Українець професор д-р Євген-Зенон Стахів – лауреат Нобелівської премії та його родина - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Сергій Кот: "Iсторик не може бути абсолютно безстороннім" » Українець професор д-р Євген-Зенон Стахів – лауреат Нобелівської премії та його родина
   

Українець професор д-р Євген-Зенон Стахів – лауреат Нобелівської премії та його родина

Олександр Панченко

26 січня 2021 року минає  сьома річниця як у віці 95 років на північно-американському континенті у ЗСА (США) упокоївся  мій давній й добрий приятель Євген Павлович Стахів – видатний діяч українського підпілля на Донбасі, в Маріуполі й у місті Луганську в часі Другої світової війни.  У своїй книзі «Останній молодогвардієць», яка вийшла друком у київському видавництві «Варта» у 2004 році, на палітурці якої є дуже важливий для мене напис, зроблений рукою її знаменитого автора  «О.Панченко – найкращий дослідник боротьби нашого народу під керівництвом Української Головної Визвольної Ради, - 9 липня 2004 року», на сторінках 198 та 199 є такий текст: «...То відбувалось під саме латинське Різдво, може, 24-го. (О.П. – 24 грудня 1944 року). В селі ліпили вареники, готувались різні страви. Там стояв малий відділ УПА, і я зустрів Ярослава Струтинського – чотаря УПА (нині він інженер у Чикаґо). Переночували. Наступного дня рушили на Братіславу. Раптом прийшла вістка з Відня, щоб я швидко їхав, бо в мене народився первісток – ще 21 грудня. Я сів на поїзд, і на місці довідався, що дружина в шпиталі в Зекірхен. Пологи були тяжкі, ще під час бомбардування. Одне крило шпиталю було розбите. Я приїхав 26-го або 27-го і за пару днів машиною австрійського священика забрав Муху (О.П. – дружину Євгена Стахіва Марію) з сином  до Ленгау. Син був слабий потребував спеціального молока і морквяного соку. Так тривало місяць.  Потім все нормалізувалося, хлопець ріс швидко – день у день. Якийсь час, - хоч були і різні хвилювання, але ж таки приємні хвилювання, - я жив цілком нормальним, усталеним сімейним життям. Поруч – дружина, дитина. Священик – добрий приятель і співрозмовник по вечорах. Але те затишшя для мене скоро минуло, бо я дістав нові інструкції від Лебедя (О.П. - Микола Лебедь (псевда -  «Максим Рубан», «Марко», «Євген Скиба», «Олег», «Ігор», «Ярополк», «Вільний»)(*1910-1998, Пітсбурґ, ЗСА) — український політик, один із лідерів ОУН, УПА, УГВР, видатний борець за Незалежність України у ХХ сторіччі) шукати можливості переходу до Швейцарії з боку Австрії – Форарберґа.  Лебедь звів мене з Охримовичем, той – з Василем Болюхом, колишнім послом від УНДО до польського парламенту... Я поїхав до них у Гогенемс зважити можливості переходу... », і далі – «…Я думаю, то була ніч з 9-го на 10 травня (О.П. – 1945 року). Я був дуже змучений, але рано встав і йшов далі доріжкою на долину, бо мусів вийти на Цель-ам-Цілер – туди, де мала бути моя дружина... Дружина жила за річкою в школі. Ми перебули там пару ночей, спали долі. Потім я пішов шукати якесь помешкання. І знайшов. Сама господиня (чоловік на війні), взяла нас до себе... Жити нам у неї було добре, - в селян взагалі було що їсти, а головне, - мали молоко для дитини...» (с.206, 207). Далі Євген Стахів продовжує свою розповідь: «...Ще 1948 року почалася поступова еміґрація на інші континенти. Вона набрала великих обертів 1949-го... Тим часом моя дружина більше року з тяжко хворим сином залишалася в Австрії. То було справді жіноче геройство, страдництво. Я взагалі багато в чому завдячую саме моїй дружині, її мужності, терпеливості, життєвій мудрості. Вона співчувала моїй роботі, тішилася моїми успіхами, в час моєї відсутності – а то траплялося досить часто і подовгу, як 1946-го, коли мене півроку не було, - знаходила можливість виходити із скрути, належно дбати про дітей. Я згадував роки, прожиті разом – скільки настраждалася  моя Муха, як часто ризикувала на тяжкій, небезпечній дорозі ще за війни і після капітуляції Німеччини, коли нелеґально ходив і їздив через кордони. Вона була моїм ангелом-охоронцем. Я дуже потерпав за неї: як там вона – без підтримки, з хворою дитиною?... Яке було щастя, коли через п’ятнадцять місяців розлуки я нарешті побачив свою Муху і сина – живими і здоровими. Вони приїхали до Америки в перші дні січня 1951 року. А на кінець року ми вже оселилися на кращій квартирі на 11-ій вулиці завдяки Іванові Хамоляку – в одному із трьох будинків, які він доглядав. Старший син, який з рік був під опікою єврейської організації, - і я дуже вдячний їм за те, бо старанно, сумлінно дбали про дитину, - спочатку не пізнав мами, тікав, ніяковів, але скоро призвичаївся, і ми щасливо і дружно зажили цілою родиною...»   (с.261, 267). І майже при самому кінці згаданої книги: «...Я лишився з дружиною Марією, молодша сестра якої, Наталка Винників, 1943 року була розстріляна в Бабиному Яру. Виросли наші діти і онуки. Старший син Зенон студіював океанографію, водні ресурси, займається охороною довколишнього середовища. Доктор наук. Працює як цивільний в інженерному корпусі американської армії. Разом з дружиною Лесею (донькою Петра Содоля – колишнього учасника визвольних змагань у Запорізькім корпусі) виростили доньку Наталку, яка вже скінчила медичний інститут...  Я задоволений: це  справжня українська родина, в якій діти виховані в патріотичнім дусі...»  ((с.317, 318)).

Стахів, доктор Євген Зенон

За даними, що їх поширили кілька західноукраїнських ресурсів на початку 2019-го року під час відвідин американським професором українського роду Євгеном-Зеноном Стахівим України: «…Євген-Зенон Стахів народився у м.Львові 21 грудня 1944 року в сім’ї відомого українського підпільника, діяча ОУН Євгена Павловича Стахіва. Еміґрував із родиною до США з Австрії в 1949 році. Вивчав гідрологію. Здобув докторський ступінь із управління водними ресурсами в Університеті Джона Хопкінса в Балтіморі. Проводить дослідження в цій галузі, спеціалізуючись на розробці методів управління водними ресурсами великих річкових басейнів та протиповеневого захисту в умовах кліматичних змін. Очолює управління міжнародних проектів Інституту водних ресурсів Корпусу інженерів армії США. З 1989 року Євген-Зенон Стахів працював у Міжурядовій групі експертів ООН зі зміни клімату (IPCC) як провідний експерт із дослідження водних проблем і ввійшов до числа лауреатів Нобелівської премії Миру за 2007 рік. Упродовж останніх десяти років очолював двосторонню (США-Канада) комісію з розробки та впровадження стратегій поліпшення стану Великих озер. За програмою «Екологія та політика» викладає два курси: - Інтеґроване управління водними ресурсами, - Спецкурс у галузі екологічних наук та політики. Автор популярного підручника «Практичні інженерні підходи до адаптації клімату». Вчений у галузі системи водних ресурсів Землі. Технічний директор Міжнародного центру інтеґрованого управління водними ресурсами ЮНЕСКО ( ICIWaRM). Автор проєктів водного і екологічного планування у США, Бангладеш, басейні Аральського моря, Іраку, Афганістані, Вірменії та Україні. Працює з ЄЕК ООН та ICIWaRM над проєктом «Україна-Молдова транскордонний Дністер». - У 2003 році Євген-Зенон Стахів призначений міністром водного господарства та іриґації в Іраку в складі тимчасової війської адміністрації.

Обкладинки книг Євгена Стахіва, батька др.Зенона

Докладніші ж інформації про професора Євгена-Зенона Стахіва я віднайшов у провідному англомовному історично-біографічному виданні, що містить біографії багатьох успішних людей світу у царині медицини, бізнесу, освіти, мистецтв та наук, досліджень, охорони здоров’я, права, техніки та урядування «Strathmore’s Who’s Who», згідно з якими «Євген З. Стахів, др.; - Спеціалізація - Промислове управління водними ресурсами. Титульний технічний директор, ЮНЕСКО-ICIWaRM та директор США, Міжнародне дослідження Верхніх Великих озер IJC (IUGLS).  Експертиза - водні інженерні системи, океанографія, зміна клімату.  Поточна організація Інститут водних ресурсів, Інженерний корпус армії США та Міжнародний центр інтеґрованого управління водними ресурсами (ICIWaRM). Тип організації - Управління водними ресурсами, прикладні дослідження та аналіз політики. Основні продукти - Водні ресурси, плани управління річковим басейном, моделі вододілів, аналіз впливу на клімат, технічні посібники та навчальні курси. Зона розповсюдження - національна/міжнародна - Університет / ступінь бакалавра, метеорологія, Міський коледж Ню Йорка, 1966; M.S., Океанографія, Університет штату Фльорида, 1968; Доктор філософії, інженерія водних систем, Університет Джона Хопкінса, 1989 рік. – Нагороди - Нобелівська премія миру за 2007 рік у Міжурядовій комісії ООН з питань зміни клімату; Нагорода секретаря армійських цивільних досягнень, 1997; Премія начальника інженерних військ США у галузі цивільних досягнень, 2004 рік. - Член асоціації, Керівний комітет, Глобальне водне партнерство, 2009-2012 рр.; Голова, Дорадча рада, Міжнародний центр ЮНЕСКО з управління ризиками та ризиками, Цукуба, Японія, 2008-2011 рр.;  Приватне життя - скаути. Кар’єрні досягнення - Співдиректор США, Дослідження Верхніх Великих озер Міжнародної спільної комісії (IJC), 5-річне (2006-12) дослідження на 15 мільйонів доларів, яке шукає стійкі шляхи експлуатації Великих озер у різних кліматичних умовах, керуючи біль як 150-ма науковцями у 10-ти окремих зонах, включаючи зміну клімату, гідроекологічні дослідження, рекреаційні катери, комерційне судноплавство, гідроенергію, комунальне та промислове водопостачання, ерозію берегової лінії та затоплення берегів, гідрологію та гідравліку, управління даними та участь громадськості; Нещодавно він закінчив 5-річне навчання на посаді співдиректора озера Онтаріо-Сент. Дослідження Лоуренса для IJC (2000-06), дослідження Канади на суму 20 мільйонів доларів; 30 років працює в Інженерному корпусі Інституту водних ресурсів (IWR) та є старшим міжнародним радником з питань води; Розпочав свою кар’єру в Північноатлантичному відділі корпусу, працюючи над дослідженням водних ресурсів Північної Атлантики (1969-72) та Дослідженням водопостачання на північному сході США (ЗСА) (1972-77); Співголова першої групи з впливу клімату на водні ресурси МГЕЗК ООН (1989-92) та головний автор МГЕЗК II (1994-97) та МГЕЗК III (1998-2001); Працював атташе з питань науки Посла США ЮНЕСКО в Парижі (2004); Служив старшим радником Міністерства зрошення Іраку (2003); Поточна робота через ICIWaRM включає моделювання річкових басейнів, навчання та технічні консультації через Державний департамент, ЮНЕСКО, ISAID, Світовий банк та Глобальне водне партнерство з Пакистаном, Афганістаном, Іраком, Бразилією, Перу, Україною та кількома країнами Близького Сходу; Консультує Національний університет оборони з питань водної та екологічної безпеки та Глобальну консультативну раду Генерального секретаря ООН з питань води та клімату; Співголова Робочої групи ЮНЕСКО з Керівних принципів інтеґрованого управління річковими басейнами (2007 р.) Член Робочої групи ЄЕК ООН з питань адаптації до клімату, з 2008 р. Співголова Ради з питань якості навколишнього середовища «Інтеґрована адаптація управління водними ресурсами до зміни клімату». Діти – Наталія. Одружений з Олександрою Содоль, шлюб укладений 20 серпня 1966 року…».

Цікавим для мене стало й повідомлення Інженерного корпусу армії США, яке було розміщено на сайті Інституту водних ресурсів: «…Александрія, (стейт Вірджинія, ЗСА (США))  - 8 березня 2013 року. На церемонії виходу у відставку в Пентагоні, що відбулася 9 лютого 2013 року, доктор Євген-Зенон  Стахів був нагороджений медаллю «За заслуги перед цивільною службою» високоповажним доктором Джо Вестфалієм, заступником міністра армії США, на церемонії виходу у відставку в Пентагоні, яка відбулася 9 лютого 2013 р. Доктор Є.-З.Стахів вийшов на пенсію з Інституту водних ресурсів (IWR) 01 лютого 2013 г. Він працював в IWR протягом 36 років й був технічним директором Міжнародного центру інтеґрованого управління водними ресурсами (ICIWaRM) під еґідою Об’єднаного національного комітету освіти, науки і Культурної організації (ЮНЕСКО) з моменту створення ICIWaRM в 2009 році. - Генерал-лейтенант Томас Бостік, начальник інженерної служби; Пан Роберт Пєтровскі, директор IWR, були присутні на цій  церемонії та десять близьких друзів й колеґ доктора Стахіва. Його також супроводжували дружина та донька. - Медаль «За заслуги перед цивільною службою» відзначає бачення д-ра Є.-З. Стахіва в створенні ЮНЕСКО ICIWaRM, міжнародного технічного центру водних ресурсів при IWR, а також його керівництво двома дослідженнями Міжнародної спільної комісії з використанням найсучасніших підходів. Досягнення доктора Стахіва також стали результатом його поважного внеску в три Міжурядові групи зі зміни клімату (МГЕЗК) в якості представника Міністерства оборони, співголови підкомітету й провідного автора, зусилля, які були відзначені Нобелівською премією миру в 2007 році, цим д-р Стахів поділився з іншими співголовами МГЕЗК. Нагородження медалею також відзначає, що доктор Стахів був першим науковим радником посла Луїзи Олівер в місії США (ЗСА) при ЮНЕСКО в Парижі (Франція). Перебуваючи там, він ініціював концепцію створення Центру ЮНЕСКО 1-ої катеґорії та  працював над розробкою офіційної угоди для ICIWaRM, після чого став його технічним директором. У доктора Стахіва була зразкова кар’єра від інженера армійського корпусу США в якості планувальника річкових басейнів з сильною науковою проникливістю, вченого з численними публікаціями і технічними звітами, а також прагматичної орієнтації на вирішення проблем, яка призвела до довгого списку широких можливостей ряд видатних досягнень за 44 роки його роботи в Корпусі. Він почав свою кар’єру в Нью-Йоркському окрузі USACE, а потім шість років пропрацював у відділі спеціяльних досліджень Північноатлантичного відділу, де керував кількома дослідженнями річкових басейнів. Під час роботи в IWR д-р Стахів також був призначений Генеральним директором Організації Об’єднаних Націй до Консультативної ради Міжнародного центру з водних небезпек і ризиків (ICHARM), розташованого в Японії, в 2006 році. Згодом він був обраний головою Ради ICHARM. і працював в Керівному комітеті Глобального водного партнерства з 2009 року. Д-р Стахів також був нагороджений медаллю «За заслуги перед цивільною службою» в 2004 році за свою роботу в 2003 році в якості старшого радника Міністерства іриґації Іраку. Серед його досягнень, крім бачення ICIWaRM, його роботи з адаптації до зміни клімату та провідної ролі в трьох групах МГЕЗК, було його керівництво Відділом політики та спеціяльних досліджень IWR, в ході якого він керував багатьма важливими національними дослідженнями; його служба для ЗСА (США)  в Іраку в 2003 році в якості старшого радника Міністерства іриґації Іраку; і його керівництво двома п’ятирічними комплексними дослідженнями Великих озер для Міжнародної спільної комісії, в яких він реалізував і протестував деякі з найбільш новаторських підходів до планування та моделювання, які він допомагав відстоювати протягом своєї кар’єри. Доктор Стахів має більше 70 рецензованих публікацій і написав більше 150 технічних звітів за свою довгу кар’єру в Корпусі. IWR і ICIWaRM тепер вітають д-ра Стахіва в якості запрошеного вченого на 2013 рік. Він залишає Корпус в якості нового додаткового викладача кафедри географії та інженерної екології Університету Джона Хопкінса, де він отримав докторський ступінь. Він також пов’язаний з Програмою екологічних досліджень Школи мистецтв та наук імені Занвіла Криґера Джонса Хопкінса, де він викладатиме для випускників курси з управління водними ресурсами та адаптації до зміни клімату. Доктор Стахів допомагатиме IWR і ICIWaRM в реалізації деяких з їхніх численних наукових ініціатив і програм навчання для країн, що розвиваються, і він планує випустити дві свої книги.

Велика родина Павла та Казимири Стахівих з членами УВО в Йозефі (Чехословаччина), - світлина 1924 року

Відомо також, що у лютому-березні 2019 року  лавреат Нобелівської премії миру, доктор наук, професор Євген-Зенон Стахів відвідав Україну, зокрема, місто Львів. 28 лютого 2019 року у Львівській облдержадміністрації урочисто погасили маркований конверт з нагоди 75-річчя від дня народження лауреата Нобелівської премії миру Євгена-Зенона Стахіва. Участь у цьому заході взяв професор Євген-Зенон Стахів з дружиною,  як також тодішній голова Львівської ОДА Олег Синютка та керівник дирекції «Укрпошта» у Львівській області Микола Ростов. 29 лютого 2019 року професор Євген-Зенон Стахів взяв участь в урочистому засіданні Вченої ради Національного університету  «Львівська політехніка», під час якої йому вручили Диплом доктора Honoris Causa та він  прочитав лекцію для студентів.  Згодом він побував та прочитав лекцію для студентів й у  Львівському торговельно-економічному університеті, під час якої також відбулося вручення Диплому доктора Honoris Causa. У своєму інтерв’ю виданню ІА ZIK професор Євген-Зенон Стахів тоді говорив: «…Перший раз я тут був у 1991 році. Працював консультантом Світового банку. Ми говорили про проблеми водних ресурсів та водопостачання у Львові та Україні. Я тоді відвідав 20 різних міст. За той час багато чого змінилося. Перший раз, як я приїхав, то не міг навіть пива купити. Тепер всюди є пиварні та кав’ярні. Я і мої колеґи зі всього світу, ми спілкуємося про ситуацію в Україні, зокрема, про майбутні вибори. Є дискусії про кандидатів у Президенти. Кожен із нас (проф. Є.-З.Стахів та його колеґи) маємо вплив на наші уряди. У такий спосіб ми допомагаємо Україні та українцям через наших політиків. Я також займаюся допомогою із постачанням зброї Україні, бо маю зв’язки з армією, моряками… Я більше відчуваю, що є українським лауреатом Нобелівської премії. Я пишу статті для американської та української преси. Я почав шукати українських лауреатів і знайшов десять таких. Почав думати, чому Володимир Вернадський не є лауреатом? Адже він заслужив цю премію. Я завжди вважав, що є українським науковцем… Народився я в Інзбруку у кінці 1944 року. Але ми (родина) є християни, які вважають себе українцями, які походять звідси (з Львівщини). Тато записав у книжці своїх спогадів, що моєї мами родина мешкала при вулиці Зеленій у Львові. Тато сам із Перемишля… Майже всі ті українці (друзі Стахіва), які виїхали, то були з УПА та ОУН (батько Стахіва мав високі чини в ОУН). Так що я виростав у тому середовищі. Я і мої друзі були вивчені у домі, хаті патріотизму. По суботах я ходив до школи українознавства. Як був малий, то питав себе, чому я мушу у суботу ходити до школи, коли всі інші бавляться та відпочивають? Але батьки сказали, значить треба. Кожної суботи українська школа, Пласт, народні танці…».

Відомо, що батько професора д-ра Євгена-Зенона Стахіва, автор спогадів  -  св.пам.Євген Павлович Стахів, якого я добре знав, дуже поважав, цінував й часто з ним зустрічався в Україні, походив із патріотичної української родини. Його батько Павло Миколайович Стахів був офіцером Української Галицької Армії. Родинне виховання у патріотичному дусі визначило долю усіх членів великої сім’ї Стахівих. В цій родині було шестеро дітей й усі вони входили до ОУН. Батько розповідав їм про своє рідне село, свого батька — Миколу Федоровича Стахова (1850 р.н.). Дід  був одружений з Параскевією Наливайко — з дому Наливайків, яка походила зі старовинного козацького роду. Євген Стахів розповідав особисто мені, що до вибору вступити до Організації Українських Націоналістів вплинуло й те, що старший брат Володимир Стахів  був активним учасником ОУН від часу її заснування.

Інший уродженець Перемишля, мій давній приятель св.пам.  Мирослав Андрій Прокоп (*1913-†2003, Ню Йорк, ЗСА) — провідний учасник національно-визвольної боротьби українського народу в ХХ-ому столітті, видатний політичний й громадський діяч з рамени ОУН, УПА, УГВР, науковець й публіцист, член Президії УГВР (1944), - говорив на вечорі пам’яті стрийка проф.Є.-З.Стахіва – редактора Володимира Павловича Стахіва в Ню Йорку 4 грудня 1971 року:  «…Коли в 1930 році В.Стахів скінчив гімназію в Перемишлі і восени того ж року виїхав до Берліну на політехнічні студії, він був у певному відношенні зформованою громадською людиною. У Берліні він дуже швидко включився в працю ОУН, до юнацтва якої він вступив ще в перемиській гімназії, і став одним з провідних українських студентських діячів, брав участь в численних міжнародних конґресах студентської молоді 30-их років. На той час припадають також початки і перший етап публіцистичної праці В.Стахова. Вже в першій половині 30-их років він став редактором німецькомовної «Української пресової служби», що появлялася кожного тижня і була призначена для німецьких і чужинних кореспондентів, акредитованих у столиці Німеччини. УПС не була пропаґандивним бюлетенем. Вона давала передруки з української радянської і нерадянської преси та власні коментарі, базовані на тих першоджерелах. У той час В.Стахів писав також інформаційні статті на українські теми до німецької преси. На жаль, майже всі матеріали його тодішньої публіцистики пропали під час війни. Треба зпадати, що під час постання Карпатської України, що було періодом великого зацікавлення Україною в світі, В.Стахів був не тільки редактором «УПС», але також офіційним репрезентантом ОУН у розмовах з чужинними політичними діячами. У ще більшій мірі такі обов’язки впали на нього влітку 1941 року, після проголошення у Львові відновлення самостійної України. Голова утвореного тоді уряду Ярослав Стецько доручив В.Стахову ведення зовнішніх справ. Ці обов’язки В. Стахів виконував аж до 15 вересня 1941, коли його арештувало ґестапо….».

Провідний діяч Української Військової Організації (УВО) й  Організації Українських Націоналістів (ОУН), член УГВР Євген Врецьона (псевдо - «Беран», «Волянський», «Ґанді», «Ґенко (1)», «Турчин») (*1905-†1975, Базель, Швайцарія), який залишається однією із найбільш яскравих й втаємничених фігур українського націоналістичного руху 1920-1970 років, що поряд з Володимиром та Євгеном Стахівими відіграв визначальну роль у виробленні зовнішньополітичних орієнтацій, тенденцій розвитку, тактики і стратегії українського націоналістичного руху під еґідою ОУН, а пізніше – УГВР, у своїй статті «Мої зустрічі з Полковником»  писав, що «....Конференція ОУН мала місце в червні 1933 при участі бл. 30 осіб. З числа «старих» пригадую собі, крім Полковника, ген. Миколу Капустянського, Євгена Онацького, Макара Кушніра (Богуша), ген. Віктора Курмановича, полк. Р.Сушка, сотн. Р.Ярого, сотн. С.Чучмана, інж. М.Сціборського, інж. Дмитра Андрієвського (О.П. – уродженця Лохвицького повіту на Полтавщині), сотн. Івана Рев’юка (Бартовича), Володимира Мартинця та інж. Михайла Селешка. З «молодих» були: Іван Ґабрусевич, Ярослав Барановський, Степан Бандера, В.Янів, Б.Кордюк, Ярослав Стецько та Михайло Турчманович. Пленарні наради відбувалися в музейній кімнаті на Мекленбурґіше Штрассе, в будинку д-ра Дмитра Левицького, голови УНДО. Засідання комісій — у кімнатах Українського Пресового Бюра, на другому поверсі того ж будинку. В бюрі та музеї бували Володимир Стахів та Микола Митлюк, які дбали про побутові справи учасників конференції. Предметом нарад були справи організаційні, ідейно-програмові, політичні і військові. Відповідно до цього працювали чотири комісії…».

Володимир Стахів-Мек, стрийко др.Зенона, зі своєї дружиною, - Мюнхен, 1960-ті роки (світлина із архіву О.Панченка)

У книзі Петра Мірчука «Нарис історії ОУН. -1920-1939»,т.1 (Мюнхен-Лондон-Нью-Йорк, 1968 на  сторінках 532 та 533, між іншим, читаємо: «…В суботу 28 травня 1938 року в полудень відбувся похорон тіла полк. Євгена Коновальця, в якому взяли участь: дружина загиблого Ольга, котра, повідомлена голляндською поліцією, прибула літаком до Роттердаму ще в четвер 26 травня, ген. Віктор Курманович, радник Омелян Тарновецький, співпрацівники Націоналістичної Пресової Служби в Берліні – Орест Чемеринський-«Оршан» і Володимир Стахів-«Мек» та литовський консул. Ховав місцевий голляндський католицький парох….  Як член ОУН, Полуведько виступав під псевдо «Тогобічний» і ним підписував свої статті в українській націоналістичній пресі, головно в паризькому «Українському Слові». В час роттердамського замаху Полуведько перебував у Берліну, куди приїхав в організаційних справах. Тут він зустрічався і з полк.Коновальцем. Під час похорону  полк.Коновальця Я.Барановський висловив перед О.Чемеринським і В.Стаховом своє підозріння, що Полуведько є організатором атентату й радив стежити за ним або просто передати до рук німецької поліції, як підозрілого співучасника вбивства в Роттердамі…».

Євген та Марія Стахови з синами Зеноном і Борисом у компанії Миколи та Дарії Лебедь, - Нью-Йорк, 1951 рік

Стрийко проф. Євгена-Зенона Стахіва св.пам.Володимир Павлович Стахів згодом став міністром закордонних справ в Українському Державному Правлінні (УДП) (О.П.  - Українське Державне Правління (УДП) — головний виконавчий орган відновленої Української Держави, проголошеної Українськими Національними Зборами за ініціятиви Організації Українських Паціоналістів під проводом Степана Бандери у Львові 30 червня 1941. Вранці 30 червня 1941 р. до Львова ввійшов перший відділ Дружин Українських Націоналістів під командуванням сотника Романа Шухевича. Водночас до Львова надійшли відомості про скоре прибуття до міста також і відділів націоналістичних постанців на чолі з Крайовим провідником ОУН (р) Іваном Климівим-Леґендою. О 20:00 30 червня 1941 р. у приміщенні Товариства «Просвіти» (м.Львів, пл.Ринок, буд.10) відбулися Національні збори, на яких Я.Стецько зачитав Акт відновлення Української Держави). До речі, Володимир П. Стахів (псевдо – «Мек») мав письмові уповноваження для своєї діяльності від Голови Революційного проводу ОУН Степана Бандери та голови Українського Державного Правління (1941) Ярослава Стецька, оригінали яких батько проф.Зенона - Євген Стахів передав мені на постійне зберігання. Слід ще нагадати, що якраз Володимир Стахів-Мек стояв поряд з іншими провідниками ОУН(р) на балконі, з якого у Львові у 1941 році було урочисто проголошено про відновлення Української Держави.

Стахів, доктор Євген Зенон

Ярослав С. Стецько (*1912-†1986, Мюнхен) — український політичний та військовий діяч, активний діяч ОУН, від 1941 року — перший заступник провідника ОУН(р) С.Бандери, який у 1942–1944 роках перебував у німецькому концтаборі Заксенґавзен, а після звільнення керував Антибольшевицьким Блоком Народів та був головою Проводу Закордонних Частин ОУН у своїй книзі «30 червня 1941. Проголошення відновлення державности України» з передмовою д-ра Дмитра Донцова, яка вийшла накладом Ліґи Визволення України (Канада), Організації Оборони Чотирьох  Свобід України (США) і Української Видавничої Спілки (Велика Британія) у 1967 році, зокрема, писав, «…Існуючий УНК (О.П. – Український Національний Комітет у Кракові (УНК) був створений за ініціятиви ОУН (р) під проводом Степана Бандери напередодні німецько-совєцькох війни як спроба об’єднати українські національні сили для репрезентації перед Третім Райхом (Німеччиною). В УНК на індивідуальній базі згуртовано 113 осіб із більшості діючих політичних середовищ та партій чи суспільно-громадських організацій. УНК вислав меморандум до Гітлера, в якому підкреслювано прагнення українського народу до незалежної держави і його готовість боротися проти Москви та висловлено надію, що німецький уряд поважатиме волю українського народу. Помітної діяльності УНК не розвинув, бо вже 5 липня 1941 року німецька Служба безпеки арештувала націоналістичних ініціяторів об’єднання, чим автоматично ліквідувала УНК) мав бути у порозумінні з Степаном Бандерою зовнішньополітичним фактором і партнером, як одна із альтернатив. Із провідних людей залишалися  ще Іван Ґабрусевич, який уже тоді нездужав, полк.Ріко.Ярий і Володимир Стахів… (с.159)…На німецькому відтинку штаб членів революційної ОУН намагався ввесь час з’ясувати важливість нашої революційно-визвольної концепції в – передусім – суттєвого елементу: розвалу імперії на національні держави з Україною на чолі, а не заміни іншою колоніяльною імперією. Полк. Р.Ярий, Володимир Стахів, Іван Ґабрусевич і інші докладали зусиль перешкодити здійснюванню іншої, як національної концепції. Їм вдалося здобути низку серйозних  прихильників…» (с.164). До речі, на сторінці 163 цієї книги її автор Ярослав С.Стецько публікує своєї німецькомовне «Уповноваження для Володимира Стахіва репрезентувати український уряд в Німеччині», оригінал якого також знаходиться у моєму хатньому архіві. На с.226 згаданої книги її автор Я.С.Стецько пише «…5 липня 1941 р., члени Українського Державного Правління були в більшості устійнені і отримали свої номінаційні грамоти. Склад Правління був такий: Ярослав Стецько – голова і керівник ресорту соціяльних реформ;… Д-р Лев Ребет (ОУН), другий заступник  Голови УДПравління  (О.П. - Лев Роман  Ребет (псевда - Кіл, Кліщ, Левко, Лисий, Стар) (*1912-†1957, м. Мюнхен — український політичний діяч, публіцист, адвокат, один із лідерів ОУН);… Роман Шухевич і Олекса Гасин  (ОУН) – заступники міністра оборони;.. Володимир Стахів (ОУН) – міністер закордонних справ… (с.226)»     

Під час вручення високої нагороди від уряду ЗСА (США), з права др.Євген Зенон Стахів, - 2013 рік, стейт Вірджинія

Слід нагадати, що батько ж проф.Зенона - Євген Павлович Стахів від 1932 року був учасником українських шкільних та молодіжних організацій Галичини, потім – членом ОУН (від 1934 року). У 1938 році він опинився на терені Підкарпатської Русі, вступив до «Карпатської Січі». В березні 1939 року, після ліквідації окупантами Карпатської України, потрапив в полон, звідки перейшов через Словаччину до Австрії. У 1940 році Євген Павлович працював разом зі старшим братом Володимиром Стахівим в «Українській Пресовій Службі» в Берліні. Євген Павлович Стахів у 1941-1943 роках був членом Південної Похідної групи ОУН(р), організатором нових осередків ОУН(р) у Східній Україні (Кривий Ріг, Дніпропетровськ, Маріуполь), очолював українське націоналістичне підпілля на Донбасі. До речі, українські націоналістичні сили діяли на Донеччині та користувалися там неабиякою підтримкою, чи в те, що саме східняки вплинули на кардинальну зміну ідеології проводом ОУН. 1946-1949 роках Євген Стахів з дружиною Марією та сином Зеноном перебував в Австрії та Західній  Німеччині, а пізніше перебрався на постійне проживання до США (ЗСА). Євген Палович Стахів був Головою Середовища УГВР та керівником Товариства українсько-єврейських зв’язків. На еміґрації Є.П.Стахів став одним із активістів «ОУН за кордоном», організації, що постала на початку 1950-их років з числа членів демократичного крила Закордонних Частин ОУН. Члени ОУНз (популярно – «двійкарі», найуспішніше здійснювали ідеологічно-виовльну боротьбу проти «імперії зла» - СССР.  У 1943 році, під впливом філософії т.зв. «східняків» ОУН Самостійників Державників змінила програму та устрій з ніби тоталітарного зразка на більш демократичні. Стало зрозуміло, що Україна поважає усі людські права й свободи і забезпечує вільний розвиток представникам усіх народів й віросповідань, які шанують її як Батьківщину.

О.Панченко (з ліва) та Євген Павлович Стахів, - Київ, 2004 рік

Євген Павлович Стахів був автором книг «Крізь тюрми, підпілля й кордони» та «Останній молодогвардієць». Мені особливо було приємно, що він знаходив час писати також відгуки й на мої численні доробки: «…У полтавському видавництві «Зоря» вийшла з друку монографія д-ра Олександра Панченка «Українська Головна Визвольна Рада», в якій автор розглядає УГВР не тільки як верховне політичне керівництво визвольної боротьби українського народу під час Другої світової війни і після неї, а й як структуру державно-правного характеру… Олександер Панченко – адвокат, віце-президент Асоціації українських правників. Юридичну освіту він здобув у Київському університеті, а докторат права – в Українському Вільному Університеті у Мюнхені. Йому 40 років. Він закінчив Севастопольське вище військово-морське інженерне училище і служив на атомних підводних човнах у Заполяр’ї… Передмову до книжки написав Мирослав Прокоп. Книжка має 255 сторінок друку… - Газети - «Свобода» (Н.Дж., США), 25.05.2001 р.» - «…Монографія д-ра Олександра Панченка «Українська Головна Визвольна Рада» - це піонерська праця, в якій автор розглядає УГВР.... передовсім як структуру державно-правового характеру. Він аналізує історичні передумови постання УГВР, юридичні принципи її творення, організаційну побудову, устрій, плятформу, порівнює її з попередниками в періоді української демократичної революції 1917 і наступних років, а також формаціями типу екзильного уряду УНР, Українського Державного Правління 1941 року та інших… У праці О.Панченка багато ілюстрацій про діяльність окремих органів і членів УГВР в умовах большевицького поневолення…. Студії права, а відтак познайомлення з документами визвольної боротьби України в 1940-их і 1950-их роках, привели Панченка, як юриста, до бажання ближче вивчити феномен УГВР… - Газета «Народна Воля», 26.07.2001 р.». - «Монографія Олександра Панченка «Микола Лебедь. Життя, діяльність, державно-правові погляди», видана видавництвом «Кобеляки» Полтавської області, важлива не тільки тим, що докладно розповідає про організатора і керівника самостійницької підпільної боротьби проти німецьких окупантів у 1941-43 роках, яка лягла в основу формування УПА і створення УГВР, а й тому, що книжку видано у східній частині України. Цікавою особою є автор монографії д-р Олександр Панченко, уродженець Полтавської області. Колишній офіцер на підводних човнах СССР у Заполяр’ї, він здобув юридичну освіту і став відомим українській громаді в Україні і діяспорі як дослідник історії України…- Часопис «Свобода» (Н.Дж, США), 27.07.2001 р.».

На місці постання УГВР, Євген Стахів - голова Середовища УГВР та дослідник УГВР др.О.Панченко, - Сприня, Львівська область

…Донедавна я мав переписку і з сином Євгена Павловича лауреатом Нобелівської премії миру 2007 року, доктором наук з водних ресурсів, професором та керівником інституту географії та екології університету Джона Гопкінса (Балтімор, США (ЗСА)) Євгеном-Зеноном Стахівим, який народився у ці грудневі дні, в часі воєнного лихоліття, буремного  1944-го року. Він писав мені вже після того як його знаменитий батько відійшов у Вічність: «…Я - найстарший син Євгена Стахіва. Дякую Вам за дуже добру і чітко написану статтю про життєпис та діяльність Батька в «Закордонній Газеті». Якщо знайдете інші описи, прошу прислати мені. З пошаною, (-) Зенон Стахів, 05.02.2014». - «…Не знаю, однак, чи ділився він такими чи подібними речами зі своєю ріднею. Мій батько не поділяв ці питання зі мною, хоча я знав, що взагалі про його контакти з Вами й іншими людьми в Україні, і прочитав Ваші відмінні оцінки мого батька ролі в ОУН і на Сході України…. Постараюся допомогти Вам у Ваших зусиллях, щоб зробити контакти тут, в США. Будь ласка, дайте мені знати, з ким ще Ви листувалися  в США в цих питаннях, і, можливо, я можу залучити їх, допомагаючи Вам організувати екскурсію великих містах (Нью-Йорк, Чикаґо, Вашинґтон), де є ще люди , які приймають інтерес до цих питань. Прямо зараз, є тільки кілька вчених, як Тарас Гунчак і Петро Содоль, які мають інтерес до цієї історії. Для оформлення візи, було б важливо, щоб кілька академіків, з прямими університетськими контактами запросили  Вас, а не такі люди, як я, що не причетні безпосередньо до історичних досліджень. Ось як ми могли б організувати серію лекцій для Вас - під формат університетської лекції. Я впевнений, що ви знаєте Олексія Івашина. Він також хотів би відвідати тут і проводити інтерв’ю з деякими з решти членів УПА  та ОУН. (-) Зенон Стахів 22.04.2014». -   «Шановний д-р Панченко, я зацікавлений отримати копію біографії, що Ви написали про Богдана Підгайного. Мій інтерес пов’язаний з тим, що він був засновником і членом Пластового куреня  «Чорноморці», в 1927 році, поряд з Романом Шухевичом. Всі з початкових членів цього Куреня були також членами ОУН. Я просто починаю збирати короткі біографії цих засновників для наших членів. Природно, є великий обсяг інформації про Шухевича, зовсім небагато є про Підгайного, що я знайшов в багатьох старих файлів  під час його перебування у Мюнхені, коли він працював з Бандерою. Чи є у Вас фотографія Підгайного? (-) Зенон Стахів, 15.01.2016 року».  - «Докторе  Панченко, спасибі за швидкий відгук. Я зацікавлений в  одержанні невеликої памфлетки, котру Ви згадали, про Підгайного, з додатковими фото, якщо Ви можете знайти його. Є кілька  інших людей тієї епохи, які були засновниками ориґінального Пластового куреня «Чорноморці», що, можливо, Ви можете мати деякі відомості. Я подаю їх імена, у  випадку, що Ви пізнаєте їх, як частину Вашого обширного наукового дослідження. (-) Зенон Стахів. - P.S.:  Д-р Панченко, чи Ви знайомі з іменем «Володимир Баран»? Нібито, він був пов’язаний з Романом Шухевичом та ОУН.  Його бачили востаннє у Львові, 1944 року. - 20.01.2016». - «…Спасибі, у мене є емайл Ляриси (Пришляк-Підгайної), і я поспілкувалися з нею...   Я сказав їй, що я отримав брошуру про її батька від Вас. (-) Зенон, 11.02.2016». -  «…Велике  спасибі за брошуру. ПС -  я знаю Ореста Слупчинського дуже добре, як я працював у тісному  контакті з ним протягом останніх 60-ти років в організації катання у лижному клюбі Карпатського Лещетарського Клюбу (КЛК). Я просто не знав, що він був пов’язаний з цією брошурою, в іншому випадку я б запитав його - хоча йому більше 90 років... (-) Зенон, 11.02.2016». - «Я натрапив на статтю (додається), в якій говориться, що мій батько, Євген Стахів, був одним із співзасновників СУМ-у в Ауґсбурзі, в 1946 році. Мені здається,  що мій вуйко, Володимир «Мек»-Стахів був більш схильним до участі у створенні СУМ-у. Чи є у вас інформація про це?... Я добре пам’ятаю Юрія Лопатинського, оскільки він був дуже близьким другом мого батька, і ми відвідували один одного в 1950-х і 1960-х роках. -16.04.2019».

др.Євген Зенон Стахів з дружиною в часі перебування у Львові (світлина ЛОДА), - 2019 рік

Відповідаючи на питання, що їх колись його поставив у своїй листах до мене професор др. Євген-Зенон Стахів, слід зазначити, що особистий охоронець Голови Проводу Закордонних Частин  ОУН Степана Бандери  Василь Шушко (Сушко) (псевда - «Крук», «Дзвін», «Нічлавський») у своїх споминах «Завдання виконав» (Львів, 2000) у розділі «Організуємо СУМ!», зокрема, зазначав: «Влітку 1946 року приїхали до Ауґбурґу Олекса Калинник, Стахів, інж.Сердюк, Рябошенко. Після короткої розмови з Гриневичем та Галамаєм у моїй кімнаті до мене звернувся Гриневич, щоб я створив і скликав ініціативну групу для Організації Спілки Української Молоді… На сходинах говорив Калинник про потребу організації СУМу, щоби дати змогу включитися до праці молоді зі східних земель… Три дні пізніше, в суботу, 6-го липня 1946 р. у Соммеркасерне, ми скликали молодь і громадян на установчі збори, в п’ятім бльоці над кухнею, де колись містилася їдальня для офіцерів…» (с.89)…  - «10 березня 1954 року Провід ЗЧ ОУН  поширив інформацію для членів ОУН у справі часопису «Український Самостійник», офіційним ліцезіянтом якого зовні, тобто перед німецькими чинниками влади, був призначений п.Ріпецький, що, до речі, першим перейшов у став опозиції… У міжчасі почалася нагінка і на друкарню «Ціцеро», де офіційним директором був С.Процик. Він, на жаль, теж опинився на стороні опозиції. У друкарні тим часом для опублікування вже був підготовлений комунікат про розвиток подій…» (с.с.170, 171). «…З розбудовою табору (О.П. – український табір переміщених осіб Ді Пі в Авсбурґу Соммекасерне) та суспільно-громадського життя виринула потреба скріпити організаційну сітку ОУН. До табору зголосилося багато членів ОУН з німецьких концентраційних таборів…  Організацію Юнацтва передали Григорієві Наняку, що мав досвід роботи  ще з Краю. Він почав роботу в Авсбурґу, де сильно була розбудована мережа ОУН серед робітництва на краєвий взірець ще під час війни… Невдовзі до табору  приїхав Григорій Наняк (Свистун), здається, разом з Іваном Шевчуком та Степаном Проциком. У таборі в реєстраційному відділі працював член ОУН студент ветеринарії  Юрій Свищук. Я попросив зареєструвати їх, як звичайних жителів. Спільно допомовилися про організацію Пласту…  З початком організування табору Соммекасерне, я вибрав для себе велику кімнату, де перед війною містився, правдоподібно, військовий суд, бо в кімнаті був добудований подест з маленькою перегородкою. До кімнати, що мала число 86, було приписано більше наших людей, які майже не мешкали в ній, але, через свої організаційні зв’язки в в таборі, числилась серед мешканців табору. В кімнаті були зареєстровані: Василь Сушко, мґр. Денис Притуляк, «Дусько», «Липа», Володимир Шарко (Демчук), Стефан Петелицький,  Стефан Грищук, Степан Процик, Григорій Наняк…».

Копії з документів міністра УДП (1941) ред.Стахіва Володимира (Мека) - уповноваження С.Бандери та Я.Стецька

Мене, офіцера ВМФ, що колись, після навчання у вищому військово-морському інженерному училищі в Севастополі, над Чорним морем (тепер окупованому путінськими аґресорами), - проходив службу на атомних підводних човнах 675-го проєкту 7-ої дивізії АПЧ Північного флоту за Полярним колом, дуже зацікавив Курінь УПС «Чорноморці» імені Святого о.Миколая, про який мені написав у своєму листі від 20 січня 2016 року професор Євген-Зенон Стахів. Виявилось, що це Курінь старших пластунів, організований 1926 року для плекання української військово-морської традиції Чорного моря при допомозі фізичного виховання й фахових умілостей, як підстав військової служби. Початки «Чорноморці» сягають другої половини 1926 року, коли у Львові діє Водний Пластовий Гурток Куреня УУСП ім. сотника Хведора Черника. Офіційно Курінь заснований 29 квітня 1927 року у Львові. «Чорноморці» мали число 10, а курінним був Іван Сенів. Члени Куреня як вихідну точку своєї програми поставили плекання військово-морської української традиції Чорного моря. Водне пластування було лише похідним від тієї основної ідеї. У 1927 члени куреня відбули мандрівку човнами по Дністрі до Заліщик. Під час цієї плавби розглянено різні можливості організацій та діялности морського пластування серед пластової молоді. Між 1927-1928 роками збудовано шість човнів на весла, закуплено моторовий човен та таборовий виряд. В часі 1928-29-30, «Чорноморці» організували три водні табори для пластунів, а в 1930 році -  перший водний табір для пластунок. Курінь організовував зеленосвяточні естафети з землею з стрілецьких цвинтарів (Лисоня, Маківка) до Львова; на водних таборах влаштовував морський вишкіл, як нову ділянку пластування. Коли в осені 1930-го року польська влада забороняє Пласт, Курінь сповняє важну ролю в організації і діяльності нелеґального Пласту. По розв'язанні Пласту «Чорноморці» створили базу таємного пластового центру, а під час війни активізувалися в Української дивізії «Галичина» і при організації УПА (загинуло 19 членів). В часі 1945-50 років ті члени куреня які опинилися в Західній Европі, головно у Німеччині, відновлюють діяльність як 10-ий Курінь УПС «Чорноморці». Вони організують залоги морського пластування та перепроваджують ряд морських таборів та вишкільних курсів. Тоді під впливом сеніорів чорноморців, твориться 25-ий Курінь УСП «Чорноморці». Вони як старші пластуни, перебирають на себе відповідальність активного провадження ділянки морського пластування серед пластової молоді. В екзилі, як курінь сеньйорів, що був організований у 1947 році, сповідує з аналогічними куренями старших пластунок («Чорноморські Хвилі») і старших пластунів, творячи для координації дії й продовження ідейних настанов «Морську Раду». Під проводом Чорноморців відбувся в 1964 році перший пластовий летунський табір. Протягом повоєнних часів курінь активно розвивається на теренах Американського континенту. Утворюється 10 залог (структурних одиниць куреня «Чорноморці») в містах Детройт, Філядельфія, Ню Йорк, Чикаґо та ін. Відбуваються Морські табори, вишколи, курінні зустрічі та церемоніали. На 1983 рік нараховувалось 151 член, 28 водних таборів, 23 вишкільні курси (в тому числі 6 морсько-літунських). На жаль, мені поки що не вдалося точно встановити, - хто ж був насправді «Володимир Баран», про якого запитував у своєму листі до мене проф.Євген-Зенон Стахів.

Тепер про Спілку Української Молоді. - У своїй книзі «Останній молодогвардієць» (2004) (с.226-227, 228) св.пам. Євген Павлович Стахів пише: «…За дорученням Бандери мені дали зелене світло на створення нової молодечої організації – не на противагу Пласту (який у Німеччині вже існував  і був своєрідною елітарною організацією), а з іншою метою – охопити молодь зі Східної України, яка вийшла з концтаборів, а також дітей втікачів, на більш широких, демократичних принципах. Ми провели нараду, в якій брали участь Ярослав Рак (якого Бандера зробив референтом молоді у проводі ЗЧ ОУН), Іван Вовчук – як представник Східної України, я і ще хтось, не пам’ятаю. До першого оргкомітету, який благословив Бандера і Рак, було обрано Самійленка, котрий змінив прізвище і став Олекса Калинник, і ще одного киянина. Нашим духовним опікуном мав бути Іван Вовчук – член УГВР, за фахом учитель, колишній директор десятирічки, здається, в Нікополі. Перший осередок я організував у Ауґбурзі, другий – в Реґенсбурзі. Потім поїхав до Конрберга – то був табір в Центральній Німеччині, коло Касселя, на кордоні між англійською й американською зонами… Отже, я зорганізував відділи СУМу. Ми провели перші збори, де вибрали першу управу – представників трьох відділів, я був організаційним референтом, на голову і заступника обрали двох людей зі Східної України. Не пригадую прізвища першого голови, а заступником став Олекса Калинник з Дніпропетровська. Ми мали надії, що наша організація успішно розвиватиметься, але так не сталося. Після гострого конфлікту зі Степаном Бандерою СУМ перейшов на партійну прибурівку до молодечого ОУН і став тоталітарною організацією. Я звідти пішов. То був один із моїх найбільших неуспіхів. Вийшло, що я утворив організацію, яка згодом  стала діяти проти засад демократії і проти мене самого. Пізніше вони видали книжку про історію СУМу і не згадали  ні словом, що то була моя ідея, моя організація і моя робота. Ну, та Бог з ними…». 

Між іншим, у цій своїй книзі (с.202-203) св.пам.Євген Павлович Стахів пише коротко й про сотника Богдана Підгайного, про якого запитував у мене в своєму листі від 15 січня 2016 року його син д-р Євген Зенон Стахів: «…Я ще мав додаткові завдання, зокрема у Марбурзі, зв’язатися з офіцерами Галицької дивізії Богданом Підгайним (О.П. - Богдан Підгайний (псевда в УВО та ОУН  «Аскольд», «Бик», «Доктор») (*1906-†1980, м.Торонто, Канада) — видатний діяч УВО, ОУН, бойовий референт КЕ ОУН, засуджений на Варшавському процесі до довічного ув’язнення, з доручення ОУН вступив в Дивізію «Галичина», де був командантом сотні, поручником), який був засуджений разом з Бандерою і Лебедем 1934-го, або Малецьким і сказати їм, що війна скінчена. Після договору американців з більшовиками Галицька дивізія може потрапити в совєтський полон, тому негайно треба вирватися звідти, маршем на Захід, і здатися англійцям. Та інструкція була цілком логічна і реальна. Підгайний, старший офіцер, який мав великий авторитет і повагу, легко міг її втілити в життя і врятувати людей…  …Володимир Керод – командир сотні зв’язку. У його віданні всі телефони, він легко може зв’язатися з Підгайним і переказати, що треба. - Домовились  з ним зустрітись о четвертій  пополудні на мості…»…

Я коротко листувався також і з Петром Содолем (молодшим), рідним братом дружини д-ра Євгена-Зенона Стахіва пані Олександри, - американцем українського походження, дослідником історії УПА, співробітником видавничого комітету «Літопис УПА» та екс-президентом видавничої корпорації «Пролог» (Ню Йорк), який народився у 1935 році в родині сотника Армії УНР Петра Содоля-Зілинського. У 1949 році родина Содолів перебралася до США. Петро Содоль  (молодший) також є активним членом Пласту (курінь УПС «Лісові Чорти»), одним із засновників Міжкрайового вишкільного табору «Лісова школа», був майором армії США, брав участь у війні у В’єтнамі, нагороджений двічі медаллю Пурпурного Серця, В’єтнамським хрестом хоробрості, медалею Бронзової зірки із знаком V, «Хрестом хоробрості з Золотою Зорею». Петро Содоль викінчив Національний університет штату Небраска (США), є бакалавром політичних наук, є автором англомовної книги «UPA: they fought Hitler and Stalin: A brief overview of military aspects from the history of the Ukrainian Insurgent Army, 1942–1949» (1987), перших енциклопедично-довідкових видань з історії УПА «Українська Повстанча Армія, 1943-49. Довідник I-ІІ» (1994, 1995). До речі, саме з цих книг Петра Содоля я ропочинав свої розвідки діяльності ОУН, УПА та УГВР. Батько майора Петра Содоля та його сестри Олекссанди Стахів (з дому – Содоль) Петро Зілинський-Содоль (*1893-†1987, Олбані, стейт Ню Йорк (ЗСА) — український військовик, полковник УНР в екзилі. 1913 року закінчив Віленську школу старшин. Офіцер московитської царської армії, воював на фронтах Першої світової війни. У жовтні 1917 року вступив до Армії УНР, командував сотнею в Запорозькому корпусі, згодом — 41-м піхотним полком, куренем у Корпусі УСС, відзначився у складі Другого Запорозького полку у квітні 1918 року в часі Кримського походу, коли його сотня штурмом здобула Чонгарський міст на озері Сиваш. Петро Зілинський-Содоль був  ад’ютантом штабу Другого Запорозького полку, командував 31-м Роменським полком за Директорії УНР, Першим куренем Третього полку Січових стрільців, згодом був повітовим комендантом Ямпільщини на Поділлі, пізніше - учасником Першого Зимового походу. До речі, в липні-серпні 1941 року батько Петра Содоля та Олександри Стахів (Сододь) викладав військову справу у старшинській школі ОУН у Львові, згодом виїхав з родиною до Німеччини, а 1949 року — до США (ЗСА). В екзилі Петро Зілинський-Содоль, тесть д-ра Євгена-Зенона Стахіва, брав активну участь у Гетьманівському русі, заснував та очолював Товариство запорожців ім.П.Болбочана, урядом УНР в екзилі підвищений до звання полковника.   - Майор Петро Содоль (молодший) писав мені у листах: «Друже Олександер! Вибачте. Забув за «Слоня» (таке псевдо у Пласті мав А.Мілянич). Мотрі адреси не маю, але вислав прохання до найстаршого сина і ще одного пластуна. Думаю, що світлина буде. А тих двох офіцерів Українського Визвольного Війська (УВВ), - то навіть не знаю де шукати. Про них ніколи не чув.  На жаль, я в цей час був поза хатою і не маю можливості шукати між книжками чи їхати до НТШ (попередньо я там був в іншій справі) в Ню Йорку. І не знаю нікого, що цікавиться УВВ. 11.03.2016». -  «Друже Олександер! Залучую фото А.Мілянича у пластовім однострої із відзнакою куреня «Лісових чортів». На все добре. – Петро. – 12.03.2016» (О.П. – в ориґінальному тексті листи від цього автора написано латиникою).

…Згаданий мною вище Мирослав Андрій Прокоп досить влучно говорив про редактора й публіциста, стрийка проф.Євгена-Зенона Стахіва Володимира Павловича Стахіва ще у 1971 році: «…Стахів не був безбарвний. Він завжди боронив погляди групи, до якої належав, але в політичному противникові він бачив насамперед українця. Цікаве ще таке: В.Стахів за своєю вдачею був людиною темпераментною, деколи імпульсивною, а навіть вибуховою. Проте, як журналіст, він був дуже дисциплінований, мав сильно розвинене почуття відповідальности за друковане слово. В оцінці політичних явищ нашого і чужого світу Стахів був реаліст, деколи скептик, людина, що холодно розглядає явища і оцінює процеси. Шанси української політики на еміґрації він бачив в одному: в орієнтації на власні сили народу…».

В  розлогих спогадах уродженця галицького міста Ходорова, українського історика, політичного діяча й журналіста Івана Кедрина (правдиве прізвище — Рудницький) (*1896-†1995), що були ним поміщені  у  книзі «Життя-Події-Люди. Спомини і коментарі», (Видавнича кооператива «Червона Калина», Ню Йорк, 1976) є згадки не лише про редактора В.П.Стахіва, який, м.і., коли почав виходити знаменитий журнал «Сучасність»  пропонував йому навіть «постійне  співробітництво з непоганим гонорарем», але й про його брата Євгена Павловича Стахіва, батька професора Зенона: «…Коли, наприклад, на одному вечорі (О.П. – Дискусійного клюбу Круглого стола, який був заснований у Ню Йорку на 1957 року, до членів у прави якої входив серед інших і Євген Стахів) я виступив проти постійно повторюваного закиду, що «Свобода» замало присвячує уваги подіям і явища  в Україні, доказуючи фактаами, що цей закид неслушний, то головуючий Євген Стахів заявив: «Що з того, що багато у «Свободі» про Україну пишеться, але як пишеться?!».. До речі: з Євгеном Стахівим я був дуже добрих взаєминах в Інсбруці, при співпрацювали в Дирекції УНДому в Ню Йорку, якого він став був згодом і головою, і ми  й тепер принагідно стрічаємося, бо він жива, громадська людина…» (с.503).

Український поет, перекладач, літературний критик, громадсько-політичний діяч й Герой України Дмитро Павличко писав про батька проф. Євгена-Зенона Стахіва - св.пам. Євгена Паловича Стахіва у 2004 році, що «…феномен Євгена Стахова, його стражденне й героїчне життя, безстрашність і правдомовність його вдачі, я зміг лише тоді осянути, коли прочитав його книжку «Крізь тюрми, підпілля й кордони». Це, мабуть, найкраща повість про життя борця за українську державність у ХХ ст., де поруч з епізодами, в яких смерть постійно чатує на бойовика й підпільника, йдуть роздуми про незнищенність національного духу, подається правдива історія ОУН, характеризується ідеологічне протистояння в середовищі її найвищого керівництва. Євген Стахів справді вірив, як мало хто,  в духовні й державницькі сили українства.  Він стверджував, що, коли Бандера сидів у німецькому концтаборі, підпіллям керував Лебедь, а коли й той покинув Україну, на чолі боротьби став Шухевич. І це велика правда нашої історії – велика ідея передавалась з покоління в покоління й народжувала нових провідників…».

За життя я, на жаль, ніколи не цікавився у Євгена Павловича Стахіва про його освіту, хоббі чи зацікавлення та заробіткову працю. Тож мені прийшлося знову перечитати його знамениті спомини. В них Євген Павлович, зокрема, писав: «.. Отже, 1938 року я поїхав на студії до Львова. Це була моя друга спроба. Роком раніше я їздив склладати іспит до гірничої академії у Краків… У  Львові я хотів студіювати техніку, а отже, мусів складати іспити з математики і начеркової геометрії… Я записався на відділ агрономії в політехнічнім інституті. Математику, фізику, хімію ми всі брали разом, а потім  йшли на другий виклад до Дублян вчити агрономію… (с.43, 44)  - …Я, справді, повернувшись з Кракова до Берліна, у березні 1940 року записався в Технішегошуле-Шарлотенбурґ. То була славна на цілу Європу політехніка. Студуював витоплювання сталі – від березня 1940 р. до червня 1941 року (с.94)… У травні 1956-го я пішов працювати в інженерне бюро Мирона Лепкалюка, що будувало мости і дороги. Я досить добре знав креслярство і механіку, оскільки студіював політехніку, став здібним  працівником, добре вивчив фах. Але незручність полягало в тому, що те бюро було в Ґарісбурзі, В Пенсильванії – за триста кіометрів від Нью-Йорку, і вдома мене бачили  тільки в суботу й неділю. Пропрацювавши так п’ятнадцять місяців, я віднайшов роботу в Нью-Йорку – по спорудженню мостів і доріг, і віддав їй тридцять років свого життя. Десь через 10-15 років став керівником групи (таких груп та фірма мала три) з десяти молодших інженерів і креслярів, що проектувала мости….» (с.271) 

Мені видається, що з покоління в покоління й у родині Євгена та Марії Стахівих  передавалась не лише любов до всього українського, повага й шана до наших традицій, віра в духовні й державницькі сили українства, але й здатність їхніх дітей до природничих й точних наук та наукових досліджень. Це бачимо, зокрема, з багатогранної діяльності та високих здобутків лавреата Нобелівської премії миру 2007 року, доктора наук з водних ресурсів, професора й керівника Інституту географії та екології університету Джона Гопкінса (Балтімор, США (ЗСА)), українця з походження Євгена-Зенона Стахіва, рисами якого є патріотичність, дисциплінованість й сильно розвинене почуття відповідальности, - високі й сталі чесноти, що їх мали при своєму житті його батько Євген Стахів та стрийко Володимир Стахів – знамениті й послідовні борці за українську державність у ХХ-му столітті.

Олександр Панченко, - доктор права, приват-доцент Українського Вільного Університету (Мюнхен), - адвокат з міста Лохвиці Полтавської області

Теги:
2020-12-24 02:15:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар