«Українізація» за часів Директорії - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » «Українізація» за часів Директорії

«Українізація» за часів Директорії

Сучасні уроки давніх подій
Володимир ШЕВЧЕНКО, доктор історичних наук, професор, заслужений працівник освіти України

У листопаді 2008 р. минуло 90 років від початку діяльності Директорії. Заснована в ніч з 13 на 14 листопада 1918 р. на таємному засіданні в будинку міністерства шляхів за участі представників всіх політичних сил, що входили до Національного Союзу, вона проголосила і значною мірою спрямувала свою роботу на відновлення й розвиток завоювань першого етапу визвольних змагань, здобутих під час здійснення Центральною Радою політики українізації протягом березня 1917 — квітня 1918 рр.

Історичні документи свідчать: українізація була започаткована 1917 року. Українською Центральною Радою, яка і ввела в широкий обіг поняття «українізація», розпочала ті процеси, що складали її зміст. У своїй резолюції від 22 квітня 1917 р. УЦР визначила: свою діяльність вона проводить «стоячи на принципі українізації всього життя на Україні». Аналізуючи події того часу, В. Винниченко підтверджував, що вимога постанов і резолюцій всіх товариств і організацій була одностайна: «українізація всіх галузів життя». Тобто йшлося про українізацію як всеосяжний процес приведення всього національного державотворчого, політичного, соціально-економічного й духовного життя відповідно з інтересами і запитами українського народу. Українізація в такому розумінні проголошувалася «принципом» і «програмою» УЦР. Цей термін використовувався нею як для позначення змісту і форм широкого поступу українства, так і для визначення напряму, змісту динаміки окремих ділянок народного життя, конкретних структур і осередків.

Політика українізації об’єктивно надавала системного характеру діяльності різних форм національної самоорганізації, громадських і державних утворень, в першу чергу — УЦР і Директорії, УНР, перебігу всіх визвольних змагань 1917—1921 рр. Вона була спрямована на відновлення достойного місця українського народу серед інших націй, його вільний і всебічний розвиток, відродження і розбудову національної державності, захист соборності українських земель, демократизацію всього суспільного життя, піднесення культури, вирішення гострих соціально-економічних проблем в інтересах як корінного етносу, так і всього населення України. При цьому процес українізації мав поєднуватись із дотриманням широких прав національних меншин.

Саме виникнення і головний напрям діяльності Директорії об’єктивно стали виявом поновлення процесу українізації, започаткованого в березні 1917 р. Цей орган був утворений українськими політичними партіями і організаціями, які не сприйняли гетьманського перевороту, здійсненого за допомогою німецьких і австрійських штиків. На відміну від утворених демократичним способом і українськими політичними силами Центральної Ради та Української Народної Республіки, гетьман був приведений до влади за ініціативи і шляхом прямого силового втручання Центральних держав. Договір останніх із УНР передбачав перебування їхніх військ в Україні тільки для допомоги в обороні краю проти зовнішньої агресії. Центральна Рада рішуче виступала проти іноземного втручання у внутрішні справи України. Гетьманат же було встановлено фактично іноземною армією після розгону УЦР, ліквідації державницьких і суспільно-політичних структур УНР німецькими військовими підрозділами чи за їхньої допомоги. Він спирався на останніх у своїй внутрішній політиці, соціально-економічна і державно-політична складові якої відповідали в першу чергу інтересам заможних неукраїнських прошарків населення і інших держав, не сприймались більшістю народу і здійснювалися переважно силовими методами.

Все ж могутній імпульс, наданий українізації визвольною боротьбою народу, не змогли повністю перебороти чужі їй сили. Вони були змушені хоча б частково і нерідко формально, але враховувати деякі досягнення УЦР і УНР. Зокрема, гетьманські заколотники та їхні німецько-австрійські опікуни побоялися цілком відмовитися від національної державності, яку було збережено в урізаній формі, названо гетьманською і українською (до 1917 р. про це не йшлося). Використовувалася назва запровадженої УЦР грошової одиниці (карбованець), національна символіка, різні українознавчі терміни (гетьман, отаман, староста тощо), проголошено відновлення козацтва, продовжено розпочатий УНР процес встановлення дипломатичних відносин із іншими країнами тощо.

Але гетьманат контролювався і використовувався Німеччиною та Австро-Угорщиною перш за все у власних інтересах останніх. Було ліквідовано чи загнано в підпілля українські демократичні суспільно-політичні структури. Гетьманські збройні сили утворювалися й діяли під наглядом, а то й за прямими завданнями окупантів, були переповнені колишніми царськими офіцерами, які мріяли про реставрацію «єдиної і неділимої». За їхньої активної участі здійснювалися екзекуції, масові страти тисяч і тисяч українців, особливо коли йшлося про придушення селянських і робітничих виступів, повернення земель, маєтків, підприємств колишнім поміщикам, великим власникам, про реквізиції продовольства, інших матеріальних цінностей на користь Центральних держав.

У Лубенському і Золотоноському повітах Полтавщини, наприклад, гетьманські та німецькі каральні загони упокорювали селян артилерією, кулеметами, розстрілами захоплених у полон. Увірвавшися після артилерійського обстрілу в с. Каніж на Херсонщині, окупанти розстріляли 60 повстанців, вісьмох повісили на крилах вітряка, а всього знищили 117 чоловік. В Ніжинському повіті від рук карателів загинуло близько трьох тисяч чоловік.

Під тиском національних патріотичних сил, в умовах наростаючих селянських повстань, робітничих виступів і з метою хоч якось послабити напругу в суспільстві, з другої половини 1918 р. гетьман здійснив ряд заходів із розширення мережі українських освітніх закладів і культурно-мистецьких установ, заснував Академію наук. Але при цьому проголошувалося, що етнічне походження людини є її приватною справою. Відтак забезпечення національних і соціальних інтересів українства, які віками зневажалися й потребували особливої уваги та захисту, гетьманатом не розглядалося як пріоритетний напрям державної політики, а українізація доби УЦР і УНР чи пропозиції щодо її продовження згадувалися, як правило, в контексті негативних характеристик. Такий підхід В. Винниченко слушно назвав «національною контрреволюцією гетьманщини».

В цих умовах українські політичні сили розгорнули боротьбу за поновлення проголошеної Центральною Радою Української Народної Республіки і продовження її політики українізації всього суспільного, державницького, економічного, культурного, духовного життя. В травні 1918 р. українські партії (самостійників-соціалістів, трудова, демократів-хліборобів, соціалістів-федералістів, об’єднана рада залізниць, головна рада почтово-телеграфної спілки) об’єдналися в Український національно-державний (із серпня — національний) союз. У його першому публічному документі «Меморіял» заявлялось (тут і далі зберігаємо стиль і орфографію оригіналів): «Добрий державний лад може завести тільки національний демократичний діловий кабінет, складений в більшости з відомих українських діячів, взагалі з осіб української орієнтації, які мали б повне довірє широких українських мас». А в своїх «Політичних засадах» (серпень 1918 р.) Союз (з нього в цей час вийшла партія демократів-хліборобів, але до його складу вступили УСДРП, УПСР (центральна течія), Всеукраїнський союз земств, Селянська спілка, Всеукраїнська учительська спілка, Українське правниче товариство, Студентський союз, Галицько-Буковинська рада, Українська кримська рада, Чорноморська рада, Холмський комітет) проголосив, що він «організує українську політично-громадську волю і репрезентуючи її, вживає всіх відповідних заходів для її виявлення і реалізації, як в межах України, так і поза її межами». Головну раду УНС очолювали засновники і керівні діячі Центральної Ради, співавтори й активні провідники її політики українізації — спочатку А. Ніковський, а потім — В. Винниченко.

В утворену Союзом для практичної реалізації цих завдань Директорію (листопад 1918 р.) увійшли відомі українські діячі (В. Винниченко, П. Андрієвський, А. Макаренко, С. Петлюра, Ф. Швець), які в минулому були членами УЦР чи Генерального секретаріату, інших державницьких або суспільно-громадських структур УНР і брали активну участь в процесі українізації. Із прибічників останнього складався і визначений 14 листопада Директорією «вищий революційний орган боротьби» у Києві — Український військовий революційний комітет (УВРК), до якого в різний час належали М. Авдієнко, В. Чехівський, А. Пісоцький, З. Висоцький, П. Галаган, Й. Завгородній, М. Марченко, А. Драгомирецький, К. Прокопенко, Г. Черепенко, В. Мартос, М. Порш, В. Мазуренко, Л. Михайлів. Вже сам склад цих утворень виразно свідчив про їхній національний характер, на відміну від багатьох гетьманських структур.

Адже за гетьманщини в першому та наступних складах Ради міністрів хоч і було чимало уродженців України, але за партійною приналежністю, переконаннями і діями вони представляли російських кадетів і октябристів чи інші антиукраїнські сили. Як свідчив В. Винниченко, « з усього кабінета міністрів один чи два міністри знали українську мову... Гетьман по-українськи говорити не вмів (підтвердженням вірності такого спостереження є і написання Скоропадським своїх мемуарів під назвою «Воспоминания» і неопублікованих «Дневников» російською. — В.Ш.). Все оточення його... складалось з руської «забубенної» офіцерні, яка істинно-руськими словами лаяла і висміювала й українську державу, й українську мову, й усе українське. По міністерствах вищі керуючі посади було... засаджено людьми відповідними до нового ладу». Це визнавав і сам П. Скоропадський, який пізніше зазначав, що керівники, наприклад, гетьманських комісій з підготовки міських і земських виборів — відповідно ще дореволюційний голова Київської міської думи І. Д’яков і великий землевласник, голова реакційної антиукраїнської за складом і діяльністю Спілки промисловості, торгівлі й фінансів (Протофіс) О. Голіцин (цитуємо мовою оригіналу. — В. Ш.) «ничего общего не имели с украинцами, хотя оба были уроженцами нашего края». Таку характеристику можна застосувати й до більшості інших його посадовців, бо Скоропадський, за його ж словами, «положительно не видел действительно государственных людей среди украинцев». Та й узагалі він вважав, що «наш украинец будет всегда украинцем «русским» в отличие от «галицийских» украинцев». При такому підході годі було й думати про захист корінних інтересів українства в державі, де владарювали далекі від корінного етносу чиновники.

До того ж, сам гетьман, як і керівники його урядів (Ф.Лизогуб, С. Гербель), багатьох міністерств, місцевих органів управління належали до заможних, більшою мірою зросіщених або неукраїнських верств — великих землевласників, підприємців, купців, дореволюційних царських урядовців, офіцерів, високопосадовців-юристів. Вони опікувалися в першу чергу власними інтересами, вузькокласовими уподобаннями свого клану, нехтували запитами селянства, робітництва, трудової інтелігенції, які складали абсолютну більшість як українства, так і національних меншин.

 

Гетьман відкинув запроваджені під час українізації демократичні методи діяльності, авторитарно зосередив в своїх руках найвищу законодавчу, виконавчу і судову владу, що суперечило устремлінням більшості народу. Українські ж політичні сили, які виступали проти нього, творили національні за складом і демократичні за природою колегіальні органи (Національний союз, Директорія, Військово-революційний комітет, Трудовий конгрес) і прагнули домогтися відновлення українізації всіх галузей життя. Вони у своїх зверненнях до гетьмана, німецького народу, окупаційних військових властей, а Винниченко і Петлюра — під час особистих зустрічей з Скоропадським — намагались переконати його і німецьких посадовців змінити державний устрій, склад керівних структур, зміст і методи діяльності гетьманату відповідно до потреб більшості населення — українців.

Позитивного відгуку це не мало. А згаданих ініціаторів таких пропозицій було ув’язнено в тюрмах. У таких умовах, коли державне управління в Україні здійснювалося переважно силовими методами, а окупаційні війська і гетьманські загони розгорнули масові розправи з неугодними, і у відповідь запалала пожежа стихійного повстансько-партизанського руху, не залишалось нічого іншого, як закликати до повалення гетьманської влади. Проголошення гетьманом 15 листопада федерації з білогвардійськими режимами півдня Росії ще більше віддалило від нього національно-патріотичні сили.

При цьому Директорія намагалася використати наявні можливості, особливо у зв’язку з початком революції в Німеччині, щоб до мінімуму звести можливі негативні наслідки силових протистоянь. Уже в першій своїй відозві Директорія запропонувала «П.Скоропадському і його міністрам залишити обманом і насильством захоплені ними урядові посади. В ім’я спокою, порядку в Республіці пропонуємо зробити це негайно, без пролиття крови. Офіцерським руським організаціям пропонуємо скласти зброю й виїхати з меж України, куди хто схоче». Тут же висловлювалася надія на розуміння німецькими військовиками прагнень пригніченого українства. На жаль, цей заклик не був взятий до уваги гетьманатом, що змусило Директорію відповідно до обстановки закликати українство до боротьби проти нього. Зокрема, 26 листопада вона ухвалює постанову про рішучу відсіч супротивникам відродження УНР, які «всякими способами будуть перешкоджать народові самому правити собою... Влада на місцях, по селах, по містечках та містах належить органам народного самоврядування та комісарам народного правительства Директорії. Комісарам Директорії твердо і під страхом наказується ...всіх, хто кликатиме до грабежів, розбоїв, до знищення народного добра — панських економій і цукроварень і т.і. заарештовувати і віддавати до військового суду. Всякий, хто в сей мент перешкоджає народові боротись з гетьманськими поміщиками та капіталістами, що перешкоджає утворити народну владу Республіки, той є злочинець». УВРК як центр боротьби у Києві за перехід влади до Директорії відразу ж після свого виникнення активно згуртовує суспільні сили, збройні підрозділи, організовує розвідку і зв’язок. За допомогою ревкому залізниць України і Головної ради спілок Правобережної залізниці телеграфом розсилаються їхні відозви та інші документи Директорії із закликом до повстання, блокується розповсюдження гетьманських приписів. Велика увага приділяється агітаційно-роз’яснювальній роботі в німецьких військах, внаслідок якої вдалося домогтися їхнього невтручання в події. А Саксонський полк навіть заявив про підтримку боротьби українських демократичних сил проти гетьманату.

УВРК разом з робітничими профспілками і Демократичним центром соціалістичних партій утворює Оперативний штаб (М.Авдієнко, П.Галаган, Г.Горобець) з керівництва антигетьманським повстанням у місті, яке розпочалось в ніч з 22 на 23 листопада, коли революційні бойові групи захопили ряд районів (Поділ, частини Лук’янівки, Куренівки, Либідської і Старокиївської дільниць). Послані в різні райони столиці понад 800 агітаторів привертали на бік повстанців широкі кола міської громади. І коли війська Директорії пішли в наступ на Київ, робітничі загони й військові групи при підтримці киян за наказом Оперативного штабу в ніч з 13 на 14 грудня 1918 р. без особливих жертв обеззброїли гетьманські підрозділи і взяли під свій контроль гетьманську канцелярію, військове міністерство, генеральний штаб, всі основні частини міста. УВРК 14 грудня призначив тимчасову, до прибуття в Київ Директорії, Раду комісарів на чолі з В. Чехівським, до якої ввійшли такі відомі українські діячі, як М. Галаган, В. Мазуренко, Д. Донцов, О. Лотоцький, Б.Мартос та інші. Наступного дня в усі міністерства і відомства на строк до трьох тижнів були направлені спеціальні уповноважені УРВК — комісари для забезпечення функціонування перших «відповідно потребам моменту та вказівкам Директорії». За їхньою допомогою Рада комісарів в стислий строк взяла під контроль технічний апарат міністерств і забезпечила необхідний напрям його діяльності.

Прибувши 18 грудня до Києва, члени Директорії 24 грудня 1918 р. на своєму об’єднаному — разом із представниками міністерств і комісарів УВРК — засіданні приймають Декларацію (опублікована 26 грудня), якою офіційно сповіщалось про скасування гетьманського режиму, про відновлення таких основоположних засад політики українізації, як відродження незалежної державності — УНР, повернення її земельного та робітничого законодавства. Зокрема, було ухвалено, що «всі дрібні селянські господарства і всі трудові господарства залишаються в користуванні попередніх власників, а решта землі (тобто поміщицька. — В.Ш.) переходить в користування безземельних і малоземельних селян». Підтверджувався тимчасовий характер діяльності Директорії та повідомлялось про підготовку до якнайшвидшого скликання найвищого колегіального та обраного народом легітимного органу влади — Трудового конгресу, передбачалось утворення розгалуженої системи різних ланок загальнодержавного й місцевого управління. Одночасно було затверджено склад Ради Міністрів на чолі з В.Чехівським, в якій більшість керівних посад займали відомі українські політики та діячі культури.

Попри безперервні воєнні дії, за короткий час (неповний місяць) було, як і обіцялось, скликано з обраних на місцях представників «трудящих кляс» найвищий установчий орган, своєрідний парламент — Трудовий конгрес. Перше засідання його 23 січня 1919 р. о 16 год. 45 хв. відкрила Директорія на чолі з В.Винниченком. Головуючий С.Вітик (один із лідерів Української соціал-демократичної партії Галичини, член президії Національної Ради ЗУНР) так окреслив мету його учасників: «Усі наші засідання будуть присвячені зміцненню об’єднаних частин України, визволенню пролетаріату, вирішенню аграрного питання і справі національної оборони краю, котрий знаходиться під загрозою нападу наших ворогів». Усі ці завдання підтверджували головний напрям діяльності державних і громадських структур відродженої УНР — відновлення та здійснення важливих складових політики українізації, проголошеної ще Центральною Радою в 1917 р.

Велика увага приділялась посиленню національного характеру всього суспільного й культурного життя. Вже 26 грудня 1918 р. Рада Міністрів ухвалює постанову про «поширення серед суспільства національного і соціального світогляду» Тоді ж всі міністерства були зобов’язані регулярно інформувати населення про свою роботу, для чого утворити інформаційні відділи і щоденно надавати відповідні відомості Українському телеграфному агентству. 1 січня 1919 р. українська мова була оголошена державною як «обов’язкова до вжитку в армії, флоті та всіх урядових та загальних громадських публічноправних установах». І вже 2 січня морському міністру було запропоновано переробити поданий російською мовою документ і внести його до уряду українською. Приймається закон про вищі органи Української автокефальної православної церкви, яка віднині «ні в якій залежності од Всеросійського Патріарха не стоїть» Поновлюється грошова система, запроваджена УЦР: гривня, яка поділялась на 100 шагів, і карбованець, який складався з двох гривень. Постійно асигнуються кошти на розвиток освіти, різних навчальних і культурних установ, на потреби створеного М.Грушевським ще в 1906 р. Українського наукового товариства. В надзвичайно складних умовах безперервних боїв продовжується підготовка правопису української мови. Завантаження й перевезення шкільних підручників та іншої літератури були прирівняні до транспортування хліба та інших вантажів першої необхідності.

Директорія, Рада Міністрів як один з пріоритетних напрямів своєї діяльності здійснювали таку важливу складову політики українізації, як започатковану ще III Універсалом УЦР (листопад 1917 р.) соборність українських земель. Вже в першому міжнародному документі Директорії — Зверненні «До народів всього світу та їх правительств» повідомлялось про відновлення УНР та її влади на етнічних українських землях. Важливою подією на цьому шляху став вікопомний Акт Злуки УНР та ЗУНР, оприлюднення якого 22 січня 1919 р. тоді ж було оголошено «Днем свята прилучення Галичини до України». Президента ЗУНР Є. Петрушевича було включено до складу Директорії.

Після відновлення УНР її керівництво в кінці 1918 — 1919 рр. не раз протестувало проти брутальних агресивних дій сусідніх держав, подавало політичну, моральну, матеріальну, фінансову, а коли обставини сприяли — то і військову підтримку українцям Галичини, Холмщини, Буковини, Закарпаття в захисті їхніх прав. Так, 18 і 26 січня 1919 р. Рада Міністрів УНР ухвалює рішення про заготівлі й постачання (через Червоний Хрест) хліба для населення Галичини, Буковини, виділяє для цього 40 млн. гривень. 30 січня асигнується 10 млн. карбованців «для оборони північно-східної границі — адміністрації Холмщини і Підляшшя». 18 лютого 1919 р. Директорія передбачає кошти для допомоги православним храмам в окупованих поляками місцевостях Холмщини, Підляшшя, Полісся. 3 березня надається 10 млн. гривень «на перешивку галицьких вузькоколійних залізниць», а також 2 млн. — «на підтримання української преси на територіях УНР, зайнятих ворожим військом.»

Директорія та відновлена нею УНР пішли шляхом українізації всього суспільного життя — для того, щоб забезпечити народу можливість «самому правити самим собою» — але їм перешкодили агресивні дії сусідів. Природні для всякого демократичного процесу дискусії та суперечки між різними українськими політичними силами та керівними діячами відновленої УНР щодо шляхів подальшого розвитку революції, форм державного устрою не супроводжувались силовими протистояннями. Та й після повалення гетьманату національні утворення таких акцій не прагнули та їх не починали. Більше того, коли події унеможливили здійснення запропонованих тим же Винниченком ідей, він пішов у відставку з поста голови Директорії. Цим самим дав можливість прихильникам дещо іншого підходу на чолі з Петлюрою практично довести життєвість пропозицій останнього. Але втручання іноземних держав завадило здійснити і їх. Перебіг подій в Україні після приходу Директорії до влади дає підставу вести мову про те, що не суперечки керівників Директорії, її помилки та прорахунки, хоча вони дійсно мали місце, а в першу чергу і головним чином вторгнення військ іноземних держав та структур завадило спробі поновлення українізації перерости у невідворотний процес.

Антигетьманський переворот пройшов із порівняно невеликими жертвами з обох сторін. Головною військовою силою, що значною мірою визначила його успіх, став Окремий загін січових стрільців — військове формування, яке наприкінці 1917 — на початку 1918 рр. найбільш послідовно підтримувало УЦР. Виведений після падіння останньої з Києва до Білої Церкви загін у листопаді 1918 р. відразу ж відгукнувся на заклик члена Директорії С.Петлюри, що прибув туди, повстати проти не сприйнятого більшістю народу гетьманату. На початку грудня загін було пертворено в Осадний корпус, до складу якого входили 4 полки піхоти, гарматна бригада, 8 кулеметних сотень, дивізіон кінноти, допоміжні частини. В боях під Мотовилівкою і Васильковом корпус під командуванням Є.Коновальця розгромив війська супротивника й невдовзі в умовах антигетьманського повстання в Києві вступив в столицю, здійснював там охоронно-караульну службу. За прикладом січовиків на бік Директорії переходили й інші урядові військові частини, численні повстанські загони, зокрема, отаманів Ангела, Зеленого, Григор’єва та інших. Керовані різними політичними силами, в т.ч. боротьбистами, лівими есерами, більшовиками, вони об’єднувались на антигетьманській основі, забезпечили повсюдний перехід влади до прибічників Директорії. Навіть анархіст Н.Махно, заявивши про свою недовіру до нової влади, повідомив, що збройно з нею боротись поки не буде. Але з перших днів існування Директорії та відновленої нею УНР довелося з усіх сил відбиватись від чужоземних ворогів українського відродження. Польські війська вже в листопаді 1918 р. розпочали бої проти ЗУНР, яка невдовзі возз’єдналась з УНР, стала її областю. Оборона останньої відтак була вже справою як самих галичан, так і всієї держави. Румунія здійснила брутальну агресію щодо українських земель Бессарабії та Буковини. Чехословаччина силою захопила Закарпаття. Південь України окупувала Антанта. З південного сходу насувалась денікінська Біла армія. Ніхто з новоявлених претендентів на українські землі й слухати не хотів про права українства самим порядкувати у своєму краї.

З півночі та сходу бойові дії проти УНР повела радянська Росія. Причому це здійснювалось під прикриттям заяв про допомогу радянському уряду України. Тобто на відміну від інших згаданих вище недоброзичливців нашого народу, РСФРР визнавала українську державність, але тільки радянську. Хоча і остання нерідко розглядалася в Москві як чисто формальне утворення. Так, в листопаді 1918 р. ЦК РКП(б) без відома українців, навіть утвореної нещодавно КП(б)У, затвердив радянський Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. І тільки після різких протестів до цієї справи було допущено ЦК КП(б)У. В таких умовах практично стало неможливим здійснити чимало з наміченого. Всі сили й можливості довелося концентрувати на створенні збройних сил, нашвидкуруч вирішувати проблеми виживання держави, безпосереднього керівництва бойовими діями, важкого пошуку різних можливостей протистояти, іноді майже в безвихідних ситуаціях, агресивним підступам тих сил, які не могли змиритися з існуванням української національної державності. Бойова обстановка вимагала специфічних дій, в тому числі виховання у підлеглих патріотизму, відданості армії, дисциплінованості, фронтової виучки, готовності до силового фізичного протиборства з супротивником, до самопожертви. Саме цьому мали служити (як скрізь у світі) і паради та урочисті огляди військ, відповідне матеріально-технічне забезпечення, створення одностроїв тощо, за «захоплення» якими того ж Петлюру не раз аж надто емоційно критикували.

При дослідженні спроби Директорії відновити українізацію виникає ряд питань, які, на нашу думку, потребують подальшого обговорення й розгляду. Йдеться, наприклад, про причини війни між УНР і радянською Росією, яка розгорнулась з кінця 1918 р. Не війська УНР вторгнулись в російські землі, а війська РСФРР пішли в Україну, до речі, всупереч пересторогам ряду українських більшовиків, які ще недавно разом з Директорією боролися проти гетьманату. Піддаючи (небезпідставно) критиці дії українських державних та військових провідників у зв’язку з воєнними поразками, не можна не зважати й на те, що воєнна ситуація була не на користь УНР. Вона не прагнула війни, не мала розбудованої армії, відповідної інфраструктури, стрункої системи командування, розробленої стратегії і тактики оборони краю. І головна причина такого стану полягала не в розбіжності поглядів або особистих якостях чи помилках тогочасного українського керівництва, хоча вони дійсно були. Адже знову (як і в кінці 1917 р.) історія не відвела для розбудови армії необхідного часу, умов і матеріальних засобів. Українізовані військові частини, воєнізовані громадські структури, які підтримали Директорію, не становили єдиного цілого, залишались у підпорядкуванні своїх командирів і отаманів. Останні нерідко піддавались облудній демагогічній агітації, вчиняли свавільні дії, а то й переходили на бік супротивника. А відповідних можливостей для створення стрункої воєнної структури та командування не було. Різке зменшення чисельності збройних сил УНР, окрім соціально-політичних причин, було пов’язане і з небаченою за масштабами епідемією тифу, яка буквально викошувала лави українських вояків. На думку В.Солдатенка, світло на її витоки могла б пролити експертиза зразків тифозної сироватки, які знаходяться в архіві Бактеріологічного інституту в Парижі. Такий підхід виглядає правомірним і у зв’язку з тим, що навіть закуплені за українські гроші у Франції та Італії медикаменти сусідні держави не пропускали в Україну.

Не спрацьовує і просте порівняння чисельності протиборчих сторін, бо в такому випадку поза увагою залишається якісний склад, вишкіл і роди військ (артилерія, наприклад, здатна із значної відстані на третину винищувати ряди ворога навіть при відсутності безпосереднього бойового контакту інших підрозділів). Російські радянські війська спирались до того ж на опановану Раднаркомом ставку колишнього Верховного головнокомандування з її заздалегідь розробленими планами, налагодженими оперативними зв’язками, вишколеним офіцерським корпусом, чимала частина якого перейшла на службу новій владі, з підпорядкованими їй величезними складами зброї та іншого спорядження, значними людськими та фінансовими ресурсами, включаючи золотий запас колишньої імперії. І така ситуація тривала протягом всього часу воєнних дій в Україні. Інші агресори — білогвардійці, польські, румунські, французькі інтервенти спирались на практично не обмежену підтримку всіх країн Антанти. Без такої іноземної допомоги жодна з військово-політичних сил всередині України не мала б шансів на успіх у боротьбі проти відродження нації.

Непростими й досі недостатньо, на нашу думку, дослідженими є проблеми страждань мирного населення у той воєнний час. Відповідальність за них несуть і відповідні керівники, хоча тільки в тій мірі, в якій їм були підвладні сили, що творили безчинства. Огидні єврейські погроми вчиняли, як правило, колишні чорносотенці та відверті мародери, які втратили конкретне політичне та взагалі нормальне людське обличчя, об’єднувались в озброєні злочинні зграї. Директорія відразу після приходу до влади оголосила такі дії злочинними, не раз надсилала до місць трагедій спеціальні комісії, утворила окреме міністерство у справах євреїв, постійно виділяла гроші для різних національно-культурних потреб цієї меншини. Але в оточенні фронтів не змогла створити дієвий державний апарат і надійні та боєздатні збройні сили, які б протистояли і зовнішній агресії, і варварським діям внутрішніх ворогів. Йдеться й про безсоромне приниження, грабування та нищення українців, безцеремонні розправи з тими (а це тисячі й тисячі людей різних національностей), хто тільки здавались підозрілими різним урядовцям і самозваним владолюбцям. Згадаємо, що навіть В.Ленін визнавав: в цей час в Україні «ЧК принесло тьму зла». А як нищили українців і все українське білогвардійці Денікіна! Від них не відставали польські інтервенти, дії яких у війні проти ЗУНР сучасники називали злочинами «озвірілої лядської дичі».Тому й зараз залишається нагальною потреба детально вивчити на основі документальних даних і без заполітизованості такі варварські події, які в своїй сукупності не дали можливості Директорії поновити повномасштабну українізацію. 

2011-10-20 10:06:00
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар