Точка опори для Сизифа - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Точка опори для Сизифа

Точка опори для Сизифа

Борис Грінченко про моральний обов’язок інтелігенції
Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

Справжніх подвижників духу і свободи завжди небагато в усі часи — яку б країну ми не розглядали. Але тим більшою виявляється в кінцевому підсумку їхня безмірна вага. Без таких людей неможливо врятувати той інтелектуальний «озоновий шар» суспільства, що гарантує всім нам не просто існування, а повноцінне майбутнє. Що ж до України, то особливу роль в історії її суспільної думки, літератури, освіти, взагалі в розвитку свідомості нації відіграв на рубежі XIX — XX століть, поряд з Іваном Франком і Лесею Українкою, Борис Дмитрович Грінченко (1863–1910), особистість, наділена незламною силою волі, полум’яною любов’ю до рідного краю, рідкісною працездатністю та вражаючою ерудицією. Що означала для України тієї доби постать Грінченка, яскраво видно з таких слів Івана Франка, сказаних у 1906 році (а чи варто казати, яким феноменальним трудівником був сам Каменяр?!): «Я мусив дивуватися Вашій енергії, витривалості в праці і широкому обсягові Ваших літературних і суспільних інтересів». Ще красномовнішою є оцінка, яку дав духовній спадщині Бориса Грінченка видатний український композитор Микола Лисенко, що сказав, виступаючи на похороні письменника: «Таких невтомних, завзятих діячів, борців громадських, якого ми в особі Бориса Грінченка втеряли, в пантеоні українських писателів зазначити можна дуже небагато — три, чотири, та й годі». Але чи належать Грінченкові праці до розряду шанованого, але дещо неактуального, «меморіального» надбання минулого? Досить уважно прочитати його «Листи з України Наддніпрянської» (1892 — 1893), написані в рамках знаменитої дискусії з Михайлом Драгомановим, десятки публіцистичних виступів у газеті «Громадська думка» (це була найкраща щоденна україномовна громадсько-політична трибуна патріотичних думок; створив цю газету Грінченко 1906 р.), щоб дійти висновку — ідеї Бориса Дмитровича є абсолютно актуальними і тепер, бо допомагають встановити причини багатьох наших вад і хвороб.

ДІАГНОЗ БОЛЮ

БОРИС ГРІНЧЕНКО МАЛО НЕ ПОЛОВИНУ СВОГО ЖИТТЯ ВІДДАВ ВАЖКІЙ, НАТХНЕННІЙ ПЕДАГОГІЧНІЙ ПРАЦІ. СЕЛЯНИ — ЙОГО УЧНІ ІЗ СЕЛА ОЛЕКСІЇВКА КАТЕРИНОСЛАВСЬКОЇ ГУБЕРНІЇ Що відбувається з українською інтелігенцією, чому нас ніяк не полишає застаріла хвороба: нездатність до копіткої, впертої праці, страх перед реальними справами (або небажання їх робити)? Ці «прокляті» запитання Грінченко невтомно ставить на сторінках своїх публіцистичних, педагогічних (та й художніх) творів. Слід зауважити, що сам письменник був людиною насамперед конкретної творчої праці, людиною діла (тільки не в сучасному значенні тих слів, які часто ще вживають!). Тому саме він міг і дослідити хворобу, і поставити діагноз.

Найкращий в Україні дослідник творчості Б.Грінченка, професор А.Г.Погрібний наводить такий відгук, що належить перу М.Чернявського: «Грінченко більше працював, ніж жив». І тут — суща правда, без жодного перебільшення. Той же М.Чернявський згадує, як письменник весною 1903 р. поскаржився йому (розмова відбувалась у помешканні Грінченка), що не має жодної змоги помилуватися пробудженням природи: «Ні, я не вільний — сказав він сумно. — Що ж Вас держить зараз отут? Грінченко показав на зв’язки словарних карток (саме тоді він самовіддано працював над своїм славнозвісним «Словарем української мови. — І.С.). — Ось це держить! Поки не скінчу, не буду вільний. — А ще далеко? — Ще тільки дійшов до літери... (він назвав літеру, і я відчув: до кінця ще ой як далеко...)».

І сам Борис Грінченко так висловив своє життєве кредо: «Треба робити, робити, робити. Ми воли в ярмі. Але й воли зорють ріллю, прийде сівач, рясно засіє, і запишніють сходи» (це — характерні фрази з листів ще юного, 20-річного Бориса). Своїм життям письменник довів слушність власних слів: «Що обставини, то обставини, а що ми, то ми!» Син збіднілого дворянина, у родині котрого не говорили по-українському, де, за власним визнанням нашого героя, панували «московські патріотичні тенденції шовіністичного кольору» — став класиком української культури, людиною, що пережила і ув’язнення жандармами (в 15 років; саме звідти беруть свій початок сухоти, що звели Грінченка в могилу в неповних 47 років!), і ранню загибель доньки Насті, закатованої імперськими «держимордами». І більше ніж символічно, що в труну письменника його друзями було покладено терновий вінець...

Саме тому Грінченко мав повне право сказати своє, суворе і правдиве, слово про вади інтелігентного українця тих часів: «В нас залюбки балакають про те, що мов, «бідна, бідна заплакана мати-Україна! Нема кому їй і добро вчинити, нема кому пособити!». Але зараз же до сього додають: «та й як його пособиш при таких обставинах? Адже...» І почне тут перелічувати, які то тяжкі обставини. Обставини тяжкі, се правда, але вони стають ще тяжчими з того, що всі ці добродії сими балаканнями тільки й виявляють свій патріотизм. Не тільки якої повсякчасної систематичної упертої праці, але навіть і невеликої грошової жертви (а се, звісно, річ легша, ніж щоденна праця без надії не тільки на заробіток, але й на славу) від них мало можна сподіватися». («Листи з України Наддніпрянської», 1892 р.).

Звідки ж виникає оце потворне явище — параліч волі українських мислячих людей? Б.Грінченко відповідає на це запитання однозначно: причина — брак солідарності українців, як людської, так і національної. «Ми до того не солідарні проміж себе, до того індивідуалістичні, що часом і найпростішого діла гуртом не можемо зробити. Скоро зійдемося до якого спільного діла, зараз уже й починає виявлятися неоднаковість у поглядах, а далі і у вчинках. Найдрібніші питання... викликають часом спірки, цілі дебати, немовби се була річ першорядної ваги. Дедалі — антагонізм проміж членами одного якого-небудь, навіть і невеличкого, гуртка, що стоїть коло якої праці, виявляється все більш та більш і доходить нарешті до того, що гурток сей розпадається, і діло гине». І далі — Борис Дмитрович робить висновок, безмежно гіркий та невтішний: «Власне, у нас нема української інтелігенції, а є тільки нарізні українські інтелігенти».

І тоді, і зараз, зрозуміло, аж ніяк не всі погодяться з цими словами, але хіба вже те, що оця грінченкова думка викликає суперечки, не залишає байдужим — не є свідченням її, принаймні часткової, слушності?

ЛІКИ ВІД БОЛЮ

Що ж робити? Де знайти вихід із зачарованого кола, що його досить точно змалював сам письменник: «Виходить дещо взором невихідного кола: розрізненість у поглядах родить розрізненість у громадській діяльності, а розрізненість у громадському житті і через те необхідність до всього дорозомовуватися самотужки родить розрізненість у поглядах і т. д. без краю»? Як змінити безнадійну, ганебну для українців ситуацію, коли «отара, що живе тільки задля свого черева, все ж зостається у нас найдужчою і всьому дає тон» ?

Відповідь, яку дає письменник, така: треба зберігати в душі гуманний та національний ідеал (хай навіть із останніх сил!), віру в добро і прогрес світу й України. Не буде підстав на щось сподіватися, поки наша інтелігенція (опріч небагатьох винятків) «безвірна в найширшому розумінні сього слова, і на слова добро, правда завсігда можна тепер почути погордливе питання: а що таке добро? Правда? Оця безвірність одбивається і на нашій національній інтелігенції, і оце є те зло, що з ним мусимо ми з усієї сили боротися» (курсив Б.Д. Грінченка. — І.С. ).

Друге, що необхідно — це викорінити «сервілізм, рабський дух, що примушував та й досі примушує наших земляків самих себе бити, щоб догодити начальству». Грінченко вірний собі й аналізує першопричини цієї хвороби: «А тим це все погоджувалося, що в тодішньому вкраїнському діячеві сиділо дві душі: одна українська, а друга — російська (хіба тільки в тодішньому, дозволимо собі зауважити? — І.С.). Тодішнього інтелігента тягло і туди, і сюди — і до рідного краю, і до «Станіслава на шию»; хотілось і рідному краєві послужити, і того, від кого «Станіслав» той залежить, не прогнівити».

Слід додати, що проти щирого, полум’яного прагнення Б.Грінченка до справжнього відродження національної гідності українського народу, його свободи, мови й культури не заперечував і, звісно, не міг заперечувати і другий учасник знаменитої дискусії 1892 — 1893 років — Михайло Драгоманов. Але він абсолютно справедливо вказував у той же час, що наша національна інтелігенція «ще за козацьких часів у XVII ст. почала складатись із елементів різнонаціональних: були в ній і українці, і поляки, волохи, татари, серби, навіть греки і жиди, а потім москалі. Сей увесь різнорідний клас не міг моделюватись по приміру нижчого соціального елементу українського і мусив по силі речей у XVIII ст. змоделюватись по приміру панства російського. Для українізації його треба було більше часу й демократичних ідей». Час показав тут правоту М.Драгоманова.

Але все життя Бориса Грінченка, його величезна творча спадщина, взята в цілому, доводять — ця людина провиділа головне: надія України у тяжкій, повсякденній праці (без сподівання на чудо) і у вірі в майбутнє. Передусім ці два начала, які взаємно породжують, живлять і підтримують одне одного — ото і є та точка опори, що дозволить закріпити вічний «сизифів камінь» українського духу.

Статтю російською мовою читайте в газеті "День"

2002-09-13 10:55:53
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар