Третя світова війна Павла Глушаниці - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Третя світова війна Павла Глушаниці
   

Третя світова війна Павла Глушаниці

Історія життя однієї людини може стати основою для розуміння історії цілого народу
Алла Атаманенко

Видання «Глушаниця Павло. Третя світова війна Павла Глушаниці». (Торонто: Фонд ім. Павла Глущаниці, 2012. 364 с.) є збіркою праць Павла Глушаниці – нащадка української селянської родини, вихідця з невеличкого села Новоселиця на Житомирщині, де у ХХ столітті ще пам’ятали Коліївщину й населення якого було майже повністю знищене під час колективізації та штучного голоду. Двомовна книга, що побачила світ у 2012 р. в Торонто є, в першу чергу, персоніфікацію Голодомору через життя однієї людини, її автора. Водночас, складна доля автора, його життя також знаходять свій опис на сторінках видання. Автор абсолютно щирий із читачем. Він не приховує ніяких фактів зі свого життя, згадуючи й про те, про що не заведено говорити… Ця щирість викликає довіру до тексту оповіді, розуміння мотивів учинків, емпатію щодо пережитих емоцій.

Відкриває книгу англомовна передмова магістра Алекса Чумака, в якій коротко розповідається про автора та описані в книзі події. Наступна частина знайомить читача з короткою біографією Павла Глушаниці, що включає майже порічну хроніку його життя. Життя, події якого були тісно переплетені із життям цілого народу.

Народжений у вересні 1916 р., підлітком він пережив колективізацію, період боротьби радянської влади із куркульством як класом. Потім – час створення колгоспів, чергову хвилю розкуркулення. Грабування родин сільськими активістами. У 1929 р. був вимушений втекти з братом із села до міста, бо спробували протистояти сільським активістам… Поневіряння, пошуки роботи та їжі, життя і праця то в Росії, то в Україні… Повернувшись до Новоселиці, у травні 1933 р. Павло працював у колгоспі. Бачив людські смерті від голоду. Раннім літом того ж року вони з братом знову рушили до Києва, а під кінець року він повернувся до Новоселиці. Павло знав, хто в селі помер, хто був засланий до Сибіру, хто – страчений. 165 сімей вимерли в селі повністю…  Потім були війни: радянсько-фінська та радянсько-німецька. Весною – на початку літа 1941 р. його призвали до армії. Почалась війна, частину було розбомблено. Радянські війська відступали на схід, а він повернувся до села. Незадовго прийшли німці, він опинився в таборі, був звільнений і знову повернувся до села, де став працювати у пожежній службі. Але в 1943 р. почався наступ радянських військ і він втікав разом з німцями як той, що служив у поліції. Після оточення німців радянськими військами у німецькій формі потрапив до радянського концтабора, звідки був відправлений на фронт. 18 січня він був поранений й отямився в німецькому полоні. Потім було виживання в таборі для переміщених осіб, пізніше – робота в Австрії й Канаді, куди він потрапив, бо підписав річний робочий контракт.  

Книга об’єднує кілька опублікованих в різні роки Павлом Глушаницею попередніх книжкових видань – українською та англійською мовами. Вона автобіографічна. Тут ми знаходимо видану у 1986 р. в Торонто двомовну “Третя світова війна Павла Глушаниці” з передмовою українського дисидента Валентина Мороза “Війна без пострілів”, видану у Львові у 2003 р. книгу “Мука і муки. Пам’яті жертв сталінського голодомору” (було ще й київське видання того ж року з передмовою відомого дослідника Голодомору, упорядника та публікатора кількох збірок свідчень про трагедію доктора історичних наук, професора, отця Юрія Мицика) та “Я ніс тяжкий хрест тернистою дорогою на українську Голгофу” (Київ: Видавничий дім “Києво-Могилянська академія”, 2005), з передмовою та за упорядкування знову ж Юрія Мицика. Якщо перші зі згаданих видань, що увійшли до книги як її частини, розповідали про Голодомор, то остання є оповіддю про перебування автора в радянській армії, пораненого й напівживого – в німецькому полоні, про втечу та виживання в Австрії, про подорож до Канади, життя в цій країні, протиріччя, що виникали в різних українських громадських та політичних середовищах. Завершує збірку рефлексійно-біографічна стаття виконавчого директора Ліги українських меценатів Михайла Слабошпицького, який особисто знав Павла Глушаницю.

Написане Павлом Глушаницею є свідченням боротьби Людини проти Системи та намагання Системи знищити Людину. Все, що було написане та опубліковане автором збірки, пов’язане із цією боротьбою.

Голодомор є чи не найголовнішою темою книги Павла Глушаниці. Автор не був письменником, але його книга тримає увагу читача своєрідним спокоєм хроніста при розповіді про страшні події, свідком яких йому довелося бути. Його доля є долею мільйонів знищених під час Голодомору, десятків тисяч тих, кому вдалося вижити в боях другої світової, пережити полон, тисяч тих, хто був змушений емігрувати до далекої Канади.

Усвідомлення обов’язку розповісти про трагедію свого села, не дати радянській владі зберегти таємницею трагедію мільйонів знищених нею українців змусило Павла Глушаницю ще в далеких 1950-х написати про Голодомор, з мрією оприлюднити цю інформацію не лише українською, а й англійською мовами. Його свідчення увійшли до виданої СУЖЕРО (Союзом українців – жертв російського комуністичного терору, одним із співзасновником якого він був) у 1953 р. книги “The black Deeds of Kremlin: A White Book” (“Біла книга про чорні діла Кремля”). Понад 1000 примірників видання було безкоштовно розіслано до урядів більшості держав світу, в т.ч. до СРСР. СУЖЕРО видавав газету “Український прометей”, до створення якої також безпосередньо долучився Павло Глушаниця і в якій також викривались злочини радянської влади. Тому не випадково у 1956 р. в одному із європейських прорадянських агітаційних видань “За повернення на батьківщину” у грудні 1956 р. з’явилась стаття під назвою “Що за птиця Павло Глущаниця”. Потім була передача на радіо, де виступали нібито його близькі й публікація цього виступу в пресі. Радянські дипломати передавали йому листи від доньки із проханням повернутись до України. Він знав, що все це – робота радянських спецслужб. Але не мовчав навіть тоді, коли почався радянський шантаж сім’єю. Усвідомлюючи, що листи доньки з України написані не стільки через її бажання повернути батька додому, а під диктовку представників українських спецслужб, він не припиняв розповіді про страшні дії злочинної влади в України. Через багато років, відвідавши вже незалежну Україну, Павло Глушаниця зустрівся з донькою Оксаною та онучками, які залишились для нього рідними людьми. Тоді ж першу відповідь він дав 18 грудня на сторінках канадської газети The Telegram та на радіо Канади (Radio Canada).

Він почав розповідь про Голодомор одним із перших на Заході, тоді, коли більшість емігрантів надавала перевагу мовчанню. А він писав. Він не хотів мовчати, коли на нього комуністи в Канаді влаштували травлю. В 1986 р. він видав свою першу двомовну книгу про Голодомор (на англійську текст переклала Віра Мороз). Того самого року було опубліковано “Жнива скорботи: радянська колективізація та терор голодом” (The Harvest of Sorrow: Soviet Collectivization and the Terror-Famine) Р. Конквеста. У 1987 р. у відповідь на звернення представників Світового Конгресу Вільних Українців Павло Глушаниця давав свідчення на другій сесії Міжнародної комісії розслідування голоду в Україні 1932–1933 рр. 

У 1994 р. став продюсером документального фільму по своїй книзі (директор – Валентин Пивовар), в якому прозвучали й інтерв’ю тих односельців Павла Глушаниці, яким вдалося вижити в ті страшні часи. Не хотів мовчати, прагнув зробити все для того, щоб його свідчення про Голодомор ставали доступними якнайбільшій кількості людей. Щоб злочини сталінізму було викрито.

Від 1990 р. кілька разів відвідав Україну, яку любив не лише всім серцем, а, за влучним висловом Євгена Чикаленка, до глибини власної кишені. На власні гроші він встановив пам’ятний хрест з іменами тих, хто загинув від голоду, у рідній Новоселиці, у 2005 р. спонсорував видання книг: власного авторства “Війна без пострілів” та “Я ніс тяжкий хрест тернистою дорогою на українську Голгофу”, “Лихоліття села Новоселиця” та дві частини упорядкованих о. Юрієм Мициком спогадів очевидців “Український голокост. 1932–1933”.

У книгах Павло Глушаниця наголошував на кількох важливих складових геноциду. Перше: хоча пік голоду припав на 1932–1933 рр., початки його потрібно шукати в боротьбі з “куркульством”, розпочатій радянською владою в 1929-му. Саме це дало можливість знищити саму традиційну структуру українського села, залякати його населення, що полегшувало пізніше включення людей до колгоспів. Факти, наведені автором вже щодо цього першого етапу, вражають. У людей не лише забирали все, що можна було винести, а й всіляко принижували їхню людську гідність, піддавали фізичним тортурам, у морози напівголими виганяли з хат, і ті замерзали, бо решта селян боялись пустити їх до себе. Друга хвиля розкуркулення була масовішою й супроводжувалась не лише пограбуваннями, а й засланням до сибірських таборів, звідки повернулися далеко не всі. Сільські активісти забирали з хат усе їстівне, одяг, хатні речі. А діти засланих “куркулів” виховувались у дитячих будинках у ненависті до загиблих батьків. Друге: 1932 р. був врожайним. Зерна було вдосталь, але його треба було здати державі. Й була біда тим, хто після обмолоту полів намагався зібрати залишені технікою в полі колоски. Бо вийшов відповідний закон і такі люди – хоч дорослі, хоч діти – ставали злочинцями для радянської влади. Третім було те, що сьогодні згадується в багатьох збірках свідчень: забирали не лише зерно. Забирали все, що могло бути їжею. Якщо знаходили приховане – били, калічили, вбивали, руйнували. Четверте: вижити в цьому процесі вдавалось одиницям: ті члени комнезамів, хто грабував “куркулів” у 1929–1930, гинули від голоду в 1932–1933. Тому що це була Система. Система знищення українського народу.

Павло Глушаниця називає імена, прізвища й жертв, і катів. Називає цілі сім’ї, що зникли, не залишивши по собі сліду, в його рідному селі. В оповіді про 1937 р. згадує не лише про трудодні – норму, яку людина мала відпрацювати, “виробити”, а й про людодні, що були нормою праці для чоловіків – від сходу до заходу сонця. У кого було найменше людоднів – той ставав “ворогом народу” з усіма наслідками, якщо колгосп не виконував норм. У розрахунках він доводив нелюдськість колгоспної системи, неможливість вижити колгоспнику за рахунок того, що йому залишалось він неї.

Книга автобіографічна. Доля автора після втечі з полону схожа на долі тих, хто не хотів повертатись “на родину” (рос.). У книзі “Я ніс тяжкий хрест тернистою дорогою на українську Голгофу” Павло Глушаниця розповідає про своє перебування в німецькому полоні та таборі, про те, як вижив, як потрапив до Канади, якими непростими були роки життя в цій спочатку чужій країні. Про те, як створили СУЖЕРО, як позичив безвідсотково гроші на англомовне видання книги Семена Підгайного Islands of Death (1953, “Українська інтелігенція на Соловках”). Він завжди намагався боротись за правду. Завжди протистояв пропаганді, вмів відстояти себе й справу, якою займався. Своє життя він присвятив справі поширення у світі правди про Голодомор, збереження пам’яті про цю страшну трагедію, ознайомлення західного суспільства зі злочинами радянського режиму. Селянський син, він через все своє життя проніс пам’ять про батьківщину та її народ.

Алла АТАМАНЕНКО, доктор історичних наук, професор Національного університету «Острозька академія»

Теги:
2019-02-18 01:30:00
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар