилов чи Кулик, котрі з пістолетами в руці піднімали в атаку червоноармійців, при цьому граючи роль командирів стрілецьких чи то рот, чи то батальйонів, щоправда, у маршальському званні). Інші ж, як-от Будьонний, десь загубили свою відвагу - й особисту, й, головне, стратегічну, що її неодмінно повинен мати путящий полководець. Одне слово, сталінські маршали у 1941-1942 роках виявили кричущу невідповідність своїм високим званням і посадам. Але нікого з них Сталін тоді не розстріляв, не відправив до ГУЛАГу, тільки зняв із високих командних посад і перевів на символічні. Нові ж радянські маршали з’явилися тільки 1943 року; першим серед них (і дев’ятим за загальним рахунком) став Георгій Жуков.

Але до того часу один із «конармійських маршалів» - а саме Григорій Кулик - потрапив під суд і був розжалуваний у генерал-майори. Хоча, власне, за «бойові» заслуги розжалувати слід було всіх. Але Кулик зумів додати до воєнних провалів іще дещо, і це «дещо», схоже, й стало для Сталіна головним чинником, що призвів до кінця кар’єри маршала. Йдеться зовсім не про безграмотність маршала, котрий замість «ЕЩЕ» щиросердо писав «ИСЧО», а про більш серйозні речі.

ЗАЖЕРЛИВІСТЬ ДО ДОБРА НЕ ДОВОДИТЬ...

Річ у тім, що, вирушивши за наказом Сталіна з Ростова-на-Дону в Керч - рятувати місто від німецьких військ - 10 листопада 1941 року, Кулик долетів на «Дугласі» до Краснодара, а далі поїхав на автомобілі. Чому? А тому, що літак завантажили наїдками і відправили до Свердловська, куди евакуювалася молода дружина маршала. В «Дуглас» було завантажено, за свідченням ад’ютанта Кулика підполковника Валюшкіна, який був відправлений із літаком, сім ящиків яблук, ящик ковбаси, два ящика кефалі, борошно, крупу, цукор, масло тощо. Інший ад’ютант маршала майор Канашевич у цей час також займався виконанням «бойового завдання»: вщент набивав вагон продуктами, які потрібно було доставити в московську квартиру «сталінського полководця».

Ясна річ, якщо голова маршала Кулика була зайнята невпинним поліпшенням власного добробуту, якщо обох ад’ютантів та свій військово-транспортний літак він використав із цією ж метою, то оборона Керчі виявилася на другому плані. І в місті, що було в облозі, маршал опинився не того ж 10 листопада, як мало би бути, а тільки 12-го. Тобто тоді, коли втримати місто наявними силами було вже неможливо. Хоча, якби Чорноморський флот перекинув до Керчі бодай кілька есмінців для артилерійської підтримки військ, прикривши їх із повітря винищувачами, Керч можна було спробувати втримати. Але флот Куликові не підпорядковувався, а відтак його рішення на евакуацію військ і техніки за тих обставин було правильним. Проте Сталін не пробачив непомірної зажерливості маршала, поєднаної з відвертим нехтуванням службовими обов’язками в критичній ситуації. І Кулик був розжалуваний до генерал-майора.

Удруге він був розжалуваний до того ж звання (вже ставши за бойові заслуги генерал-лейтенантом) за такі саме дії. Ось яку доповідну відправили 28 лютого 1945 року начальник головного управління формування й укомплектування військ генерал-полковник Смородинов та член військової ради управління генерал-майор Колесников заступнику наркома оборони СРСР Миколі Булганіну: «Генерал-лейтенант Кулик Г. І. числиться заступником начальника Головупраформу з бойової підготовки ... Побутова розбещеність, непорядність і барахольство тов. Кулика компрометують його в очах офіцерів і генералів. Тов. Кулик остаточно підірвав свій авторитет не тільки в очах офіцерів і генералів Головупраформу, а і в очах керівного складу військових округів. Усім відомо, що Кулик у вересні - листопаді привіз із фронту п’ять легкових машин, двох племінних корів, незаконно використовував червоноармійців на будівництві особистої дачі під Москвою. Крім того, за повідомленням Головного військового прокурора Червоної Армії, Кулик, будучи в серпні 1944 року в Криму, привласнив собі в Кореїзі в селищній раді (спецпереселенців) дачу з майном - меблями, посудом тощо - без оплати вартості. Для охорони дачі виставив вартового - бійця прикордонного загону Суботіна. Боєць Суботін, отримавши від Кулика наказ охороняти його дачу, залишений напризволяще, знятий з усіх видів забезпечення, і, незважаючи на неодноразові листи бійця Суботіна до Кулика, останній ніяких заходів не вжив».

Ну, а далі були його п’яні розмови про неправильну кадрову політику товариша Сталіна й про те, що він неправильно ставиться до перевірених кадрів. І вийшло з ним так, як він сам казав ще на грудневій 1940 року нараді вищого командного складу: «Плакати над тим, що десь когось пристрелили, не варто».

У другій половині 1930-х на фоні інших сталінських висуванців Кулик виглядав не так уже й погано. Він мав сміливість виступити проти репресій у Червоній армії, які підривали її боєздатність, підтримував створення нових артилерійських систем, розумів необхідність запровадження такої новації, як «артилерійський наступ», потребу в масованому застосуванні далекобійної й важкої артилерії. Але коли у війська пішли нові 76-міліметрові гармати, коли стали на конвеєр нові танки Т-34 та КВ-1 із довгоствольною 76-міліметровою гарматою, коли такі самі гармати при модернізації почали ставитися й на середні танки Т-28 (на початок війни з Німеччиною загалом ішлося майже про 2,5 тисячі танків із такими гарматами), маршал Кулик виявився нездатним порахувати, скільки треба замовляти для цих гармат бронебійних снарядів. У підсумку вийшло буквально по кілька снарядів на танк... Добре, начальник Генштабу генерал армії Жуков був не в ладах з арифметикою, маршал Тимошенко прогавив потрібні цифри, але ж Кулик був артилеристом! Як він міг не аргументувати потребу замовити бодай по кілька десятків бронебійних снарядів із розрахунку на танкову й на польову гармату? Наслідки добре відомі - до всіх лих Червоної армії влітку 1941-го додалася ще й нестача бронебійних снарядів для танків та гармат нового зразка...

ПРО ЧЕРВОНУ АРМІЮ УРСР ТА ПЛАН «ГРОЗА»

Були, звичайно, в Червоній армії й такі генерали-українці, за яких сьогодні не соромно. Скажімо, генерал-лейтенант Василь Герасименко, котрий став у березні 1944 року першим і єдиним наркомом оборони УРСР. Він серйозно поставився до своїх обов’язків і розробив проект створення Червоної армії УРСР. Ішлося про те, що республіканський наркомат оборони здійснюватиме контроль за всіма збройними силами на території України, а, у свою чергу, республіканська армія матиме всі основні роди військ і види зброї. Було заплановано створити Генеральний штаб Червоної армії УРСР, мали бути призначені українські командувачі піхоти, артилерії, протиповітряної оборони, авіації, танкових сил, кавалерії. Мали з’явитися й політуправління Червоної армії УРСР, своя контррозвідка, військова прокуратура і трибунал. Нарешті, йшлося і про особливо форму українських військовиків - вона була тоді ж розроблена, і ці розробки зберігаються зараз у московських архівах. На нинішньому майдані Незалежності мала бути споруджена будівля наркомату. Одне слово - йшлося фактично про армію суверенної держави.

А на додачу до всього Василь Герасименко (чоловік освічений, шанувальник театру й літератури, в котрого регулярно вдома гостювали українські актори та письменники) принципово розмовляв гарною українською мовою - і з партійними керівниками, і з радянськими полководцями (що викликало шалену лють таких знаних маршалів, як Конєв та Толбухін)...

Але Москва не дозволила реалізувати проекти Василя Герасименка. Йому дали санкцію тільки на створення... роти почесного караулу. А в жовтні 1945 року набрав чинності Статут OOН. УРСР стала країною-засновницею та членом цієї міжнародної організації (і це був додатковий голос, важливий для Сталіна), відтак демонстрація суверенності України стала вже непотрібна. І генерал Герасименко втрачає свою посаду; нового наркома не призначають, а 1946 року наркомат оборони УРСР припиняє діяльність. І навіть згадувати про нього не дозволяється аж до 1990 року.

Інший генерал-українець, який гідно воював і за якого не соромно, - це танкіст Микола Попель. Я про нього докладно вже писав («Війна. Україна. Історія». «День» №77, 30 квітня 2010 року). Тут же нагадаю, що перший ворожий танк генерал підбив 25 червня 1941 року, останній - у квітні 1945 року. У добре відомому наказі Сталіна №270 від 16 серпня 1941 року, де полонені оголошувалися зрадниками і було скомандувано всіма засобами знищувати їх і піддавати репресіям їхні сім’ї, як позитивний приклад боротьби в тилу ворога називалася група Попеля: «Комісар 8-го мехкорпусу - бригадний комісар Попель і командир 406-го сп. [стрілецького полку. - С.Г.] полковник Новиков з боєм вивели з оточення озброєних 1778 людей. У запеклих боях із німцями група Новикова - Попеля пройшла 650 кілометрів, завдаючи величезних втрат тилам ворога».

Заслуга генерала Попеля - не тільки в особистій відвазі й бойовому вмінні чи у професійному керівництві танкістами, а і в написанні спогадів, де автор задовго до Віктора Суворова прямим текстом розповів, до якої війни в 1941 році готувалася Червона армія: «У квітні 1941 року в Рівному, в штабі армії ми, як кажуть штабники, «програвали» на картах початок війни. Висхідним пунктом гри була ймовірність, що ворог не перешкодить нам відмобілізуватися, зосередитися й розгорнутися для бойових дій... У штабних іграх і на вченнях ми - боронь Боже! - аж ніяк не припускали переваги сил противника... Не передбачали ми й оборонного варіанта прикордонних боїв, не говорячи вже про відхід. Тільки вперед, тільки на чужій землі! У нас не було плану взаємодії з прикордонними військами, плану висадження в повітря мостів, мінування бродів тощо. У нас не було навіть задовільних карт своєї території, лише карти району на захід від кордону...»

Цей фрагмент зі спогадів Попеля після 1968 року був вилучений. Адже він прямо свідчив про підготовку в 1941 році Сталіним війни проти Німеччини. Війни в жодному разі не оборонної - не передбачалася навіть оборона кордону з наступним контрударом. Тільки вперед, тільки бити першими! І ще один сенсаційний момент зі спогадів генерала Попеля - момент, навколо якого бої експертів іще попереду. Квітень 1945 року, штурм Берліна. І от що з’ясовується раптом: «У військової ради армії залишився останній і єдиний резерв - рота охорони штабу армії... Але бій вимагав від нас цієї жертви: нізвідкіля було більше взяти автоматників для завершального удару». Іншими словами, резерви живої сили в Червоної армії вичерпані. Сьогодні це засвідчують не тільки спогади генерала Попеля, а й численні документи.

ЧИЇ ВІЙСЬКА МОРДУВАЛИ І ВБИВАЛИ ЖІНОК ТА ДІТЕЙ?

Але є й приклади зовсім іншого ряду. Іван Черняховський. Феноменальна кар’єра: в 1937 році - майор, командир танкового батальйону 8-ї мехбригади, у березні 1941 року - підполковник, командир 28-ї танкової дивізії у Прибалтиці (тієї самої, якій, згідно із щойно знайденим Марком Солоніним в архівах цілком таємним документом, 20 червня 1941 року ставилися бойові завдання на карті Східної Пруссії...). А вже влітку 1944 року Іван Черняховський - командувач 3-го Білоруського фронту, двічі Герой Радянського Союзу, генерал армії. Йому тільки 38 років. Нічого не скажеш - воєнний талант! Та 18 лютого 1945 року він гине під Кенігсбергом...

І все наче й нічого, але... «Перше вторгнення росіян у східні райони Німеччини сталося у жовтні 1944 року, коли частини Червоної армії захопили кілька прикордонних селищ. Через п’ять днів вони були вибиті звідти, і перед очима німецьких солдатів постала страхітлива картина. Навряд хоча б один цивільний уникнув смерті від рук російських солдатів. Жінок розпинали на дверях сараїв і перекинутих возах, чи, згвалтувавши, душили танками. Їхніх дітей також по-звірячому вбивали. Сорок французьких полонених, які працювали на хуторах, були розстріляні згаданими «визволителями». Та ж доля спіткала й кількох німецьких комуністів. Дії червоноармійців не були виявом беззмістовної жорстокості, це був методичний садизм, що не поступався діям самих нацистів». Так описує вчинки вояків Черняховського у Східній Пруссії сучасний британський історик Макс Гастінгс. Ті ж самі події схожим чином описує й російський історик Олег Плєнков: «20 жовтня 1944 року радянські війська взяли прусське село Неммерсдорф (тепер - Маяковське) і вчинили розправу над місцевими жителями... Одним із найвідоміших прикладів масових убивств мирних жителів став випадок у пригороді Кенігсберга Метгетені, який у лютому 1945 р., через три тижні після здачі радянським військам, німці відбили назад. У цьому пригороді було знайдено близько 3000 трупів німецьких біженців, вбитих найбільш варварськими способам, - переважно жінок, дітей, літніх людей...»

Може, сучасні історики щось перебріхують? «Усі ми знали, що німецьких дівчат можна гвалтувати і вбивати. Це сприймалося ледь не як відзнака в бою». Це написав Олександр Солженіцин, який воював у Східній Пруссії й був заарештований за «антирадянську діяльність». Молодший колега капітана Солженіцина, в майбутньому - письменник і художник Леонід Рабичев, був тоді юним лейтенантом. Він на початку 2000-х описав те, що коїли війська Черняховського, детально: «...Війська наші у Східній Пруссії наздогнали цивільне населення, яке евакуювалося з Гольдапа, Інстербурга й інших міст, залишених німецькою армією. На возах і машинах, пішки старі, жінки, діти, великі патріархальні сім’ї повільно по всіх шляхах відходили на захід. Наші танкісти, піхотинці, артилеристи, зв’язківці наздогнали їх, поскидали у кювети обабіч шосе їхні вози з меблями, валізами, чемоданами, конями, відтіснили вбік старих та дітей і, забувши про обов’язок і честь і про німецькі підрозділи, що відступали без бою, тисячами накинулися на жінок і дівчаток. Жінки, матері та їхні дочки лежать праворуч і ліворуч уздовж шосе, і перед кожною стоїть, регочучи, орава мужиків зі спущеними штаньми. Тих, хто обливається кров’ю і втрачає свідомість, відтягують убік, дітей, які кидаються їм на допомогу, розстрілюють. Регіт, гарчання, сміх, крик і стогони. А їхні командири, їхні майори й полковники стоять на шосе, хто посміюється, а хто й диригує - ні, радше, регулює. Це, щоб усі їхні солдати без винятку взяли участь... Ошелешений, я сидів у кабіні полуторки... А полковник, той, що тільки-но диригував, не витримує і сам займає чергу, а майор відстрілює свідків, дітей і старих, які б’ються в істериці... До обрію серед гір мотлоху, перекинутих возів трупи жінок, старих і дітей... Мені й моєму взводу управління дістається фільварок у двох кілометрах від шосе. У всіх кімнатах трупи дітей, старих і згвалтованих та застрелених жінок. Ми так втомилися, що, не звертаючи на це уваги, лягаємо на підлогу та засинаємо». А далі: «...цим самим шосе проїздив на своєму «вілісі» й командувач Третього Білоруського фронту генерал армії Черняховський...»

Отож, як бачимо, дуже непроста річ - правдива оцінка діянь українців, котрі обіймали високі посади у Червоній армії. Справа в тому, що одні були нездарами й негідниками з погляду не лише нашого, а і свого часу, а інші - чесними й відважними воєначальниками однієї з найстрашніших воєн, от тільки на події минулого лягла тінь радянської соціальної міфології - тінь, яка закриває досі від нас реальні історичні події й не дає належно їх оцінити.

Теги:
2012-11-09 10:54:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар