Своя країна-інкогніта на берегах Тиси - Україна Incognita
Україна Incognita » Маршрут №1 » Своя країна-інкогніта на берегах Тиси

Своя країна-інкогніта на берегах Тиси

Клара ГУДЗИК, «День»

ЧАСОВІ ПОЯСИ

Закарпатська Україна вперше увійшла до складу України (до Радянської України) 1945 року. Століттями вона належала то Угорщині, то габсбурзькій Австрійській чи Австро-Угорській імперії, то Чехословацькій Республіці. Процес адаптації закарпатців до життя у молодій і досі не найкраще впорядкованій державі Україні не є простим. Яскравим і зрозумілим символом цього може бути той час, який сьогодні визначає ритм життя жителів Закарпаття і який є нібито тінню колишньої приналежності краю до інших держав. Справа у тім, що зараз тут одночасно діють три часові пояси. Старші люди все ще живуть за празьким часом, чимало людей середнього віку — за московським, молодь — за київським. Щось на зразок партійної приналежності. Ввічлива людина, що відповідає на вулиці на запитання «Котра година?», обов’язково пояснює, за яким часовим поясом встановлено її годинник.

Коли київський час витіснить московську й чеську тіні, залежить, очевидно, від того, як надалі підуть справи в нашій країні. Здається, що це станеться не так швидко.

СПРАВИ ЦЕРКОВНІ

Сьогодні в Закарпатті домінують протестантські церкви (573 релігійні організації різних сповідань) та Українська православна церква Московського патріархату (565 організацій). Далі йдуть греко-католики (331) і римо-католики (98). Щодо Київського патріархату, то він має там лише 16 релігійних організацій та громад. Як бачимо, третина закарпатців, людей, що розмовляють виключно українською мовою, належать до Руської православної церкви. Попри це, ікони в церквах там пишно прикрашені українськими вишиваними рушниками, а в суботу та неділю люди поважно йдуть до церкви, вбрані — і жінки і чоловіки — у вишивані сорочки. Після суботньої служби я опитала багатьох простих парафіян однієї із церков московської юрисдикції. З’ясувалося, що жоден з них не має найменшого уявлення про свою духовну ієрархію чи приналежність — вона для всіх починається і закінчується особою настоятеля храму. На запитання: «До якої православної юрисдикції належите?» люди зворушливо відповідали: «До нашого священика».

Один із моїх рахівських співрозмовників, молодий свідомий греко-католик, із гіркотою відзначив, що українські закарпатські церкви зовсім відгородилися від сучасних суспільних проблем і навіть не намагаються робити хоч який внесок у розбудову своєї держави. «Подивіться, — казав цей чоловік, — на наших угорців-католиків. Вони, громадяни України, живуть тут із роду в рід століттями. А в церкві у них — угорський державний прапор, і на кожній службі Божій вони співають Державний гімн Угорщини! А у нас що робиться? Московських владик поминаємо?»

Я поцікавилася ще, як впливає різноманітна конфесійна приналежність громадян Закарпаття на побутові стосунки між сусідами, колегами тощо. «А ніяк, поки тверезі! Разом сідають за стіл, разом хилять чарки, і все наче в порядку. А як трохи підіп’ють, то можна почути: «А ти баптист! А ти сектант! А ти до Москви ліпишся!» Буває, що й за петельки хапаються».

СВІДЧИТЬ СМІТТЯ

Навіть коротке перебування у Рахові дає чимало нагод для вірогідного припущення, що місцева влада чомусь вельми обмежена у пересуванні по місту, яким керує, і тому перебуває у блаженному незнанні ситуації — що, де і як діється. Мандрівнику легше — він знайомиться з містом та його сервісом, як і з погодою, з перших хвилин перебування. Ми приїхали до Рахова вночі і мали ночувати у привокзальному готелі. Чесно кажучи, я не знала, що в наш час, та ще у курортному місті, та ще на заході України можна зустріти таке довершене, таке ганебне неподобство і таке нахабне нехтування всіма і всякими санітарними нормами, як у тому готелі. Замість білизни — купа брудних ганчірок, замість шпалер на стінах — звисаючий жирний паперовий мотлох; стільці й столи з дефіцитом ніжок, шафа не закривається; до неї взагалі безпечніше було не підходити, так само як до так званих раковин у так званому туалеті. Треба було робити над собою неабияке зусилля, аби до чогось доторкнутися чи скористатися стільцем, ліжком, рушником, умивальником.

Ще страшніша, прямо апокаліптична картина очікує сміливців, які під тиском необхідності наважаться скористатися туалетом на ринку Рахова, у самому центрі міста. Ця «зручність» призначена головним чином для людей, які торгують тут овочами, молоком, сиром, хлібом; інакше кажучи — беруть в руки продукти. Зважують їх, пакують, а покупець несе їх у свій дім зі слідами того туалету. Місцева адміністрація на базар, очевидно, не їздить, і тому санітарна служба міста може спокійно гуляти на свободі.

На жаль, готелі та туалети не є якимось винятком. Засміченість у межах міста берегів Тиси, крутих вуличок на схилах гір, обочин доріг та ін. неймовірна. Схоже, відходи накопичуються тут від одної повені Тиси до наступної і що ця річка — головний сміттєзбиральник і одночасно каналізаційна труба міста (Дунай і Чорне море все стерплять!).

Ще одна (і аж ніяк не оригінальна) місцева проблема — шляхи. Більш-менш у робочому стані є тільки магістраль Ужгород — Івано- Франківськ. Дороги ж, які зв’язують місто Рахів із селами і містечками району, краще вважати неіснуючими. Там всього за кілька кілометрів маршруту автобус витрушує з мандрівника всю його безсмертну душу.

Згадалися популярні сьогодні — навіть на міністерських рівнях — манілівські розмови про так званий «зелений туризм» в Україні. Ідея така: як тільки господарі упорядкують свої садиби і домівки (що, між іншим, вельми проблематично, зважаючи на різницю європейських та наших гігієнічних стандартів), почнеться навала західних автотуристів. Потечуть вони тисячами й мільйонами до українських сіл, лісництв та пасік, повезуть сюди свої євро та долари. Як же, очікуйте — так вони й «потечуть» по наших селищних дорогах на своїх авто. Простаку очевидно, що, як не крути, починати треба з інфраструктури — з доріг та під’їздів до екскурсійних місць, водопроводів, каналізації тощо. А вже потім розраховувати на селянина та на його хату. Сьогодні ж на рахівських сільських дорогах немає навіть найважливіших дорожніх знаків — попередженнь про небезпеку проїзду на крутих високих берегах річок (над прірвою) або в місцях, де можливі каменепади та обвали.

ЗНЕХТУВАНА КРАСА

Рахів — надзвичайне місто. Все, що там від Бога, від природи, вражає мальовничістю. Звивиста річка тече містом між крутими горами, лісами та лугами; зеленi долини притоків Тиси в центрі міста; велетенські розкішні старі дерева різних порід (білі тополі, каштани, платани, клени, смереки, катальпи тощо). Є там вулиця, посередині якої тече бурхливий повноводний «потічок»; один ряд приватних домів стоїть прямо над тою річкою під крутим схилом високої гори, яка наче нависає, мов театральний задник, над садибами. Будинки там непогані — вже нової генерації, і кожний має через річку свій міст чи місточок, який зв’язує його з проїжджим боком вулиці. Уявляю, яке чудо утворили би з такої вулиці німці або швейцарці! Там не багато й треба — кручені квіти, узорчаті литі чи ковані перила місточків, прибрана й прикрашена вузенька набережна перед кожним домом. А ще, звичайно, чиста, як сльоза, річка. Але ж нам все це ні до чого. Тому швидка гірська річка перетворена там на звичайну каналізаційну трубу, куди прямо з вікон звалюють та зливають відходи.

НА КРУТИХ СХИЛАХ

Навколо Рахова розкидано чимало хуторів, садиб, літніх господарств, сінокосів. Всі вони так чи інакше нерозривно пов’язані з містом, і на гірських стежках можна спостерігати постійний рух. Униз відправляються продукти для продажу на базарі та для харчування тих членів сім’ї, які працюють у місті; нагору несуть магазинні покупки, домашні речі, іноді — дітей. Влітку чоловіки перебувають на полонині з худобою або косять, сушать, скирдують сіно на схилах. І літній господарський обмін між містом і гірськими мешканнями забезпечують головним чином жінки. У спеку і в дощ вони піднімаються стежками, на яких, як кажуть туристи, ніс упирається в схил, несучи неабиякий вантаж. У старших жінок лице наливається кров’ю, ноги набрякають, дихання зривається. У дощ (який буває тут часто) йти стає ще важче і небезпечніше. Попри все це, не помітно жодного намагання з боку як самих гуцулів, так і влади хоч би трохи технічно обладнати найбільш ходжені стежки. Скажімо, встановити бугелі для вантажів, перила в найкрутіших місцях тощо. А найголовніше — відновити старі (австрійські чи чеські), вимощені брущаткою дороги, які все ще проглядають з-під нашарувань ґрунту, каміння та трави; забезпечити там регулярний рух мікроавтобусів, хоча б і не щоденний. Сьогодні ж гуцулки з лантухами йдуть і йдуть в гору — як сто, двісті чи п’ятсот років тому.

НА ГОВЕРЛІ

У порівнянні, скажімо, з Кавказом чи Альпами, не згадуючи вже про Гімалаї, Карпати — гори невисокі. Однак для українців важливо знати, що найвища точка на території країни — то гора Говерла, яка височить недалеко від Рахова на самому кордоні з Івано-Франківською областю і має висоту 2061 метр. Знаючі люди кажуть, що гора активно «росте» і кожного року стає на кілька сантиметрів вище. Що відбувається за рахунок «культурного прошарку», як скажуть колись майбутні археологи. А по-простому — через те сміття, яке лишають на Говерлі любителі природи і гірських сходжень.

Ми піднімалися на Говерлу рано- вранці по крутій і через те не дуже популярній стежці. Був гарний ясний свіжий ранок, навкруги — близькі й далекі гори, вкутані в легкий серпанок. Тиша, запахи трав — благодать! Верхівку не було видно майже до останнього кроку підйому. Та ось ми наверху, де нашим очам несподівано відкрилася картина, яка чимось нагадала мені розповідь Джонатана Свіфта про мандрівника, якого лиха доля закинула в рот велетня. «Перше, що він там побачив, була людина, яка розсаджувала капусту».

Площинка Говерли вельми нагадувала майдан Незалежності у вихідний день. Так багато там було людей, такі вони були різні й так по-різному поводилися. Одні сиділи великим колом, як на пікніку, з дітьми, собаками, надувними матрацами і підкріплялися; мабуть, капітально — судячи з кількості відходів. У кількох групах голосисті екскурсоводи намагалися пояснити людям, що і де знаходиться: там Рахів, в інший бік — Івано-Франківськ, а ось туди — Відень. Дехто, стомлений підйомом, спав, поклавши голову на рюкзак; бородатий мандрівник заглиблено читав газети; чимало присутніх фотографувалося біля обеліска та Національного прапора. Один чоловік розмовляв (власне, кричав) по мобільному телефону і повторював одні й ті ж самі слова: «Ви в Києві, а я телефоную із Говерли! З Го-вер-ли!!!» Невелика група немолодих людей співала українські пісні під акомпанемент сопілки. Трохи осторонь розмістилися молоденькі хлопці та дівчата, вдягнені у блакитне. Як виявилося, то були учасники Міжнародного екуменічного юнацького форуму — українці й німці. Вони співали релігійні гімни, українські та німецькі народні пісні, а завершили Державним гімном ФРГ українською та нашим — німецькою. Нечисленна групка істинних аристократів намагалася зібрати у свої торби сміття, яке генерували інші; сили, однак, були фатально нерівні!

Мандрівників все прибувало. У тi, однак, моменти, коли вже зовсім неможливо було протовпитися, та чи інша компанія піднімалася, складалася і щезала за близьким горизонтом. Рівновага відновлювалася; можна було сісти «на краю», спустити ноги, огледітися на Схід, на Захід, потім на те небо, яке можливо побачити тільки з вершини, і згадати старовинну молитву: «Спасибі тобі Боже, що я дожила до цього дня, прожила і пережила його».

ЧОРНА ХМАРА ПТАХІВ

На шляху вниз, трохи вбік від лісної стежки, я зустріла старого-старого гуцула. Він сидів під розлогим дубом, прихилившись до товстенного, чи не в три обхвати корявого стволу, і «обідав» (як потім пояснив) хлібом та бринзою, запиваючи їх мінеральною водою, що пробивалася тут, мабуть, із самих нетрів Говерли, — така вона була холодна, газована, смачна й незвична. Я присіла поруч, ми розговорилися. Старший пан розповів, що все життя займався вівцями, аж доки зір, «падлюка», не став слабнути: «Йо-йо, перехресні стежки не бачу, путь під ногами меркне. І хтів би працювати, та вже, мабуть, усьо».

Із тим гуцулом трапилася «дивная», як він розповів, річ: чим гірше стає його зір, тим краще він бачить вершину гори Говерли, гори, навколо якої пройшло все його життя. «Я й сам не тямлю, як воно виходить, але почав бачити те, чого раніше ніколи не бачив і чого ніхто інший не бачить. Тото, аж лякає. Бо я осягнув, що коли над Горою збереться великая хмара чорних птахів, — чекай лиха. Або бистрії води Тиси підуть гуляти по оселях, або щось ще гірше трапиться — у самому Києві, де наші вбогії долі вирішуються. Вже скільки разів я певно знав, що бути лиху! Страшно мені від того, а особливо — тоді, коли вказую людям на хмару чорних птахів над Говерлою, а вони сміються і кажуть, що там нічого немає. Як же немає, коли єсть! Отаке тутки ся дії, шановна пані, — Бог чи чорт те мені поробив. Може, хай би ті хмари літаки розганяли, як ви думаєте?»

СХІД — ЗАХІД

Зазвичай східні українці та й кияни не полюбляють, коли хтось, порівнюючи Східну і Західну Україну, знаходить певні переваги в останній. Порівнювати дійсно складно — важко позбавитися власної упередженості, збалансувати цінності, врахувати природний фактор. Але ось що кидається у вічі, коли пересікаєш країну від Києва до Рахова. Чим далі на захід, тим більш облаштованою стає земля, краще оброблені поля й городи і більше квітів навколо будинків. Помітнішим стає бажання людей, попри соціальний стан та обмежені можливості, прикрасити побут навколо себе. В цьому є різниця навіть між Закарпаттям та Іван- Франківською областю; у Закарпатті більш помітні сліди європейської традиції часів Австро-Угорської імперії. А Івано-Франківська область наче свідчить про те, що довоєнна Польща так і не встигла стати істинним Заходом. Чим далі на схід, тим помітнішим навколо вплив Москви, Азії — занадто багато там було землі, щоб турбуватися кожним її клаптиком, занадто багато байдужості до «світу сього», аби прикрашати свій побут.

Статтю російською мовою читайте в газеті "День"


Переглянути Україна Incognita на карті більшого розміру

2003-09-05 17:54:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар