Українська державність: політичний проект чи воля народу? - Україна Incognita
Україна Incognita » NB! » Українська державність: політичний проект чи воля народу?

Українська державність: політичний проект чи воля народу?

Про деякі тези львівського історика Ярослава Грицака
Левко ЛУК’ЯНЕНКО

Ярослав Грицак — один із тих рідкісних українських учених середнього й старшого віку, які завдяки доброму знанню англійської мови вирвалися з цупких обіймів московських суспільно-політичних понять і вносять до сфери українських гуманітарних наук західноєвропейські поняття. У цьому його можна було б поставити молодим нашим суспільствознавцям за приклад, коли б не сумнів: він захищає українців на міжнародному рівні чи європейську космополітичну течію в Україні?

На жаль, не пригадую, хто в громадській метушні всунув мені в руки книжку Грицака, що має назву «Страсті за націоналізмом: стара історія на новий лад». Я поклав її на тумбочку біля ліжка, щоб увечері переглянути зміст. Виявилося, це не монографія, а збірник статей, як він каже, есеїв. Цей жанр мені не вельми подобається, бо це не послідовний виклад теми, а відповідь на швидкоплинне життя, що може означати недостатнє заглиблення в суть історичного процесу і, як зазвичай буває, з чималою кількістю повторень. Із таким упередженням ознайомився з двома передмовами й почав читати першу статтю — «Як викладати історію України після 1991 року». І, знаєте, не міг відірватися до якоїсь іншої справи, доки прочитав усю книжку. В ній 20 есеїв. Деякі викликали питання, сумніви чи й обурення. Деякі радували, але всі позначені активністю позиції, залученням сили-силенної європейських авторів і полемічною пристрастю.

Той факт, що чимало тез і тлумачень фактів я категорично не сприймаю, не стримує мене заявити, що збірник статей Грицака виводить дискусію про нашу національну долю на новий рівень, а саме: виводить її з-під московського ідеологічного домінування і вводить Україну в європейський суспільно-політичний ареал дискусій як незалежного інтелектуального суб’єкта. Українським інтелектуалам потрібно сперечатися й дискутувати, щоб виробляти національний погляд на світ, виробляти на тлі міжнародного різноманіття своє українське обличчя.

* * *
Розгляну кілька статей. Задля скорочення тексту аналізуватиму не всі, а дискусійні чи й зовсім неприйнятні думки автора. Про позитивні риси праці Грицака читач має можливість скласти враження з вище поданого вступу та прочитати сам збірник.

Пан Грицак проголошення й будівництво незалежної України називає «українським проектом». Беручи «український проект» у лапки він, очевидячки, висловлює незгоду з таким виразом, проте в подальшому вживає його без лапок, що дає право вважати цей вираз за прийнятний авторові. Термін «проект» означає план, намір. Він передбачає існування автора, суб’єкта створення. Отже, «український проект» — це план, за яким хтось задумав створити незалежну Українську державу. Якби той «хтось» цього не задумав, то могло б і не бути незалежної Української держави. В такому трактуванні історія постає як чисто суб’єктивний процес. Чинник об’єктивності зникає.

«Учень української школи повинен розуміти, що якби на те не склалися певні, інколи досить випадкові історичні обставини, то він сьогодні міг би вивчати в школі як основний історичний предмет «Історію Польщі» або «Історію Росії» чи «Історію Малоросії» (с.31).

Гадаю, що тут і в подальшому тексті книжки Грицак недооцінює етнічний чинник. Не хочу його обожнювати й універсалізувати, все-таки європейська історія підтверджує, що впродовж періодів релігійних війн та династичних і конституційних монархій і аж до демократій ХХ століття — упродовж двох тисяч років — бачимо етнічну еволюцію від племен до союзів племен і від союзів племен до націй. Війни й династичні монархії — це зовнішні явища. Еволюція: сім’я — рід — плем’я — нація — це внутрішнє явище. Обидва явища не вільні одне від одного і все-таки етнічний чинник — це основне, це суть, а війни, державні устрої та форми правління — це похідне. В цьому похідному є принаймні два різні варіанти: етнос опинився під владою чужої держави й етнос створив свою державу. В першому випадку держава впливає на розвиток етносу як чужа сила, тобто в тій чи іншій мірі шкодить розгортанню його іманентних задатків. У другому випадку етнос створив державу з таким режимом правління, який відповідає етнічному світобаченню, психології народу, політичним традиціям та своєму розумінню національної мети. Суть нації виявляється в її державі як формі, коли форму розуміти як внутрішню структуру змісту (Аристотель).

Російський історик Рибаков у праці «Геродотова Скіфія» визнає, що територія Скіфії в основному збігається з теперішньою територією України. Територія антів і волинян VІ століття, територія Київської Русі — це та ж сама територія. На ній в умовах війн та масових переселень народів відбувалося формування етнічної спорідненості наших пращурів. Очевидно, кожен загарбник та «переселенець» вливав частку своєї крові в українське етнічне (національне) тіло, але перемагало наше. Воно виявилося надпотужним. І коли після краху Київської імперії різні частини цього тіла потрапили під окупацію різних держав, то окупантам не вдалося знищити етнічні риси й києвоцентричне мислення, дарма що чинили це впродовж століть. Отже, етнос перемагає зовнішні перепони його розвитку й переростає в націю. Для мене це — правило ( з якого, ясна річ, можуть бути винятки).

Це правило з неминучістю вело до перемоги української нації й досягнення нею вищої мети — державної незалежності. Це правило після Першої світової війни привело до незалежності Фінляндію, Польщу та колонії Австро-Угорської імперії, а після Другої світової війни — десятки колоній Британської, Французької, Іспанської, Португальської імперій. Це правило логічно приводить до переконання в об’єктивній неминучості другої фази дезінтеграції Московської імперії (РФ), виходу з-під влади Москви і створення незалежних держав колишніми так званими автономними республіками, національними краями й округами. Те, що є зовнішнім чинником до етнічного чинника — кадрове, організаційне, ідеологічне й фінансове маневрування імперського центру з метою утримати під своєю владою колись підкорені народи («инородцев»), може тимчасово пригальмувати їхнє прагнення до свободи, але засадничо неспроможне його перемогти.

Роль етносу (нації) в міжнародному праві визнана за основний критерій при визначенні ліній державних кордонів — вони мають збігатися з етнічними межами розселення.

Грицак закінчує статтю чудовими думками: «Не буде перебільшенням сказати, що доля Європи залежатиме від того, що тепер відбувається в її центральній і східній частинах, і не останню чергу від того, що діється в Україні. Важливо, аби національна історія формувала це почуття, адже з перспективи вічності й універсалізму ніщо так не додає сил, як усвідомлення важливості того, що робиш тут і тепер» (с.21).

У статті «Дилеми українського націєтворення, або ще раз про старе вино у нових міхах», полемізуючи з Миколою Рябчуком, Грицак пише: «Насправді українцям довелося брати початки з руської спільноти...» З цим не можна погодитися, особливо тепер, коли з’явилося чимало раніше забороненої й нової історичної літератури, наприклад твори П.Штепи, В. Білінського, Ю.Шилова, П. Кононенка, І.Белебехи... Проте й давнішої літератури достатньо для спростування московської пропагандивної тези про спільну «колиску трьох братніх слов’янських народів». Російський науковець Сєров ще 1967 року в дискусії про походження білорусів тезу про спільне походження українців, білорусів і московітів назвав пропагандивною, а не науковою тезою. І висловив таку концепцію формування трьох сусідніх націй. Кожна з трьох націй формувалася на окремому попередньому населенні, субстраті. Субстратом, на якому сформувалися московити, були фінно-угорські племена з наступною великою домішкою татарської крові. Субстратом, на якому сформувалася білоруська нація, були балтські племена, а в формуванні української нації відіграли незначну роль іранські племена. Археологічний матеріал, писав Сєров, саме це доводить.

Ця цивілізаційна різниця сформувалася в сиву давнину, і щодо наших прапращурів, то маємо свідчення з VІ століття. Готський історик Йордан пише про антів і волинян, що вони не люблять влади над собою й живуть рівними поміж себе. Коли треба йти на війну, обирають керманича. Повернувшись із війни, усувають його з посади й далі живуть без влади над собою. ( Може, нелюбов до влади походить від надмірної любові до неї? У всякому разі, від нелюбові до своєї влади над собою століттями жили під чужими владами.) Кожна нація, якщо вона нація, має свій генотип, який, по суті, незмінний і супроводжує націю впродовж віків. І це стосується як українців, так і московитів.

Від ХVІІІ століття багато українців, як й інших представників європейської цивілізації, працювало на державній службі Російської імперії, але їм не вдалося європеїзувати Московщину. Ба більше: в ХХ столітті азіатська зневага до людської особи наче ще більше посилилася, й сам центр азіатчини пересунувся зі сходу в осердя Московщини.

Затята боротьба українців у ХХ столітті проти московського деспотизму з його чекістами, колгоспами, цензурою, Сибіром коштувала Україні 20 млн людей, і врешті-решт українська ідея національної свободи перемогла московську ідею колоніального рабства.

Грицак: «Бо невідомо передусім те, де були (імперські. — Л.Л.) колонії та що правило за їхню метрополію» (с.49). Чого ж невідомо? Відомо. Це Москва та Петроград. Імперську ідею завоювання світу московити успадкували від Чингісхана, прищепили мисливсько-рибальському народові (що звик не орати, а готове збирати), а царі й імператори здійснювали загарбницькі війни. Два приклади на підтвердження великодержавного мислення простих московитів. 1962 року в політичному концтаборі в бараку завели мову про право націй на самовизначення. Московит Воробйов, що сидів за службу в німецькій поліції (отже, зрадив СРСР) каже: «Наш Кавказ». Його вуха не сприймали слів про те, що Кавказ давно заселений і він належить тим різним народам, які там живуть давно. Він має своїх господарів, тому він не російський. Дискусія була гаряча. І коли він таки почув, що Кавказ не російський, а кавказьких народів, тоді випалив, перекричавши всіх: «Ми не віддамо Кавказ нікому!»

Другий приклад. Кілька років тому якийсь журналіст заїхав (здається, у Вологодській області) в далеке село й запитав селянку: що її тепер найбільше турбує? Вона відповіла: «Что-то уж больно быстро наша Родина сокращается!»

Селянка була взута в старі кирзові чоботи, одягнена у стару куфайку й сиділа, опершись на костур, біля призьби старої почорнілої хати. Цей жалюгідний побут її не турбував. Її найбільший клопіт — звужуються безмежні простори її Російської держави!

Імперська ідея до ХХ століття була законною, й багато держав намагалися стати імперіями. Що більша держава, що більша імперія, то гучніша її міжнародна слава й честь нації, яка її створила. Не можна заперечувати, що значна частина козацької старшини Гетьманщини ХVІІІ століття зрадила Україну й пристосовувалася до переможної імперської Росії. Фактом є й те, що в ХІХ столітті значна частина освіченої української верстви із зачарування потужністю імперії зрадила Україну, зрусифікувалася й служила загарбникові. Й усе-таки варто приглянутися, як саме служили Москві й Петрограду. Чи на державній службі пам’ятали про Україну й намагалися щось добре їй робити, чи забули про неї й злилися з московським боярством, дворянством?

Відповісти на це питання важливо для того, щоб побачити, чи участь українців у творенні Російської імперії відповідала українському світогляду й була добровільною, чи, навпаки, опинившись через різні обставини на державній службі, українці мали інший світогляд, про Україну не забували й щось робили їй добре, тобто не були добровільними творцями імперії, й таким чином, імперія є витвором не московитів та українців, а самих московитів. Причетність українців до творення імперії пояснюється просто: будь-яка імперія завжди мала можливість викачувати таланти підкореної нації й ставити їх собі на службу, що не робить підкорену націю співтворцем імперії. За такого розуміння ролі українців взаємини між Україною та Росією набувають чіткої формули: Україна — колонія Росії. З огляду на цю формулу легше розуміти і в часі, й у просторі всю 350-річну історію України.

«Головне питання українського націєтворення, — говорить Грицак, — полягає в тому, чи ми маємо справу з однією нацією з двома різними етнічно-культурними центрами, а чи з двома окремими націями» (с.45). Він цей сумнів висловлює про сьогоднішню Україну.

Цілком можна припускати, що на великому просторі між річками Латорицею й Доном могли сформуватися дві слов’янські нації в період десь від VІ до ІХ століть. Проте не сформувалися. І в княжу добу вже бачимо зміну племінних назв новим (здається, політичного походження) етнонімом «русичі». Цей етнонім у період розширення Київської імперії поширився на всій Геродотовій Скіфії. Коли Московія — колишня колонія Русі — поєдналася з татарами і, набуваючи ваги, почала прибирати собі назву Київської метрополії «Русь», а Русь від безперервних війн супроти навал загарбників слабшала й державного захисту не стало, тоді народний інстинкт самозбереження видобув назву «Україна» і замінив ним термін «Русь», а етнонім «русичі» поступився етноніму «українці». Для самозбереження важливо мати у свідомості спорідненої спільноти межу між «ми» й «вони». Ця межа між Півднем (Україною) й Північчю (Московщиною) завжди була, бо основана на різних цивілізаційних ознаках. На порубіжжі між ними різниця була разючою, як між сусідніми українським селами й російською «деревней», дарма що державного кордону не було. (Це чудово показав російський письменник Лєсков.) Отже, на перше питання Грицака відповідаю: маємо справу з однією нацією. Різні частини національного тіла зберігали впродовж століть києвоцентричне мислення і в ХХ столітті це проявили: Кубань — створенням Кубанської ради і проголошенням себе частиною України; Закарпаття — 1938 року проголошенням Карпатської української держави з українськими державними символами; Буковина — участю в національно-визвольній боротьбі ОУН і УПА.

Друге питання: чи маємо справу з двома етнокультурними центрами?

Відповідаю: через тривале перебування різних частин української нації під різними окупаціями з різними правовими системами й культурами ці різні частини зазнали певних впливів. Різні впливи відбилися на появі в буковинців, закарпатців, галичан, волинян, донбасівців, кубанців різних особливих елементів у літньому, зимовому, святковому одягу, особливостях хатньої архітектури та в місцевих говірках, мелодиці пісень тощо, тобто на верхніх психологічних шарах етнічна українська культура зазнала певних упливів. На нижчих шарах, що ближчі до національного генотипу, українці залишилися самі собою.

Незалежність у ХХ ст. здобували всі частини України: у часи Першої світової війни й до 1925 року — воювали головно наддніпрянці; у часи Другої світової війни й до 1956 року — головно західноукраїнці; до 1991 року боролися соборно — це вищі прояви існування єдиної нації, а щодо регіональних особливостей побутової культури, то вони не виходять за цивілізаційні межі українства.

Отже, повторивши питання Грицака, яку історію маємо викладати в українських школах після 1991 року, відповідаю схематично так. Формування в Трипільську добу хліборобського виробництва й на його основі — індивідуалістичного характеру. З цього характеру в післяскіфський період розвинувся демократизм і нелюбов до влади над собою. Великі рухи народів по українській землі стирали племінні межі, і з початків династії Рюриковичів поширюється етнонім «русичі» й продовжується творення Київської імперії. Після катастрофи ХІІІ століття виникає козаччина як боротьба проти загарбників за відновлення своєї державності. До Запоріжжя йдуть лицарі з усіх теренів Русі. Інстинкт етнічного (національного) самозбереження для увиразнення грані щодо північної Росії «ми» — «вони» замінює назву своєї країни Русь на Україну й етнонім «русичі» на етнонім «українці». Почуття генетичної єдності русичів-українців упродовж сімох століть народжувало борців за спільну справу і в кінці ХХ ст. привело до перемоги.

Зросійщення міщан Півдня і Сходу України не зробило з них московитів. Московитами в основному є приїжджі. Зросійщені українці в абсолютній більшості в етнічному сенсі залишаються українцями. Їхній світогляд сформувала окупаційна влада способом повної ізоляції від правдивої історії України й напомпуванням мізків антиукраїнською промосковською великодержавницькою інформацією. Москві вдалося розірвати історичну свідомість поколінь і позбавити радянських людей знань своїх дореволюційних дідів-прадідів. А, отже, поширення історії — найпевніший спосіб повернути зросійщених українців у лоно української нації та українських духовних цінностей.

Це розуміють власники електронних і друкованих засобів масової інформації й, не бажаючи прозріння й консолідації української нації, поширюють порнографію, розпусту, безконечні кримінальні історії та деморалізують Україну, а не поширюють нашу історичну правду.

В есеї Я. Грицака «Тези до дискусії про УПА» чимало й сумнівних тверджень. Ось цитата, що викликає питання щодо глибини розуміння автором суті московського окупаційного режиму загалом: «Якби національно найсвідоміший елемент замість гинути в героїчній боротьбі виховував у почутті патріотизму своїх ненароджених дітей і онуків, працював у школах та університетах, писав статті й книжки тощо? Чи, зрештою, хіба не знали б у світі про Україну більше, якби в 1960—1970 роках вона розцвіла плеядою науковців, художників, поетів, режисерів — бо очевидно, що серед того «втраченого покоління» були неабиякі таланти?» (с.90).

Боже мій, розцвіли б — у концтаборах!!

Нагадаю: 1956 року відбувся ХХ з’їзд КПРС, який почав відлигу. Українські письменники взялися готувати заборонених письменників до друку й 1957 року видали кільканадцять авторів і склали добрий план видань на 1958 рік. Цей план на другу половину 1958 року компартія зарізала — відлига скінчилася. ЦК КПУ й Рада Міністрів УРСР 1958-го, 1959-го й наступні роки ухвалюють одну таємну постанову за другою про посилення діяльності КДБ УРСР. Посилюють арешти 1959-го, 1960-го, 1961-го, 1962-го років. Стався розгром патріотичної інтелігенції 1965 року (шістдесятників) і т. ін. Більшість заарештованих груп не мали зброї й не планували її мати. Вони не мали організаційного зв’язку з ОУН чи УПА й були, по суті, об’єднаннями політично-просвітянського характеру, тобто вони йшли тим шляхом, який рекомендує Грицак. Виховання патріотизму вельми швидко закінчилося концтаборами.

Хрущов колись сказав, що в СРСР кожен четвертий громадянин—сексот. Берія уточнив — кожен третій! Не було жодного окремого колективу в школі чи на кораблі, чи будь-де без сексота. І вся ця машина була спрямована на те, щоб не пролунало жодне слово про благо самостійності України. Імперська російська диктатура була тотальна. Це не Австро-Угорщина чи Польща, це — азіатська Московщина! З тотальним контролем за думками громадян. Тому в умовах післявоєнної Західної України не економія сил, а збройна боротьба — єдиний правильний спосіб дії. Й ми, нащадки тієї національно-визвольної боротьби, гордимося, що українські націоналісти, як камікадзе, протрималися аж до 1956 року. Кілька років тому один офіцер МВС СРСР, який воював проти УПА, сказав: «Ми їх не перемогли. Ми просто своєю кількістю їх задушили. Вони не здалися, вони просто вмерли до останнього».

Пристосування не родить нових героїв. Нових героїв родить смерть за Батьківщину!

Теги:
2012-02-04 12:45:38
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар