Боротьба з русифікацією у брошурах та листівках ОУН - Україна Incognita
Україна Incognita » Сторінка авторів » Олександр Іщук » Боротьба з русифікацією у брошурах та листівках ОУН
Олександр Іщук

Кандидат історичних наук

Боротьба з русифікацією у брошурах та листівках ОУН

В результаті русифікації виникало цілком природне обурення українців відсутністю належного забезпечення вивчення рідної мови в школі, її ігнорування на вищих щаблях влади

Україна протягом 1922-1991 років була частиною СРСР, який за своїм складом був багатонаціональною державою. Офіційною мовою, а зокрема мовою міжнаціонального спілкування, центральним московським керівництвом СРСР була визначена російська. Нею в Україні оформлялася більшість документації, поступово вона стала переважати і на вулиці, у дитячих садках, школах, університетах. Процес примусового насадження російської мови у середовищі корінного українського населення отримав назву «русифікація».

В результаті русифікації виникало цілком природне обурення українців відсутністю належного забезпечення вивчення рідної мови в школі, її ігнорування на вищих щаблях влади.

Характерним є приклад Західної України, на територію якої після закінчення Другої світової війни в 1945 р. переселились приблизно 1 млн. русифікованих східних українців та росіян, з них 600 тисяч – до Львівської області. Окрім того, до міст прибули понад 35 тисяч керівників різного рівня, переважно російськомовних, у т.ч. партійних – 1337, комсомольських – 1210, фінансових – 1191, сільського господарства – 4637, співробітників НКВС та НКДБ – 3724 тощо. [1] Це вдарило по місцевим кадрам, які втрачали роботу. Серед студентів в м. Львів місцева молодь становила лише половину, а подекуди ще менше. Русифікація проводилася з таким розмахом, що більшість лекцій у навчальних закладах стали читатись російською мовою. У Львівській політехніці українською мовою читали лише 15 викладачів з 412, в університеті ім. І. Франка – 49 викладачів з 295. [2]

Не дивно, що знаходилися люди, які вели боротьбу з цим явищем. У повоєнні роки активну боротьбу з русифікацією проводила Організація Українських Націоналістів бандерівського напряму – ОУН(б). У її листівках та закликах висловлювалося обурення політикою русифікації України, занепокоєння ліквідацією українських традицій та мови в радянській державі. Листівки ОУН були спрямовані різним прошаркам українського суспільства: молодим юнакам і дівчатам, робітникам і селянам, вчителям, інтелігенції тощо. Їх розповсюджували члени або прихильники ОУН(б) у різних населених пунктах України.

Незважаючи на всі репресивні заходи радянської влади, чимала кількість українського населення прихильно ставилася до ідей ОУН(б), підтримувала її діяльність. Важливою складовою в ідеології ОУН(б) було прагнення об’єднати українців з метою захисту їх культурних та національних інтересів. Керівник Центрального проводу ОУН Роман Шухевич – «Тур» в листі до зв’язкової Ольги Ільків – «Роксоляни», яка направлялася на підпільну роботу з Львівської області до Східної України, констатував, що особливу увагу в роботі слід звернути на інтелігенцію – сільську та міську, яка розмовляє українською мовою. Якщо б її вдалося залучити до співпраці з ОУН, то це допомогло б вирішити багато питань [3].

У листівці ОУН «До української молоді східної України», датованій червнем 1946 року, вказувалося, що в роки комуністичної влади в Україні за підозрою в антирадянській діяльності було репресовано сотні тисяч українських патріотів, внаслідок штучного голоду 1932-1933 рр. винищено мільйони селян, знищено чи не всіх українських комуністів, які хотіли будувати хоч і комуністичну, але самостійну Україну. Зазначалося, що особливого удару було нанесено українському мистецтву та культурі, репресовано відомих українських митців, в тому числі – письменників, видатних майстрів слова, таких, як Микола Зеров, Лесь Курбас, Валеріан Підмогильний та інши [14]. У результаті русифікації українців примушували розмовляти у себе на Батьківщині російською мовою. Щоб уникнути знищення українського народу оунівці закликали боротися з комуністичним режимом, а зокрема – з усіма проявами русифікації [5].

В одній із листівок ОУН коротко, але наказово пропонувався і метод боротьби: «Говорім в Україні тільки українською мовою! Смерть московсько-большевицьким русифікаторам!» [6].

Інша листівка ОУН, датована 1948 роком, вказувала: «Українці! Це ганьба говорити в Україні російською мовою – мовою московсько-большевицьких окупантів! Скрізь у світі кожний народ на своїй власній землі говорить лише рідною мовою. Чому ми маємо бути гірші за інших? Говорім в Україні тільки українською мовою, так як в Росії говорять тільки російською мовою!» [7].

Текст іншої летючки ОУН промовляв до громадян таке: «Жоден українець в Україні хай не говорить російською мовою! Геть з України російську мову – мову московсько-большевицьких окупантів!» [8].

Ще одна листівка мала такий текст: «Українці! Московсько-большевицькі гнобителі з метою русифікації України масово надсилають шовіністично-російський елемент до наших міст і сіл, до наших фабрик і заводів, до наших шкіл, до всіх інституцій державного і господарського життя! Геть з України весь русифікаційний елемент!» [9].

Таким чином, підпільники ОУН намагалися вживати різні методи у боротьбі з русифікацією: як пропагандистські (розповсюдження українських листівок, книг, газет), так і збройні (вчинення терористичних актів проти представників комуністичного режиму).

Особливу увагу ОУН(б) приділила агітації української мови серед молоді, яку вважала майбутнім нації. У брошурі ОУН «Вказівки для української молоді», датованій 1948 роком, констатувалося, що політика радянської влади була спрямована на знищення самобутності українського народу, його звичаїв, культури та мови. Зокрема, у пункті 19 вказувалося: «Не вживайте російської мови, всюди говоріть лише по-українськи. Російську мову використовує большевицький окупант, як ще один засіб поневолення українського народу. Плекайте в собі високу героїчну мораль» [10].

У пункті 26 листівки брошури «Вказівки українській селянській, робітничій та інтелігентській молоді західних областей так званої УССР, яка живе легально» ОУН закликала молодь не співати комуністичних пісень, а лише українські, а у пункті 27 рекомендувала вивчати твори українських письменників, які не були комуністами [11]. Підпільники наголошували на важливості збереження культурних та мовних традицій українського народу, вивчення історичних праць та літературних творів заборонених радянською владою. Очевидно, що в даному випадку оунівців обурювала наявність в українській радянській літературі значної кількості сюжетів в стилі соціалістичного реалізму, які були написані з метою ідеологічного впливу на населення, хоча чимало творів українських радянських письменників мали значну художню цінність та були створені на основі загальнолюдських цінностей.

У листівці «Десять важливих порад для українських дівчат», датованій 21 жовтня 1947 року, у пункті 8 вказувалося: « Не розмовляй ніколи мовою ворогів твоїх, шануй свою рідну українську мову і розмовляй тільки нею» [12].

Чи не найбільше українців обурювало бажання комуністичної влади змалку навчати дітей, які ще нічого не розуміли в житті, не лише російською мовою, але й в радянському ідеологічному дусі. У листівці ОУН «Відозва до української молоді», датованій вереснем 1945 року, українцям пропонувалося викривати дітям брехливість радянської ідеологічної системи та віршів про її неперевершеність. Учню, якого змушували у школі вчити вірші про «наймудрішого» і «найлюбімішого батька» Сталіна, рекомендувалось читати українські книжки, вивчати історію і географію рідного народу з книжок тих авторів, які не запродалися комуністичній системі, наприклад Михайла Грушевського, Володимира Антоновича, Миколи Костомарова [13].

Особливо важка ситуація з вивченням української мови склалася в містах України, де партійні російськомовні керівники, надіслані з Москви або інших регіонів СРСР, переважали місцевих, впроваджуючи навчання в школах та університетах російською мовою. Не дивно, що саме у містах українська мова опинилася під найбільшою загрозою. У листівці «Українська молодь міст і сіл» ОУН вказувала молоді, яка навчалася в школах: «Ти живеш в державі, де дуже багато говорять про демократію, але де немає ніякої демократії. Тобі не вільно висловити вголос своєї думки, невільно тобі, розширяючи свій кругозір, читати ту літературу, яку ти хочеш. Тебе заставляють говорити, читати, навіть думати те, що хоче уряд, що хоче більшовицька кліка, а не що хочеш ти, що вимагає твій розум». [14] Таким чином, висловлювався протест як проти русифікації, так і проти ідеологічного тиску влади на громадян.

Окрема серія листівок та брошур ОУН проти русифікації була спрямована до вчителів шкіл. Це і не дивно, оскільки саме від них залежало навчання дітей і втілення русифікаційних учбових програм у життя. В одній із них зазначалося, що радянська школа має на меті денаціоналізацію дітей, виховання їх у радянському ідеологічному дусі. Вчителям пропонувалося виховувати дітей в національному дусі, не дозволяти їм вступати в протинародні організації (піонерську та комсомольську). [15] В іншій листівці ОУН закликала вчителів саботувати русифікаційні заходи радянської школи, виховувати своїх учнів рідною мовою. [16]

У брошурі ОУН «Слово до учителів братів зі східних областей України», датованій 1946 роком доводилося, що злочинною мовною політикою комуністи намагаються русифікувати українців. Вони, з одного боку, ліквідували всі відмінності української мови, якими вона різко відрізнялася від російської, штучно наблизили її до останньої, на кожному кроці наголошували на вищості та культурності російської мови, яку повинен знати кожен громадянин СРСР. Серед українців поширювалася російськомовна література, а російською мовою видавалася практично вся наукова та художня література, нею друкувалися підручники та хрестоматії, газети і журнали. Констатувалося, що всі ці заходи робилися виключно з метою насильницької русифікації населення, оскільки можна було б організувати видання всієї наукової та популярної літератури українською мовою, зокрема якісний переклад російських книг.

Автор брошури наголошував, що російську мову у системі освіти (школах, університетах) було поставлено в привілейоване становище перед українською, бо вона, мовляв, була мовою Леніна, Сталіна, Пушкіна, Тургенєва, Горького, Чернишевського та інших. За такою логікою можна було б спитати: чому в СРСР не поставити в становище російської мови, наприклад, французьку мову Руссо, Вольтера, Дідро? Відповідь на це питання очевидна: пропаганда радянською владою вищості російської мови і поставлення її на першому місці – це була спроба створити штучні переваги на боці російської мови з метою русифікації українців для знищення їх самобутності та укріплення радянської тоталітарної держави. [17]

У брошурі ОУН «Українці-вчителі», датованій вереснем 1947 року, вчителям пропонувалося поглиблювати любов молоді до історії України, вирощувати її в любові до всього рідного, в т.ч. і до української мови, плекати почуття гордості з того, що молодь належить до українського народу. [18]

Фото надане Центром досліджень визвольного руху

Значну увагу націоналістичне підпілля приділило пропаганді української мови в робітничому середовищі. У листівках ОУН до селян, робітників та інтелігенції настійливо рекомендувалося чинити опір русифікації і розмовляти виключно українською мовою. [19]

У брошурі ОУН «Промислові робітники України», датованій вереснем 1950 року, зазначалося, що робітникам-українцям необхідно боротися за збереження свого національного українського обличчя, за національне обличчя українського народу, проти русифікації. [20] Автор брошури вважав, що це означало насамперед розмовляти українською мовою скрізь, виховувати в дусі українського патріотизму та української національної самосвідомості своїх дітей, національно освідомлювати русифікованих радянською системою друзів та знайомих, протиставитися в усіх формах русифікації, що її проводить комуністична влада. Далі автори наголошували, що відрікатися чи забувати українську мову, русифікувати свої власні українські прізвища, нехтувати український патріотизм – це є чи не найбільша зрада України, зрада свого народу. [21]


Для кожного народу чи не найбільше значення в справі збереження та увіковічення мови, культури і національних традицій відігравав прошарок інтелігенції. В СРСР вона не могла вільно висловлювати свої погляди, була затиснута важкими ідеологічними лещатами і всі, хто не погоджувався з офіційною думкою партії та уряду, ризикували бути заарештованими. За таких умов постраждали навіть такі видатні майстри слова, як Остап Вишня (був засуджений і перебував у таборі), Олександр Довженко (потрапив у немилість до Сталіна), Володимир Сосюра (критикувався за вірш «Любіть Україну») та інші.

У листівках ОУН до інтелігенції вказувалося: «Інтелігенти! Сталін і большевицька партія заставляють Вас кривити душею, писати антинародні й антинаукові твори, виховувати ворогів і катів працюючого народу та виконувати різні антинародні роботи на користь більшовицької тюрми народів. Ставайте до боротьби проти російсько-большевицького гнобительського режиму! Ставайте на чолі визвольної боротьби за волю України й усіх поневолених Москвою народів!». [22]

Інша листівка мала такий текст: «Українська інтелігенція! Сталінська кліка жорстоко експлуатує твої знання, твою силу, твою працю, жорстоко знущається над твоєю людською гідністю! Геть сталінський окупаційний режим!». [23]

Критиці мовної політики радянської влади приділяли увагу у своїх брошурах та статтях керівники українського націоналістичного підпілля. Керівник Львівського крайового проводу ОУН Осип Дяків – «Горновий» у своїй статті «Шовіністичне запаморочення і русифікаційна гарячка большевицьких імперіалістів» засуджував русифікацію, як засіб асиміляції, знищення моральної та духовної опори українського народу. [24]

У брошурі «Большевики і національне питання» керівник Українського Червоного Хреста Катерина Зарицька – «Уляна Кужіль», проаналізувавши русифікаційні заходи радянської влади, доходить до висновку, що вони є загрозою повноцінного існування українського народу. Авторка розцінює русифікацію, як засіб знищення національної ідентичності українців, які не мають жодних можливостей реалізувати свої національні права в СРСР. [25]

На думку К. Зарицької, русифікаційна політика комуністів пояснювалася їхнім бажанням стримувати в складі СРСР різні народи, страхом перед невирішеністю національного питання. Лише насильно можна було утримати в складі СРСР такі різні народи, як українців, литовців, естонців, грузинів та інших. Вона зауважила, що навіть українські діти в школах, а студенти у вищих навчальних закладах не вивчають рідну мову, а послуговуються російською, що дає підстави вважати національні права українців нереалізованими. [26]

Радянська влада намагалася обґрунтувати свою політику, проводячи масову агітаційну роботу в містах та селах, використовуючи пресу. Підпілля ОУН(б) не втрачало нагоди відповідати своїми публікаціями. Показовою є стаття секретаря Тернопільського обкому КП(б)У В. Діденка «Українсько-німецькі націоналісти запроданці і зрадники українського народу», в якій він закликав населення підтримувати політику радянської влади, обурювався діями ОУН, спрямованими проти комуністів. [27] У відповідь на неї було видано статтю підпільника «Віробора» під назвою «Большевики – російські імперіалісти і носії російського расизму в Україні», де засуджувалися намагання радянської влади знищити самобутність українського народу шляхом таких непопулярних заходів, як колективізація, індустріалізація, русифікація, вивіз населення тощо. Є відомості про те, що під псевдонімом «Віробор» приховувався член ОУН(б) Степан Ханків – «Носач». [28]

Певною мірою правоту антирусифікаційних закликів ОУН визнавали навіть українські радянські письменники. У спецповідомленні начальника Управління МДБ по Львівській області полковника В. Майструка в ЦК КП(б)У від 5 квітня 1950 р. «Про реагування викладацького складу та студентів вищих навчальних закладів на приїзд до міста Львів письменників України» (до Львову тоді приїхали П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, Остап Вишня та інші) наводяться оцінки відомими українськими письменниками мовної ситуації в Україні. Так, письменник Степан Олійник в приватній розмові заявив таке: «Возять нас, як звірів на показ, серед нас вже є музейні експонати, може бути, що їх і треба привозити, але більше за все ми їздимо заради високої політики. Ми укріпляємо місто Львів, як українське місто. Справа в тому, що у вас тут українська мова стала вже наче як іноземна. Сюди понаїхала різна сволота, яка все «чокає» та «какає» і цим русифікує населення, ось ми і збиваємо пиху з цих знахабнілих великодержавних націоналістів. Крім того, ми показуємо, що Україна це не лише географічне поняття, а що вона самостійна і має багату культуру та літературу. Ми демонструємо могутність і силу сучасної української літератури і цим обеззброюємо агітацію бандерівців... Правий Володька Сосюра, ми почуваємо себе тут гостями, п’ємо та дебоширимо, і цим демонструємо, що ми багаті, але ж народ в масі своїй нам заздрить та злиться». [29]

Активна пропаганда захисту української мови мала певний вплив на населення, однак не могла, не мала шансів подолати потужну радянську систему. У пропагандивному звіті керівника одного з керівників ОУН «Бора» за вересень-грудень 1948 р., датованого 2 червня 1949 р. констатується, що молодь, особливо в селах, не любить більшовиків, психічно зближена до підпільників, по можливості не вписується до комсомолу та піонерів, відчуваючи що це щось підле, погане. Комсомольці часто приховують свою належність до комсомолу. Водночас вказується, що коли молодь потрапляє до міст та до армії, то швидко забуває рідну мову і старається розмовляти по-російськи, вважає, що з такими краще поводяться. Одночасно в звіті вказано, що після проведення агітаційних протирусифікаційних акцій не можна помітити бажаних наслідків, а підпільну літературу населення читає мало. [30]

Керівник крайового проводу ОУН на Північно-західних українських землях Василь Галаса – «Орлан» на одній із звітних зустрічей в 1950 р. запитував керівника проводу ОУН на Житомирщині «Романа» чи зустрічав він людей, які б засуджували більшовицьку русифікаторську політику в Україні, фальсифікацію історії, нищення національних історичних пам’яток. «Роман» відповідав, що така категорія людей трапляється в основному серед української інтелігенції, що працює в освітній галузі і безпосередньо має справу з українознавчими предметами, серед науковців, письменників, інтелектуалів. Однак ОУН на Житомирщині проводила свою агітацію переважно серед селян та робітників, простих людей, які або не зауважували цю тему, або ж ухилялися від розмов про неї. «Роман» констатував, що масовий безперервний терор більшовицької влади породив психоз страху і недовіри, а подекуди найменший прояв національного почуття кваліфікується, як страшний злочин і карається довголітнім ув’язненням, репресіями всієї родини. Тому в більшості людей національне почуття було або зовсім заглушене, або ж заховане в тайниках душі, хоча, безперечно, були і винятки. Свою етнічну та мовну окремішність усвідомлюють всі, але для участі у боротьбі проти більшовизму цього замало. Найбільш зрусифікованими на Житомирщині, на думку «Романа», були службовці, починаючи від обкому КП(б)У і закінчуючи головами колгоспів, які користувалися значними привілеями і готові були забути рідну мову заради особистої вигоди. [31]

Підводячи підсумки, варто зазначити, що русифікаційна політика радянської влади призвела до важких наслідків. Чимала частина українців стала вважати своєю рідною мовою російську. Значно поширилося вживання суржику (особливо в містах), зменшився вжиток української мови на селі, подекуди майже повністю вона зникла у великих містах України. Більше половини книг в Україні друкувалася російською мовою. Наприклад, у 1989 році було видруковано 1934 назви українських книг загальним накладом близько 79 млн. примірників, однак їх питома вага поступалася російськомовним. [32]

Листівки та брошури ОУН, в яких піднімалося питання про спротив насильницькій русифікації мали поширення на території як західних, так і східних областей України. Значна частина населення була обізнана з їх змістом, однак за умов тоталітарного режиму вести активну боротьбу проти русифікації практично ніхто не наважувався, оскільки це могло мати трагічні наслідки.

ОУН зазнала поразки у своїй боротьбі за самостійність України, протягом 1950-1955 рр. радянській владі вдалося повністю ліквідувати націоналістичне підпілля, а політика русифікація тривала і надалі. Естафету відстоювання мовних прав українського народу, його самобутності, у пост-сталінський період нашої історії підхопили українські інтелігенти-»шестидесятники», такі, яка Іван Дзюба, Іван Світличний, Василь Стус та інші.

Лише після відновлення незалежності України у 1991 році почали створюватися умови для гідного забезпечення вивчення української мови у всіх школах нашої держави. У 1989 році українська мова була визнана єдиною державною мовою в Україні.

_______________________________________________________

1. Русначенко А. Народ збурений. Національно-визвольний рух в Україні й національні рухи Опору в Білорусії, Литві, Латвії, Естонії. – К., 2002. – С. 275.

2. Русначенко А. Вказана праця. – С. 275-276.

3. Сергійчук В. Український здвиг. 1941-1955. Наддніпрянщина. – К., 2005. – С. 707-708.

4. Про долю розстріляних українських письменників та культурних діячів див.: Остання адреса. Розстріли соловецьких в’язнів з України у 1937-1938 роках: в 2 томах. Т. 1. – К., 2003. – 470 с.

5. Державний архів Служби безпеки України України (далі – ДА СБ України). – Ф. 13. – Спр. 376. – Т. 43. – Арк. 152-158.

6. Там само. – Т. 45. – Арк. 97.

7. Там само. – Арк. 98.

8. Там само. – Арк. 99.

9. Там само. – Арк. 98.

10. Там само. – Т. 43. – Арк. 185.

11. Там само. – Арк. 164-165.

12. Там само. – Арк. 168.

13. Там само. – Арк. 128-132.

14. Там само. – Арк. 146-148.

15. Там само. – Арк. 105.

16. Там само. – Арк. 98.

17. Там само. – Арк. 82.

18. Там само. – Арк. 93.

19. Там само. – Арк. 52-53.

20. Там само. – Арк. 22.

21. Там само. – Арк. 23.

22. Там само. – Арк. 71, 72.

23. Там само. – Арк. 74.

24. Рибак А. Критика більшовизму в працях Осипа Дяківа // Український визвольний рух. – Львів, 2004. – № 4. – С. 75-76.

25. Уляна Кужіль. Большевики і національне питання. – Київ-Львів, 1950. – С. 2-11.

26. Онишко Л. Катерина Зарицка. Молитва до сина. – Львів, 2002. – С. 81-82.

27. Діденко В. Українсько-німецькі націоналісти запроданці і зрадники українського народу // «Вільне життя». – Тернопіль, 1946. – № 158. – 10.08. 1946. – С. 1.

28. Бойко В. Матеріали виставки «Україна в боротьбі: ідея і чин» – як джерело до історії видавничої справи ОУН. На Жовківщині в 1947-1951 рр. // Львівський історичний музей. Наукові записки. – Львів, 1997. – Випуск VI. – Ч. 2. – С. 77-78.

29. Сергійчук В. Український здвиг. 1939-1955. Прикарпаття. – К., 2005. – С. 699.

30. Сергійчук В. Український здвиг. 1939-1955. Поділля. – К., 2005. – С. 557-558.

31. Галаса В. Наше життя і боротьба. – Львів, 2005. – С. 153-154.

32. Культура та побут населення України. – К., 1991. – С. 203.

2013-03-08 00:00:00
   


  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар