Українська Ганьщина, яка передувала Новоросії - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Українська Ганьщина, яка передувала Новоросії

Українська Ганьщина, яка передувала Новоросії

Петро Кралюк

Зараз у Росії є спроба «відновити» т. зв. Новоросію. Особливо це спостерігалося під час «русской весны» в 2014 р., коли на сході й півдні України з допомогою Росії активізувалися сепаратистські рухи. Поширювався міф, що південь і схід України — це «русская земля», що ці землі заселялися росіянами і т. ін. Насправді ці землі в період Середньовіччя належали Кримському ханству й Османській імперії. Причому ці терени активно освоювали українці — задовго до того, як росіяни завоювали ці землі (не без допомоги українців) і створили тут дві адміністративні одиниці, що іменувалися Новоросійськими губерніями. Одна з таких губерній існувала з 1764 по 1783 рр., друга — з 1796 по 1802 рр. Щодо колонізації українцями цих земель, то вона почалася близько ста років до того. Не говорячи про те, що частина земель, які вважалися Новоросією, тривалий час належала запорозьким козакам.

Так, з 80-х років XVII ст. у межиріччі Дніпра й Дністра, яке контролювалося Кримським ханством, починають селитися українці. З часом ці терени отримали назву Ханська Україна (або Ганьщина). Хоча поряд із цим фігурували інші назви — «Татарська Волощина» й «Кочубейська Татарія». Османи ж іменували ці терени «Мукатаа Томбасар».

Уже в 1668 р. гетьманом України під протекторатом Кримського ханства став Петро Суховієнко (Суховій). Наступним кроком у формуванні Ханської України стало перетворення східної частини Поділля під управлінням Петра Дорошенка на своєрідний «Український вілайєт». Останній, будучи васальною територією османів, простягався до річки Кодима, що дало поштовх до козацького розселення на нинішніх південноукраїнських землях, що в той час контролювалися як турками, так і кримськими ханами.

ХАНСЬКИЙ ПАЛАЦ У БАХЧИСАРАЇ. КРИМСЬКОТАТАРСЬКІ ІНСТИТУЦІЇ, А ОСОБЛИВО — ІМПЕРСЬКІ ОСМАНСЬКІ У СТАМБУЛІ СПРАВЛЯЛИ ПОТУЖНИЙ ВПЛИВ НА УКРАЇНУ

Згідно з умовами Бахчисарайського миру 1681 р. між османами й Московією, південною частиною Правобережного Гетьманату, що опинилася під турецьким протекторатом, опікувався «князь малоруської України і вождь Війська Запорозького» Юрій Хмельницький (1641 — 1685). Потім його замінив молдавський воєвода Георгій Дука. У той час на ці терени поширюється влада Кримського ханства. Після 1684 р. турецький султан Мехмед IV на турецькій частині Правобережної України проголосив гетьманом Теодора Сулименка (Сулимку). Його й слід вважати першим гетьманом Ханської України. Він був призначений за пропозицією хана і почав здійснювати діяльність з території Лівобережного Придністров’я, котре контролювалося Кримським ханством.

Керівництво Ханською Україною здійснювали гетьмани, резиденція яких знаходилася в Ягорлику, поблизу Дубоссар. Тому гетьманів часто іменували дубоссарськими. У кінці XVII ст. існувало кілька таких гетьманів — окрім згаданого Теодора Сулименка, Яким Самченко та Степан Лозинський (Стецик). Останній перебував на цій посаді тривалий час — з 1686 по 1695 роки. Він розсилав універсали, в яких закликав населення Правобережної України прийняти турецьке й татарське підданство. У 1689 р. йому вдалося разом із татарами захопити Немирів — важливий міський центр на Поділлі. Правда, його звідти вибили поляки. Також до очільників Ханської України варто віднести Петра Іваненка, що став відомий як Петрик. З особою останнього пов’язане антимосковське повстання, про яке йтиметься далі.

У той час завоювання земель Кримського ханства, вихід до Чорного моря були пріоритетними завданнями політики Петра І (1672 — 1725). Цю політику можна розглядати як продовження збирання земель колишньої Золотої Орди. Правда, кримські походи 1687 і 1689 років, у яких взяли участь і українські козаки, закінчилися невдачею.

Натомість Кримське ханство відповіло «симетричним ударом». 23 квітня 1692 р. Петро Іваненко (Петрик) подався з 60 козаками до Казикирмену. До 1691 р. він служив у канцелярії Івана Мазепи і, безперечно, чимало знав про плани українського гетьмана, про його спільні дії з росіянами проти кримців. Потім Іваненко пішов на Запорозьку Січ, де теж був писарем. А звідти — вже до кримських татар. 26 травня 1692 р. Іваненко уклав союзний договір із Кримським ханством від імені Київського й Чернігівського князівств, всього Запорозького городового війська і народу малоросійського. Договір (принаймні формально) мав рівноправний характер. Передбачалося, що Київське, Чернігівське князівства, військо Запорозьке є незалежними, а Кримське ханство має надати їм допомогу для боротьби з поляками й московітами. Водночас українська сторона мала, за потреби, допомагати Кримському ханству. Від імені ханства договір підписав казикирменський бей Кемен-мурза.

Іваненко оголосив антимосковське повстання, видавши в липні 1692 р. свої універсали, де він іменував себе гетьманом Війська Запорозького. Тоді ж він із Казикирмена перебрався в Перекоп. Іваненко здійснив низку походів за підтримки кримських військ у 1692, 1693, 1694 та 1696 роках. Проте успіху ці повстання не мали. Новому гетьману так і не вдалося повторити «сценарій Хмельницького», коли з допомогою кримських військ вдалося «розхитати ситуацію» й підняти козаків на повстання. Вважається, що Петрика підтримало близько п’яти сотень людей. Це було замало для повстання. Тобто «незалежна Україна» в союзі з Кримським ханством так і не відбулася. Далі Іваненко став гетьманом Ханської України. Як довго він ним був, і яка була його подальша доля — цього достеменно ми не знаємо. Вважається, що на цій посаді він перебував орієнтовно до 1712 р.

Дещо подібна спроба створити Українську державу в союзі з Кримським ханством, як це робили Богдан Хмельницький і Петро Іваненко, спостерігалася після Полтавської битви 1709 р., коли шведський король Карл ХІІ (1682 — 1718) та гетьман Іван Мазепа (1639 — 1709) зазнали поразки. Тоді король і гетьман зі своїми прихильниками емігрували на терени Османської імперії та Кримського ханства. Осідком українських емігрантів стало місто Бендери. Після смерті Мазепи 5 квітня 1710 р. українські козаки-емігранти обрали своїм гетьманом Пилипа Орлика (1672 — 1742).

23 січня 1711 р. між козаками й Кримським ханством був підписаний Кайрський договір. У ньому, зокрема, читаємо: «...колись, за часів гетьмана Хмельницького, козаки українські й запорозькі, з військом кримським дружбу, братерство і дружній союз шануючи, великі зручності звідали; таким чином і тепер, як колись, як українські, так і запорозькі козаки з кримцями хочуть з’єднатися і мати їх за друзів, братів і приятелів». Інша річ, що ці декларації не завжди мали відповідне втілення.

У січні 1711 р. кримський хан Девлет ІІ Гірей (1648 — 1718) вирушив на українські землі, зокрема на Слобожанщину. Його супроводжував відносно невеликий козацький загін. Татарам вдалося зайняти низку населених пунктів. Але говорити про особливі успіхи не доводиться. До того ж цей похід вдарив по репутації Пилипа Орлика. Адже татари, здійснюючи похід на українські землі, займалися звичним для себе ділом — забирали ясир.

Навесні того року в похід на українські землі, що знаходилися під московською займанщиною, виступив і Пилип Орлик. Були в його війську й татари. На перших порах ситуація складалася на користь Орлика. Але невдалий штурм Білоцерківської фортеці 25—27 березня призвів до того, що він почав втрачати своє військо, яке маліло з кожним днем. Зрештою, цей похід проти московських військ і їхніх союзників для гетьмана завершився невдачею.

Це дало змогу армії московітів під командуванням Петра І пройти теренами України й вступити на землі, які належали Кримському ханству й Османській імперії. Біля річки Прут зійшлися об’єднані сили османів і кримських татар з московськими військами, до яких долучився загін під командуванням молдавського господаря Дмитра Кантемира (1673— 1723). 8—9 липня біля села Стенілешть відбулася вирішальна битва, внаслідок якої армія Петра І була повністю оточена в урочищі Нові Стенілешти. Становище московітів було критичним і їхня капітуляція стала неминучою. Однак підкуплений московською стороною головнокомандувач османської армії візир Балтаджі Мехмед паша дозволив росіянам і молдаванам вийти з оточення. Росіяни часто здобували успіхи на війні не завдяки вмінню своїх полководців і доблесті воїнів, а завдяки банальному підкупу ворожих воєначальників. 12 липня 1711 р. був укладений Прутський мирний договір. У договорі не було чітко прописано питання щодо українських територій, кому вони належать. Воєнний стан між двома державами продовжував зберігатися. 13 липня 1713 р. була укладена Андріанопольська мирна угода, яка, зокрема, передбачала протекцію Кримського ханства над Військом Запорозьким.

Останнє перебувало в складі Кримського ханства з 1711 по 1734 роки. У той час Січ розташовувалася в урочищі Олешок, або Кардишинське (неподалік сучасного Херсона) в пониззі Дніпра. Щоправда, в козаків виникали непорозуміння з Кримським ханством, зокрема з підвладними йому ногаями. І все ж, коли козаки після 1734 р. опинилися під російською владою, вони довго з ностальгією згадували про «кримську протекцію». Олешівську Січ з належній їй теренами теж, як правило, відносять до Ханської України.

Загалом же Північне Причорномор’я, яке перебувало під владою кримських ханів, у той час стало місцем притулку як для українських політичних емігрантів, так і козаків. Відбувалося поступове заселення українцями цих земель. У середині XVIII ст. в басейні Південного Бугу виникли «ханські слободи» — Балта (Палієве Озеро), Голта, Перелети, які населяли переважно українці. З’явилося тут чимало й інших невеликих українських поселень. Українці також заселяли землі в районі фортеці Хаджибей (нинішня Одеса).

Північно-Західне Причорномор’я, до складу якого входила й Ганьщина, в економічному просторі Османської імперії посідало особливе місце як регіон-постачальник зерна й продукції скотарства.

Поряд зі старими транспортними вузлами (Акерман, Кілія, Очаків і Бендери), з’являються нові — хлібна гавань Аджидере (поряд з Акерманом) — та розбудовується порт Хаджибей. Аби не зменшувати хлібних запасів, османська влада забороняла в Ханській Україні й прилеглому до неї «каза Хотин» (Хотинська округа опинилася під владою османів на початку XVIII ст.) виробляти із зернових горілку.

Ганьщина проіснувала до кінця XVIII ст., поки її землі в результаті російсько-турецьких війн не опинилися у складі Російської імперії. Уже в 1774 р. північна частина цих теренів була забрана росіянами. А в 1791 р. вони підпорядкували собі й т. зв. Очаківську область. У результаті цього абсолютна більшість теренів Ганьщини, за винятком Придністров’я, стали російськими.

При загарбанні Ганьщини росіянами не обійшлося без підкупу. Останній гетьман добоссарський, тобто гетьман Ханської України, Якуб-Ага, який походив із татар-ліпок, був підкуплений російською владою. Завдяки йому росіянам вдалося частково захопити землі Ганьщини.

Ханська Україна стала тереном, де здійснювалися інтенсивні контакти між слов’янським (українським) населенням і тюрками (ногаями, кримськими татарами й османськими турками). Не варто ці контакти подавати в ідилічному світлі. Між слов’янами й тюрками існувало чимало бар’єрів — мовних, культурних, релігійних, побутових тощо. Ці бар’єри, звісно, творили «поля напруги», вели до конфліктів. Але, з іншого боку, Ганьщина стала територією співжиття цих етносів. І, безперечно, цей досвід заслуговує на увагу. Зрештою, Ганьщина стала місцем української колонізації, просування українців на південь.

Прийшовши сюди, російські війська застали не безлюдні степи, а землі, на яких уже закорінилися українці. І, попри колонізаційну політику росіян, які намагалися в Північному Причорномор’ї зменшити українські впливи, ця земля залишалася українською.

Теги:
2019-12-06 11:00:00
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар