…У липні 1992 року колишні в'язні катівні Ковнер ступали по сходах Ковнера уже не як раби, а як вільні громадяни соборної України… - Україна Incognita
Україна Incognita » Сторінка авторів » Андрій Ребрик » …У липні 1992 року колишні в'язні катівні Ковнер ступали по сходах Ковнера уже не як раби, а як вільні громадяни соборної України…
Андрій Ребрик

Голова Закарпатського обласного осередку Пласту-НСОУ, член Головної Пластової Булави, філолог

…У липні 1992 року колишні в'язні катівні Ковнер ступали по сходах Ковнера уже не як раби, а як вільні громадяни соборної України…

Матеріал: Іван Ребрик, Андрій Ребрик

Василь ХУДАНИЧ: ЗАБУТІ СТОРІНКИ ІСТОРІЇ

Учнів гімназії, учительської семінарії, торговельної ака­демії, духовної семінарії до 1945 р. називали студентами. У цих середніх навчальних закладах відбувалось не тільки на­вчання підростаючого покоління, але і формування його політичної свідомості, політичної зрілості. Цим завданням і служили різні студентські організації – "Пласт", "Скаут" та інші. Випускники середніх навчальних закладів поповню­вали інтелігенцію краю, вони працювали в різних галузях на­родного господарства.

Колишні "ковнерівці" й учасники акції з відкриття меморіальної дошки в'язням-патріотам, жертвам антиукраїнського терору та панахиди біля "каштелю Ковнера". Мукачево, липень 1992 року

Критерієм зрілості студентської молоді краю була її активна участь в побудові і захисті своєї державності – Кар­патської України 1938-1939 рр. Гортистська окупація Закар­паття поклала кінець легальним студентським організаціям в гімназіях, семінаріях і торговельній академії. Окремі ук­раїнські (Берегівська, Бичківська, Білецька) і єврейські (Ужго­родська і Мукачівська) гімназії закрились. Були заборонені студентські молодіжні організації, насильно зменшувалась кількість учнів у школах. Ця акція угорського уряду викликала і відповідну реакцію молоді. У всіх, без винятку, середніх школах області створюються підпільні організації націо­нально-визвольної боротьби, підпільні бібліотеки української історичної та художньої літератури. Молодь глибоко вивчає свою національну історію, відзначає історичні дати, ювілеї, річниці самостійності і незалежності України.

Закарпаття було нашпиговане угорською розвідкою, контррозвідкою, жандармами і поліцією. В тому числі і політичною поліцією. В середніх школах з-поміж нестійких елементів появилися стукачі. Організації викривались, мо­лодь масово арештовувалась. Всі арештовані негайно виключались із шкіл із забороною відновлення навчання в будь-якій іншій школі Угорщини. Прихильники Горті, його намісники на Закарпатті, п'яніли від шовінізму. Україна була загарбана німецькими і угорськими окупантами, друга угор­ська армія знаходилась на Дону, інші виконували ганебну місію окупації на Україні. Гортисти у 1942 р. вирішили ліквідувати український визвольний рух на Закарпатті.

У липні 1942 року в палаці Ковнер, що знаходиться в Му-качеві, відбулися три засідання військового трибуналу фаши­стської Угорщини. На них судили патріотів Закарпаття за те, що вони боролися за відторгнення Закарпаття від Угорщини і возз'єднання з матір'ю Україною.

Перше і єдине донині видання у справі наукового дослідження судових процесів над українською молоддю Закарпаття у липні 1942 року: За українське Закарпаття / Упорядкування та передмова Василя Маркуся та Василя Худанича. - Ужгород: Ґражда, 1994. - 204 с.: іл.
Проф. Василь Худанич (28 березня 1922 – 16 березня 2006) - один з ініціаторів та авторів-упорядників видання

Каштель Ковнер було обрано не випадково. Це однопо­верховий будинок з підвальними приміщеннями, який знахо­диться далеко від дороги, обнесений муром і навколо нього старий парк. Підвальні приміщення стали місцем катувань, де застосовували всі найновіші засоби тортур. Крик катова­них не було чути на вулицю, парк поглинав стогін жертв, мук, що його терпіли нові мешканці каштелю. На пер­шому поверсі були великі зали для проведення балів, де колись гуляла аристократія. В цих залах квадратно-рядо­вим способом сиділи політв'язні, а над ними в бойовій го­товності стояли жандарми. Суворо заборонялось дивитись вправо чи вліво. Сиділи в'язні в позиції струнко, зміна рук і ніг могла відбуватися тільки по команді старшого по наряду жан­дарма. В цих приміщеннях і спали валетом. Звідси виводили і на допити.

Були підібрані слідчі з великим досвідом. Це були два поляки, які пройшли німецьку фашистську школу катувань на Західній Україні. Це були і місцеві німці-шваби, які знали історію Закарпаття, його традиції і звичаї. Це були колишні вчителі-русини, віддані святостефанській короні, які нена­виділи все українське. Нарешті, це були і угорці, з яких мало хто знав українську мову. Для одержання бажаних для слідства матеріалів об'єдналися всі антиукраїнські сили. Один і той же в'язень передавався з рук одного до рук дру­гого ката. Не питаючи прізвища, кожний з них починав свою діяльність через застосування так званого бойового хрещен­ня, тобто бив політв'язня куди попало, заставляв з опухли­ми ногами танцювати. Тільки після цього починався допит. Незважаючи на всі тортури, ковнерівці тримались мужньо.

За що потрапили сюди політв'язні, учасники угорських політичних процесів 1942 р. в Мукачеві? Карпатська Ук­раїна, захоплена гортистською Угорщиною з благословення гітлерівської Німеччини в кривавій і нерівній боротьбі, у бе­резні 1939 року перестала існувати. Біля 2 тисяч її борців пройшли через митарства Криви і Лопошвор'ю, значна частина їх була переміщена в глиб Угорщини і приречена на асиміляцію, а частина виїхала за кордон. Після встановлення спільного кордону у вересні 1939 р. між Угорщиною і СРСР частина молоді краю в романтичних пошуках волі втекла в СРСР, та тут її чекали тюрми і концтабори. Стратегічне за­вдання, яке було поставлене Карпатською Україною – наш шлях: Хуст–Львів–Київ, – здавалося нездійсненним.

За таких умов на Закарпатті виникають підпільні групи серед усіх верств населення, а головне серед молоді, яка особливо не здатна ставати на коліна перед окупантами, а готова до самопожертви у боротьбі за національну свідомість, за волю і незалежність свого краю і всієї Ук­раїни. Ставка була взята на молодь, зокрема на передову студентську, яка більше усвідомлювала своє українське походження і в меншій мірі не впадала в підозру угорської розвідки і контррозвідки.

Організатором підпільної боротьби за возз'єднання Закар­паття з Україною стали випускники Мукачівської торговельної академії А. Цуга, Д. Бандусяк, М. Габовда, В. Потушняк та Уж­городської духовної семінарії С. Пап, П. Погоріляк. Осередки були створені майже у всіх середніх школах краю. Учнівською молоддю займались А. Глуханич, М. Орос і В. Маркусь.

Як відмічалося у вироку військового трибуналу від 17 і 22 липня 1942 р., всі підсудні належали до однієї групи, яка поставила перед собою мету революційним шляхом виз­волити Закарпаття від Угорщини і створити самостійну Українську державу. У мотивах вироку дослівно записано: «Підсудні проголошували, що Закарпаття завжди було українською територією, такою і залишиться, у зв'язку з чим Закарпаття, якщо треба, то збройним повстанням і революційним шляхом необхідно відірвати від Угорщини і приєднати до України».

Стратегія підпільників була ясна. Та докази, на які опи­рався військовий трибунал, були тільки зізнання підсудних, велика кількість літератури, яка була вилучена під час ареш­ту та обшуків. Військовий трибунал всіх без винятку засудив до різних строків ув'язнення в тюрмах Шаторолйоуйгеля та Будапешта.

Як свідчать матеріали допитів та вирок, військовий трибу­нал мав справу не тільки з сильною підпільною організацією, але і рухом, який, здавалось би, неможливий при тота­літарному режимі. Про рух свідчать і такі заходи, як вивішення синьо-жовтого прапора 15 березня 1941 року на Замковій горі в Хусті (день проголошення Карпатської України), випуск не­легальної газети «Чин», яка різко критикувала окупаційну політику гортистів на Закарпатті: закликала до дій проти оку­пантів. Це також випуск листівок, українських календарів, де­монстративний щорічний вихід молоді 1 листопада на січові могили, на могили січових стрільців у Мукачеві тощо.

У боротьбі з окупантами загартовувалась сама молодь, зріла ненависть до окупантів. Цьому не могли перешкодити І «перевиховні» заходи в Сент-Ендре, в концтаборах Надьканіжи та Шопрона. Боротьба за соборну, самостійну, незалежну, су­веренну Україну без Гітлера і Сталіна продовжувалась.

По-різному склалась доля ковнерівців у післявоєнний період. Частина їх покинула Закарпаття і поселилась в США, Канаді, Австралії, Бразилії, Швейцарії, Чехословаччині і цим поповнила сили української діаспори. Ще досі досить актив­ним є А. Глуханич в Австралії, В. Маркусь, І. Черешня, І. Фізер, М. Копинець, Й. Данко, Ю. Костюк, Ю. Кубіній – в США, два Шутки – один в Швейцарії, а другий – в Празі, М. Тегзе – в Кошіцях. За кордоном уже померло 12 ковнерівців.

На Закарпатті ще проживає біля 50 ковнерівців. 16 по­мерли природною смертю, а інші – в ГУЛАГах Казахстану, Магадану і Комі. Як відомо, всіх тих, що вели національно-ви­звольну боротьбу за возз'єднання краю, але не під керівни­цтвом комуністів, вважали українськими буржуазними націоналістами і відповідно так і поводились з ними.

Характерно, що тут, в Ковнері, військовий трибунал судив і учасників комуністичного підпілля. Тут же знаходився до 23 червня 1942 р. і О. Борканюк, якого пізніше відвезли в Будапешт. Наші історики про цей процес нічого не пишуть, хоч його матеріали з початку 60-х років знаходяться в облас­ному архіві.

Україна стала суверенною державою, єдиною і не­подільною. Більше 92% закарпатців віддали свої голоси за її суверенітет. Живим ковнерівцям слід пам'ятати про те, що їх поєднувало, чому вони були віддані в юності, а також в день 50-річчя Ковнера згадати «не злим, тихим словом» своїх друзів, які відійшли у вічність. 4 липня 1992 р. на зльоті в каштелі Ковнера в Мукачеві згадали про той внесок, який зробили ковнерівці в справу, що зараз здійснилась на Ук­раїні і на Закарпатті. На науково-практичній конференції, яка відбулася в цей день в Мукачеві, згадали Закарпаття 50 років тому, зафіксували в історії краю та нашого народу і таким чином ліквідували ще одну білу пляму нашої історії.

1994 р.

* * *

Юлія ЗЕЙКАН: ТАЄМНИЦІ КАШТЕЛЮ КОВНЕРА

Древній парк затулив «палац», який ось уже десятки літ з острахом згадують старожили. Й нічого дивного в тому нема. Розкішного липня 1942-го тут розігралося трагічне дійство. У стінах Ковнера коїлося несусвітне: бальний зал перетворився в місце вибивання свідчень від тих, хто потрап­ляв сюди. А це – студенти – вихованці семінарій, торговельної академії, одне слово, молодь, патріоти, ті, хто мріяв про свою державу – Карпатську Україну.

Підвали стали катівнями, благо, парк і мури «глушили» зойки...

Ковнер – це трагедія українського народу. Про неї му­сять знати люди, зокрема наша молодь. І я поспішаю в с. Горонду, щоб записати свідчення очевидця. 

Зліва направо: Михайло Шваб, о. Юрій Станинець та представник від право-славної єпархії на освяченні меморіальної дошки в'язням мадярської катівні. Мукачево, 4 липня 1992 року

Згадує Ю. І. Станинець:

– Зустріч колишніх в'язнів Ковнера готує Василь Маркусь, який нині проживає в Сполучених Штатах Америки і є професором університету Лойоли в Чікаго. До «ковнерівців» я мав «щастя» належати. Дуже добра думка – відсвяткувати 50-річчя цієї події, згадати патріотів, які зазнали катувань за те, що любили свій край і народ. І думаю, що не досить влаш­тувати вечір з цієї нагоди, спорудити і вмурувати пам'ятну дошку на будинку Ковнера. Пропоную створити редколегію, яка о зібрала прізвища всіх потерпілих і видала «Книгу пам'яті» жертв Ковнера.

Мене катували і судили за те, що «брав участь у підпільній організації, яка ставила собі за мету прогнати угорських окупантів із Закарпаття». Так твердили судді і слідчі моєї «справи». Ніяк вони не могли доказати моєї участі в нарадах і таємній організації. Заочний свідок о. Петро Погоріляк, вже засуджений, підтвердив, що я не брав ніякої участі в таємній організації. Іван Немеш посвідчив те ж са­ме. З суду мою справу було передано військовому трибу­налу в Кошицях, який десь на початку жовтня засудив ме­не на два з половиною роки ув'язнення (умовно на три роки) за те, що знав про цю організацію, а не зголосив від­повідному угорському урядові. Скажу, що «ковнерівці», незважаючи на всі тортури, трималися мужньо, не вида­вали нікого. Кожен вірив, що бореться за правду, за щастя і волю України. Отець Погоріляк був греко католицьким священиком с. Терново на Тячівщині. Здається, його було засуджено на п'ять років. Іван Немеш родом з Вонігова, працював у торгівлі. Його теж було засуджено, але я не знаю, на який строк. Проживав він у селищі Буштино на Тячівщині. Три роки тому помер, але його дружина може дати цінні свідчення до майбутньої «Книги пам'яті».

Після суду нас перевели через вулицю в школу. Там, на підлозі класу, лежав зі мною поруч молодий чоловік, років 25. Пошепки запитав моє прізвище. Коли я назвав себе, то він перепитав: «Не ви будете той письменник Станинець, котрого оповідання я читав у газетах?» Довідавшись, що це я, він з бо­лем у голосі промовив: «Видно, мадяри хочуть знищити всю нашу творчу інтелігенцію». Ще встиг мені передати, що він з села Великі Ком'яти, вловив і прізвище – Козуб. Більше нічо­го він мені не зміг сказати, бо грубо закричав озброєний жан­дарм, щоб ми замовкли і не перешіптувалися.

Хлопця з села Лоза Іршавського району (хресне ім'я не запам'ятав) звинувачував суд, що він на кукурудзяному полі зустрічався з товаришами й обговорював там судові справи (прізвища того хлопця не пригадую). Коли Світлик (один із арештованих) сказав, що він такого хлопця не впізнає, то суддя сердито гримнув на нього: «Ви ж раніше говорили про зговір». Він відповів: «Ви били мене, поки не зізнався».

Побоями, знущанням намагалися «вибивати» свідчення. Наші судді не вникали в справи.

Разом зі мною військовий трибунал у Кошіцях судив і хлопця з Великого Бичкова. Моя справа розглядалася першою. Про його подальшу долю нічого не знаю.

Про багатьох людей, яких судив військовий трибунал, я нічого не знаю. Життя розвело всіх нас. Багато студентів, гімназистів були ув'язнені на різні строки в тюрмах Буда­пешта, інших.

Треба сказати, що сотні борців за самостійну і неза­лежну Україну пройшли через знущання і в Криві та Вар'юлопоші.

* * *

Розкидала доля в'язнів Ковнера по світах. З Юрієм Іва­новичем ми згадували тих, кого він особисто знав. Надзви­чайно радий був зустрічі з Василем Маркусем, Осипом Данком, Іваном Фізером та іншими. Не так і багато зали­шилось серед живих.

…13 квітня 1994 року перестало битися серце Юрія Станинця… Сьогодні, коли Україна стала неза­лежною, нам треба віддати шану тим, хто добивався її суве­ренітету, не шкодував для цього життя.

Колишні в'язні катівні Ковнера. Справа наліво: Маргарита Бабота-Шандор, Михайло Шваб, четвертий - Василь Худанич, шостий - Василь Маркусь. Мукачево, 4 липня 1992 року

* * *

 Маргарита БАБОТА: ПЕРЕБУВАННЯ В КОВНЕРІ

Спогад

Рік 1942-й. Катівня Ковнер у Мукачеві переповнена в'язнями-чоловіками. Їх б'ють немилосердно. А хто вони такі, оті в'язні? Ну, свідомі закарпатські українці – студенти, вчителі, священики та інші представники інтелігенції. Узяти докупи – еліта народу. Їхня провина страшна! Всі вони – українці. Це найбільший злочин, непростимий гріх, який треба в корені зліквідувати.

Щоб там було різноманітніше і веселіше, приводять між чоловіків і особу жіночої статі – дівчину. Бо що ж, треба і жінок повчити! Вони родять дітей і виховують їх, то щоб зна­ли, як виховувати!

Її звати Маргарета Шандор. Вчила в кількох школах За­карпаття. У1942 році проходила кількаразова хвиля арештів, що навіювала страх, то використала можливість, яку отри­мали десять закарпатських учителів, і виїхала в Кечкемет, щоб доповнити своїзнання в господарській школі для фахо­вих учителів. Там її 24 жовтня 1942 року за наказом ужго­родської мадярської контррозвідки арештував майор Шамуел Галборі.

Школа та інтернат в Кечкеметі були віддалені. Обшук, пов'язаний із ув'язненням, значно затягнувся. Була обідня пора, тому директор школи запропонував пополуденкувати перед да­лекою дорогою. Лишилося їх троє – в директорській. Учитель­ка скористалася нагодою й попросила дозволу переслати матері звістку про арешт. Поштову картку дала прочитати майору (був здивований, але мовчав) і передала директорові.

Майорові щось у вчительці, очевидно, сподобалося, бо признався, що має її передати жандармам, а ті її, сковану, відведуть у Мукачево. Він, однак, вертає в Ужгород ,і якщо во­на дорогу заплатить сама, буде поводитись розумно, бо він головою ручає за неї, то може їхати з ним. Учителька прийняла пропозицію.

Рух поїздів був значно обмежений. Майор з вчителькою довго проходжувались по пероні. Учителька попросилася на туалет. От­римала дозволення. Маючи при собі особисті речі, в туалеті напи­сала на поштову картку, що в супроводі їде в Мукачево, де вже більше таких, як вона, і заадресувала на чоловіче ім'я. Попросила прибиральницю кинути листівку в поштову скриньку, бо сама цього не може зробити, оскільки має дуже ревнивого чоловіка, якийїїчекає. Жінка втішилась несподіваному заробітку, який от­римала. Все-таки з дверей туалету ще деякий час слідкувала за па­рою, що відходила. Учительці стало легше на душі, коли бачила прибиральницю, як та підходила до поштовоїскриньки. Листівка була адресована в Будапешт, а через декілька днів уже була на Словаччині. Як опісля виявилось, відіграла важливу роль у звіль­ненні цілої групи в'язнів.

Тому, що тою вчителькою була я, свої спогади буду про­довжувати від першої особи.

Майор ще пішов зі мною у військові казарми, звідкіль телефо­ном повідомив, що завдання виконав. Цілою дорогою поводився до мене дуже чемно. Зовсім не було замітно, що веде арештовану. Щоправда, про причину свогоарешту я його не запитала.

До Мукачева ми доїхали наступного дня вечером, в неділю. На залізничній станції майор сказав одному фіакристові відвезти нас у Ковнер. Той відповів, що до ско­тобійні не везе. Майор показав йому таємний значок і фіакрист більш не противився. Після того, як передав мене ковнерівській сторожі – жандармам, майор відійшов. Там вже чекали й диви­лися на мене із зацікавленням. На запитання, які книги мають для читання, сильно реготались, мовляв, буду читати... Я так знала, що в культурних державах політичні в'язні мають право читати і цим правом вони користуються.

Відвели мене у велике приміщення, де було багато в'язнів, які лежали на голій підлозі. Де в одного була голова, у другого були ноги... і так довкола. Мені дали покривало (коц), яке о 5-ій годині вранці взяли і вже ніколи більше не дали. Прийшлось у костюмі лежати на підлозі. Вільне місце було коло д-ра Ми­коли Бандусяка. Туди я і попала. Він «спросоння» почав промовляти: «Два понесла, два принесла... » Це була інформація для мене і означала, що саме це хтось визрадив. Я іноді їздила на Словаччину і несла листи для колишнього міністра Карпатської України Юліана Ревая, який жив у П'єштянях. Листи мені дава­ли д-р М. Бандусяк, о. Степан Пап та Андрій Ворон. Інформація Бандусяка мені дуже допомогла. При першім допиті я призна­лась до двох листів, а коли пізніше йшла мова про якийсь лист, завжди це вдалося звести до одного з тих двох. За весь час ув' яз-нення я більше ні до чого не призналася.

В понеділок рано, зразу після підйому, під постійним нагля­дом сторожів-жандармів, прийшлось мовчки, нерухомо і вип-рямленосидіти в «турецький спосіб» обличчям до стіни (хтось на стіну олівцем написав вульгарне слово і я мимоволі на те диви­лась): ноги під себе, руки за хребет, не горбитись – і так цілий день. Хто це порушив, дістав прикладом по плечах, а якщо порушив повторно, дістав пута на руки. Миття полягало в тому, що в'язень-єговіст в середині залу трохи води лив в'язням на руки. Снідали ми чорну каву, хліб, на обід і вечерю одержували малу порцію військового харчу. Дверей на туалеті не можна булозакри­ти, навіть на цьому місці постійно на нас споглядало око жандарма. І так весь час. Щодня вранці ми півгодини проходжувались в заго­роді Ковнера. Два круги – великий і малий. Я була в меншім. Під час моєї першої ранньої «прогулянки» на терасі Ковнера зібралось багато агентів таємної полі ції, які прийшли подивитись на зловлену «пташку». Ніколи більше яїх там небачила.

Між в'язнями я пізнавала деяких знайомих. В групі, до якої належала, уже сиділи д-р Юлій Бращайко, д-р Микола Бандусяк та Федір Ревай. Після мене арештували Василя Свереняка та Євгена Шерегія, а раніше арештованого Андрія Ворона привели між нас значно пізніше.

Той же понеділок до обіду відвели мене до військових ка-зармів на лікарський огляд. Почувала я себе дуже пониженою, коли дорогою проводив мене озброєний жандарм. У великій ординації було повно вояків. У віддаленім кутку я бачила Ю. Бращайка, М. Бандусяка та Ф. Ревая. Лікар, д-р Ланці, ме­не щось формально запитав і відпустив.

Після обіду взяли на допит. У приміщенні, на великім письмовім столі, було повно інструментів для мучення, а за столом двоє слідчих. Одного з них я декілька разів за­примітила в Хусті, як ненависно споглядав на мене. Тоді не знала, хто він такий. Привітав мене словами: «Сподіваюсь, що непотрібно знайомитись». Мені зробилось погано, і я попроси­ла трохи води. Не дали і не дозволили сісти, а замість того по­чали на мене кричати. Як тимчасова млосність минула, я при­зналася до двох листів. Після того, як записали все сказане, наказали наставити долоні й почали бити по них пендриками. Я не могла з дива вийти, що то власне роблять, чому б'ють. Потім приказали мені зняти панчохи, лягти на брудну підлогу лицем вниз, тепер по підошвах, ревіли на мене, щоб я не доти­калась руками підлоги, а вільно їх держала. Коли думали, що биття досить, наказали встати й «потішили» мене проголо­шенням, що наступного дня будуть продовжувати... Тієї ночі майже не спала.

На щастя, мала я зсобою штани, які опісля одягла й вони мене в майбутньому захистили віднеабиякого сорому.

Наступного дня, зразу після ранньої «прогульки», взяли мене на допит. Руки зв'язали за хребет, наказали лягти на лав­ку, за яку засунули руки, і потягли мною так, щоб руки сперлись на вертикальну дошку лавки. Потім мені зв'язали ноги і мотуза­ми тулуб так витягли, що голова відскочила від лавки, залиша-ласяв повітрі, і не можна було ворухнути нею. В менемиттюпро-майнуло бажання дати 10 років із життя, щоб тільки головою діткнутись лавки. В такім стані прив'язали ноги до лавки й поча­ли пендриками бити по підошвах. Це був шалений біль. Били двоє невтомно і безперестанку, коли один втомився, починав бити другий... Так мене били до самого обіду. Раз коротко перестали, бо один із катів сів мені нижче черева й закурив.

Після короткої обідньої перерви мене знову взяли. Руки зв'язали до переду, казали сісти на підлогу, скорчити ноги в колінах, понад них протягли руки, під коліна запхали грубу палицю, за яку підняли мене. Один кінець дали на великий стіл, а другий на крісло. Голова була внизу, а руки й ноги на­горі в такій висоті, щоб можна вигідно бити пендриками по підошвах. Ох, і почались пекельні тортури. Били без зупинки. Ла мпа вже добру годину світила, як мене зняли. Жили на моїх руках стали цілком темними і я вже переставала реагувати на будь-які імпульси. Через деякий час, коли вже змогла встати, відходячи до спільного залу, ледве посувала ногами. Руки мене зовсім не слухали. Вночі в мене пішла кровотеча. Рано я це бояз­ко заявила наглядачеві по здоров'ю й попросила сказати, щоб мене не били. До обіду мені дали спокій, але після обіду мене взяли і знову повісили головою вниз. Насміхалися, мовляв, для них то нічого не означає, бо я політичний в'язень. І друге повішення було страшне, але я вже реакцію певних частин свого тіла допереду відчувала. Знову мене без перерви били добрих дві години. На­ступні дні також били, але вже ніколи не били цілий день.

Трапилось, що на лаві-дереші розіпнули мені довгий зіпс на светрі і ґудзики на штанах, а як різко скинули на підлогу, шта­ни впали, груди розкрилися і я стала напівголою. Корч зловив мене так, що певний час не могла рухнутись. Кричали на мене й усяко соромили.

Одного вечора, декілька днів після ув'язнення, повели ме­не на допит до ведучого контррозвідкою – полковника Ожвата. Тоді я ще не знала, хто він такий. В приміщенні було багато тайних агентів. Мені зійшла на думку «Чорна рада» Пантелей­мона Куліша. Полковник Ожват грубо поводився зі мною, ду­же кричав. Я, однак, чомусь не злякалась і заявила, що за свої вчинки повністю відповідаю, але ніхто не може змусити мене признатися до того, що я не зробила.

Дали мене сидіти на інше місце, недалеко вікна, під яким, у дерев'яних щілинах, було повно блощиць. Дуже мене кусали, прямо ссали кров. Привели між нас Андрія Ворона, якого ареш­тували першим і якого до того часу ми не бачили. Посадили його біля мене. Як мене побачив, почав мінятися в обличчі. Я гадала, що жаліє, а то, мабуть, на хвилинку промовило його сумління. Цікаве те, що всі сторожі (було їх усе найменше двоє), які в приміщенні мінялись, попередили мене (не знаючи одні про од­них) , щоб уважала, бо Ворон, мовляв, донощик.

Одного дня Ворон зник. Не знаючи його справжню роль, між в'язнями могло настати побоювання, що не витримав побоїв. Із-за того у сторожі я обережно запитала, де є Ворон. Отри­мала відповідь, що в Хусті. Іноді посередництвом сторожів вдавалось мені передати якусь вісточку поміж в'язнів. Через три дні Ворон повернув.

Наступного дня взяли на допит Бандусяка і довго його там тримали. Результатом було те, що вранці не міг ходити, тільки по­середині кола танцював на місці, так його побили. На нас повіяло страхом, що знову починається биття. Ми не могли передбачити, що це результат Вороновоїподорожі і його зрадництва.

Ковнерівські кати придержувались практики, що свою жертву били та били й не казали, чому б'ють. Чекали, доки лю­дина не почне сама на себе говорити все можливе й неможли­ве. З того складали мозаїку для ув'язнення дальших осіб. Ко­ли вже думали, що жертва усе зізнала, зробили протоколяр-ний запис, де сказали, в чому їїзвинувачують. Не один з в'язнів усвідомив, що признав таке, про що слідчі й поняття не мали.

Зі мною каженіли, що їхній план не вдається. Неймовірна лють охоплювала їх. Я була свідома того, що мене і далі бити­муть, що гірку чашу мушу повністю випити, але в духу я моли­лась, щоб нікого не затягла до подібноїхалепи, в якій сама зна­ходилась. Між іншим, закидали мені участь на обіді у д-ра Бандусяка. Я заперечувала. Згадували також, що ув'язнять більше жінок і буде нас багато. Поіменно згадали тільки вчи­тельку Марту Бокотей. Я не реагувала. Крім того, що катува­ли мене, підступали до мене і різні агенти. Вони в різний час і в різний спосіб намагалися зломити мене. Кілька разів навіть давали різні пропозиції, але вдалось мені витримати. Погро­жували різним способом, а один з катів, Бела Надь, твердив, що мене повісять. Якби мало до того дійти, була б попросила, хай радше стріляють, аніж вішають.

Вечером, під кінець побуту в Мукачеві, мене знову взяли на допит. Незнайомий слідчий почав мені ставити питання на підставі двох листів паперу. Мала я дуже добрий зір і з віддалі побачила, що на них був підпис Ворон Андраш. На основі пи­тань вперше зорієнтувалась, у чому саме мене звинувачують. Слідчий питав і про обід у д-ра Бандусяка. Я відважилась запита­ти, що коли був той обід. Він відповів, що в липні (день не прига­дую) 1940 року. Я відповіла, що фізично там бути не могла, бо тоді від 1-голипнябула на п'ятитижневім курсі мадярської мови в Мішкольці. Під кінець допиту слідчий запитав, яке маю ба­жання. Я відчула, що щось діється. Відтоді мене фізично не би­ли, але психічно далі тиранили.

Після перевезення в Ужгород примістили нас у будинок колишньої торговельної школи по вулиці Ракоція до великого приміщення. На прохід нас не виводили. Харчували погано. Весь час на обід і вечерю давали або юшку з фасолі, або капу­сти. Бити не били, однак одного разу, як вели мене по коридо­ру, напроти приводили дуже побитого Василя Свереняка. Старшим – Ю. Бращайковіта Ф. Реваєві, як також і мені, іноді дозволили встати й «протягнути» кості. При одній такій нагоді я подивилась у вікно й на хіднику побачила розмову о. Олек­сандра Хіри з Ольгою Чопей, які колись вчили мене. Отець Хіра мене запримітив і, доки я стояла, не спускав з мене очей. Приємно стало на душі, відчувши споріднену особу.

В Ужгороді з нами проводили і протоколярний запис, а це в будинку колишнього крайового уряду. Відвозили нас туди а вто-машиною. Ведучим при записі у моєму випадку був Ласло Шом-геді. Виявилось, що найважчим моїм обвинуваченням була участь на обіді у д-ра Бандусяка, про який вже згадувала і на якому я не була. Там ніби було декілька свідомих українців, між ними і я, як єдина жінка. Кожний з присутніх отримав певне завдання. Там взяла на себе керування жіночою нелегальною організацією. По містах, районах і селах мала довірених жінок, яким давала інструкцій вони їх вводили в життя. Все це я заперечила.

Щось тиждень перед звільненням завели мене в кімнату, де було 10-12 чоловіків. На столі стояла пляшка черешньовиці і сигарети, мовляв, на прощання. Мене морозом пройняло... Дали пити і курити, а я до того не привикла. Краще пити, ніж бути битому, подумала я. Волею намагалася не втратити роз­судливість, контролювала себе. Були чемні, а д-р Шпак, найп-ристойніший з-поміж них, намагався поцілувати мене. Поба­чивши, що не реагую, перестав.

Як думали, що я вже досить випила, почався допит. Перше запитання поставив Піннєї, який спрямовував увагу на ук­раїнських націоналістів. Замість відповіді я почала співати. Від страху не важко було стати артисткою. Раптом зробилось мені зле і я почала звертати. Все навколо я побруднила. Мабуть, і ко­гось з присутніх. Почалась метушня, мене поставили коло водо­проводу, почали чистити. Був час вечірнього відпочинку. Відвели мене на туалет, з якого якраз виходив д-р Ю. Бращайко.

Алкоголь таки подіяв, бо, показуючи на нього пальцем, я за­питала: «Хто ви?» Безумовно, відповіді не отримала.

Вернувшись до в'язнів, я відчула, що вони затривожені. Щоб якось поінформувати про те, де була, попросила сто­рожів, щоб дали відро, бо мені погано. Відро принесли, але не було його треба. Вночі жандарм прикладом збудив мене, щоб обернулась, мовляв, вони уже досить нареготались з того, що мої уста були біля задньої частини сусіднього в'язня, який до них пускав вітри. Я задякувала, обернулась, але в дусі серди­лась, що із-за такої дрібниці збудили мене. До ранку я вже не спала. Організм був сильно подразнений. Недоспана ніч мені дуже бракувала, бо наступного дня слідчий, який був моїм найбільшим катом, цілий день допитував мене і психічно те­роризував. Обговорювався мій «п'яний стан». Переконував мене, мовляв, що все я говорила, а, зокрема, кореспонденція не давала йому спокою. Навіть конфронтував мене з о. Па-пом, який передав мені одного листа і який уже на 12 роківбув відсуджений. Кат прямо бісився, за всяку ціну хотів від мене щось довідатися.

Напередодні мого звільнення Шомгеді з одним слідчим також випитували про кореспонденцію. Врятував мене від них Галборі, який пошукував за ними.

18 грудня увечері полковник Ожват наказав мене приве­сти і в присутності Піннєї заявив, що я вільна, можу зразу відійти, якщо маю до кого, але можу відійти і вранці. Багато чого він говорив і сказав, що на Закарпатті їх цікавить тільки комуністичне та українське питання. За комуністичним, мов­ляв, стоять жиди, а думає, що за українським також. Я могла зразу відійти, але про звільнення хотіла повідомити співв'язнів, щоб вони знали, куди я поділася. Повернувшись у спільне приміщення, попросила у сторожів дозвіл спакувати свої речі (мало чого я мала), бо я звільнена і рано відходжу. Як ця вістка подіяла на співв'язнів, тільки вони знають. Д-р Бра-щайко відважився і вголос зреагував: «Перша ластівка».

Наступного ранку взяла своїречі й після того, як залиши­ла в'язницю, перше, що зробила, пішла до кафедрального хра­му на Богослуження. Був день св. Миколая. Хтось із знайомих богословів завважив мене, бо зразу рознеслось, що я вільна.

Опісля за мною приїхала мама з братом Михайлом і на бричці відвезли мене додому.

Наступного тижня отримала я листа від д-ра Бандусяка, якого написав в Ужгороді, зразу після свого звільнення. Повідомив мене, що 22 грудня усіх в'язнів з нашої групи звільнено. Сталось щось неймовірне. Випустили свідомих ук­раїнських патріотів, яких вважали дуже небезпечними, хоч мали уже підготовлений матеріал для нових арештів і списки осіб, яких хотіли ув'язнити. Арешти, однак, більше не повторились.

Про моє звільнення багато турбувалась мама. Відвідала єпископа Стойку, полковника Ожвата і Піннєї. Після звільнення пішла я задякувати єпископові Стойці за клопо­тання. Він мені сказав, що на нього існує письмове донесення (так йому сказали) і тому, на підставі мадярських законів, мають право його арештувати. Так знаю, що на єпископа зізнавав Во­рога самете, що від нього вимагали.

Нашим звільненням із-за кордону успішно клопотався хорватський маршал Славко Кватерник. Для пояснення до­даю: листівка, яку я написала в Кечкеметі на залізничній станції, була посередництвом адресата через словацьке по­сольство в Будапешті переслана до П'єштян, де тоді жили Ми­кола Бабота (пізніше став моїм чоловіком) та Юліан Ревай. В Братіславі працював мій брат д-р Вікентій Шандор. У той час у П'єштянах лікувався згаданий маршал і наведені інформували його про мадярський терор на Закарпатті, про арешти й переслідування української інтелігенції та просили про захист арештованих. Маршал заявив, що він з генералом Сомбатгелі, начальником Мадярського генерального штабу, добре знайомий. Вони разом вчились у військовій академії і мадяри за­лишились його боржниками, бо він в Загребі звільнив двох мадяр­ських шпіонів. Обіцяв повністю заступитись за ув'язнених ук­раїнців, що і зробив. Після нашого звільнення написав листа Ми­колі Баботі й повідомив його про наше звільнення.

Закордонне клопотання Кватерника було настільки ваго­мим, що Сомбатгелі рішив сам усе перевірити. Перед його прибуттям мене заздалегідь звільнили, щоб не дійшло до на­шої зустрічі і багато чого не виявилось, оскільки в клопотанні маршала конкретно фігурувало тільки моє ім'я. Решту ув'язнених звільнив сам Самбатгелі і пристановив дальші арешти. І так син Хорватії, слов'янської держави, вийшов на зустріч ув'язненим корінним закарпатським українцям.

У Кечкемет я вже не могла повернутись. Пішла вчити до Сокирниці. Використавши ще дійсний паспорт, у квітні 1943 року виїхала я на Словаччину. Там прочитала два листи мар­шала Кватерника, які торкалися нашого звільнення. Літом того ж року маршал знову прибув у П'єштяни на лікування. При тій нагоді хотів бачити ту, про звільнення якої клопотав­ся. Ми зустрінулись і він був на моїх заручинах.

Минуло 50 років. Цього ж таки, 1992 року, колишні в'язні катівні Ковнер ступали по сходах Ковнера уже не як раби, а як вільні громадяни соборної України.

1992 р.

Колишній в'язень мадярської катівні єпископ Іван Маргітич. Мукачево, 4 липня 1992 року

* * *

СПИСОК ПРИТЯГНУТИХ ДО ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ 17 ЛИПНЯ 1942 р.

1. Цуга Андрій – народився в с. М. Березний 1914 р., украї­нець, службовець; мати – Тирпак Ганна.

2. Бандусяк Дмитро Михайлович – нар. в с. Ясіня 1919 р., українець, службовець; мати – Клемпуш Марія.

3. Погоріляк Петро Васильович – нар. в с. Верхній Арад 1909 р., русин, священик; мати – Ренуська Марія.

4. Пап Степан Васильович – нар. в с. Березному 1917 р., русин, священик; мати – Біляк Ганна.

5. Габовда Михайло Дмитрович – нар. в США 1918 р., українець; мати – Балка Марія.

6. Маркуш Василь Васильович – нар. в с. Бедевля 1922 р., українець, студент; мати – Банка Марія.

7. Тегза Федір (Ференц) Іванович – нар. в с. Березному 1915 р., українець, службовець; мати – Росоха Пелагія.

8. Мордованець Василь Васильович – нар. в с. Дубриничі 1920 р., українець, безробітний; мати – КозуличТерезія.

9. Бандусяк Юрій Михайлович – нар. в с. Ясіня 1923 р., українець, службовець; мати – Клемпуш Марія.

10. Немеш Іван Михайлович – нар. в с. Вайнагі 1919 р., українець, зав. магазином; мати – ІляшкоМарія.

11. Ігнатко Іван Олексійович – нар. в с. Білки 1894 р., ру­син; мати – Шестак Марія.

12. Тамаш Юрій Миколайович – нар. в с. Дубриничі 1911 р., русин, службовець; мати – Кидора Юлія.

13. Шимоняк Василь Миколайович – нар. в с. Росішка 1923 р., русин, студент; мати – Мигалюк Ганна.

14. Грицак Андрій Андрійович – нар. в с. Росішка 1919 р., русин, студент; мати – Мишко Софія.

15. Ліба Василь Васильович – нар. в с. Старе Давидково 1920 р., русин, студент; мати – ГерельГанна.

16. Сюч Іван Йосифович – нар. в м. Хусті 1917 р., русин, землероб; мати – Поштак Ганна.

17. Іляшко Степан Іванович – нар. в с. Вайнагі 1908 р., ук­раїнець, учитель; мати – Гросич Цецілія.

18. Заяць Іван Ілліч – нар. в с. Нижня Нересниця, русин, робітник; мати – Костелич Гафія.

19. Хромей Іван Васильович – нар. в с. Кекенєшд 1909 р., українець, землероб; мати – Мажур Ілона.

20. Небола Йосиф Васильович – нар. в с. Тересва 1918 р., русин, службовець; мати – Премак Марія.

21. Небола Михайло Васильович – нар. в с. Тересва 1920 р., українець, безробітний; мати – Примак Марія.

22. Моркляник Василь Михайлович – нар. в с. Тала-борфалві 1909 р., русин, учитель; мати – Чопик Ганна.

23. Заяць Михайло Михайлович – нар. в с. Дубриничі 1923 р., русин, студент; мати – Мацо Марія.

24. Лендєл Юрій Юрійович – нар. в с. Старе Давидково, русин, студент; мати – Гунак Марія.

25. Рац Іван Михайлович – нар. в с. Мирча, русин, студент; мати – Косулич Марія.

26. Звонар Василь Юрійович – нар. вс. Олагчертес 1923 р., русин, студент; мати – Роман Марія.

27. Шваб Михайло Михайлович – нар. у с. Великі Лучки, русин, студент; мати – Зозуля Софія.

28. Мадяр Петро Іванович – нар. в с. Білки 1920 р., русин, студент; мати – Фірцак Магда.

29. Фаркаш Юрій Васильович – нар. в с. Буштино, русин, студент;мати – Гайович.

30. Молодший Білінець Юрій – нар. в с. Білки, русин, сту­дент; мати – Цагла Юлія.

31. Бісун Василь Іванович – русин, студент; мати – Міня Марія.

32. Комар Федір Іванович – нар. в м. Хусті 1922 р., русин, студент; мати – Ченко Верона.

33. Тимощук Петро Іванович – нар. в сТребушани (Требуш-фегерпатак) 1922 р., русин, студент; мати – Петрецька Марія.

34. Грицюк Юрій Михайлович – нар. в с. Буштино 1922 р., русин, студент; мати – Стан Ганна.

35. Костюк Юрій Васильович – нар. в с. Буштино 1920 р., русин, землероб; мати – Берец Цецілія.

36. Хромей Юрій Петрович – нар. в с. Кекенєшд 1909 р., русин, землероб; мати – Сабадош Ганна.

37. Сабадош Андрій Петрович – нар. в с. Кекенєшд, русин, землероб; мати – Велега Цецілія.

38. Палко Василь Іванович – нар. в с. Кекенєшд 1914 р., українець, робітник; мати – Левко Ганна.

39. Янчі Василь Семенович – нар. в с. Кекенєшд 1900 р., русин, робітник; мати – Ровжі Олена (Ілона).

40. Куцин Михайло Миколайович – нар. в с. Кекенєшд 1921 р., русин, робітник; мати – Церківняк Марія.

41. Гайду Михайло Васильович – нар. в с. Вайнагі 1900 р., русин, робітник; мати – Ципко Марія.

42. Добош Василь Миколайович – нар. в с. Вайнагі, русин, робітник; мати – ОлагМарія.

43. Мікіцей Юрій Іванович – нар. в с. Уйбард, русин, зем­лероб; мати – Толвай Юлія.

44. Мікіцей Михайло Іванович – нар. в с. Уйбард, русин, землероб; мати – Лар Марія.

45. Цока Василь Юрійович – нар. в с. Уйбард 1922 р., русин, робітник; мати – Добош Марія.

46. Лар Василь Васильович – нар. в с. Уйбард 1913 р., русин, землероб; мати – Алексій Марія.

47. Сасін Юрій Васильович – нар. вс. Уйбад 1921 р., русин, робітник; мати – Гелебан Ганна.

48. Фаркаш Михайло Юрійович – нар. в с. Буштині 1920 р., студент; мати – Мирявець Юлія.

49. Гаврилка Микола Васильович – нар. в с. Буштині 1914 р., русин, землероб; мати – Гайович Ганна.

50. Гранчак Михайло Іванович – нар. в с. Старе Давидково 1924 р., русин, студент; мати – Черепаня Марія.

51. Маргітич Михайло Іванович – нар. в с. Вишні Ремети, русин, студент; мати – Калинич Марія.

52. Папарига Микола Михайлович – нар. в Рахові 1923 р., студент; мати – Попович Ганна.

53. Петричко Михайло Петрович – нар. в с. Чинадієво, студент; мати – Бубряк М

...

 

2012-07-21 16:50:00
   


  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар