Той сильний, хто силою не хизується, той щасливий, хто щастя розгледіти може, і той шлях далекий здолає, хто вийде в путь на світанні - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Той сильний, хто силою не хизується, той щасливий, хто щастя розгледіти може, і той шлях далекий здолає, хто вийде в путь на світанні
   

Той сильний, хто силою не хизується, той щасливий, хто щастя розгледіти може, і той шлях далекий здолає, хто вийде в путь на світанні

Ніна ПОЛІЩУК, учасниця Літньої школи журналістики «Дня»-2012

Сила волі й духу, щастя, витривалість, незламність – чи можна сьогодні зустріти ці слова не на папері, а в окремій людині як риси і життєві дороговкази? Чи говорять про ці «формули життя» дітям у дитсадочках? Чи роблять підлітків у школі незламними? Чи відчувають себе щасливими старші люди? На останнє питання я можу відповісти «так», принаймні нещодавно я спілкувалася саме з такою жінкою – сильною, щиро щасливою, витривалою та незламною.

Вірі Семенівні Юдіній вже 88 років (символічне число нескінченності). У Микільському вона живе ось як 67 літ. Тут її знають як фахового сумлінного фельдшера та порядну, дещо сувору, але справедливу жінку. Хоч і все своє життя Віра Семенівна прожила лише в Херсонській області, її спогади напрочуд яскраві, різнобарвні та з теплою усмішкою. Ось історія жінки, яка запевняє, що навіть у 88 вона не жаліється ні на що, які б труднощі вона не долала:

«Було нас у матері п’ятеро. Важко їй з нами доводилося, але, дав Бог, все непогано сталося. Жили ми в Антонівці, потім – в Богданівці. Я закінчила школу відмінницею. Мама хотіла, щоб я вчителькою була. Кинулася вона документи мої у Бериславське училище подавати, а їх чортма. Була я спритнішою – у Херсон до медичного вже поступила. Затим вивчилася теж гарно й за направленням хотіли нас кудись « у чорта на кулички» віддати. Врешті-решт, опинилася відразу районним фельдшером, а потім – дільничним фельдшером у Сивашському районі. Був там старий лікар, та й научає мене одного разу: «Дивися, як треба тут». Тоді заходили до нього пацієнти, він відкривав шухляду, а вони йому туди – яйця курячі. А хто ж мені, молодій, такі подарунки? Та й навіщо воно мені було?

Мати з донькою

Було, пам’ятаю, в мене два хворих на сухоти, а з ліків – кофеїн, йод та ще щось… Словом, яке там лікування?! Та попри те, якось виходила хворих. Люди потім казали: «У Баранова (попереднього лікаря) вони б загнулися». Не кожен, дивлюся, так зараз зробить, як я тоді…

Згодом у 1945 році перевелася до Микільського. Тут і одружилася, й хату побудувала, й двох дітей – Валю та Вову – виховала. Багато вже тут пережила й надивилася. Пам’ятаю ще часи, коли швидка на тачанках приїжджала, а за день по16 км. долала, поки з одного кінця села до іншого перейдеш.

Час після війни невеселий був. Десь у 1946-му людей голод морив – коней поїли. Тоді якраз у жінки однієї пологи приймала. Йод – вся моя стерильність. Ним доводилося і руки вмивати, і пуповину відрізати. Було й таке, що в циганки пологи приймала на сухому очереті, замість чистої білизни.

Війну 1941-1945 рр. пам’ятаю, але нечітко. Пригадую тільки, що переховувалися з матір’ю багато. А-от 50-ті та 60-ті добре пам’ятаю. Тоді якраз багато почали приходити з «волосатими руками». Мовляв, поступіться мені місцем, бо «мій чоловік трактати Леніна перекладає», бо «мій чоловік є директором зрошувальної системи, що будують». Довго так ходили, доки мені не урвався терпець і я сказала: «А мені все одно. Маю так само аж дві «волосаті руки» – обласне управління охорони здоров’я  та обком партії. До них і звертайтеся!».

У ті ж 1949 та 1955 народила я спершу сина Вову та доньку Валю, яка, до речі, стала медсестрою та працювала у міському тубдиспансері. Тепер син телефонує раз на тиждень, бо живе аж у Городньому Велетні. Донька ж приходить до мене щодня. Зробила її своїм опікуном. Ото ще історія була з тим «опікунством»!

Поїхала я в місто оформити ті всі папери на «опікунство», а вони мені кажуть дивну річ, що у четвер це все «оформлення» буде коштувати 400 з лишком гривень, а в суботу – 900 (!). Здивувалася, але зробила, як радили.

Питаєте, чи хотіла я незалежності України? Та ніколи вона незалежною не була б! Завши, як не від Росії, так від Заходу залежна. А щодо «побудови комунізму», так я гостювала якось у двоюрідного брата в Сибіру й впевнена ще тоді була, що ніякого комунізму там і через 200 років не було б. Скажіть, будь ласка, про який «комунізм» може йти мова, коли люди там досі їздили на конях по «дощаній дорозі», замість асфальтованої?!

Хай там як, хоч це все й було в минулому, проте я впевнено можу сказати, що це моє. А молодим й наступним поколінням я дуже хочу побажати одного – не обманюйте нікого! Якщо вже дали слово, будь-що дотримайте його. Досить вже порожніх обіцянок! Обов’язково досягайте того, про що мрієте. І ніколи не думайте, що «десь там» краще, гарніше. В душі людини може бути набагато гарніше, ніж «десь там».

Я так намагалася жити все життя й досі ні про що не шкодую. Головне – не скиглити!».

Поки ми спілкувалися з Вірою Семенівною, прийшла її донька Валентина й, впоравшись із господарством, розповіла ще, що мати – Відмінник охорони здоров’я, а її навіть від сільради ніхто цього року не привітав, жодної листівки не прислав. Забули вже фельдшера, яка лікувала микільців понад півсторіччя.

Пані Віра не ображається, хоч як би прикро це не було. Подібна «шана» не найгірша сторінка з її життя. Проте все одно дивно й неприємно, що такі люди залишаються в Україні звичайними забутими літніми людьми. 

2012-07-12 14:40:31
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар