Українська міська культура 1960-1980-х: драматична історія - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Українська міська культура 1960-1980-х: драматична історія

Українська міська культура 1960-1980-х: драматична історія

Як ми не стали частиною «єдиного народу»
Сергій ГРАБОВСЬКИЙ

«Ласуйте малят, пригощайте дорослих!» — великий різнокольоровий щит із зображенням симпатичного малюка й цим написом два роки прикрашав собою підхід із вулиці до будинку на Русанівському масиві в Києві, куди наша сім’я переїхала 1967 року. Це була — уявіть собі — не поодинока в ті часи реклама (економічна реформа, соціалістичний ринок, нові господарські відносини, найбільш соціально-економічно ефективна п’ятирічка...). У такий спосіб рекламували абсолютно не насичені найпередовішою ідеологією абстрактно-вселюдські нові цукерки Кондитерської фабрики імені Карла Маркса. І рекламували їх — як й інші вироби цієї фабрики — на інших щитах українською мовою (щоправда, інколи вельми кострубатою, що спонукає мене зараз, згадуючи той епізод свого дитинства, запідозрити наявність у автора цього напису чи то педофільських, чи то людожерських потаємно-підсвідомих психологічних настанов).

«ДРУГА УКРАЇНІЗАЦІЯ» ШІСТДЕСЯТИХ: НЕРІВНА БОРОТЬБА З ІМПЕРІЄЮ

«Міста України, особливо центральної та східної, ніколи не були українськими — читайте Булгакова!». Таке твердження можна було почути і 30, і 20, і 10 років тому з вуст не тільки «нотаріально завірених» українофобів, а й частини російськомовних, ба, й україномовних інтелігентів. Звісно, читати Булгакова можна, і зважати на його враження варто, але при цьому не слід забувати, що його сестра співала в хорі київської «Просвіти»...

Насправді міста підросійської України, передусім на Наддніпрянщині та на Поділлі, але не виключаючи й Одесу та Харків, надавали в роки Національної революції 1917 — 1921-х серйозну підтримку українським силам. Тут ішли дуже цікаві культурні процеси, створювалися українські гімназії, театри, видавництва, з цих міст Дієва армія УНР брала старшинські кадри, значна частина яких мала зовсім не українські прізвища. На Східній Галичині відбувалися схожі процеси. Одне слово — міста України були в ті часи лише частково неукраїнськими (ця неукраїнськість стала наслідком передусім довготривалої імперсько-колоніальної політики Романових і Габсбургів) і мали непоганий потенціал українізації. Цей потенціал певною мірою реалізовувався впродовж 1920-х років і навіть на початку 1930-х в Радянській Україні. Далі процеси було силоміць спинено, проте їхня інерція тривала довго: член-кореспондент НАНУ фізик Володимир Литовченко у своїх спогадах згадує, що в передвоєнному Києві в публічній сфері домінувала українська мова, й навіть ті, хто вдома розмовляв російською чи ідиш, на людях намагалися говорити українською; втім, одразу після війни ситуація змінилася на зворотну — міста України знову стали центрами імперського великодержавництва, русифікації та денаціоналізації українців.

ХРЕЩАТИК НАПРИКІНЦІ 1960-Х — НА ПОЧАТКУ 1970-Х РОКІВ... «ЗОЛОТИЙ» ЧАС ДОБИ ЗАСТОЮ, КОЛИ РАДЯНСЬКА ВЛАДА ІНТЕНСИВНО ВТІЛЮВАЛА У ЖИТТЯ КУРС НА «ЗБЛИЖЕННЯ» І ПОДАЛЬШЕ «ЗЛИТТЯ» НАРОДІВ СРСР

Але з кінця 1950-х й у 1960-х, коли відбулася бодай часткова десталінізація, урбаністична українська культура частково починає відновлюється. Із таборів і заслання повертаються вцілілі інтелігенти, репресовані від 1929-го до 1953-го. Уперше за всю історію ЦК КПУ починають очолювати етнічні українці, частина з яких, чия юність припала на часи «Розстріляного Відродження», має певний сантимент до української культури. Спілку письменників УРСР  1959 року очолює Олесь Гончар, чиї погляди резонували з ідеями націонал-комунізму двадцятих. А в середині 1960-х молодий тоді Іван Дзюба написав і послав до керівників УРСР написану також із позицій українського націонал-комунізму книжку «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Син першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста пізніше згадував, що його батько часом просто-таки матюкався, читаючи цю книжку, але не міг не погодитися бодай з частиною наведених у ній фактів. Отож не дивно, що в столиці з’явилися рекламні щити українською мовою... А ще в ті часи київські міліціонери, отримавши відповідні інструкції, з обладнаних гучномовцями будок на пожвавлених перехрестях у центрі міста чемно зверталися до перехожих: «Громадянко, ви перейшли вулицю у недозволеному місці, підійдіть, будь ласка, до мене»,  і навіть у ЦК КПУ на телефонні дзвінки, як розповідали мені люди старшого віку, відповідали українською мовою.

Були й дивовижні дитячі книжки як українських авторів, так і перекладні. Тоді перевидали в чотирьох томах твори Миколи Трублаїні, який першим (і чи не останнім) в українській літературі зі знанням справи і гарною мовою писав про Арктику, про життя її народів і пригоди моряків і полярників. З’явилися в перекладі Ольги Сенюк дві перші книжки Астрід Ліндгрен про Карлсона, причому вони разюче ідеологічно відрізнялися від російськомовного перекладу: російський Карлсон ласує по-радянському «какао» і «плюшками», а от український — «гарячим шоколадом» таі»булочками з цинамоном», як і належить справжньому європейцеві...

Ну, а освічена молодь у ті роки зачитувалася, крім віршів Ліни Костенко, Миколи Вінграновського, Івана Драча та цілого грона інших молодих поетів, ще й «Розповідями про неспокій» Юрія Смолича, «Неопалимою купиною» Юрія Колісниченка та Сергія Плачинди і «Чашею Амріти» Олеся Бердника. Воно й не дивно: адже Смолич розповідав про українську культуру 1920-х і початку 1930-х, про її чільні, майже невідомі загалові постаті; наприкінці книжки автор обіцяв у другій частині «Розповідей...» написати про самого Винниченка! А «Неопалима купина» розповідала про Роксолану, Лисавету Гулевичівну, Феофана Прокоповича, Максима Березовського й Артема Веделя — знов-таки, невідомих майже нікому, крім фахівців, діячів доби козацької України. І, нарешті, фантастична феєрія Бердника виводила читача не в холодний діалектико-матеріалістичний космос, а у Всесвіт культур, серед яких українська посідала поважне місце, не гірше за інших...

Крім того, одна за одною з’являлися книжки розстріляних у 1930-ті поетів і прозаїків, які поєднували революційний пафос із модерністською манерою письма та суто урбаністичною візією світобудови.

У ті ж часи феноменальну за обсягами роботу було здійснено видавництвом УРЕ, керованим поетом і академіком Миколою Бажаном: 17- томна «Українська Радянська Енциклопедія» (1959 — 1965 рр.), тритомний «Український Енциклопедичний Словник» (1964 — 1967 рр.), 26-томна  «Історія міст і сіл Української РСР» (1967 — 1974рр.), шеститомна «Історія українського мистецтва» (1966—1968 рр.) та ціла низка енциклопедичних словників із різних галузей знання. Ба більше: в Києві українською мовою вийшла перша у світі тритомна «Енциклопедія кібернетики» (1973 рік). Ясна річ, у всіх цих виданнях вистачало ідеологічного мотлоху, але незрівнянно більше було об’єктивного знання, нерідко вимушено замаскованого під «критику буржуазної ідеології».

І, нарешті, в другій половині 1960-х у Києві з’явилися перші українські (й україномовні!) рок-гурти — «Березень», «Дзвони», «Еней» та кілька інших...

Розповідь про культурне життя столиці УРСР другої половини 1960-х (про те, що я сам добре пам’ятаю) можна продовжити, і там буде ще чимало цікавого й маловідомого тим, хто народився і виріс пізніше. Та чи можна зі сказаного зробити висновок, що Київ у ті часи був у культурному сенсі українським містом, що урбаністична тогочасна культура в республіці була чи то українською, чи переважно українською? Зовсім ні.

Бо ж паралельно розвивалися значно потужніші процеси деукраїнізації всієї України, передусім східної, центральної та південної (через систему освіти, телебачення, пресу, службу юнаків у армії тощо), та уніфікації її міст під всесоюзний копил, отой самий сакраментальний «общий аршин».

Адже, не забуваймо, 1961 року було ухвалено нову програму КПРС, яка урочисто проголосила «нещадну боротьбу з національною обмеженістю» та курс на «подальше зближення націй і досягнення їхньої повної єдності». Крім того, програма КПРС поставила завдання «постійного обміну кадрами між націями». А перед цим, 1959 року, Верховна Рада УРСР на виконання постанови пленуму ЦК КПРС змінила освітнє законодавство, скасувавши обов’язкове вивчення української мови в школах України з російською мовою навчання. Отже, певний час точилася нерівна боротьба двох культур: загальнорадянської, яка була ледь замаскованою формою буття імперсько-російської культури, й української радянської (з нечисленними вкрапленнями замаскованої цитатами з Маркса-Леніна якщо не відверто антирадянської, то нерадянської української культури). На перший погляд, ця боротьба в історичному сенсі виглядала безнадійною, але вона була — і часом українська міська культура навіть контрнаступала, виходячи на нові обшири.

РАДЯНСЬКА СИСТЕМА ПРОТИ УКРАЇНСЬКОГО МІСТА

Деякі речі тут навіть не залежали від чиєїсь злої волі — просто діяла Система. Скажімо, коли йшлося про масове житлове будівництво: типові проекти, стандартні будівельні матеріали, однакові для всього Союзу норми тощо. Усе це стало однією з причин трагедії внаслідок Ташкентського землетрусу 1966 року: нове будівництво в столиці Узбекистану велося без урахування підвищеної сейсмічної небезпеки, за загальносоюзними стандартами. Із трагедії номінально було зроблено висновки, фахівці розробили спеціальні проекти будинків для небезпечних зон, але... 1988 року землетрус у Спітаку (Вірменія) знову засвідчив, що Система з її уніфікацією нікуди не поділася.

Отож, якщо й було щось власне українського в містобудуванні 1960-х, то це орнаменти й панно в національному стилі на деяких житлових будинках, школах, дитячих садках і навіть на критих напівпавільйонах міжміських автобусних зупинок. Часом це були справжні мистецькі твори, які продовжували традиції модернізму 1920-х; скажімо, одну з автобусних зупинок на Донеччині оформлювала Алла Горська...

Але в 1970-х все це рішуче припинили під приводом «скорочення витрат».

Так само звели на початку 1970-х до мінімуму українську мову і культуру на «українському» телебаченні, тобто на УТ. У 1960-х там була досить цілісна мовна політика: навіть російські фільми здебільшого дублювалися, скажімо, Йоган Вайс у «Щиті й мечі» говорив щирою українською. Та свої фільми також озвучувалися рідною мовою: навіть кількасерійна шпигунська стрічка київського виробництва «Ніч перед світанком» постала перед глядачами. І, звісна річ, славетні «За двома зайцями» на українському телебаченні йшли так, як були відзняті в оригіналі: всі актори розмовляли українською мовою, і «городський» суржик Голохвостого-Голохвастова в цьому контексті був особливо кумедним. Та невдовзі чи не єдиними, бодай за мовою, українськими програмами на УТ залишилися ті, що були присвячені селу та «На добраніч, діти», — обидві з яскраво вираженим, ба, підкресленим неурбаністичним, рустикальним антуражем.

Та, знов-таки, навіть у свої найбільш «українізовані» роки УТ не могло змагатися зі всесоюзним ТБ ані за якістю передач, ані за «свіжістю» трансльованих фільмів (якщо не йшлося про продукт студії імені Довженка чи «Укртелефільму»), ані за впливом на глядача. Надто нерівними були сили. І справа полягала не тільки в ідеології, а й у фінансових ресурсах...

А фінанси контролював сакраментальний «союзний центр». І в цьому плані великодержавна ідеологія та фінансова політика доповнювали одна одну. Так, тривалий час Москва не дозволяла споруджувати чи реставрувати театри в УРСР. Багаторічний керівник українського відділення Будбанку СРСР Григорій Хмельницький у спогадах писав: «Рівненський драматичний театр ми профінансували, пославшись на те, що попередній, скажімо так, згорів. Реставрацію Львівської опери оформили як захист від руйнування підземною річкою». Київський же Палац «Україна» наприкінці 1960-х будували майже нелегально, оскільки союзні відомства дали дозвіл тільки на кіноконцертний «сарай» ємністю 2000 місць; не витримавши доносів і тиску з боку московських ревізорів, один із керівників будівництва кинувся з мосту в Дніпро, інший помер від інфаркту... Здавалося б, де логіка? Адже в цьому палаці пізніше збиралися компартійні з’їзди, в ньому Брежнєв виступав перед номенклатурою України... Але, схоже, банальна українофобія в середовищі вождів СРСР нерідко перемагала навіть раціональні міркування. Хоча — з іншого боку — була у всьому цьому й певна логіка: відтіснити все українське на периферію, в село, а в містах — заперти в інтелігентські гетто, де б творили в дусі соцреалізму лояльні митці, котрі не мали б значного впливу на суспільство, але водночас засвідчували би своїм існуванням «розквіт соціалістичної за змістом, національної за формою» культури».

У 1970-ті командою Щербицького-Маланчука здійснювалася примусова рустикалізація, «оселянювання» української культури, її витіснення з міст і перетворення їх на радянсько-російські, коли для українця урбаністична культура поставала як щось докорінно чуже, коли «своїм» залишався лише аграрний світ, ідеалізоване село і відповідні норми культури професійної, мистецтва, політики тощо. Українське лишалося тільки як певний ритуал, як норма життя колгоспного селянства та гуманітарно-інтелігентського гетто. Коли на XXV з’їзді КПУ перший секретар її ЦК Володимир Щербицький, котрий замінив на цій посаді незговірливого Шелеста, виступив російською (цим самим повернувшись до практики сталінських часів), всі наступні оратори, навіть голови колгоспів із Вінниччини чи Львівщини, негайно теж перейшли на російську мову. Всі, крім Олеся Гончара, який уже кілька років не очолював Спілку письменників, і ні на що не міг реально вплинути...

Реалізація цих ідеологічних настанов мала наслідком те, що студія імені Довженка та «Укртелефільм» крок за кроком перейшли на революційно-патріотичну, військово-пригодницьку та абстрактно-міську проблематику; урбаністика в художній літературі та гуманітаристиці не толерувалася; журнал «Всесвіт», який був своєрідним вікном у світову культуру не лише для українців, перетворився на одне з пропагандистських знарядь партії, а українські рок-гурти змушені були стати «вокально-інструментальними ансамблями» й або перейти на російську мову, або зосередитися на народних (тобто селянських) піснях. Утім, й останнє не надто толерувалося, а трагічна доля Володимира Івасюка, котрий своєю творчістю наочно довів, що щирим українцем можна бути й у джинсах, стала засторогою для багатьох талантів...

Розрахунок був вельми грамотним: селянська нація не спроможна стабільно існувати тривалий час, вона втрачає свої культурні здобутки, її найбільш талановиті представники змінюють свою національну ідентичність, щоби зробити кар’єру. Отож у такому стані українська нація залишалася не більше б, аніж «нацією сержантів» (Василь Стус), — з перспективою розчинення за кілька десятиліть у «єдиному радянському народові», який, у свою чергу, являв собою новітню модифікацію конструйованого за часів самодержавства «триєдиного російського народу». Саме цій меті слугували директива колегії Міносвіти УРСР про «вдосконалення» вивчення російської мови в школах республіки 1978 року та постанова ЦК КПРС 1983 року про посилення вивчення російської мови в школах і виплату 16% надбавки до зарплати вчителям російської мови та літератури.

Українофобія «верхів» не могла не відбитися в українофобії «низів», тобто міського плебейства України, зокрема (а може, і в першу чергу) щиро українського походження. Перша хвиля арештів «шістдесятників» у 1965 — 1966 роках зрезонувала в цих низах прагненням позбутися всіх «родимих плям» українського (сільського чи пригороднього) походження, представити себе як «справжніх городських». При цьому доходило до нападів «пролетарських» за походженням підлітків, котрі між собою розмовляли каліченою російською, на україномовних дітей інтелігенції; «сільським» ще дозволялося говорити «по-своєму», а от літературну українську мову київська (і, звісно, не тільки київська) «патріотична» шпана не терпіла. Чи не з цієї шпани потім виросли «круті хлопці» 1990-х, а потім — і деякі олігархи 2000-х з їхнім презирством до всього українського? І чи не нові генерації такої шпани вирощують зараз у деяких регіонах номінально незалежної України?

Слід сказати, що певна частина української інтелігенції мовчки погодилася з політикою витіснення всього питомо українського з міст не тому, що капітулювала перед владою, а з інших, вагоміших, причин. Адже радянська урбаністично-промислова культура з її настановами підкорення природи, її прагненнями «соціального гвалтування» довкілля об’єктивно протистояла потребам органічного розвитку України. Втеча цієї частини гуманітарної інтелігенції в «химерні світи» реально ніколи не існуючого, ідеалізованого, села була своєрідним протестом проти майже повного підпорядкування міського життя інтересам імперського ВПК, призначеного для агресивного упокорення всього світу. Останнє сприяло формуванню в урбаністичному середовищі масового типу людини, вільної від етнокультурних табу, обтяженої тільки питаннями вигоди, чужої природному й історично-культурному довкіллю України, але в той же час надзвичайно активної й навіть експансивно-агресивної у плані підкорення зовнішнього світу.

Нова спроба спонтанної українізації міст України, відтворення й створення основ української урбаністичної культури розпочалася з кінця 1980-х, коли «соціалістична перебудова» переросла в спробу здійснення національно-демократичної революції. Але масштаби деукраїнізації виявилися настільки загрозливими, що розв’язати нагальні завдання  щодо цього вдалося лише частково. Ба більше: швидко з’ясувалося, що Україна урбаністична настільки деформована, що паралельно з її «націоналізацією» слід проводити й не менш рішучу «дерадянізацію». Та це вже інша тема.

Теги:
2014-02-14 13:22:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар