У чому полягала державна мудрість Великого Князя Ярослава? - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » У чому полягала державна мудрість Великого Князя Ярослава?

У чому полягала державна мудрість Великого Князя Ярослава?

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

Уславленими дійовими особами історії справді щиро й глибоко цікавляться лише тоді, коли відчувають — цей інтерес необхідний не комусь абстрактному, «ближньому» або «дальньому», а «мені» особисто, бо обставини життя, боротьби й звершень людини, що жила багато століть або тисячоліть тому, потрібно знати «тут і зараз», тому що в них захований ключ до розв’язання сьогоденних проблем, а то й до порятунку від загрозливих небезпек. Якщо цього немає, то в дію вступає дуже нехитрий, проте нездоланний хід думок: а що нам, власне, до справ отих стародавніх греків, римлян, вавилонян, ба навіть давніх українців? Вони давно померли, а ми живі і навіть ще «борсаємось»...

Щодо Великого Князя Київського Ярослава Володимировича (народ. між 978 та 984 р. — помер 19 лютого 1054 р.; правив у Києві в 1016 — 1018 та у 1019 — 1054 роках) заявити так означало б виявити, м’яко кажучи, прикре історичне та інтелектуальне невігластво. І це невігластво не перестає бути таким навіть незалежно від того, що нам щиро здається, що про Ярослава Мудрого ми вже точно «знаємо все»! Аякже: наймогутніший володар Давньої Руси-України, чильник Київської Держави (по суті — імперії), за якого вона сягнула висот своєї потужності (не бачених ані до, ані після Ярослава), творець Святої Софії Київської, видатний зодчий та будівничий (перше, про що згадують, звісно, Золоті Ворота), далекоглядний і водночас твердий, жорсткий правитель... Ідеал політика ХІ століття, та й годі... Загальновизнано, проте нецікаво.

• Єдиний шлях, щоби зробити цю дивовижну особистість ближчою до нас — це відчути Ярослава як людину. І тоді просто дивуєшся: скільки спільного, зрозумілого, близького до нас є в його житті (до нас з усіма нашими клопотами). Адже людська природа таємна: зовні геть, невпізнанно змінюється, зовні нібито усе інше (і жорстокості було незрівнянно більше, проте так само незрівнянно більшою була й «вага» честі князя, взагалі володаря, що й спонукало  — не завжди! — можновладців діяти відповідно), а ось «внутрішня суть» цієї людської природи — зберігається: усе ті ж самі проблеми життя і смерті, бідності й багатства, зради і вірності, влади й безсилля... Лише два керманичі Давньої Руси цілком уміли «зазирати за горизонт», вміли ставити і розв’язувати доленосні завдання, масштаби й часові межі яких виходили далеко за межі їхнього особистого життя (а це й значить бути мудрим державним діячем). Це Ярослав Мудрий та його внук Володимир Мономах. Якоюсь мірою до цього списку можна долучити і батька Ярослава — Володимира Святого, Хрестителя Руси.

Розповідати про біографію Ярослава непросто через те, що в розпорядженні історика (і будь-кого, хто пише про Великого Князя) так мало справді достовірних джерел, а ці джерела є настільки суперечливими, плутаними й неповними, що створити на їх основі бодай мінімальну цілісну, правдиву картину його життя — то справа винятково складна. Навіть зовнішня, загальна канва життєвого шляху князя може бути окреслена лише гіпотетично. Невідома точна дата його народження (розрив «плюс-мінус» шість років). Узагалі, до 1014 року (а Ярославу на той час було вже 30 років, а то й 35, він уже князював у Новгороді) літописи — ані київська «Повість времєнних літ», ані новгородські: Перший, Четвертий, — так само, як і ісландські «королівські саги» (теж незамінне джерело з історії Східної Європи взагалі, Київської держави зокрема; Ярослав Мудрий постійно згадується в них як «конунг Ярицлейв») — усі ці історичні писемні пам’ятки практично не згадують про жоден значимий вчинок (або дію) нашого героя! Та й пізніше відомості безперечно потребують (хоч вони і є значно ширшими) критичного ставлення до себе, ретельного аналізу (мало не дедуктивного). На віру брати не можна нічого, навіть того, що «усіма визнане». Зіставлення, звіряння та перевірка джерел (давньоруських, візантійських, арабських, скандинавських, польських, німецьких тощо)... І все ж нам відомо про дещо.

• Ярослав, схоже, провів дитячі роки у «ближньому сільці» його матері, княгині Рогнеди, Предславині, на березі річки Либідь під Києвом. (До речі, зауважимо, що цю Рогнеду батько нашого героя, князь Володимир Хреститель, силою взяв собі за дружину, перемігши у битві її батька, полоцького князя Рогволода. Бо Володимир був страшенно розлючений відмовою Рогнеди від шлюбу з ним, мовляв: «Не піду за сина раба!» Почалася війна, Володимир здолав Рогволода, на його очах і на очах матері Рогнеди зґвалтував дівчину, потім убив обох батьків, а дівчину зробив своєю дружиною. Принаймні якщо вірити літописцю). Княгиня Рогнеда народила Володимиру таких синів: Ізяслава, Мстислава, Ярослава (наш герой) і Всеволода (послідовність імен у літопису не обов’язково відповідає послідовності їхнього реального народження). 989 року Ярослав прийняв хрещення у Києві; йому було дано християнське ім’я Георгій (Юрій — так визначився небесний патрон. Після 989 року батько, Володимир Хреститель, вирішив долучати хлопчика до державних справ і відрядив його на князювання до Ростова (північно-східна «окраїна» Київської держави).

• Справа тут є незвичайною не лише через малий тоді вік хлопчика Ярослава. Річ у тім, що ця дитина змалку, мало не від народження, страждала від уродженого підвивиху в правому тазостегновому суглобі (дані анатомічного дослідження кістяка Великого Князя виявлено у мармуровій гробниці в Софії Київській; здійснене 1939 року). Це означало, що навіть ходити для хлопчика Ярослава було вже істинною перемогою. Перемогою у битві із собою, з власним болем, власним безсиллям. Але хлопчик встав-таки на ноги, хоч і із суттєвим запізненням (якщо вірити літопису, лише у 10-річному віці). Це — не тільки свідчення непересічної сили волі малого княжича; була подолана ще одна небезпека: такого роду хвороба могла не лише ускладнити Ярославу життя, а й зробити його взагалі непридатним до ролі правителя — бо ця роль насамперед вимагала бути воїном! І Ярослав із часом став-таки воїном, сів на коня, навчився водити за собою військо «на рать», воював зі змінним успіхом (перемагав далеко не завжди, не в цьому його велич; недарма більшість істориків віддають перевагу не Ярославу — полководцю, а Ярославу — державному й культурному діячеві, великому реформатору Руси). А коли не воював, то читав — пристрасть на все життя! Близько 1017 року, б’ючись з печенігами на підступах до Києва, Ярослав отримав важке поранення у ногу. Читачу зрозуміло, що це означає. Важка хвороба суглобів ніг (перед деякими битвами вороги дражнили князя «кульгавим») плюс наслідки тяжкого поранення неминуче давалися взнаки. Годі й говорити про фізичні муки.


СВЯТА СОФІЯ КИЇВСЬКА. ГЕНІАЛЬНИЙ ЗДОБУТОК КУЛЬТУРОТВОРЧОЇ ПОЛІТИКИ ЯРОСЛАВА — ПРАГНЕННЯ НЕ ПРОСТО НАСЛІДУВАТИ ДУХОВНИЙ ВСЕСВІТ СОФІЇ КОНСТАНТИНОПОЛЬСЬКОЇ, АЛЕ ПЕРЕВЕРШИТИ ЇЇ! / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День
»

Причому ці страждання лише збільшувалися з віком, в міру того, як князь старів. Судячи з усього, на схилі років Ярослав міг ходити, лише спираючись на палицю, а кожен крок у буквальному сенсі слова давався йому з великими зусиллями, з великим болем. Із болем не лише, коли він ходив, а й за будь-якого фізичного навантаження, болем і в нозі, і в правиці, і в хребті. Можливо, його мучив і головний біль — бувало, ледве міг ворухнути головою. Але вражає те, що саме після 50 (60) років, попри все це, Ярослав Володимирович здійснює основні свої державотворчі та культуротворчі справи: будує храми на світовому рівні («Свята Софія» Київська — творче змагання з Візантією), долає ворогів (не обов’язково військовим шляхом, а й політично), консолідує державу (через реформаторське законодавство «Руської Правди», яке він змушував, між іншим, виконувати), зав’язує дипломатичні стосунки з усіма державами Європи, через систему шлюбів стає там «своїм» і шанованим, і навіть втручається у внутрішні справи Польщі, Норвегії, Угорщини... В чому річ? А немає ніякої загадки: ця немолода людина (Ярослава в зеніті могутності йменували не лише Великим Князем, а й «королем Руси» і навіть «Великим і Благовірним Каганом»  — титул мало не імператорський!) просто звикла за багато прожитих років перемагати себе. Перетворювати поразку на перемогу.

Але ми відволіклись від хронологічного порядку оповіді. Отже, впродовж приблизно 20 років (990      — 1010) юний, потім молодий Ярослав княжить у Ростові, вчиться керувати людьми (чи не відтоді сформувалось у його характері мудре терпіння, вміння чекати, не форсувати події, обирати «синицю в руках», а не «журавля в небі» — і в той же час здатність із залізною волею домагатися свого). Приблизно з 1010 року він княжить у Новгороді (другий за значенням давньоруський «стіл» того часу, як правило, його посідав спадкоємець Великого Князя; сам Володимир Хреститель, перед тим, як взяти владу в Києві, теж був князем у Новгороді); саме тут, ймовірно, у серпні або вересні 1015 року, його застає звістка про смерть Володимира, батька.

• Починається кривава міжусобна боротьба за київський престол (1015 — 1019 рр.). Київ захоплює племінник Володимира, всиновлений ним, Святополк (прозваний Окаянним), вбиває синів померлого володаря — Бориса і Гліба, перших святих нашої Православної Церкви (зараз деякі історики заперечують причетність Святополка до цього злочину, але без належних документальних доказів) й проголошує себе Великим Князем Київським. Ярослав — рідний син Володимира! — приймає виклик, прагне відновити законність у Києві та помститися за невинно убієнних братів, збирає військо з новгородців та варягів (варязьке військо відіграватиме в усіх походах нашого героя доволі суттєву роль, аж до 1043 року) та йде до столиці на Дніпрі. У битві при Любечі (кінець 1015 — початок 1016 року) Святополк зазнає цілковитої поразки, біжить до свого родича князя Болеслава у Польщу (Ярослав вступає в Київ), щоби повернутись 1018 року на Русь зі «змішаним» польсько-руським-німецько-печенізьким військом, яке очолює Болеслав (Хоробрий, як його іменують у Польщі). У липні 1018-го в битві над Бугом Болеслав завдає поразки Ярославу; останній втікає до Новгорода і доволі швидко (хоч літописець пише про плани князя перебратися за море, у Швеції, проте новгородський посадник Костянтин не дав: просто порубав на друзки Ярославові човни та «лодії». Він був свідком розгубленості Ярослава і гірко поплатився за це, ув’язненням та смертю, за кілька років), доволі енергійно зібрав нове військо, вступив до Києва. Столиця на той час була вже вщент пограбована Болеславом та його маріонеткою Святополком; поляки та «свої» палили, забирали майно, ґвалтували, вивозили все, що могли, за межі Руси. Це викликало ненависть і спротив киян; Болеслав мусив мерщій повертатися до Гнізда — тодішньої столиці Польщі — а Святополк рушив назустріч війську Ярослава (із союзниками — печенігами). У вирішальній битві на річці Альта (липень-серпень 1019 року) Святополк зазнає остаточної поразки, біжить до Польщі, де й вмирає; Ярослав — переможець вступає в Київ, де йому судилося посідати великокнязівський стіл 35 років (!), аж до смерті у лютому 1054 року, і стати на один рівень з коронованими володарями найбільших країн Європи. І хоч довелося ще вести збройну боротьбу з далеким родичем, полоцьким князем Брячиславом (характерно: Ярослав спочатку розгромив його, а потім пішов на «компроміс з позиції сили»: віддав тому два привабливі міста, зокрема, Вітебськ, в обмін на обіцянку більше ніколи не воювати), а потім — з рідним братом, супервойовничим тмутараканським князем Мстиславом (війна тривала кілька місяців, Мстислав переміг у битві при Ліствені, а потім брати — тимчасово, до смерті когось із них — поділили державу, Мстиславу дістався Чернігів і землі на лівому березі Дніпра, Ярославу — Київ, Новгород і все правобережжя). Лише по смерті Мстислава, 1036 року, немолодий уже Ярослав офіційно й остаточно став «самовладцем» (так його і називали) усієї Київської Держави — від Білого до Чорного моря. І залишався ним до самої смерті.


ЯРОСЛАВ МУДРИЙ В ОСТАННІ РОКИ ЖИТТЯ. РЕКОНСТРУКЦІЯ М. ГЕРАСИМОВА

Це — короткий нарис політико-військової біографії Мудрого Князя. Повернімося до Ярослава-людини. Він міг перемагати себе не лише фізично. Міг привселюдно визнати свої помилки, каятися в них (читач може сам судити, чи легко це було для гордого та владолюбного князя, яким, поза сумнівом, був Ярослав!) Ось 1015 рік; у Новгороді, де князював тоді Ярослав, виник конфлікт між місцевим волелюбним населенням (згадаймо про вічові традиції) та особистою варязькою дружиною Ярослава, яка відрізнялася «шаленством», за свідченням сучасників. Варяги зазіхали «на честь і майно» новгородців; кілька скандинавів було вбито; за це Ярослав наказав знищити певну кількість «чильних мужів» новгородських. У місті назрівав страшний вибух (а до князя вже, схоже, дійшли відомості про смерть батька, і він передбачав, що попереду — кривава війна). І що робить Ярослав? Він виходить до людей, до новгородців (не лише до «нарочитого», тобто знатного, прошарку, а до всіх), і каже таке: «О, улюблена моя дружино, яку учора порізав! А нині потрібна виявилась!» (тут «дружина» — не загін князя, а «други» його, новгородці, «други» «улюблені», «чесні», тобто гідні нагород та пошани. — І.С.). І далі Ярослав пояснює: повбивав учора багатьох з вас «у божевіллі своєму». Немає слів, він, князь, винен, визнає себе таким  — проте, розум же дається людині згори, від Бога, і людина безсила, якщо Творець позбавляє когось розсудку. Проте нині розум повернувся до Ярослава — і, отже, перед новгородцями вже зовсім інший князь. Він визнає свою провину і поспішає спокутати заподіяне ним зло. Літописець продовжує: «І обтер сльозу свою, і так сказав їм на віче: «Батько мій помер, а Святополк сидить у Києві, вбиваючи братів своїх. Хочу на нього піти. Йдіть за мною!» І відповіли новгородці: «Хоча й порубані брати наші — можемо, княже, за тебе боротися!» Військо було створене!

• Хтозна, може, саме цей драматичний момент спонукав князя замислитися над тим, що треба здійснити правове оформлення Давньоруської держави, що вже виникла, унормувати відносини князівської влади та громадян чітким законом, а не на засадах «звичаєвого права», як це було дотепер (між іншим, чи не схоже завдання стоїть перед нашими реформаторами і зараз: «унормувати відносини» законом, причому дійовим, ефективним, і зламати норми «звичаєвого права», дуже часто жахливо корупційного? Спадщина Ярослава є набагато актуальнішою, ніж здається). Це був жорсткий виклик часу. Ярослав відповів на нього «Руською Правдою». В цьому його величезна історична заслуга; якби він не зробив більше нічого, — все одно заслужив би вічну пам’ять нащадків.

Цей звод законів пережив Київську державу і на деяких наших землях був чинний аж до ХVI століття. Коли великий московський князь Іван ІІІ 1478 року переміг Новгород, знищив там усі вольності, то він негайно наказав знищити, спалити тамтешню святиню — старовинний список з текстом оригіналу «Руської Правди» Ярослава. Це було виконано, проте новгородці, на щастя, встигли зробити копію. Коли історики кажуть про нашого героя: «Політик завжди брав у ньому гору над людиною та воїном» — то цю оцінку слід передовсім віднести до його великого творіння, «Руської Правди». «Ярослав Правосуд» — ось оцінка, відтворена деякими нашими пізнішими літописами, дана князеві як законотворцю, і це — найвища нагорода. Якщо раніше князівські настанови стосувалися насамперед його дружини, майже не зачіпаючи населення в цілому, то тепер норми, що були вироблені у князівському та дружинному середовищі, починають діяти на систему звичаїв, розкладаючи та пристосовуючи її до соціальних відносин, що змінювались у суспільстві.

«Руська Правда» — звісно, в реаліях ХІІ століття! — зробила дуже важливий крок у справі захисту прав особи на безпеку і життя та невід’ємності власності. Зокрема, дуже важливим було те, що Ярослав (а потім і його сини) зробив визначальний крок до різкого обмеження сфери застосування кровної помсти у тогочасному давньоруському суспільстві (а ця помста була невід’ємною складовою звичаєвого права тієї доби) і заміною її, за певних умов, грошовим штрафом.

• Сучасники високо оцінювали державну мудрість Ярослава (митрополит Іларіон, перший слов’янин на цій кафедрі, навіть прямо порівнював його з наймудрішим з усіх біблійних царів — Соломоном!) Проте особливу увагу зосереджували вони на справах князя в царині духовного та культурного будівництва (скажемо стисло: за Ярослава і столиця Київ, і вся держава перетворились на, можливо, найкультурнішу територію Європи, свідченням чому — якщо не поголовна, то переважна писемність населення, причому не лише «еліти», а й «звичайних» людей. Ярослав, чиєю пристрастю завжди було читання, свідомо прагнув цього: заснував струнку систему шкіл по всій державі, створив найпотужніший на той час центр перекладу та переписування книжок при Софії Київській. Узагалі, добу Ярослава цілком можна вважати часом «інформаційного вибуху», навіть «інформаційної революції» Давньої України — Руси). І ось що пише про це давній літописець («У Сказанні Проложному про освячення церкви Святої Софії»): «Бе Ярослав любя церкви, и книгамъ прилежа, и почиташе часто в нощи и въ день, и собра писцы многы, и прекладаше от грецьскыхъ книгъ на словенское письмя, и списа книгы многы, ими же поучающеся вернии людие, наслаждающиеся божества. Яко се разореть некто землю, другыи ж насееть ю, инии же пожинають, ядять пищу неоскудную. Отець бо сего Володимиръ землю разоравъ и омякчи, рекше крещениемъ просвети, сей же (Ярослав. — І.С.) насея книжными словесы серце верныхъ людии, а мы пожинаемъ, учение приемлюще книжное. Велика бо полза бываетъ от учения книжнаго, книгами бо кажеми и учими есмы пути покаяния, и радость духовную обретаемъ, и въздержаниемь словесъ неполезных. Се бо (книги. — І.С.) суть рекы, напаяющи всю вселеную, се суть исходящая мудрости». Ось так!

***

Перед нами — скульптурний портрет Ярослава, відтворений Михайлом Герасимовим у 1939 — 1940 рр. Стара людина, висока, кульгава, яка із зусиллям пересувалася за допомогою палиці, уникала різких рухів, бо відчувала сильний біль при будь-якому фізичному навантаженні. Обличчя звичайне, слов’янського типу. Лоб середньої висоти, ніс, що помітно виступає наперед. Великі очі, дещо «зрізаної» форми. Різко окреслене підборіддя, чітко визначений, зовсім не старечий, рот. Ярослав до кінця життя (йому було понад 70 років — більш ніж солідний вік на той час) зберіг неушкодженими майже усі зуби.

Але водночас перед нами — слава і гордість Київської Русі, її наймогутніший володар, який на рівних спілкувався з монархами Візантії, Франції, Німеччини, Польщі, Угорщини, Чехії, Швеції, Норвегії, часто впливав на те, хто саме посяде той чи інший трон. А головне — людина, що перемогла у найважчій битві. Із самим собою.

Теги:
2015-01-21 14:10:30
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар