Трагічний злам історії - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Трагічний злам історії

Трагічний злам історії

Частина II. Початок Другої світової
Олександр БАРАБАШ, народний депутат України ВР ХII скликання, спеціально для «Дня»

ЧОМУ 1 ВЕРЕСНЯ?

Неминуче постає запитання — чому саме 1 вересня заведено вважати датою початка Другої світової війни? Адже в ті роки практично безперервно виникали воєнні конфлікти, акти агресії в Європі, Азії, Африці. Чому, наприклад, у тимчасові рамки Другої світової не включають війну СРСР та Японії 1939 року в Монголії? Заключний етап конфлікту, розгром 6-ї Квантунської армії на річці Халхін-Гол, відбувався якраз напередодні німецько-польської війни, з 20 по 31 серпня. Такий же конфлікт, між тими ж сторонами, але в серпні 1945 року — частина Другої світової, а в серпні 1939 року — чомусь ні. Не включають в історію Другої світової війни й змову в Мюнхені (1938 р.) з подальшими розподілом й окупацією Чехословаччини в березні 1939 року. Очевидно одне — дату «призначили» переможці у війні з позицій переможного травня 1945 року. У вересні ж 1939-го багато що бачилося зовсім не так, як у 1945-му.

Передусім впадає в очі те, що в жодному з тогочасних джерел немає хоча б яких-небудь ознак світової трагедії, подій світового масштабу — ні в суспільстві, ні в правлячих колах держав. Підходи — хто агресор, хто жертва — були іншими, ніж сьогодні. Газета «Правда» 2 вересня сухо повідомила про перехід німецькими військами кордону й безпристрасно констатувала, що «з’єднання німецьких військово-повітряних сил почали бомбардування військових об’єктів у Польщі». Зі значно більшим підйомом газета тут-таки розповіла про «історичну сесію Верховної Ради СРСР», де, зокрема, повідомлялося: «З великим терпінням Радянський уряд вів переговори з урядами Англії та Франції, переслідуючи єдину мету: забезпечення миру в Європі. Товариш Молотов викрив ланцюг інтриг, підступів і прямих провокаторських випадів, до яких вдались палії війни для того, щоб завести переговори в глухий кут». Тобто, з перших днів війни в СРСР точно й твердо знали, хто насправді агресор і «палій». Дещо пізніше в радянській пресі було опубліковано повністю й без коментарів згадану промову Гітлера в рейхстагу, що містить і грубі антипольські випади і наклеп, й привітання СРСР з нагоди одночасної ратифікації в Москві й Берліні Пакту про ненапад.

Не було масового піднесення й у Німеччині, незважаючи на тривалу антипольську істерію. За свідченням Альберта Шпеєра, «населення з самісінького початку розцінило стан речей значно серйозніше, ніж Гітлер та його оточення. Люди з тривогою дивилися в майбутнє, й, взагалі, настрій був явно пригнічений... На відміну від того, що було на початку Першої світової, жоден полк не йшов на війну уквітчаний. Вулиці залишалися безлюдними…». Керівництво Німеччини також не усвідомлювало, що розв’язало світову війну. Гітлер був приголомшений, дізнавшись, що Англія та Франція оголосили війну Німеччині. Але він був певен, що й цього разу йому все зійде з рук.

Польща не отримала жодної військової підтримки від союзників і перша наодинці чинила збройний опір нацистам. Франція, Англія та Польща мали більше, ніж Німеччина, дивізій, танків, гармат і літаків. До того ж, їхніми потенційними союзниками були Бельгія та Голландія, що мали у своєму розпорядженні приблизно 30 дивізій. Історики, оцінюючи ситуацію в Європі, що склалася на той час, дійшли висновку, що відкрий тоді Франція та Англія Другий фронт в Європі, вони отримали б вирішальну перемогу. Німецькі воєнні експерти також погоджуються: коли Гітлер ввів у бій на польському фронті всі боєздатні танкові підрозділи, він пішов ва-банк. Та оскільки англійці й французи не наступали на Заході, гра вдалася. Польський історик З. Залуський вказує на інший бік цих подій: «З першого до останнього дня вересневої кампанії Польща боролася й волала про допомогу. Вона виконувала свій обов’язок і закликала союзників виконати свій. І не дочекалася цього».

ПРО «ФАЛЬСИФІКАЦІЇ» ІСТОРІЇ

Навряд чи сьогодні є необхідність згадувати й аналізувати всі події й повороти початкового періоду Другої світової. Вони чимало разів і фундаментально досліджені, обговорені істориками, політиками, письменниками. А головне — весь цивілізований демократичний світ, окрім хіба що «вічно вчорашніх» політиків, давно зробив висновки з важких уроків цього періоду світової історії. Висновки про необхідність систем колективної безпеки, про життєву важливість загальної боротьби з тоталітаризмом, тероризмом, геноцидом на ранній стадії їхнього зародження, поки не спалахнула світова пожежа, про неприпустимість політики «заспокоєння» й таємних змов із диктаторами й агресорами.

Нагадування ж про деякі маловідомі у нашому суспільстві, але історично доволі важливі факти, тогочасні події, сьогодні важливе передусім у зв’язку з «боротьбою з фальсифікаціями історії», «захистом правди історії війни», широко розгорнутої в Україні останнім часом. Ця боротьба й «захист» зводяться до агресивного обстоювання ортодоксально-комуністичних тез — «Союз РСР перебував у стані війни з 22 червня 1941 року», «зовнішня політика СРСР напередодні Вітчизняної війни була оптимальною відповіддю на міжнародну обстановку». Задля історичної об’єктивності, задля просування нашого суспільства до цілковитого очищення від етичної потворності сталінської ідеології, надто важливо знати справжню правду про політику радянського керівництва в 1939—1941 роках.

Вступивши в злочинну змову з гітлерівською Німеччиною про розподіл Європи, комуністичне керівництво СРСР аж до самого червня 1941 року здійснювало в своїй «сфері впливу» однакову з Німеччиною політику агресії й окупації. Більш того, саме СРСР майже два роки надавав найбільшу моральну, політичну та економічну підтримку Німеччині. Агресор не тільки не стримувався, а, по суті, дбайливо пестувався. Віктор Суворов у своїх книгах «Ледокол», «День «М», «Последняя республика» вважає, що Сталін послідовно й старанно підштовхував Гітлера до війни проти західних держав. У найвирішальніший момент Червона Армія повинна була обрушитись всією могутністю на агресора й «звільнити» всю Європу й від гітлерівців, і від буржуазних, імперіалістичних режимів. Суворов «обчислив» навіть дату початку «визвольного походу» — 6 липня 1941 року. Поки що ця письменницька версія не є загальновизнаною, хоча ніякого іншого розумного пояснення злочинної політики кремлівського керівництва в 1939—1941 роках, на мій погляд, немає. Крім зрозумілих психологічних й ідеологічних причин, концепції Суворова бракує, можливо, кількох неспростовних найголовніших документів.

РЕАЛІЗАЦІЯ СЕКРЕТНОГО ПРОТОКОЛУ

З перших днів Другої світової війни сталінське керівництво із завидною послідовністю й натиском почало реалізовувати й плани ділення Європи за Секретним протоколом від 23 серпня 1939 р. 17 вересня за наказом наркома оборони К.Ворошилова Червона Армія перейшла кордон Польщі й без особливого опору вийшла до 27 вересня до узгодженого з Німеччиною «кордону сфер впливу» (про це — окрема особлива розмова). Спільна агресія проти Польщі була узгодженою акцією Німеччини та СРСР. Про це цинічно говорив глава радянського уряду В.Молотов на засіданні Верховної Ради СРСР 31 жовтня 1939 р.: «Правлячі кола Польщі немало пишалися «міцністю» своєї держави й «потужністю» своєї армії. Однак виявилося досить короткого удару спершу німецької армії, а потім — Червоної Армії, щоб нічого не залишилося від цього потворного дітища Версальського договору, що жило за рахунок пригноблення непольських народів». Німецьке керівництво розраховувало на узгоджені з Червоною Армією дії з перших днів нападу на Польщу. Про це свідчать практично щоденні обміни посланнями Молотова й Ріббентропа (детальніше про це — в наступній публікації). Радянський уряд шукав зручний привід для інтервенції, відтягував виступ. І, вичекавши прекрасну театрально-політичну паузу, окупував свою зону «сфери впливу», як захисник непольських народів. Звісно, не від німецьких агресорів, а від польських «пригноблювачів».

28 вересня 1939 р. СРСР і Німеччина підписали одіозний «Договір про дружбу й кордони», де відкрито розділили Польщу й закріпили новий кордон (про цей договір — також окрема розмова). Разом із Договором знову було підписано секретні протоколи — про недопущення польської агітації та новий переділ «сфер впливу». Хижаки цинічно обмінялися територіями — Литва перейшла в «сферу впливу» СРСР в обмін на Люблінське воєводство й частину Варшавського.

У вересні-жовтні 1939 р. Литві, Латвії, Естонії було нав’язано договори про взаємодопомогу, за якими на території цих країн було розміщено частини Червоної Армії. Ухилитися від «дружніх» обіймів прибалтійські держави, затиснуті між Німеччиною та СРСР, не могли — дуже велика була різниця у військовій потужності, дуже свіжий приклад Польщі. Німеччина ж прихильно ставилася до дій східного партнера. Німецький посланець у Естонії Бюхер, приміром, повідомляв 27 вересня: «Я порадив міністру закордонних справ забезпечити безпеку своєї країни, поліпшивши відносини з Німеччиною та Росією. Міністр погодився з цим; він указав на повне зникнення британського впливу на Балтиці».

30 листопада 1939 р. війська Ленінградського фронту почали військові дії проти ще одного сусіда СРСР зі «сфери впливу» — Фінляндії. Сценарій цієї агресії дуже схожий на напад Німеччини на Польщу. Також територіальні претензії — район Ленінграда, Карельський перешийок, острів Ханко. Також дивний прикордонний інцидент — загибель кількох радянських солдат під час артобстрілу — безперечна провокація. Радянський уряд, крім того, сформував у м. Теріоки маріонетковий Народний Уряд Фінляндської Демократичної Республіки «представників низки лівих партій і повсталих фінських солдат» на чолі з членом ЦК ВКП(б) Отто Куусіненом. Президія Верховної Ради СРСР постановила 1 грудня визнати цей уряд.

Радянсько-фінську війну прийнято вважати військовою невдачею Червоної Армії, після неї розповсюдилися думки про слабку підготовку радянських солдатів і командирів. Так думали політики й воєначальники в Німеччині, Англії та інших країнах. Так вважали радянські керівники, які були ініціаторами репресій в армії. Було, зокрема, усунено з посади наркома оборони Ворошилова. Командний склад 44-ї дивізії, що потрапила в капкан і була знищена в страшному казані, було розстріляно перед строєм. 5,5 тисяч військовослужбовців, звільнених із фінського полону, пройшли Ленінградом разом із усіма військами, їх обсипали квітами, а потім усі канули в безвісність. Загальні втрати в цій війні, що тривала 3 місяці, приховувалися, але, судячи з усього, були величезними. Є припущення, що тільки убитих було понад 130 тисяч (у 10 раз більше, ніж за 9 років війни в Афганістані!).

Однак більш справедливий, мабуть, підхід В.Суворова, який стверджує в «Останній республіці», що фінська війна — це видатний військовий подвиг радянського солдатів і командирів. Червона Армія зробила те, що не під силу жодній іншій армії світу — наступала в дикий 40-градусний мороз, по 1,5-метровому снігу, в лісі та ще й короткими зимовими днями, прорвала непрохідні оборонні споруди «лінії Маннергейма» всього за три місяці. Й якщо війна залишилася в пам’яті «незнаменитою» (за висловлюванням Твардовського), то лише через злочинну нерозсудливість кремлівського керівництва, яке безжалісно кинуло армію на нездійсненне завдання, не рахуючись ні з якими втратами.

12 березня 1940 р. було підписано мирний договір. Радянський Союз не отримав усього, чого домагався, Народний уряд було розпущено. Зовнішньополітичні втрати СРСР були величезні. Агресія в Фінляндії обурила всі провідні держави. 14 грудня 1939 року Рада Ліги Націй прийняла резолюцію про виключення СРСР із Ліги Націй. Газета «Правда» гордовито відреагувала: «Що ж, тим гірше для Ліги Націй та її підірваного авторитету. Зрештою, СРСР може тут залишитися й у виграші… СРСР тепер не пов’язаний із пактом Ліги Націй і матиме відтепер вільні руки». В США розгорнулася гучна антирадянська кампанія. 30 листопада Чемберлен різко засудив агресію в англійському парламенті. Єдиною країною, що морально підтримувала СРСР, була гітлерівська Німеччина. 2 грудня МЗС Німеччини дав установку всім місіям: «У ваших розмовах, що стосуються фінсько-російського конфлікту, будь ласка, уникайте антиросійського тону».

14 червня 1940 р. Литві, а 16 червня — Латвії та Естонії Молотов відправив заяви уряду СРСР, по суті — пред’явив ультиматуми. Він голослівно звинуватив уряди цих країн у порушенні договорів про взаємодопомогу вересня-жовтня 1939 р., у підготовці нападу на частини Червоної Армії, що перебували в цих країнах. Ніяких документів, що підтверджують такі плани, не було виявлено ні в радянських архівах, ні в захоплених потім архівах прибалтійських країн. Для відповіді урядам було дано по 10 годин. Враховуючи, що на допомогу чекати не доводилося — закінчувався розгром Франції, Англію було загнано на свій острів, прибалтійським урядам нічого не залишалося, як прийняти ультиматум. Уряди пішли у відставку, в Литву, Латвію, Естонію було введено війська Червоної Армії чисельністю, що в декілька разів перевищувала армії цих країн. Для формування нових урядів і подальшого керівництва їхньою діяльністю прибули В.Деканозов (до Литви), А.Вишинський (до Латвії), А.Жданов (до Естонії). На початку липня було проведено вибори до парламентів — із єдиною легальною партією, комуністичною, з єдиним списком кандидатів, під загрозою оголосити ворогами народу тих, хто не голосує. «Обрані» таким чином парламенти в середині липня прийняли рішення про заснування радянської системи й входження до Союзу РСР.

Німеччина, природно, лояльно спостерігала за діями свого партнера за Секретним протоколом. МЗС Німеччини орієнтував 17 червня свої дипломатичні місії: «Безперешкодне зміцнення російських військ у Литві, Латвії та Естонії й реорганізація урядів, що проводиться радянським урядом із наміром забезпечити більш тісну співпрацю цих країн із Радянським Союзом, торкається лише Росії та прибалтійських держав. Тому, в зв’язку з нашими незмінними дружніми відносинами з Радянським Союзом, у нас немає ніяких причин для хвилювання». А коли литовський, латвійський і естонський посли звернулися 21—22 липня до МЗС Німеччини з нотами з приводу порушень Радянським Союзом усіх договорів із цими країнами, ноти їм «дружньо повернули». Правда, всім послам було запропоновано залишитися разом із сім’ями в Німеччині.

Наприкінці червня настала черга останнього об’єкта «сфери впливу» СРСР — Бессарабії. 22 червня 1940 р. Молотов зробив німецькому послу заяву, що «розв’язання Бессарабського питання не терпить зволікання» й повідомив, що радянські домагання поширюються й на Буковину. Такий апетит спантеличив навіть партнера по «розподілу Європи». Буковина не згадувалася в Секретному протоколі, вона ніколи не входила навіть до складу Російської імперії. Напруження, що виникло між сторонами, врегулювалося дипломатичним шляхом, Сталін погодився на компроміс — Північну Буковину, що також, до речі, виходило за рамки Секретного протоколу. 27 червня 1940 р. Ріббентроп передає інструкцію до Бухареста посланнику Фабріциусу: «Вам наказується негайно відвідати міністра закордонних справ і повідомити йому наступне: Радянський уряд інформував нас про те, що він вимагає від румунського уряду передачі СРСР Бессарабії й північної частини Буковини. Щоб уникнути війни між Румунією та Радянським Союзом, ми можемо лише порадити румунському урядові поступитися вимогам радянського уряду». Румунія поступилася без бою, й ще одна «совєтізація» відбулася 28 червня 1940 р.

Секретний протокол від 23 серпня 1939 р. було реалізовано повністю. А 10 січня 1941 р. було підписано ще один секретний протокол — про відмову Німеччини від домагань на смугу литовської території в обмін на… компенсацію в 31,5 мільйона німецьких марок.

ХТО ДРУГ, ХТО ВОРОГ?

Співпраця СРСР і Німеччини в 1939 — 1941 рр. виходила далеко за рамки Секретного протоколу. Можна стверджувати, що такої дієвої підтримки, як від СРСР, Німеччина не отримувала навіть від формальних союзників. Японія нічим узагалі не допомогла Німеччині, вступила у війну тільки 6 грудня 1941 р., вела її лише на Тихому океані проти США. Італія вступила у війну 10 червня 1940 р. наприкінці війни Німеччини проти Франції, явно бажаючи приєднатися до поділу здобичі. В подальших подіях Італія скоріше створювала для Німеччини нові проблеми, ніж надавала допомогу.

У СРСР в офіційних виступах, у пресі проповідувалося «розуміння» мотивів дій Німеччини, її інтересів. Німеччина сповіщала радянський уряд про кожний свій черговий акт агресії в Європі й отримувала схвалення. Зокрема, 9 квітня 1940 р. Шуленбург, відповідно до особливої інструкції Ріббентропа, вручив Молотову копію меморандуму про вторгнення німецьких військ, який у ці ж хвилини надавався урядам Данії та Норвегії. За повідомленням німецького посла, Молотов заявив, що «радянський уряд розуміє, що Німеччина була вимушена вжити таких заходів. Англійці, безумовно, зайшли дуже далеко. Вони абсолютно не рахуються із правами нейтральних країн». Найвищий цинізм! На закінчення Молотов сказав буквально таке: «Ми бажаємо Німеччині повної перемоги в її оборонних (!!!) заходах». Аналогічно вранці 10 травня Молотов був поінформований, одночасно з урядами в Гаазі, Брюсселі та Люксембурзі, «про ті операції на Заході, до яких Німеччину було змушено англо-французьким просуванням через Бельгію і Голландію». Як передав у Берлін Шуленбург, «Молотов належно оцінив повідомлення і сказав, що він розуміє, що Німеччина повинна була захистити себе від англо-французького нападу. У нього немає жодних сумнівів щодо нашого успіху».

17 червня 1940 р. увечері Молотов запросив Шуленбурга до свого кабінету і висловив йому найтепліші поздоровлення радянського уряду з нагоди блискучого успіху німецьких збройних сил у війні проти Франції. Далі Молотов інформував посла про радянські дії стосовно Прибалтійських держав. Він послався на докази, опубліковані в газетах, і додав, що стало необхідно покласти край усім інтригам Англії та Франції, які намагаються посіяти недовір’я та розбіжності між Німеччиною і Радянським Союзом у прибалтійському питанні.

СРСР і Німеччина навіть погоджували деякі свої публічні заяви та документи. 16 вересня 1939 р. о 2-й годині ночі, напередодні виступу Червоної Армії проти Польщі, Сталін прийняв Шуленбурга і зачитав йому ноту, яка мала бути вручена вже цієї ночі польському послу і копія якої протягом дня підлягала розсиланню всім місіям, а потім підлягала публікації. У ноті давалося виправдання радянських дій. «Зачитаний мені проект містив три пункти, для нас неприйнятних. У відповідь на мої заперечення Сталін із граничною готовністю змінив текст так, що тепер нота цілком нас задовольняє», — писав німецький посол. 17 жовтня 1939 р. Ріббентроп повідомляє в Москву текст свого майбутнього виступу про зовнішньополітичну ситуацію і просить свого посла отримати згоду на спростування чуток, що під час його перебування в Москві він попросив Радянський Союз про військову допомогу, але зустрів рішучу відмову. «Будь ласка, повідомте панові Сталіну якомога скоріше про вищезазначену оцінку московських переговорів, зроблену мною, і телеграфуйте мені його згоду», — пише міністр. Сталін схвалив оцінку переговорів у Москві, яку Ріббентроп збирався дати у своїй промові. Він попросив лише замінити фразу, що цитується як заява Сталіна. Нарешті, радянські вожді навіть сигналізували про зміст своїх секретних переговорів із представниками Англії, яка воювала з Німеччиною. 13 липня 1940 р. Молотов повідомив Шуленбургу, що британський посол Кріппс був декілька днів тому, на прохання британського уряду, прийнятий Сталіним. За вказівкою Сталіна, Молотов вручив йому докладний меморандум про цю бесіду.

Зовсім інші взаємостосунки складалися в 1939 — 1941 рр. з Англією і США, майбутніми союзниками в переможній антигітлерівській коаліції. Вони «заслуговували» лише на тавро «паліїв», їхні дії називалися ворожими і зазнавали осміяння. Наприклад, у доповіді на засіданні Верховної Ради СРСР 1 серпня 1940 р. Молотов казав: «На наших відносинах зі Сполученими Штатами Америки я зупинятися не буду. Хоча б уже тому, що про них не можна сказати нічого доброго (Сміх.). Нам стало відомо, що декому в Сполучених Штатах не подобаються успіхи радянської зовнішньої політики в Прибалтах (так у тексті. — О.Б.). Однак, признатися, нас мало цікавить ця обставина (сміх, аплодисменти), оскільки зі своїми завданнями ми справляємося і без допомоги цих незадоволених добродіїв (сміх, аплодисменти)». Або промова з тієї ж трибуни 29 березня 1940 р.: «Справа, однак, у тому, що політика нейтралітету, яка проводиться Радянським Союзом, була не до смаку англо-французьким правлячим колам. До того ж нерви в них, мабуть, не зовсім у порядку (сміх)… У скаженому завиванні ворогів Радянського Союзу весь час виокремлювалися верескливі голоси всіх цих проституйованих «соціалістів» із II Інтернаціоналу (веселе пожвавлення в залі)». Ремарки про сміх, якими густо всипані тексти промов кремлівських вождів того часу, приголомшують. Ці веселощі депутатів вищого органу влади посеред страшної світової трагедії краще, ніж сотні інших аргументів викривають фальшиву тезу про помилки одного Сталіна. Ні, Сталін геніально робив те, чого хотіла вся партійно-державна верхівка. Їм усім тоді було весело… Більше того, за заявою міністра закордонних справ Японії Мацуока, Сталін сказав йому під час переговорів 7 — 13 квітня 1941 р., що він — переконаний прихильник Осі і противник Англії та Америки. Через два роки Сталін із нетерпінням чекав відкриття Другого фронту від союзників...

ЕКОНОМІЧНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО

Економічне співробітництво СРСР і Німеччини мало найважливіше значення для обох держав, але особливо — для Німеччини. Бідна на сировинні ресурси, відрізана морською війною з Англією від заморського постачання, Німеччина в особі СРСР мала фактично єдине джерело стратегічної сировини та матеріалів.

Відповідно до німецько-радянської угоди від 11 лютого 1940 року, зокрема, Радянський Союз протягом перших 12 місяців мав здійснити постачання сировини на суму приблизно в 500 млн. марок. На додаток до цього за той же період часу СРСР зобов’язаний був постачити сировину в рахунок кредитної угоди від 19 серпня 1939 р. на суму приблизно в 100 млн. марок. Найважливішою сировиною, за угодою, були: 1 млн. тонн кормових злаків і стручкових плодів на суму в 120 млн. марок, 900 тис. тонн нафти (~115 млн. марок), 100 тис. тонн бавовни (~90 млн. марок), 500 тис. тонн фосфатів, 100 тис. тонн хромової руди, 500 тис. тонн залізняку, 300 тис. тонн залізного брухту та чавуну, 2400 кг платини, марганцева руда, метали, ліс...

Особливої аморальності всьому цьому додавало те, що «нейтральний» СРСР живив сировиною одну з воюючих сторін у світовій війні. Причому часом ця сировина таємно йшла через увесь СРСР із Далекого Сходу з поставок США Радянському Союзу. На докори Молотов із трибуни Верховної Ради 29 березня 1940 р. відповідав: «Були спроби виправдати ворожість Англії та Франції тим, що нашою торгівлею з Німеччиною ми допомагаємо останній у війні проти Англії та Франції. Не важко пересвідчитися, що ці аргументи не варті ламаного гроша». Лукавив глава радянського уряду, тому що торговий партнер дотримувався іншого погляду. Глава Німецької економічної делегації Шнурре в меморандумі із грифом «Державна таємниця» писав цими ж днями: «Для нас угода означає широко відкриті двері на Схід. Закупівля сировини в СРСР і країнах, які межують із ним, усе ще може бути істотно збільшена. Однак надто важливо виконувати німецькі зобов’язання в межах необхідного. У зв’язку з великим обсягом торгівлі це вимагатиме особливих зусиль. Якщо ми досягнемо успіху в збільшенні та розширенні експорту на Схід до необхідного обсягу, ефект англійської блокади буде істотно ослаблений майбутнім притоком сировини зі Сходу в Німеччину».

СВАТАННЯ ІЗ ТРОЇСТИМ ПАКТОМ

Апофеозом німецько-радянської дружби і співробітництва стали переговори про приєднання СРСР до Троїстого пакту (союзу Німеччини, Японії та Італії). Створений на ідеологічній основі Німеччиною і Японією (1936 р.) Антикомінтернівський пакт був спрямований безпосередньо проти СРСР (за секретною додатковою угодою). 1937 р. до нього приєдналася Італія. На переговорах у Москві 23 серпня 1939 р. про підписання радянсько-німецького Пакту про ненапад, під час обговорення теми Антикомінтернівського пакту, Ріббентроп жартівливо зазначив, що пан Сталін, звичайно ж, наляканий пактом менше, аніж лондонське Сіті та дрібні англійські торгівці. А про те, що думають стосовно цього німці, свідчать жарти від берлінців, які добре відомі своїм гумором, — «Сталін ще приєднається до Антикомінтернівського пакту». Жарт був зловісним і майже пророчим.

27 вересня 1940 р. країни осі — Німеччина, Японія, Італія — уклали Троїстий пакт про військовий союз. І вже 13 жовтня Ріббентроп написав найбільшого листа Сталіну, де дає докладний «огляд політики, що проводиться Німеччиною в цей період». Завершується лист запрошенням Молотова в Берлін для вирішення питань подальшого зближення. Ключова фраза листа: «На закінчення я хотів би заявити, в цілковитій відповідності до думки фюрера, що історичне завдання (Вже! — Авт.) ЧОТИРЬОХ Держав полягає в тому, щоб погодити свої довгострокові політичні цілі та, розмежувавши між собою сфери інтересів у світовому масштабі, спрямувати правильним шляхом майбутнє своїх народів».

10 листопада 1940 р. Молотов виїхав до Берліна. 12-го і 13-го листопада відбулися дві бесіди Молотова з Гітлером і дві — з Ріббентропом. Було проведено широкий обмін думками з питань німецько-радянських відносин і відносин з іншими країнами, обговорено спірні питання. Молотов, зокрема, настійливо наполягав на обговоренні фінської теми: про виведення німецьких військ із країни радянської «сфери впливу». Жодних домовленостей досягнуто не було, однак ключовим моментом переговорів була проблема приєднання СРСР до Троїстого пакту. Гітлер це завдання сформулював глобально: «Чим більше Німеччина і Росія, стоячи спиною до спини, досягнуть успіху в боротьбі проти зовнішнього світу, тим більшими будуть їхні успіхи в майбутньому. У цьому випадку вперше на землі не буде сили, яка зможе протистояти цим двом країнам». У своїй відповіді Молотов заявив про згоду із цим висновком фюрера. На завершальній бесіді Ріббентроп зачитав Молотову проект Угоди про приєднання СРСР до Троїстого пакту. Один — про розділ світу на зони «територіальних інтересів», другий — про Туреччину і встановлення військової гегемонії СРСР над чорноморськими протоками. Зони територіальних інтересів проект угоди визначав так: Німеччина — в Центральній Африці, Італія — в Північній і Північно-Східній Африці, Японія — в районі Східної Азії на південь від Японської імперії, СРСР — на південь від Радянського Союзу в напрямку Індійського океану.

Усупереч твердженням офіційної радянської історіографії, радянському керівництву ідея угоди сподобалася! 25 листопада 1940 р. послу Шуленбургу було зроблено офіційну заяву про готовність радянського уряду прийняти проект Пакту чотирьох. Однак СРСР висував додаткові умови. По-перше, уточнювалася зона інтересів Радянського Союзу: «зона на південь від Батумі та Баку в загальному напрямі в бік Перської затоки визнається центром територіальних спрямувань». По-друге, крім гегемонії над протоками, СРСР вимагав будівництва бази для сухопутних і військово-морських сил у районі Босфору і Дарданелл. По-третє, СРСР захотів іще три секретних протоколи: про Фінляндію (виведення німецьких військ із радянської «сфери впливу»), про Сахалін (відмова Японії від нафтових та вугільних концесій за компенсацію), про Болгарію (визнання її такою, що входить у радянську «зону безпеки»). Союзники не могли погодитися з такою пожадливістю і охолонули до угоди. Молотов декілька разів висловлював серйозне невдоволення німецькому послу через те, що не було відповіді. Однак, під приводом узгоджень із союзниками, Німеччина припинила обговорення ідеї Пакту Чотирьох. Це сталося не з ідеологічних або етичних міркувань, а через неприборканість хижацьких спрямувань диктаторів. Саме після заяви радянського уряду від 25 листопада 1940 р. було затверджено план «Барбаросса». У першій половині 1941 р. інтереси СРСР і Німеччини розійшлися остаточно. Після приєднання Болгарії до Троїстого пакту і введення в березні 1941 р. німецьких військ у Болгарію, після окупації Німеччиною Югославії в квітні стало очевидно, що конфлікт між колишніми партнерами неминучий.

22 червня 1941 р. різко повернуло хід Другої світової війни. Німеччина замість друга і партнера стала раптово ненависним ворогом, віроломним агресором, «мучителем людей». Саме після нападу Німеччини на СРСР остаточно сформувалася антигітлерівська коаліція. Війна дійсно стала світовою. Народи світу нарешті об’єдналися проти коричневої чуми і, зрештою, перемогли. Безумовно, народи СРСР і Червона Армія внесли найвагоміший, найголовніший внесок у перемогу. Безумовно, їхній подвиг історично великий, безсмертний, безцінний. Однак також, очевидно, беззаперечний, гіркий «внесок» радянського комуністичного керівництва в 1939 — 1941 рр. у те, що жертви, яких зазнали у війні народи СРСР і весь світ, виявилися такі жахливо великі.

«ХТО ДАВНЄ ЗГАДАЄ»

Строго кажучи, не варто було ворушити таку гірку і болючу історію періоду початку Другої світової війни. Дуже важка і болюча тема. Злочини, що призвели до колосальних жертв, повинні бути публічно й одностайно засуджені, і на цій основі можуть примиритися всі учасники світової війни, хоч би в чиїх рядах вони воювали. З’ясування, хто правий, хто винен, сьогодні абсолютно безперспективне і безглузде, особливо стосовно рядових учасників подій. І практично єдина причина написання цієї статті — незаспокоєність однієї з сторін, що розбурхує суспільство, провокаційні пошуки «помічників» фашизму. Саме тому доводиться нагадувати: спадкоємці комуністичних вождів та ідеології 1939 — 1941 рр. не мають жодного морального права будь-кого звинувачувати в допомозі фашизму, бо насадження фашизму їхніми ідейними попередниками в кінці 30-х — 40-х рр. незмірно масштабніше та злочинніше. Жоден вояк або командир УПА, член ОУН не в змозі був так зблизитися з фашизмом, як це було описано вище. Усі ми діти однієї землі, України, всі ми хочемо їй добра, кожний по-своєму. Тіні гіркого минулого не повинні бути яблуком розбрату поміж нами.

60-річчя початку Другої світової війни — чудовий мотив задуматися над уроками минулого і досягнути, нарешті, загального національного примирення.

Продовження в номері від 18 вересня

Статтю російською мовою читайте в газеті "День"

1999-09-01 13:49:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар