Свобода, виборена Словом-4 - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Свобода, виборена Словом-4

Свобода, виборена Словом-4

До 150-річчя геніальної письменниці
Микола Жулинський

Закінчення. Початок
«Коли в Галичині головніший ґрунт для радикальної роботи — селяни, то у нас, на Україні, перш усього треба здобути собі інтелігенцію, вернути нації її «мозок», — аби не було так, що є над чим робити, та нема кому, — а потім вкупі з сусідами здобути ті права, які Галичині давно вже «здобуті чужими руками». Тому для Лесі Українки важливо не лише заявити про свою громадянську позицію в умовах національної неволі, але й спонукати інших зробити цей моральний вибір.
Ворог-завойовник різними способами схиляє упокорених до національної зради, витворює звабливі пастки для пристосування — не жаліє грошей, обдаровує почестями, огортає їхні імена славою — аби лишень принадити еліту нації на свій бік. Особливо коли цим переманюванням в імперську культуру, в стан переможців займаються такі освічені знавці історії, культури і мистецтва, як Меценат («Оргія»). Він знає, що антична культура породила римську культуру, що саме греки дали світові неперевершені мистецькі шедеври, тому його мета — долучити грецьку культуру до римської, а нових грецьких митців заохотити до творчої праці задля поповнення культури імперського Риму. Меценат пояснює прокуратору і префекту, які зневажливо, з погордою ставляться до грецької поезії, історії, мови («В їх навіть мови не було ніколи!»), як необхідно творити славу Риму талановитими греками:

привчати ласкою, дарами навіть,

всіх видатних чужинців Рим любити.

Хто любить, той уподобитись може

до любого і тілом, і душею.

Його мета — поєднати греків і римлян так, щоб вони злилися в єдину культурну і духовну спільність. Для цього необхідно передусім упокорити грецьких митців, національну еліту — нагороди, визнання, слава є ефективними засобами завоювання підневільного народу.

Ідейно-смисловий акцент цієї проблеми національної зради Леся Українка робить на позиції Антея, який бачить, як його рідний Корінф втрачає свою історію, мову, звичаї, а він — свого учня Хілона, свого друга, скульптора Федона і нарешті дружину Нерісу. Марно Антей намагається під час оргії в домі Мецената розбудити приспаний дух греків, розпалити «оспалу кров» своїм натхненним співом, — «святим безумством» творчого екстазу. Його співвітчизники вже у хорі панегіристів славлять Мецената — це вже раби, в яких почуття національної гідності німотно зачаїлося від страху та принизливого догідництва, а дружина Антея на його очах стає на коліна перед Меценатом і дозволяє йому цілувати її в уста. Національна честь і гідність Антея принижена. І передусім він зганьблений своїми, греками, рідною дружиною. Цього Антей пережити не може.

Лесі Українці гостро боліло оте принизливе плазування багатьох її земляків перед посланцями імперського центру, їхня боязнь говорити правду і своєму народові, і колонізаторові, протестувати проти знищення культури, мови, звичаїв рідного народу. Вона не мала вже жодних ілюзій відносно того, що можна якимись компромісами уберегтися від асиміляції та русифікації, від національної духовної нівеляції, що її послідовно здійснювала імперська Москва. Саме з цією метою Леся Українка пише в 1910 році драматичну поему «Бояриня» на сюжет з української історії.

У драмі «Бояриня», опублікованій уже після смерті Лесі Українки, постає надзвичайно гостра і на початок ХХ століття, і на наші часи проблема переходу людини зі свідомим національним почуттям в іншу культуру. Це передусім проблема збереження національної ідентичності, втрата якої неминуче призводить до моральної катастрофи і національної зради.

Своє перебування на царській службі в Москві Степан розглядає як можливість допомогти розореній після Переяславської ради Україні. Він, як і його батько, воліє на чужині служити рідній вірі, схиляти царську ласку до пригноблених братів. Та швидко і сам Степан, а особливо його дружина Оксана, пересвідчуються, що не така вже й однакова в Москві віра, і мова не так легко сприймається, як думалося спочатку, а головне, обурюють і жахають деспотичні звичаї, принизливі для вільної української людини, ставлення до жінки як до рабині.

Не судилося Степанові схилити царську милість до України — московські воєводи, виконуючи волю царя, намагаються повністю впокорити Україну. Спроби його пристосуватися до чужих звичаїв в умовах повсякчасного приниження людської і національної гідності тільки посилюють трагізм становища Оксани. Туга за рідним краєм так її фізично і морально виснажує, що вона втрачає будь-який смисл життя.

Леся Українка чи не в кожній своїй драмі проводить ідейним лейтмотивом кардинально важливу думку: без внутрішньої свободи не досягти свободи політичної, національної, а внутрішня свобода не сумісна з будь-якими формами компромісу, приватною вигодою, готовністю брати з рук завойовника-колонізатора «дари й ласки».

«Герой користі не шукає зроду», — говорить її Кассандра. Рідний брат пророчиці Гелен користується у троянців визнанням, повагою і любов’ю, бо він, вправний оратор, говорить людям те, що вони хочуть почути. Кассандра ж вважає, що треба говорити тільки правду, якою б гіркою, неприємною вона не була.

Наділена богами провидчим даром, Кассандра зобов’язана говорити те, що загрожує її народові. Боги покарали пророчицю тим, що її перестороги-передбачення залишаються непочутими — ніхто й ніколи їй не повірить.

Безперечно, ця трагічна доля національного пророка проєктується на долю українського митця, на долю самої Лесі Українки, яка не випадково писала в листі до Ольги Кобилянської від 27 березня 1903 року: «[...]ся трагічна пророчиця, з своєю ніким не признаною правдою, з своїм даремним пророчим талантом, власне такий неспокійний і пристрасний тип: вона тямить лихо і пророкує його, і ніхто їй не вірить, бо хоч вона каже правду, але не так, як треба людям; вона знає, що так їй ніхто не повірить, але інакше казати не вміє; вона знає, що слів її ніхто не прийме, але не може мовчати, бо душа її і слово не дається під ярмо [...] І пророчий дух не дар для неї, а кара. Її ніхто не каменує, але вона гірше мучиться, ніж мученики віри і науки. Така моя Кассандра».

Боротьба за політично вільну Україну, яка є «абсолютно невільною», мислилася Лесею Українкою як боротьба за національне самоусвідомлення людини, її духовне просвітлення та визначення своєї ролі в цій боротьбі. Сама ж поетеса була покарана долею ще й потребою важкого фізичного виживання заради продовження своєї місії національного пророка.

...Леся Українка повсякчасно переборює знесиленість тіла, підвищення температури, часті переїзди, різного роду перетрактації з видавцями, недомовки лікарів і часто не може вияснити: всякі «пасажі» із здоров’ям чи зумовлені лише фізичними недугами, чи несподіваними приступами «творчого божевілля»? Вона переконана, що саме праця над «Камінним господарем», а не хвороба нирок спричинила підвищення температури та нову серію «симптомів». Саме приступ «творчого божевілля» стимулював і появу нової драматичної поеми, і «напади» температури: «Просто хоч накладай на себе якийсь піст — «запрещение вина и елея», себто чорнила й паперу».

Леся Українка пишається тим, що і в нашій літературі є «Дон Жуан» — «власний, не перекладений, оригінальний тим, що його написала жінка», бо це тема надзвичайно складна, є в ній «щось диявольське, містичне, недарма вона от уже хутко 300 літ мучить собою людей», об цю тему, мов об гранітну скалу, розбивались «найщиріші натхнення і найглибші думки...». Ідею драми «Камінний господар» Леся Українка визначає так: «Перемога камінного, консервативного принципу, втіленого в Командорі, над роздвоєною душею гордої, егоїстичної жінки донни Анни, а через неї і над Дон Жуаном, «лицарем волі».

Очевидно, що поетеса не захоплюється революційним радикалізмом, таким собі анархічним пориванням до волі, не сприймає душевного роздвоєння, надмірної гордині — всього того, що неминуче призводить до революційного авантюризму і моральної вседозволеності. Можливо, в неї прокидається передчуття тієї вакханалії юрби, люмпенського революціонізму, який незабаром охопить Росію і на хвилі аморальності та класової агресивності увірветься в спокійне русло еволюційного розвитку та потопить у крові благородство, духовний аристократизм і християнські моральні цінності. Леся Українка вважає, що хай краще утверджується консервативний принцип, уособлений в Командорі, хай спочатку визволиться душа з «єгипетського» полону, а вже тоді духовно вільна людина забезпечить волю слова, віри, науки, політичну волю взагалі. Спочатку треба зробити Україну свідомою, а для цього слід виховати, підготувати національно свідому інтелігенцію, повернути нації її «мозок», а вже на цьому духовно-світоглядному фундаменті творити новий храм державності — національний, демократичний, соборний.

Саме духовне звільнення індивіда і нації — головна запорука соціальної гармонізації суспільства на засадах політичного правового партнерства. Небезпечно підкоряти суспільну свідомість служінню класовій чи інтернаціональній ідеї — обов’язково формуватиметься нова рабська психологія, неминуче хтось, цар, деспот, вождь, буде вимагати рабського служіння ідеї, уособленої в його постаті.

Першопочатки цієї дилеми — в ідеологізації первісного християнства з його вивищенням «Сина людського» до іпостасі «Царя іудейського».

Марення первісного християнина, «що всі стануть колись слугами Христа, — чи се ж не все одно, що рабами? Чи ж не проти сього повстає мій раб-прометеїст? — запитує Леся Українка. І відповідає: «Він зовсім слушно думає, що поки будуть пани і раби (на землі чи на небі, все одно), доти будуть і посередники межи ними, дозорці, економи і т.п. Що ж ідеальнішого міг йому виставити пересічний християнин найперших навіть часів, як не «єдину отару з єдиним пастирем?»

Відчуваючи загрозу насильницького утвердження «духовної тиранії усяких підпасків божих», нових творців «царства справедливості і свободи», Леся Українка присвятила себе, свою творчість боротьбі проти асиміляції національно-культурної спільноти за звільнення людини від духовного рабства та за набуття українською людиною внутрішньої свободи як запоруки виборення свободи національної, соціальної й політичної. Тому і вважала ця геніальна письменниця одними із найповажніших питань і завдань: як «зробити Україну вже тепер політичною силою».

Теги:
2021-03-12 12:15:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар