Українська ідея: час для крапок над «і» - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Українська ідея: час для крапок над «і»

Українська ідея: час для крапок над «і»

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

Ліберали і соціалісти XIX століття цілком щиро (і, як виявилося, наївно) вірили в те, що після завершення процесу національного визволення поневолених націй та державного возз’єднання націй розділених (Німеччина, Італія) націоналізм як політико-духовний напрям і спосіб дії «зникне», «відімре», «буде викинутий на смітник через непотрібність». Але хід історії спростував ці самовпевнені прогнози. XX століття, особливо його перша половина, пройшло «під знаком націоналізму»; століття, що почалося, можливо, буде ще більшою мірою націоналістичним. Українське суспільство стоїть, отже, перед нагальною необхідністю «дозріти» (не виробити, не сконструювати, А САМЕ так: дозріти, і то якнайшвидше, бо виклики часу є занадто грізними!) до своєї, органічної національної ідеї, яка була б адекватною реаліям сучасного світу. «Національне живе в людині», — стверджував Михайло Драгоманов; якщо це так, то з плином часу образ сучасного націоналіста має стати іншим.

Англійський філософ і соціолог Ісайя Берлін цілком справедливо писав про націоналізм: «У сучасному світі це один із наймогутніших, а подекуди — наймогутніший з нинішніх рухів, і частина з тих, хто не спромігся передбачити його еволюцію, поплатилася за це волею і життям. Бо перед нами не лише абстрактна доктрина, а й могутній засіб дії». Прийнято вважати, що термін (і практично — політична категорія) «нація» бере свій початок від часів Великої Французької революції 1789 — 1794 рр. Але ще Арiстотель відзначав, що будь-якій людині глибоко притаманна потреба відчувати приналежність до певної групи з властивими тільки їй ознаками (сім’я, клан, плем’я, суспільний стан, релігійна організація, політична партія і — як вершина піраміди: народ, нація, держава). Отже, національні почуття є вельми давніми.

Але процес їх сучасного політичного оформлення справді започаткували революції кінця XVIII ст. (не тільки французька, а й американська: пам’ятаймо першу фразу Декларації про незалежність США: «Ми, народ Сполучених Штатів...» — ось звідки, на думку більшості істориків, починається модерна американська нація!). Сміливці йшли на штурм Бастилії не під віковічним, узаконеним гаслом: «Хай живе король!», а під новим, воістину революційним: «Хай живе нація!». Саме націю революціонери беззастережно визнали вищою цінністю, а служіння їй — «найвищим обов’язком». Це було закріплено і в Конституції країни; там вказувалося, що «суверенітет належить нації; ні група людей, ні будь-яка особа не може його привласнити». Але додамо: французькі революціонери розглядали поняття «нація» як сукупність усіх громадян країни, без етнічного розмежування (нація=народ=політична нація!). І хоч дуже швидко поняття «французький патріот» (або, якщо хочете, націоналіст) стало охоплювати групи зовсім різних за поглядами людей (історики розрізняють «якобінський» або «революційний» націоналізм, ліберальний, «гуманний», що формувався під впливом Гердера) — попри це і попри явно відчутні елементи національної зверхності у французького політичного класу трохи пізнішої доби, навряд чи правильно було б заперечувати актуальність ідей Революції і для сьогоднішньої України.

Поведемо тепер мову про генезу і етапи розвитку національних течій у нашій Вітчизні. Пророком України, людиною, що розбудила національну свідомість народу, був, є і залишиться, поза всяким сумнівом, Тарас Шевченко. І в цьому значенні він же явив собою і приклад першого і найбільшого українського націоналіста — вільного як від почуттів заздрості або, тим більше, ворожості до інших націй, так і від «комплексу меншовартості» малороса. До речі, нам треба мати на увазі, що термін «націоналіст» (як і подібні йому поняття «свобода», «демократія», «реформи») слід розглядати тільки в конкретному історичному контексті, лише тоді стає зрозумілим, який реальний зміст в них вкладається. «Націоналістами» свого часу оголошували кращих людей України: Довженка, Сосюру, Рильського, Хвильового, Стуса... Отож, час уже позбуватися «допотопних» ідеологічних ярликів і розглядати всі явища об’єктивно.

ПЕРШИЙ ГЕНЕРАЛЬНИЙ СЕКРЕТАРІАТ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ. СИДЯТЬ (ЗЛІВА НАПРАВО): І.СТЕШЕНКО, Х.БАРАНОВСЬКИЙ, В.ВИННИЧЕНО, С.ЄФРЕМОВ, С.ПЕТЛЮРА. СТОЯТЬ: П.ХРИСТЮК, М.СТАСЮК, Б.МАРТОС. ЗВЕРХУ — В.САДОВСЬКИЙ. ЧЕРВЕНЬ 1917 Р. КИЇВ. ПОЛІТИЧНІ БЛУКАННЯ МІЖ «ДВОМА СОСНАМИ» — СОЦIАЛIЗМОМ ТА НАЦІОНАЛІЗМОМ — ВИЯВИЛИСЯ ДЛЯ УРЯДУ УНР ФАТАЛЬНИМИ

Т.Шевченко, П.Куліш, І.Франко, М.Драгоманов, Леся Українка, Б.Грінченко підходили до проблеми національного визволення України, грунтуючись в першу чергу на універсальних ідеях справедливості і свободи. Трагічний розвиток українського історичного процесу спричинив серйозні зрушення у націоналістичній думці XX століття. На арену вийшли ідеологи так званого «інтегрального націоналізму» (перш за все Дмитро Донцов, в тому ж руслі певною мірю працював Микола Сціборський, а практично втілювала ці ідеї ОУН Степана Бандери). Критично проаналізувавши невдалі державотворчі спроби соціалістів Грушевського, Петлюри і Винниченка і ліберальні погляди Драгоманова, Донцов дійшов висновку, що потрібна зовсім інша ідеологія нації. Перш ніж коротко викласти її, зауважимо, що історія часто іронізує над своїми персонажами: першими, хто чітко сформулював і висунув у 1895 р. (брошура «Ukraina irredenta») гасло державної незалежності України, були західноукраїнські марксисти Юліан Бачинський і В’ячеслав Будзиновський...

Отже, Донцов проти попередників (особливо різко він критикував Драгоманова). Інакше кажучи, націоналізм інтегральний проти націоналізму ліберально-«громадівського» типу. На противагу Драгоманову, Донцов висуває фанатичну віру, а не позитивний розум як те, що потрібно для визволення нації. Бачимо у нього культ дії, «чину», пропаганду боротьби, експансії нації, навіть насильства; абсолютно відкидається будь-який пацифізм. Звідси — віра в харизматичного вождя, корпоративність мислення, побудова націоналістичних організацій за принципом беззастережного підкорення керівництву (свого роду закритий «орден»; цікаво, що багато в чому подібним чином будував свою партію і Ленін — ще один парадокс!). Якщо для Драгоманова основою всіх соціальних процесів виступає особистість, індивід, то для інтегральних націоналістів особа має цілковито і безмежно присвячувати себе справі нації, про її (особи) самоцінність говорити неможливо.

Головні теоретичні праці Донцова (зокрема, «Націоналізм») з’явились у середині 20-х років минулого століття. Але їх вплив на український націоналістичний рух відчутний і сьогодні. Як оцінювати цей вплив? Відповідь стає зрозумілою, коли проаналізувати виклики, що їх несе з собою процес «глобалізації» (а по суті, остаточного утвердження світового лідерства США; до речі, хіба позбавлені націоналізму, та ще й з префіксом «гіпер», такі тези американців: або ви разом з усіма прогресивним людством на чолі з США боретесь проти тероризму, або ви — спільник терористів?..) А виклики глобалізації — річ дуже жорстка, хто неспроможний відповісти на них, той, як правило, зникає з історичної арени. Отож, чи здатні наші націоналісти бути адекватними часу?

На жаль (без щонайменшої іронії), прикро вражає архаїзм, відчутний «стиль ретро» їхніх поглядів, відсутність гнучкості (а ще ж бо Леся Українка пропонувала альтернативу: космополітизм в ідеалах і цілях, націоналізм у формах і способах культурної праці!) . Звідки це? Маємо, на суб’єктивний погляд автора, цілий комплекс причин. По-перше, впадає в око фатальне незнання історії або хибне уявлення про неї, коли минуле уявляється як свого роду неймовірно красива народна дума. Звідси — віра в історичні чудеса. По- друге, вперті сподівання на авторитарну владу, «сильну руку» (спадщина Донцова?) і пов’язана з цим недовіра (можливо, підсвідома) до народу. А як наслідок — стіна відчуження від мільйонної маси «східняків» (і не тільки). По-третє, дається взнаки той сумний факт, що представники націоналістів, по суті, ніколи, на відміну від цивілізованих правих Європи, не були при владі, що і призводить до браку державної відповідальності, «дорослості», до спроб сконструювати «вічний» та ідеальний образ нації. А коли виявляється, що реальна нація є не зовсім такою (або зовсім не такою) — виникає подекуди бажання вдатись до силових методів.

І, нарешті, можливо, головний фактор. Поки що не досить переконливою (а часом і вкрай слабкою) є економічна програма національно орієнтованих сил. А чи треба казати, наскільки це важливо в умовах надсучасних політичних (і військових!) технологій — і в умовах нашої, української ганебної бідності (а злидарюють саме наші люди, українці! Хіба насамперед це не мусить зачіпати національні почуття?) і нашої, української, все ще не подоланої, ганебної корупції. Ось на якому полі вирішується зараз майбутнє України, ставляться всі крапки над «і». Коли справжні, а не декоративні патріоти переможуть у цій царині — тоді і ми, українці, зможемо з гордістю за свій народ повторити чудові слова патріота Франції, класичного націоналіста, президента Шарля де Голля: «Якщо французький народ чогось не бажає робити — ніхто у світі не примусить його зробити це».


2002-02-02 10:29:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар