Трагічний злам історії - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Трагічний злам історії

Трагічний злам історії

Частина IV. Ганебна дружба
Олександр БАРАБАШ, народний депутат України ВР ХII скликання, спеціально для «Дня»

Закiнчення. Початок див. на шпальтi «Iсторiя та «Я» «День», №154, 159, 172

28 вересня 1939 р. у Москві було укладено німецько-радянський Договір про дружбу і кордон між СРСР і Німеччиною. Цей безпрецедентний за духом, змістом і навіть за назвою акт був настільки одіозним і самовикривальним, що офіційна комуністична історіографія його замовчувала. Договір був справді апофеозом військово-політичного, ідеологічного та особистого єднання двох тираній — фашистської і комуністичної.

ТРАГЕДІЯ ПОЛЬЩІ, ТРАГЕДІЯ ЛИТВИ

Як і Пакт про ненапад від 23 серпня, Договір про дружбу і кордон було підготовано і підписано у блискавичному темпі. 17 вересня радянськi війська почали окупацію Польщі, а вже 20 вересня надійшло запрошення Молотова, передане через німецького посла Шуленбурга, «негайно почати переговори». Причому їх пропонувалося провести саме у Москві, оскільки «з радянської сторони їх зобов'язані вести особи, наділені вищою владою, що не можуть залишити Радянський Союз». 25 вересня кілька пропозицій iз приводу майбутніх переговорів передав Шуленбургу сам Сталін. І вже 27 вересня о 18 годині до Москви прибув імперський міністр закордонних справ Німеччини Ріббентроп. У цей час ще чинила опір німецьким військам Варшава, фортеця Модлін і військовий порт Хель. За повідомленням газети «Правда», частини Червоної Армії «протягом 27 вересня продовжували просування до демаркаційної лінії» та «операції по очищенню території...» (як співзвучно сучасним «зачисткам»!). Але для вищого керівництва СРСР і Німеччини Польщі вже не існувало. Після двох тригодинних раундів переговорів (з перервами на консультації Ріббентропа з Гітлером) о 5-й ранку 29 вересня Договір підписали Молотов і Ріббентроп.

Процедура підписання і зміст Договору мали яскраво виражене антипольське спрямування. Стаття 1 Договору, що складався з 5-ти статей, встановлювала новий кордон «між спільними державними інтересами на території колишньої Польської держави». Лінія кордону була «нанесена на подану до цього карту». У Статті 2 кордон визнавався «остаточним», усувалося будь-яке втручання третіх країн. Статтею 3 сторони наділяли себе правом «необхідного державного перевлаштування» на відповідних територіях. Нарешті, у Статті 4 констатувався «подальший розвиток дружніх відносин» на «надійному фундаменті» названого «перевлаштування». Разом iз Договором підписано: Конфіденційний протокол (про порядок обміну громадянами німецького походження і, відповідно, українського та білоруського, що проживають на територіях іншої «сфери впливу»); два Секретних додаткових протоколи — про зміну в Секретному протоколі від 23 серпня і про недопущення «ніякої польської агітації» на «своїх» територіях; Заява Радянського і Німецького урядів. Молотов і Ріббентроп обмінялися також листами про намір «всіляко розширювати економічні відносини і товарообіг між СРСР і Німеччиною». «Дружба» і разюча гармонія думок і справ двох режимів були досягнуті на основі ворожої неприязні й приниження Польщі. «Про відновлення старої Польщі, як кожному зрозуміло, не може бути й мови», — заявив радянський прем'єр 31 жовтня 1939 р.

Менш очевидно, але не менш трагічно й хворобливо Договір прокотився по долі Литви. Секретним протоколом від 23 серпня 1939 р. Литву було «віддано» у «сферу інтересів» Німеччини. Однак 25 вересня Сталін висловився за обмін територіями між Німеччиною і СРСР. Під час московських переговорів Ріббентроп, зв'язався iз «вельми наполегливими» претензіями на Литву, зв'язався з Гітлером. Фюрер, «iз явно нелегким серцем», погодився і додав: «Я б хотів установити цілком теплі відносини». У пункт 1 Секретного протоколу від 23 серпня внесено зміну: «територія Литовської держави відійшла у сферу впливу СРСР, тоді як, з іншого боку, Люблінське і частини Варшавського воєводств відійшли у сферу впливу Німеччини (див. карту)». Але і на цьому не закінчилося приниження литовської держави і народу жадібними хижаками, що цинічно маніпулювали чужими територіями, країнами, народами. Протягом 1939 — 1940 рр. радянське керівництво вело тривалу і наполегливу дипломатичну боротьбу, щоб залишити за собою і ту частинку Литви, що за Секретним протоколом від 28 вересня 1939 р. все-таки залишалася за Німеччиною. 11 січня 1940 р. (знов у Москві, знову Молотов!), але на цей раз із Шуленбургом, підписано ще один Секретний протокол. Німеччина відмовлялася від своїх домагань щодо смуги литовської території. СРСР зобов'язався компенсувати цю відмову... виплатою 7,5 млн. золотих доларів або 31,5 млн. марок. 1/8 частина цієї суми виплачувалася постачанням кольорових металів, 7/8 —золотом.

Глибину історичної образи і болю литовського народу мені довелося пізнати й виразно відчути 10 років тому, під час єдиних відвідин Вільнюса, зовсім випадково саме 28 вересня. Опинившись увечері в центрі міста, я зіткнувся зі скорботним ходом з нагоди 50-річчя Договору про дружбу і кордон. Попереду процесії з двометровим нікельованим хрестом прямував лідер однієї з радикальних політичних організацій. На всю ширину затишного проспекту Гядіміно (колишній Леніна) нечутно йшла величезна колона жінок і чоловіків у чорному із запаленими свічками і траурними портретами загиблих близьких, у тому числі — загиблих в мирний час у Радянській Армії. У цій оглушливо тихій демонстрації фізично відчувалася колосальна етична потужність, незломлена гордість і стійкість Народу. Навіть мінімальні тоді історичні знання не дозволяли докоряти литовцям за цю акцію. Вся вільнюська атмосфера створювала неясне, але глибоке відчуття руйнування чогось величезного, що здавалося непорушним. Тому проголошення незалежності Литви Сеймом нового скликання у березні 1990 р., відразу ж після виборів і в самий переддень III з'їзду народних депутатів СРСР, вже здавалося логічним і природним ходом історії. Потім була низка відчайдушних кроків радянського керівництва — прийняття закону «Про вихід iз СРСР» (названого дотепниками законом про «невихід») і рятівні домовленості інтелігенції, демонстрація військових м'язів і злочинний танковий штурм Вільнюського телецентру 13 січня 1991 р. та інше. Міна, закладена в серпні- вересні 1939 р., вибухнула через півстоліття литовським проривом, який, у свою чергу, здетонував останній, вирішальний ривок інших республік до державної незалежності. Принаймні для мене і багатьох інших членів Народної Ради у Верховній Раді України ХII скликання маленька Литва у 1990 —1991 рр. була надихаючим політичним і етичним прикладом.

«ЗЛОЧИННО ВЕСТИ ВІЙНУ ЗА «ЗНИЩЕННЯ ГІТЛЕРИЗМУ»

Укладення Договору про дружбу і кордон було не тільки юридичним закріпленням результатів спільної військової операції вермахту і Червоної Армії. Принципово важливою особливістю Договору була демонстрація ідеологічного зближення СРСР і Німеччини. Назва ( про «дружбу»! ) і дух Договору, атмосфера його підписання, ідеологічне обгрунтування — все це дощенту зриває фальшиві аргументи сучасних борців iз «фальсифікаціями історії» про вимушеність угоди з Німеччиною, про тимчасовий компроміс iз агресором. У доповіді на сесії Верховної Ради СРСР 31 жовтня 1939 р., присвяченій ратифікації Договору про дружбу і кордон, Молотов дав надзвичайно характерні оцінки і висновки. «Деякі старі формули, якими ми користувалися ще недавно і до яких багато хто так звик, явно застаріли і тепер непридатні», — зводив новий ідеологічний фундамент радянський прем'єр. Наприкінці другого місяця Другої світової війни, коли в її ході відбулася лише одна військова операція — німецько-радянська агресія проти Польщі — Молотов оголосив продовжувачами війни Англію і Францію, а Німеччину — державою, що прагне миру. Молотов видав приголомшливий пасаж: «Ідеологію не можна знищити силою, не можна покінчити з нею війною. Тому не тільки безглуздо, але й злочинно вести таку війну, як війна за «знищення гітлеризму», прикриваючись фальшивими лозунгами боротьби за «демократію»...». У це неможливо повірити — глава радянського уряду, друга особа в комуністичній ієрархії, з трибуни вищого органу влади СРСР запекло захищає ідеологію гітлеризму! Проте це факт — гітлеризм комуністам був дорожчий за «демократію». Як пише 24-томна «Всесвітня історія» (Мінськ, 1998), «настрої прогресивної громадської думки раптово і круто змінилися». Радянсько-німецький альянс вітали як «перемогу миру» у боротьбі з «імперіалізмом». У США, наприклад, комуністичні профспілки організовували саботаж виробництва на військових заводах, щоб не допустити надання будь-якої допомоги Франції та Англії. Комуністична пропаганда робила все можливе, щоб утримати Сполучені Штати від сприяння європейським демократичним країнам у їх війні з нацистською Німеччиною аж до нападу Німеччини на СРСР. Проте ніде «боротьба за мир» не була такою руйнівною, як у Франції, у якій комуністична партія зі своїми попутниками зайняла поразницьку позицію до, під час і протягом деякого часу після нацистського вторгнення. Вона так енергійно займалася підривом французьких військових зусиль, що цілком могла вважатися «п'ятою колонною». Після того, як у Франції спеціальним декретом було заборонено комуністичні видання, компартія продовжувала друкувати свою пропаганду на німецьких друкарських машинках. Листівки закликали солдат, докерів та інших робітників до саботажу і опору військовим зусиллям своєї країни. У той самий час, коли генерал де Голль виступив зі своєю знаменитою відозвою з Лондона, газета французької компартії «Юманіте» писала: «Генерал де Голль та інші агенти британського капіталу хочуть змусити французів воювати за інтереси Сіті...». Навіть у Югославії, де комуністи не шкодували сил, щоб очорнити Англію і Францію, перший заклик до опору німецьким загарбникам Тіто видав тільки 22 червня 1941 року. Не окупація рідної Югославії, що відбулася раніше, а напад на СРСР пробудив у Тіто патріотичні почуття. Навіть у далекому Буенос-Айресі, за спостереженнями британського дипломата, нацистські дипломати «співробітничали з місцевими комуністами, намагаючись прихилити до себе маси лозунгами на зразок: «Геть британський імперіалізм і експлуатацію!». Плідна «боротьба за мир» несподівано закінчилася 22 червня 1941 р., коли Німеччина напала на свого великого східного союзника.

«СЕРЕД СВОЇХ ДАВНІХ ПАРТАЙГЕНОССЕН»

Візит німецької делегації до Москви 27 — 29 вересня 1939 р., ознаменував також формування надзвичайно теплих особистих стосунків між нацистськими і комуністичними вождями. «У Сталіна і Молотова я мав дуже дружній, майже сердечний прийом», — згадував Ріббентроп. На відміну від першого візиту (23 серпня), цього разу відбулося кілька урочистих заходів. У Великому театрі на честь німецької делегації давали «Лебедине озеро».

Сталін дав на честь делегації великий банкет, на який було запрошено всіх членів Політбюро. Німці по-своєму витлумачили пишноту колишнього царського палацу та інші атрибути прийому. Їм здалося, що «намітилась еволюція тези про світову революцію у більш консервативному напрямку». Члени Політбюро, які чекали німців і про яких у Німеччині «говорилося так багато фантастичного», Ріббентропа «приємно здивували». Протягом усього вечора імперський міністр не раз «дружньо розмовляв» із членами Політбюро, які «підходили, щоб цокнутися». Члени німецької делегації «провели вечір у вельми гармонійній обстановці». Данцігський гауляйтер, що супроводжував Ріббентропа, сказав під час зворотного польоту, що він часом відчував себе просто «серед своїх давніх партайгеноссен».

Теплі відносини німецьких і кремлівських вождів тривали й далі. Наприклад, у грудні 1939 р. Гітлер і Ріббентроп надiслали Сталіну поздоровлення з 60-річчям. Сталін у відповідь висловив вдячність за поздоровлення і зазначив, що «дружба народів Німеччини й Радянського Союзу, скріплена кров'ю, має всі підстави бути тривалою й міцною». А свої особисті послання Ріббентроп починав словами: «Дорогий пане Сталіне!»

ЧИ ПОТРІБЕН «НЮРНБЕРГ-2»?

Підведемо підсумки. Викладені факти (див. також «День» №№ 154, 159, 172) самі по собі красномовні й не вимагають коментарів. Висновок про злочинну змову й єднання комуністичного керівництва СРСР і нацистської Німеччини 60 років тому незаперечний. Ланцюг зловісних подій серпня-вересня 1939 р. ознаменував трагічний злам історії з надзвичайно важкими наслідками, передусім — для народів СРСР. Безумовно, не можна спрощенно покладати на радянське керівництво всю і навіть найголовнішу провину за найбільшу трагедію епохи. Реальна історія набагато складніша і багатогранніша; а це було лише виконанням загального «сценарію» усіх провідних держав того часу.

Ключове питання публікації — навіщо про все це сьогодні згадувати, навіщо травмувати нещадною правдою тих, хто досі свято вірить у міфи радянської пропаганди? Відповідь одна — тільки не для того, щоб когось сьогодні викривати, а тільки для того, щоб допомогти нашому суспільству зробити висновки з уроків минулого. Чи потрібен нам сьогодні «Нюрнберг-2», про який останнім часом так багато розмов? Якщо й потрібен, то тільки не як одноразовий захід, який може виявитись просто політичним шоу, що поляризує і роздирає наше суспільство. «Нюрнберг-2» необхідний, передусім, як глибокий внутрішній, індивідуальний процес переусвідомлення історії. І повертатися до подій минулого необхідно доти, доки не будуть викорінені усі його етичні, політичні, ідеологічні атавізми.

Передусім, трагедія 1939 — 41 рр. промовисто свідчить: життя людини (а тим більше народів) завжди конкретне і самоцінне. І, за великим рахунком, окремій людині байдуже, заради якої саме ідеологічної фантазії кимось безжалісно приноситься у жертву сьогоднішнє життя і благополуччя його та його близьких — заради світової революції чи світового панування, заради утопії світлого комуністичного раю чи заради «радикальних реформ».

Уроки історії, зокрема подій 1939 — 41 рр., свідчать про глибоку хибність міфу про партію як єдиного «організатора і натхненника всіх наших перемог». Перемоги ж, тим більше великі, цілком належать народові. Історія гіркої осені 1939 р., промовисто свідчить про те, що змагання двох тоталітарних систем за світове панування і боротьба народів проти нацизму, за свою свободу — це два принципово різних явища. Політика комуністичного керівництва СРСР у вересні 1939-го була не тільки антипольською, але й різко антиукраїнською. Сталінський режим наніс страшного удару по головному центру боротьби за незалежну Україну, який вдавалося зберегти на території Західної України тільки завдяки відсутності там тоталітарно-комуністичного режиму. Сталінсько- комуністична нещадність до ідеї української незалежності не знала послаблень і після 1939 р. Тут ніколи не було ні цілування, ні цокань, ні «дружби», «скріпленої кров'ю», як у стосунках комуністів з нацистами. Навіть після смерті Сталіна борців за українську незалежність з таборів випускали останніми — після амністованих карних злочинців, німецьких військовополонених, після інших політзеків і навіть на кілька років пізніше за «власівців», які, на відміну від українських націоналістів, дійсно зраджували свою батьківщину й присягу.

Тому підтримка ортодоксального трактування подій того часу як «звільнення», розпалювання неприязні до історії національно-визвольної боротьби українського народу в 1943 — 50 рр. — це завуальований, але живий антиукраїнський сталінізм сьогодні. Він виглядає ще більше безглуздим і антиісторичним через те, що державою на рівні законів воїни ОУН- УПА, які воювали проти нацистів і за свободу України, давно реабілітовані і зрівняні у правах з ветеранами Червоної Армії. Саме Верховна Рада ХII скликання прийняла ще у 1991 році Закон «Про реабілітацію жертв політичних репресій», а у Законі «Про статус ветеранів війни та гарантії їх соціального захисту» (1993 р.) воїнам ОУН-УПА надано високого статусу учасника бойових дій. За даними Мінсоцполітіки, понад 13 тисяч ветеранів визвольної боротьби скористалися цим правом і оформили необхідні документи. Тобто, суперечка щодо визнання ОУН- УПА воюючою стороною сьогодні, по суті, не тільки безпредметна (юридично її вже вирішено), але й відверто штучна.

Врешті, історія короткого періоду серпня-вересня 1939 р. завжди нагадуватиме про смертельну небезпеку для всіх народів, яку несуть непрозора державна політика, таємні змови, культ сили, нехтування нормами права, ігнорування систем колективної безпеки та про багато інших політичних, історичних, етичних відкриттів і уроків.

І насамкінець. Розумію, як болісно ветеранам війни дізнаватися, що здоров'я і життя, кров товаришів і рідних віддані не тільки заради захисту вітчизни, але й, нерідко, заради задоволення шалених планів та ігрищ вождів. Схиляючись перед героїзмом і світлою пам'яттю загиблих, щиро бажаючи довгих років і здоров'я ветеранам, сподіваюся все-таки на їхню увагу й розуміння. Прогрес і майбутнє процвітання України неможливі без очищення від усіх моральних потворностей минулого. А отже, необхідно знати повну історичну правду і враховувати її уроки.

Статтю російсьокю мовою читайте в газеті "День"

1999-10-02 14:15:07
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар