Тернистий український державницький шлях - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Тернистий український державницький шлях
   

Тернистий український державницький шлях

Олександр Панченко

Погляд на Гетьманат, славний рід гетьманців Шеметів та Миколу Міхновського

«…Наше покоління мусить сотворити

свою українську національну ідеологію

для боротьби за визволеня нації і

для сотвореня своєї держави…»

(Сергій Шемет)

Цьогоріч минуло 100 років від часу, як 29 квітня 1918 року у Києві Всеукраїнський з’їзд хліборобів одностайно закликав проголосити Гетьманом України Павла Скоропадського. одразу ж було проголошено про створення Української Держави на чолі з Гетьманом, який узяв на себе повноваження щодо управління країною.  Минулого року в київському видавництві імені Олени Теліги з’явилась друком моя книга «Лохвицьке Товариство сільських господарів  та  повіт. - Історія, наука і долі  на зламі доби». Вона налічує 827 сторінок великого формату й вміщує нариси, біографії членів Товариства, в ній є досить багато документів, афіш цього направду знаменитого Товариства, світлин старовинних будівель реґіону та наших краян. В книзі подано значну частину основних документів з діяльності цього Товариства, що розпочало свою активну діяльність на Полтавщині від кінця ХІХ-го століття, як також біографічні інформації,  унікальні спогади, неперевірені факти, довільні реконструкції, версії, довільні припущення та неймовірні здогадки із життя й діяльності дійсних та почесних членів Лохвицького Товариства сільських господарів (ЛСТГ), як також членів-співробітників ЛТСГ кінця ХІХ-початку ХХ століть та деяких членів їхніх родин (родичів), однофамільців та земляків.

Герб родини Шеметів (Лебідь)

Я нагадую усім читачам на початку своєї книги про знамениті Десять заповідей Миколи Міхновського, який, до речі, був близьким приятелем родини лубенських Шеметів,  де між іншими є й такі: «…Шануй діячів рідного краю, ненавидь його ворогів, зневажай перевертнів-відступників, і добре буде цілому твоєму народу й тобі; Не вбивай Україну своєю байдужістю до всенародних інтересів; Не зробися ренеґатом-відступником; Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України; Допомагай своєму землякові поперед усіх, держись купи; Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами, не приятелюй з ворогами нашого народу, бо тим додаєш їм сили й відваги, не накладай укупі з гнобителями нашими, бо зрадником будеш…».

Загальна світлина учасників дійства - 1 вересня 1903 р. (за старим стилем) у Полтаві — на святі з нагоди відкриття пам'ятника Івану Котляревському

До речі, Лохвицьке Товариство сільських господарів - це було дійсно унікальне й ефективне добровільне об’єднання значної кількості власників, міщан,  чиновників, дворян та науковців, воно провадило наукову й академічну діяльність у галузі табаківництва, дослідної справи, місцевої, переробної та кустарної промисловості, як також -  тваринництва, кредитування, бджільництва, мало гарну бібліотеку, займалось благодійництвом. В електричній друкарні Г.І.Маркевича, що тоді знаходилась у Полтаві при Панському ряду, вже у 1911 році було випущено навіть російськомовний  «Історичний нарис Лохвицького Товариства сільських господарів», для написання якого було створено особливу комісію.

На відкритті пам’ятника Івану Котляревському у Полтаві, - 01.09.1903 р. Сидять з права до ліва - Євген Чикаленко, Микола Міхновський. Стоїть крайній з права - Сергій Шемет (фраґмент із загальної світлини)

На особливу ж увагу, як на мене, заслуговують розділи моєї книги про знамениту родину правдивих українських патріотів Шеметів, зокрема,  члена Лохвицького ТСГ Михайла Казимировича Шемета та його видатних синів – Сергія, Володимира та Миколи. Один із синів Михайла Казимировича, який походив зі старовинного шляхетського роду Шеметів-Кежґайлів – Сергій Михайлович Шемет народився 6 червня 1875 року на хуторі Олександрівка Лубенського повіту на Полтавщині, виявив себе як видатний  український громадський та політичний діяч, журналіст та діяч монархічного руху. Він був одним з засновників Української партії хліборобів-демократів, викінчив Технологічний інститут у Петербурзі, де очолював Українську студентську громаду. У 1900 році заснував культурне товариство «Родина», від 1902 року був провідним діячем Української Народної Партії, від 1905 року видавав  у Лубнах газету «Хлібороб», а вже від  1917 року став був співзасновником Української партії хліборобів-демократів. Між іншим, у  квітні 1918-го  року Сергій Шемет належав до ініціаторів скликання Хліборобського конґресу, на якому було проголошено Гетьманом України Павла Скоропадського. У період Гетьманату С.Шемет виступав за українізацію гетьманського уряду, не підтримував ідеї збройного повстання проти Павла Скоропадського. На еміґрації Сергій Михайлович Шемет перебував від 1919 року, де від наступного року разом з В’ячеславом Липинським був активним у монархістському Українському Союзі Хліборобів-Державників.  У 1920-1925 роках Сергій Шемет працював співредактором журналу «Хліборобська Україна» та інших гетьманських видань. Під час перебування в еміґрації був особистим секретарем Гетьмана Павла Скоропадського та членом Ради Присяжних. На еміґрації мешкав у Тарнові, Відні, Берліні, Парижі. Згодом тривалий час по Другій світовій війні жив у Австралії. Був одним із засновників Союзу Українських Організацій Австралії (СУОА), який очолював його небіж Богдан Шемет.

Микола Міхновський

До речі, якраз Сергій Шемет  є автором призабутої нами надзвичайно цікавої праці «Микола Міхновський (Посмертна згадка)», яка була написана ним у Берліні у квітні далекого 1925 року, яку я чи не вперше в материковій Україні передрукував у іншій своїй книзі «Українська Австраліана…». Сергій Шемет, зокрема, писав у своїй згадці про Миколу Міхновського: «Давно це було. Тридцята, а може й більше весна приходила і минала. З дивовижною виразкостю згадується цей травневий ранок, повний сонця, світла, тепла і пахощів. Ніби в що хвилину відчуваєш ніжний аромат яблуневого цвіту і бузку, і бачиш, що нігде на світі немає такої чарівної весни, не пахнуть так сильно квіти, як у нас на Україні. Студентом ще приїхав я одного разу на вакації на батьківський хутір, на Полтавщині. Знахожу там ціле юнацьке товариство: брата студента і його двох гостей, Гаврила та Миколу Міхновських. Найбільше молодечого запалу, вогню і радости було у цього чарівного хлопця — Миколи! Замерзший після петербургських холодів і студій над технікою і математикою, я відогрівав себе в палких проміннях українського сонця, повними грудьми вбірав в себе і ці пахощі полтавської весни, і цю радість життя, і цю дивну, ніжну мрію свіжо пробудженого українського патріотизму, яку розпалював у всіх нас цей милий, чарівний юнак. Він всіх нас зачарував: і моїх старих, і всю молодь, що зліталась з околиць до нашого хутора на зов української пісні і українського слова, котрі бреніли, як відроджена надія нації. З того часу це зачарування залишилося на все життя у мене і цілої нашої родини. Він був сином священника на Прилуччині. Виріс, як і ми, на селі, але відчував і любив село і селян якось инакше ніж ми — так, як ми з свого становища дідичів не могли села відчувати, бо не могли так наблизитись до його внутрішнього, інтимного життя. Він був тим, що допоміг мені, моїм близьким і товаришам пізнати «красу і силу» селянської України, відчути нашу національну гордість і усвідомити бажання України національно могутної, незалежної…  Він хотів поглибити українську, ідею, з літературної зробити її політичною, і од наукових студій перейти до реальної політичної акції. (О.П. – тут і далі по тексту виділено мною). Він шукає нових шляхів, хоче українську політичну думку звільнити від чужих впливів і намагається самостійно знайти розвязаня українського проблєму. Він обурюється вічним українським мавпуванням московських взірців, хоче найти рішеня чергових завданнь українського національного руху на підставі оцінки потреб і обставин самої України і силами самих Українців. Він хоче обняти цілий український проблєм, додумати його до кінця, піднятися до найвищого пункту національної свідомости. І він мав смілість, одинокий тоді, до того найвищого пункту піднятися, кінцеву мету — «Самостійну Україну» — побачити і про неї тодішньому українському свідомому громадянству сказати…. Без своєї національної держави ніяка нація не може житии й розвиватися. Настав час почати боротьбу за оцю свою національну державність. Не досить культурницької праці старших поколіннь. Треба  ерейти до праці активної політичної. Треба готуватися до оружної боротьби. Ціль наша —визволеня цілої нації з московської неволі, сотвореня Самостійної Української Держави. Наші методи і засоби боротьби повинні відповідати поставленій цілі. Методи і засоби революцийних російських партій для нас Українців — непридатні. Наші умови і наші цілі инші. Вже тепер, в перших фазах боротьби, ми — Українці — не можемо йти разом з московськими революціонерами, бо московські революціонери, не менше ніж московські оборонці істнуючого режиму, хотять нашого національного поневоленя, хотять українські інтереси підпорядкувати інтересам московським. Україна для Українців. Отже всякий, хто
хоче її визискувати, є наш ворог. Українська нація тільки тоді стане вільною, коли ми — українська інтеліґенція — звільнимо насамперед свою думку зпід впливу чужинців-експлуататорів нашої нації. Тоді ми зможемо знайти вірні шляхи і способи для визволеня своєї нації. Наше покоління мусить сотворити свою українську національну ідеологію для боротьби за визволеня нації і для сотвореня своєї держави. Отже ні проекти московських лібералів, ні соціялістичні програми московських революцийних партій не можуть бути нами прийняті як наші проекти, як наші програми. Хай ця висока
московська культура не приваблює і не дурить нас. Будемо жити своїм розумом, хоч-би він був і неотесаний, мужичий, бо инакше ми своєї нації ніколи не визволимо. В протилежність московському революцийному інтернаціоналізму і соціялізму, наш шлях іде  від лінії індивідуалізму і революцийного націоналізму….».

Частина делеґатів Всеукраїнського з’їзду хліборобів із генералом Павлом Скоропадським після його проголошення Гетьманом України

Між іншим, Сергій Шемет був автором також інших не менш цікавих й цінних праць про визвольні змагання українців та їх чолових діячів, як от: «До історії Української Демократично-Хліборобської партії» (1920), «Полковник Петро Болбочан. (Замітки до історії Запорожського Корпусу 1917-1919 рр.)», «Огляд українського хліборобського руху на еміґрації в першій половині 1921 року» (1921), «Самостійність, як нездійсненна ідея, як декларація, як державний чин»(1928), «В.К.Липинський при громадській роботі»(1931), «Нація в поході» (1941). Сергій Михайлович Шемет скінчив свій земний шлях понад шість десятків років тому 5 травня 1957 року у Мельборні.

Гетьман Павло Скоропадський та кайзер Вільґельм II під час візиту Гетьмана до Берліну у вересні 1918 року

Небіж же Сергій Шемета –  Богдан Шемет  народився 17 липня 1903 року також у родинному гнізді Шеметів на Лубенщині,  від 1920 року перебував на еміґрації, де здобув вищу освіту здо­був в Університеті Ґеттінґену у Німеч­чині 1927 року. У молодому віці Богдан Шемет також вклю­чився у гетьманський рух, мешкав у Німеччині й Чехії (до закінчення Другої світової війни), Франції (одразу ж по цій війні) та в Австралії (від 1949). Б.Шемет був активним у громадському житті як голова Української Громади Вікторії (УГВ) (1952-54, 1960-61), заступник голови СУОА (1954-55) та його голова (1958-59), був обраний членом НТШ в Австралії, входив до складу ба­гатьох управ, очолював довший час головну уп­раву Союзу Гетьманців-Державників Австралії, помер також у Мельборні 15 квітня 1992  року. Пан Богдан володів кількома іноземними мовами, дипломна робота Б.Шемета була німецькою мовою, вона називалась «Die agrarpolitische Entwicklung in der Ukraine bis zur Revolution 1917» 111 S, Göttingen, Universität., Landw. Fakultät, Diplomarbeit, 1930;  відома  також стаття В’ячеслава Липинського: «Лист до Б.Шемета «Що таке націоналізм». У студенські роки він написав книгу:  «Die Ukraine einst und jetzt : kurzer Überblick der ukrainischen Geschichte», Bohdan Schemet der «Ukrainischen Wirklichkeit». 1941. 39 S. : Ill., Kt 1941(Berlin). По закінченню високих студій в німецькому Університеті він перебрався до Бухаресту. Був одружений з відомою українською співачкою Лідією Симак (1908(?)-1957), дітей подружжя не мало. Богдан Шемет від 1980 року був редактором двотижневика «Українець в Австралії», дописував до інших еміґраційних видань, вчителював в українській школі…. До речі, учениця  Богдана Шемета пані Марія Христюк щойно 11 вересня 2018 року написала  мені із Мельборну, що св.пам. Богдан дійсно був її вчителем в українській школі, він похований на ділянці цвинтаря Фокнер недалеко від місця, де упокоїлись і її  батьки-українці.

Шемет Володимир Михайлович

Український вчений, кандидат хімічних наук, який у 1990-2016 роках працював за кордоном, викладач Київської Політехніки, який нині мешкає у місті Юліху (Juelich)  (ФРН) нащадок славного роду Шеметів Володимир Жданович Шемет писав мені кілька років тому у своїх листах: «…Щиро дякую за згадку про мого діда та дядька з родини Шеметів. Жаль, що Ви не поминули про Володимира Шемета. Якщо Ви щось будете писати у майбутньому про нашу родину, будь ласка, звертайтеся до мене. Буду радий допомогти… 06.02.2015». «…Щиро дякую за Вашого листа. Цікаво було б знати, що за книгу Ви збираєтесь написати, а, можливо, вже написали. Ще за радянських часів, пан Ванцак журналіст з Лубен, почав розробляти тему «Шемети», потім Олег Гаврильченко продовжив цю працю. Я, звичайно, поділюсь з Вами тим , що маю, що я зміг за цей час назбирати. Але я повинен бачити те, що Ви напишете про нашу родину. В мене вже був неґативний досвід з деякими людьми, які мають прізвище «Шемет», але ніякого відношення до нашої родини не мають. Один «Шемет»… попросив мене написати про походження родини Шеметів. Після цього він тепер виставляє себе нащадком старовинного роду Шемет-Кежґайло (граф). Інший з Харкова… «Шемет» також декілька разів робив там виставки і також притесався, як наш родич, хоча ніяких підстав до цього не мав. Єдине, що він зробив позитивного, так те що харківська громада надіслала листа до Ющенка, відносно нової дати «дня журналіста», 5. грудня коли вийшла у світ газета «Хлібороб». Ще один був з Одеси… «Шемет» (нині покійний, а про покійних, як Ви знаєте, погано не говорять). Весь наш фамільний архів пропав під час війни, коли заарештували мого батька, бабусю з сестрою та мого дядька. Усі коштовності конфіскувало НКВД, а коли рад. війська покинули Київ, то місцеві жителі з сусідніх вулиць розграбували наші помешкання. Цікава річ, коли на початку (19)50 років, коли мій батько повернувся у Київ, то зайшов на Жилянську, де було наше помешкання (до речі до війни ми мали у приватній власності три двоповерхових будинків). Одна старенька пані впізнала мого батька і каже: «Пане Ждан, я маю щось для Вас. Коли були розграблені Ваші будинки, я також була у Вашій оселі, Бог мене простить. Але я зберегла пам’ять про Вашу матусю, підемо до мене. І виносить портрет моєї бабусі 80х120 см і золоте «ожерелье», якому не менше 300 років. Батько був так зворушливий, що почав плакати. Таким чином з нашої домівки залишилось лише ці дві речі. Деякі оригінальні фото я отримав від різних знайомих. Маю фото Михайла Казимировича, його сім’ї, жінки Казимира, братів Шеметів (Володимира, Сергія та Миколи), моїх дядьків Богдана та Романа та інші. Ще одне. - Я назбирав багато історичного матеріалу про родину Шеметів. Вона походить з Литви і маю історичні відомості з кінця 14-го початку 15 сторіччя. Я побудував наше фамільне дерево, але багато ще в ньому порожніх місць. З Україною наш рід пов’язаний, з часів, коли два нащадки цих родів одружилися на дочках князів Збаражських на Вишневецьких. Так з’явилося чотири потужних ліній: польська (Szemet, Szemiot), литовська ( Šemeta) і дві українські (Шемет і Шеміот). Я також планую написати книгу спогадів для моїх нащадків, щось на зразок «The Shemet Saga». Ідею мені «підкинув» Юрій Смолич «Мир хатам, війна палацам», де він писав «на нараду зібралися старші сини десяти найможновладніших українських родин Скоропадських, Дорошенків, Терещенків, Кочубеїв, Шеметів. - З повагою Володимир Шемет…».

Учасники установчого з’їзду Українського союзу хліборобів-державників, Рейхенау, 4-8 червня 1922 року.  З ліва до права сидять: Іван Леонтович, Гетьман Павло Скоропадський, В’ячеслав Липинський, Людвіґ Сідлецький; стоять - Михайло Тимофіїв, Микола Кочубей, Адам Монтрезор, Андрій Білопольський, Михайло Савур-Ципріянович, Ігор Лоський, Володимир Залозецький, Сергій Шемет, Олександр Скоропис-Йолтуховський.Учасники установчого з’їзду Українського союзу хліборобів-державників, - Рейхенау, 4-8 червня 1922 року

Згідно з наданими мені інформаціями, Михайло Казимирович Шемет (*1837-†1911), - народився в Каменці на Поділлі. Походив з старовинного шляхетського роду. Мав ще двох братів. Батько Михайла Казимировича був військовим, служив у гусарському полку і дослужився до ротмістра чи підполковника. Портрет Казимира у домі при вулиці Жилянській, де замешкали Шемети пропав в часі Другої світової війни. Після закінчення служби Казимир Шемет подав прохання до «Дворянского Собрания» з тим, щоб йому повернули титул графа Кижґайло. Але це прохання не було не задоволено, оскільки цей титул рід отримав від Папи Римського за католизацію Жмудії (Литви). Повернули тільки подвійне прізвище Шемет-Кижґайло, яке пізніше майже не вживалось. Михайло Казимирович, як  і належить шляхтичу, також пішов на військову службу, яку закінчив у чині поручика. Під час Кримської Компанії молодий прапорщик артилерист Михайло Шемет командував ґарматною батареєю, отримав  поранення, але  залишався у строю, наказав солдатам покласти його на бруствер, і звідтіля  кориґував вогонь своєї батареї. За мужність отримав георгіївську нагороду. Після служби в армії одружився з дочкою полтавського поміщика Кучерова, Наталією Кучеровою й оселився на Полтавщині. Брат Наталії був відомим професором з органічної хімії у Петербурзі (реакція Кучерова).  Ось одна з причин, чому старші його сини його вчилися у Петербурзі.  Мав велику родину, трьох синів: Володимира, Сергія, Миколу  та одну доньку Єлізавету. Михайло Шемет був по тих часах великим землевласником. Йому належав хутір Олександрівка, декілька тисячами десятин орної землі біля Лубен, великий ліс між селом Клепачі та містом Лубни, текстильна фабрика, крамниця зброї, деревообробна мануфактура (фабрика), великий двоповерховий будинок у Лубнах, до війни у цьому будинку був військкомат (зараз на цьому місці є приміщення універмагу), а також три двоповерхові будинки у Києві і т.п.  Деякий час він був міським головою, а потім радним міської думи (1901-1903).  Давав кошти на будівництво жіночої гімназії, а потім був її піклувальником. Похований в Олександрівці на фамільному цвинтарі у фамільній усипальниці, яку побудував архітектор Сергій Тимошенко (тепер пам’ятник родині Шеметів).

Гетьман Павло Скоропадський (на світлині – в центрі), В’ячеслав Липинський (з права від нього) серед членів Українського союзу хліборобів-державників. З ліва  від Гетьмана сидить - Сергій Шемет. В 2-му ряді (з ліва до права) -  Олександр Скоропис-Йолтуховський, Сава Крилач (Людвіґ Седлецький), Адам Монтрезор, Ігор Лоський, - 1927 рік

Син Михайла Казимировича Шемет Володимир Михайлович (*01.07.1873, хутір Олександрівка, Лубенський повіт Полтавської губернії — †14.05.1933, Київ) був видатним українським громадським й політичним діячем, активним членом Братства тарасівців, співзасновником УНП (1902). Обирався радним Лубенської міської думи, членом Української Центральної Ради. Закінчив Лубенську гімназію, вищу освіту здобув на фізично-математичному факультеті Петербурзького університету та на природничому факультеті Київського університету. В часі навчання в Києві познайомився з Миколою Міхновським і під його впливом вступив до Братства тарасівців, заснувавши разом із братами Миколою та Сергієм осередок цієї організації в Лубнах. За участь у студентському русі протягом 1900-1901 років був позбавлений права проживання в столицях, університетських і губернських містах. Повернувшись до Лубен, активно працював у місцевому земстві, обирався, як я вже писав вище, радним  Лубенської міської думи. У 1902 році разом із Миколою Міхновським став засновником УНП. Вів активну політичну діяльність. У листопаді-грудні 1905 року разом із братом Миколою видавав у Лубнах першу в Наддніпрянській Україні українську газету «Хлібороб». Хоча після 5-го номеру газету було заборонено, її видання мало надзвичайно великий резонанс. На початку 1906 року В.М.Шемет став одним із засновників газети «Громадська думка» (з вересня 1906 до 1914 року виходила під назвою «Рада»). У 1905 році як представник українських партій Володимир Шемет був обраний до першої скликання «государствєнной думи» Московщини від Полтавської губернії, де працював у комісії для складання проекту закону про національну рівність, був членом української фракції й входив до бюро Українського парламентського клубу. Після розпуску «государствєнной думи» цього скликання із групою депутатів підписав «Виборзьку відозву» — заклик до народу чинити пасивний опір урядові (не платити податків, не давати рекрутів) доти, доки московський цар «Нікалай Второй» не призначить нових виборів. За це Володимир Шемет був засуджений до тримісячного ув’язнення. У 1909 році він переслідувався у справі «Лубенської республіки». У 1916 році В.М.Шемет створив приватну українську гімназію в Лубнах, від якої був делеґований до Української Центральної Ради. Після заміни полтавських депутатів-самостійників представниками соціялістичних партій брати Шемети у жовтні 1917 року створили Українську демократичну хліборобську партію, яка через півроку привела до влади ясновельможного Гетьмана Павла Скоропадського. В.Шемет з братами та однодумцями були учасниками різних депутацій до Гетьмана. За совєцької влади пан Володимир відійшов від активної політичної діяльності, протягом 1919-1923 років працював у Комісії для складання словника живої української мови при ВУАН, збирав народні технічні терміни столярства, теслярства, будівництва тощо. Однак, був звинувачений в «націоналістичних нахилах», змушений був залишити академічну роботу. Останні десять років життя працював службовцем у різних установах. Помер у Києві 14 травня 1933 року. Похований на Байковому цвинтарі (ділянка №2).  

Гості святкування уродин  Гетьмана Павла Скоропадського у Ванзее (Німеччина), - 1933 рік

Згідно з наданими мені інформаціями,  дружина Володимира Шемета Віра Андріївна, дівоче прізвище Приходько-Новицька (*1882–†1944) народилася в сім’ї снітинського шляхтича Приходька Андрія та Софії Новицької. Андрій Приходько крім молодшої доньки Віри виховував ще трьох дочок  Марію, Надію та Олену й двох синів, Миколу та Андрія. Старша сестра Марія була одружена за «народовольцем» Солуяновим. При кінці 19-го сторіччя подружжя Солуянових були вислані московською царською владою на північний Кавказ на вільне поселення на т.зв. «Міхайловскій пєрєвал», поблизу Гєлєнджіка (Краснодарский край). Старша дочка Солуянових, Наталія була одружена з Сергєєм Камєнєвим,  совєцьким дипломатом, якого було розстріляно у 1937 році у справі красного командарма Міхаіла Тухачєвского. Віра Андріївна в 1900 році закінчила Лубенську жіночу гімназію, а в 1902 році - вийшла заміж за Володимира Михайловича Шемета. Мала трьох синів Богдана, Романа та Ждана. В молоді роки також приймала активну діяльність в товаристві «Просвіта» та в політичному житті Лубен (т.зв. «Дамскоє благотворитєльное общєство»). Від 1912 року родина Шеметів мешкала у Києві  своєму помешканні при вулиці Жилянській, будинок 76. 23 червня 1941 року разом з молодшим сином Жданом Володимировичем та своєю рідною сестрою Надією Андріївною Приходько була заарештована органами НКВД за підозрою в антисовєцькій діяльності. Перебувала в Київській, Харківській та Новисибірських тюрмах. На початку 1942 року в Новосибірську за рішенням «суду» була позбавлена волі терміном у п’ять років. Під час слідства свою причетність до антисовєцької  діяльності не визнала. Померла на при кінці 1944 року в одному з таборів ҐУЛАҐу в Саянах. Їх, Володимира Шемета та Віри Андріївни, (з дому - Приходько-Новицька), син Шемет Ждан Володимирович народився 1 грудня 1918 року у Києві, помер 24 серпня 2007 року у цьому ж місті. Між іншим, хрещеним батьком Ждана  Шемета був видатний український мистець – Панас Саксаганський.  Крім Ждана, в родині було ще двоє синів – Богдан (старший на 18 років) і Роман. Богдан Шемет потайки  від батьків втік на фронти Першої світової війни, де був поранений. Після лікування разом з дядьком – Сергієм Шеметом (особистим секретарем Гетьмана Павла Скоропадського) виїхав з України. Богданові ніколи в житті не доведеться побачити свого молодшого брата Ждана. Як я вже писав вище, за кордоном Богдан закінчив Ґетенґемський університет, став засновником Української громади в Австралії та її керівником, помер у віці 94 років, похований на цвинтарі Фокнер у Мельборні.  Середній брат Роман і Ждан зростали разом. Діти плекались у лоні української культури, в оточенні української інтеліґенції. Частими гостями родини були Панас Саксаганський, друг родини Микола Міхновський, Микола Лисенко, Володимир Винниченко, інші українські діячі. Батько Ждана Володимировича завжди говорив українською мовою, навіть в установах імперської Московщини. Олександер Лотоцький характеризував Володимира Шемета як «героя безчасся», який «виконував функції зовнішнього маніфестування українства, що були так потрібні, коли сили урядові намагались стерти всі ознаки його з громадської уваги». Звичайно ж, Володимир Шемет  завжди мав клопіт з спочатку з московськими жандармами а згодом з большевиками, але ніколи й нікому не поступався.

Голова СУОА (1958-59) Богдан Шемет, - уродженець Полтавщини

«….Скрутне матеріальне становище, - пише В.Ж.Шемет, -  змусило продати частину будинку, де мешкали Шемети (при вулиці Жилянській). Щоб підтримати сім’ю, Ждану доводиться вночі розвантажувати вагони на залізничній станції, а вдень навчатись. Закінчивши українську школу №1 у місті Києві, Ждан вступив до Київського політехнічного інституту. Тут захопився альпінізмом. Здолав багато вершин совєцького союзу. Лишилось взяти лише одну, щоб одержати звання майстра спорту. Але 1939 року почалась Друга світова війна. Диплом юнак захистив 22 липня 1941 року, але отримати його не встиг – німці вже просувалися на Київ (лише по закінченню війни Ждан отримав диплом, який дивом зберігся). 1941 року почався новий акт родинної драми Шеметів – арешт матері Віри Андріївни, її сестри Ольги і самого Ждана. І повезли їх в ешелонах до Сибіру.  Ждан Володимирович згадував такий випадок. Якось у колоні жінок він помітив свою матір, але вона його не побачила. Він весь час дивився на неї. Вона йшла з великими зусиллями. Їй було тоді 67 років Раптом матір знепритомніла і впала. Конвоїр, погрожуючи рушницею намагався підняти жінку, але марно. Незважаючи на смертельну загрозу і крики:  «Стой, стрєлять буду!», Ждан кинувся до мами та підхопив її на руки. З колони чоловіків до катів закричали: «Не стріляйте, це його мати». Звідки в нього з’явилися сили, Ждан і сам не знав – він ніс матір декілька кілометрів, переходячи, по пояс у воді, замерзаючі річки. П’ять років неволі у сибірських таборів були нестерпно довгими. Голодні й виснажені в’язні, а серед них і Ждан, ризикуючи життям, під колючим дротом пролазили за межі табору, щоб з’їсти хоч трохи зеленої трави. Його врятував випадок: до табору приїхали високі посадовці, які шукали фахівця, що зможе налагодити виробництво з виготовлення хвойного бальзаму життя. Декілька чоловік намагались це зробити, але тільки Ждана Володимировича, якому тоді виповнилось лише 25 років, чекав успіх. Його відзначили. Дозволили виходили з табору. Після ув’язнення – заборона жити в великих містах, зокрема в Києві. Заслання відбував у Середній Азії, де працював директором соляного рудника. Там він познайомився з Олександрою Матвіївною Недайводою, яка стає його вірною дружиною. У них народжується донька Віра (1948), яку назвали в честь матері Ждана – Віри Андріївни. Згодом – безкінечні переїзди з одного місця на інше, щоб не потрапити під нову хвилю арештів. Жили вигнанці в Челябінській, Рівненській, Запорізькій, Львівській областях і Краснодарському краї. Ждан Володимирович працював то директором, то головним інженером, то керівником наукової лабораторії. Аж 1964 року, після реабілітації, йому дозволили повернутись до Києва. Тут він працював головним інженером та консультантом у Гіпробумі. Захистив дисертацію у Лєнінґраді. На той час у родині вже зростав син Володимир, названий на честь батька Ждана. Ждан Володимирович прожив важке життя, не зрадивши ідеалів своїх батьків. Він служив Україні, а не совєцькому союзу. Мрією його життя було відновити правду про родину Шеметів. Вже перебуваючи на пенсії, він багато працював в архівах. Писав спогади про свого діда Михайла Казимировича, героя кримської війни. Збирав матеріал про старовинний українсько-литовський рід Шеметів-Кижгайло. Ждан Володимирович пишався своєю родиною, багато поколінь якої дієво служили Батьківщині. Ждан Володимирович був прекрасною людиною – щирою, делікатною, доброзичливою і лагідною. Саме він вказав місце поховання Миколи Міхновського, за могилкою якого разом з матір’ю доглядав до 1941 року – поки вороги не вислали родину в Сибір. Показав Ждан Володимирович і ту ділянку шеметівського саду, де він, шестирічний хлопчик, 3 травня 1924 року виявив Миколу Івановича повішеним. Ждан Володимирович залишив для нас цінні свідчення про той день. У рукописі Павла Крата «Крізь павутиння змосковщення», було знайдено  невідомі свідчення про Володимира Шемета. Звичайно, зателефонував Жданові Володимировичу. Павло Крат писав, що не раз чув як Володимир Шемет повчав українську молодь: «Оскільки москалі живуть в Україні, то мусять говорити по нашому. А ми, коли приїдемо до них у Москву, то теж говоритимемо по-московському». На це Ждан Володимирович з усміхом відповів: «Батько так тільки казав, а у Москві теж говорив українською мовою». Ждан Володимирович не один раз звертався до мене з проханням провести вечір до 100-річчя виходу першої української газети «Хлібороб», редактором якого був його батько. На жаль, перевантаженість не дозволила мені втілити його мрію. Але в Лубнах, звідки походить славний шеметівський рід, силами громадськості на місці колишньої типографії братів Шеметів все ж встановлено меморіальну дошку, адже саме тут друкувалась газета «Хлібороб». Ініціатором цього став палкий пропаґандист справ Шеметів і Міхновського Олег Гаврильченко.  Помер Ждан Володимирович Шемет на День Незалежності, за яку боровся його батько та дядьки. Поховали дорогу нам людину на Байковому кладовищі біля батька та дружини Олександри…».

Принагідно маємо хоча б коротко згадати ще про одного Шемета - Миколу Михайловича, брата Сергія та Володимира Шеметів, що підписувався псевдонімом «Михайленко», який народився у 1882 році, помер 1918 року. Він також викінчив Лубенську чоловічу гімназію, потім - юридичний факультет Київського університету. Микола Шемет був одним із найдіяльніших членів Української Народної Партії, це він разом з Миколою Міхновським видав у Львові брошуру «Самостійна Україна», був видавцем знаменитої цієї праці. У 1903-05 роках Микола Шемет перебував у Швейцарії, Австрії та Франції, там видавав і перевозив зі Львова заборонену літературу в підмосковську Україну. За зберігання нелеґальної літератури та антимосковську аґітацію знаходився під наглядом царської поліції. М.Шемет був офіційним редактором газети «Хлібороб». На жаль, при кінці 1918 року він покінчив життя самогубством, був похований на родинному цвинтарі на хуторі Олександрівка біля Лубен.

Син члена Лохвицького Товариства сільських господарів Володимира Шемета - Роман Шемет народився у 1908 році також на знаменитому хуторі Олександрівка Лубенського повіту Полтавської губернії, його хрещеною матір’ю була письменниця Яновська. Роман викінчив Київську Школу №1(ім.Т.Шевченка), навчався у Київському політехнічному інституті на транспортному факультеті. У 1927 році він був заарештований у справі СВУ, під час «слідства» перебував у Лук’янівській в’язниці, пізніше переведений до сумнозвісної харківської тюрми на «Холодній горі».  На судовому процесі у Харкові свою вину Р.Шемет не визнав, за що й отримав 5 років заслання до Вологодської губернії, де пізніше працював інженером на будівництві «Північної Залізниці» на гілці Коноша-Вельск. Був одружений і у шлюбі мав трьох дітей, працював у різних будівельних організаціях в Московщині. Помер  Роман Володимирович Шемет 1992 року у Воронежі.

Й насамкінець кілька слів про Володимира Ждановича Шемета, який надав мені надзвичайно цінні й цікаві інформації та світлини з історії славного роду Шеметів. Він народився у 1951 році у місті Троіцку Чєлябінской області. Навчання розпочав у середній школі №1 м.Жидачіва Львівської області. Коли він сестрою почав навчання у Києві, - то майже скрізь їх називали «бандерівцями» за їхню західно-українську вимову. Нарешті їх батько знайшов англійську школу, де директором працював земляк, із Західної України, і тоді почалось нормальне навчання. По закінченню середньої школи №130 Володимир Шемет вступив до Київського політехнічного інституту на факультет хімічного машинобудування, який успішно закінчив 1974 році. У молоді роки, під час навчання у школі та інституті, професійно він займався спортом, був неодноразовим чемпіоном УРСР, займав призові місця у першості совєцького союзу із академічного веслування. Потім пан Володимир вступив до аспірантури Київського політехнічного інституту, а в 1982 році захистив дисертаційну роботу з матеріалознавства, після захисту дисертації працював на кафедрі високотемпературних матеріалів та порошкової металургії у Київському політехнічному інституті (КПІ). Як відомо, на той час велись інтенсивні роботи з матеріалознавства для космічної програми «Буран». В цій програмі йому було доручено розробляти матеріали для захисту конструкцій космічних апаратів від перегріву. Відомо, що інколи на американських «Шатлах» відриваються ці захисні плитки і корабель має великі проблеми щодо повернення на Землю. Було декілька аварій на  «Шатлах» з людськими жертвами, коли корабель під час свого спуску на Землю згорав повністю. До розробки подібних захисних матеріалів був причетний і В.Ж.Шемет. У 1990 році він отримав наукову стипендію від західно-німецької держави й зміг перший раз виїхати за кордон. Пізніше також отримав вже фінансову допомогу від американського наукового фонду для подорожей і відвідування різних інституцій, що працювали на космічну індустрію. Від 1995 року Володимир Жданович працює в Німеччині в Науково-дослідному центрі міста Юліх та займається розробкою сплавів для енергетичного машинобудування, одружений, виховує сина Романа. Його дружина за фахом журналістка, працювала в «Goethe-Institut» у Києві  та українській в редакції  «Німецької хвилі» у Бонні. - То ж древній і славний рід Шеметів, уродженців полтавської Лубеншини,  продовжується у його нащадках.

Автор допису д-р Олександр Панченко при місці вічного спочинку Сергія Шемета (надгрібок св.пам.Богдана Шемета - поряд), - Мельборн, цвитар Фокнер, - серпень 2012 року

…Видатний український патріот,  чоловий діяч гетьманського руху й близький співробітник Гетьмана Павла Скоропадського Сергій Михайлович Шемет при місці останнього спочинку якого в австралійському Мельборні я побував у серпні 2012 року писав у 1925 році: «….В своє оправдання можу тільки сказати одне: я так дуже любив і цінив Миколу Міхновського, що не міг погодитись з такою пасивно-дорадчою, а не активно-творчою, як я думав, ролею і не міг зважитись наразити його — з одного боку на неминучі конфлікти з міністрами — а з другого на ще більші конфлікти з т.зв. свідомим українським громадянством, яке за всі помилки міністрів робило б тоді відповідальним Міхновського. Таким чином, Міхновський і цілий провід Хліборобсько-Демократичної Партії (за вийнятком Липинського, що з дозволу партії зайняв пост посла Української Держави і дуже докоряв за опозицийну тактику мені і Міхновському), опинився в опозиції до першого Гетьманського кабінету Лизогуба. Перу Міхновського належить меморандум, критикуючий перші кроки кабінету Лизогуба і поданий Гетьману спільно чотирма опозицийними українськими політичними ґрупами. В літі того року Міхновський бере діяльну участь в життю Хліборобсько-Демократичної Партії і в дальшім теоретичнім розвитку основ партії, який йшов в напрямку наближеня до тієї ідеолоґії, що остаточно вже викристалізувалася на еміґрації, як ідеологія Хліборобів-Державників.  В осені 1918-го року бере Міхновський жваву участь у Всеукраїнській конференції партії в Київі. Як делєґат од партийної конференції він кілька разів одвідує Гетьмана і Гетьман знов висловлює бажання покликати Міхновського до державної праці. Мені довелося передати Пану Гетьману постанову нашої партії, що ми — політичні однодумці Міхновського — цього дуже бажаємо, але при умові введеня Міхновського в склад Правительства. Тоді Гетьман запропонував нам осягнути порозуміння між нашою партією і головою кабінету, і, щоб такому зближенню допомогти, взяв на себе ініціятиву в справі прийому головою кабінету делєґації від нашої партії. Але практичних наслідків од цього вже не могло бути. Наступали критичні осінні дні... ….Найбільшою його заслугою було надання великого творчого розмаху українським національним почуванням. Малесеньку любов до пісень, вишивок і соціялістичних брошурок він розпалив серед Українців в полумя любови до Великої, Вільної, Самостійної України. Оце захопленя національних почуваннь великим, достойним великої нації, ідеалом — забезпечило Миколі Мiхновському почесне місце в історії України навіки. Але життя його увірвалося раніше, ніж він встиг показати шлях для здійсненя оцього, його великим серцем породженого, національного ідеалу. Питання політичної тактики остались у нього нерозроблені і в ціх питаннях були у нього помилки і хитання. Одначе і в ціх помилках  і хитаннях намічався вже виразний шлях, по якому його розум йшов до здiйсненя заповітів його серця. Від соціяльно-революцийної націоналістичної демаґоґії з часів молодости, Міхновський все більше схиляється до ідеології державницької в другій половині свого життя. Разом з тим він вчиться цінити більше, ніж «міцну своїми потугами» сліпої руйнуючої стихії «чернь дніпровую» — і більше ніж «плодну матку» української  емоціональної революційної анархії — консервативні, здержуючі і орґанізуючі сили нації. Він все ясніще усвідомлює собі, що як в життю одиниці, так і в життю громади-нації, нінащо не здасться найбільший порив серця, коли його не взяти під міцне керовництво волі і розуму. Питання організації здержуючих, консервативних українських сил починає особливо інтересувати Міхновського в часах революції, по упадку Петербургської Держави. Бо тоді стає ясно видко, що самими лише національними почуваннями не можна збудувати своєї власної нової Української Держави на місці упавшої держави старої метропольної. Відтоді Держава в його світогляді починає переважати над пануючою над ним досі неподільно Нацією. І хоч хвилинами його чуттєва революцийна вдача бере ще верх над наукою досвіду, і хоч хвилинами націоналіст переборює ще в нім державника, але основний напрям шляху, по якому він йде, остається незмінним. І на нас, його приятелях, коли ми хочемо його память на Українi зберiгти, лежить обовязок цей тернистий український державницький шлях далi своєю працею продовжувати…».

Михайло Казимирович Шемет зі своїм сином Сергієм, - світлина початку 20 століття, Лубенщина

Шемет Віра Андріївна (з дому - Приходько-Новицька)

Шемет Віра Андріївна зі своїм батьком

Шемет Володимир Михайлович, - світлина 1906 року

Сергій Шемет, - 1926 рік , Берлін, Ванзее

Богдан Шемет

Меморіал братам Шеметам (Сергію, Володимиру і Миколі) біля Лубен  (бувший хутір Олександрівка) на місці фамільного цвинтаря, де поховані  Михайло Казимирович Шемет та його дружина Єлизавета

Родинний герб «Лебідь зі зміною», -  малюнок Богдана Шемета

Роман (з ліва) та Ждан Шемети, - Кострома 1947 рік

Шемет Володимир Жданович, Юліх (ФРН), - 2008 рік

Сергій та Микола Шемети в Олександрівні на Лубенщині, - світлина 1910 р року (перший з ліва - Сергій Шемет)

Світлини із хатнього архіву В.Ж.Шемета (Юліх, ФРН)

 Підготував Олександр Панченко, доктор права, приват-доцент Українського Вільного Університету (Мюнхен), - адвокат з міста Лохвиці Полтавської області

(за матеріалами частини архіву В.Ж.Шемета, Вікіпедії, розвідок П.Гай-Нижника, Т.Осташко, Ф.Турченка та інших дослідників, як також - хатнього архіву та книгозбірні  автора цього допису О.Панченка)

Теги:
2018-09-14 23:30:00
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар