Свобода, виборена Словом-3 - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Свобода, виборена Словом-3

Свобода, виборена Словом-3

До 150-річчя геніальної письменниці
Микола Жулинський

Продовження. Початок

Чому Неофіт-раб з драматичної поеми «В катакомбах» не хоче далі терпіти блудних слів і марних мрій про небесне царство, «боротися в покорі», а воліє здолати передусім у собі «сей рабський дух»? Тому що він не хліба жадає, не втішного слова прагне — не співчутливого соціального звільнення передусім, а звільнення духовного:

...Жадаю віри в ту святую силу,

що розум просвітить у найтемніших

і всіх людей збере в громаду вільну

без пастиря-дозорця і без пана,

а не в отару з пастухом свавільним...

Творча уява авторки поеми «На руїнах» і «В катакомбах» вже бачила «громаду вільну» — духовно свобідну українську націю, новий храм «в новім Єрусалимі» — в новій, вільній Україні, в якій нова, національно свідома інтелігенція, творить професійно на всіх її рівня, за висловом Оксани Забужко, «культуру як, духовний аналог нації».

І хоча Неофіт-раб, по суті, такий же самотній, як і пророчиця Тірца («На руїнах»), але він усвідомлює, що таких, хто бажає позбавитися рабського духу, як і він, багато. Найганебніше — моральне приниження, духовне упослідження («Моя душа гниє...»), повсякчасне згасання надії, ідеалів, яке здійснюється непомітно, часто неусвідомлено: «Та ми, раби, самі не раз не знаєм, що робим по неволі, що по волі...».

Неофіт-раб не хоче принижуватися — не хоче брати милостиню, кланятися жебрацтвом «поверх ярма гіркого — ще й солодке, поверх тяжкого — легке наложити...».

Леся Українка чітко проводить ідею індивідуального самоутвердження, реалізації особою своїх духовних можливостей через здійснення національних ідеалів навіть ціною самопожертви.

МИХАЙЛО ДРАГОМАНОВ, БРАТ МАТЕРІ ЛЕСІ, БУВ ДЛЯ НЕЇ ДУХОВНИМ НАСТАВНИКОМ ТА ВЧИТЕЛЕМ

Бунтівливий Неофіт-раб знає, що своєю непокорою, своїм бунтом проти найвищих релігійних догматів він переборює передусім внутрішню залежність від будь-яких форм слугування, навіть освячених вірою в Бога. Так, багаті його нагодують, його тіло прикриють вони від холоду, його дитину напоїть молоком інша жінка-годувальниця, але хто вгамує духовну спрагу? Хто розум просвітить і запалить святий вогонь у його серці?

Не я один духовну спрагу маю,

не я один так серцем голодую,

багато нас таких, —

відповідає він єпископові.

Тому не лише про своє духовне і моральне звільнення думає Неофіт-раб — багато утомлених своїм довічним рабством «гадають розірвати пута і скинути ярмо з своєї шиї». У цьому чи не головний стимул бунту Неофіта-раба. Адже його духовне звільнення є запорукою звільнення інших, його приклад — це своєрідна ланцюгова реакція самозвільнення, яка приведе до повного звільнення народу.

Заради стимулювання словом духовного самозвільнення людини і спопеляє себе поетеса немилосердно важкою працею за рік до завершення земного життя. Звіряється вона під жартівливим йменням Хтось своїй подрузі — «дорогому хтосічку» Ользі Кобилянській 3 квітня 1913 року, що тепер вона, себто хтось, «не горить тепер так, як горів над тими двома творами». Мова йде про «Лісову пісню» і «Камінного господаря». «Розуміється, «цілком спокійно» і тепер хтось не пише, але так горіти, як торік горів, не годен, бо, відай, згорів би, — видно, організм мій ще не хоче руйнуватися до кінця, бо каже мені «годі» на всяку пробу справжньої, завзятої роботи, і я вже мушу його слухати. Я не думаю, щоб се вже так довіку було, я сподіваюся, що вернуться ще мені дні праці і ночі мрій[...]».

А скільки щасливих митей творчого самозвершення переживала у своєму короткому житті Леся Українка!

...Хвороба то відступить на якийсь час, то знову агресивно захопить в свої немилосердні лещата. Лікарі зменшують її робоче навантаження — дозволяють займатися інтелектуальною працею не більше 4-5 годин на день. А вона мусить лекціями заробити на життя. Найбільша тривога — де взяти час «хоч що-небудь робити в своїй властивій сфері — літературі». Про це Леся Українка роздумує в листі до М.Павлика 10 квітня 1903 р., виношуючи задум оселитися в Галичині, де, порівняно з Російською імперією, трохи вільніше. Михайло Павлик радив їй «скинутись всякої політики» і зосередитися на упорядкуванні архіву М.П.Драгоманова. Але вона не має наміру жити в Галичині «тихше», ніж в Україні, — для Лесі Українки поняття «політика» включає передусім громадське і культурне життя. Мова йде не про якусь особисту агітацію політичних ідей чи доктрин, не про вступ у члени крайових організацій, «бо до одного я не почуваю в собі талану, а другим мало інтересуюсь...» Леся Українка чітко формулює своє кредо: політична діяльність обмежує митця, робить його залежним від організаційної дисципліни: «[...] яко літератор, я ліпше зроблю, коли виступатиму зовсім незалежно, хоч нехай і одиноко».

Багато важить те, який зміст вкладати в слово «політика». В статті «Державний лад» Леся Українка популярно пояснює юним читачам, що «політика — то слово грецьке і значить воно горожанство», бо саме в містах, у городах складалися закони. Отже, «заведений по закону лад межи людьми через те звуть горожанським ладом або політичним строєм[...]»

Леся Українка розуміє під політичною діяльністю, під політичною боротьбою легальне утвердження тієї системи законів, які б забезпечували права громадян, а це можливо лише в незалежній державі, у вільній державі: «Найвільнішою державою можна назвати таку, де люди мають всі людські і громадські права, які тільки встановлені на світі»— узагальнює поетеса.

Леся Українка як літератор і національний патріот вважала за свій національний обов’язок боротися проти політичної неволі свого народу. Що означало для неї поняття «політична неволя»? «Усе оте вкупі — неволю слова, науки, віри, зібрань і спілок і особисту неволю — освічені люди звуть політичною неволею (громадською, державною неволею)», — пояснює Леся Українка на прикладі Англії часів Джона Мільтона.

Головна мета літературно-мистецької діяльності для Лесі Українки — це визволення невільної України, а форми і засоби боротьби за волю рідного краю вона обирає сама, виходячи передусім із своїх здібностей, духовних і фізичних можливостей. Свій національний обов’язок поетеса вбачає в тому, щоб найефективніше використати свою «єдиную зброю» — слово. Ніякий інший обов’язок, навіть такий священний, як збереження архіву свого духовного наставника і старшого друга Михайла Драгоманова, не змусить її принести в жертву своє, ще не народжене, але вже жевріюче в душі слово, свою духовну пломеніючу силу: «у мене рука не здіймається на таке самовбивство, я ще не маю сеї одваги, я ще не нажилась душею, я ще навіть як слід не спробувала своєї сили[...]».

Поетична муза, стимульована національним обов’язком, не дозволить їй, навіть якби й захотіла, «занедбати, придушити», «скинутись» отієї невтолимої спраги жити душею, принести свою творчість у жертву якоїсь, хай і вкрай важливої політичної справи. Леся Українка знає, що в неї є божий дар, що її захоплює таємнича млость-пережиття високої миті натхнення, що магія творчого горіння опановує свідомість обранців, до числа яких належить і вона, тому добровільно, з власної спонуки полишити літературну працю — означає вчинити самовбивство або «стати глухонімою». У творчості — сенс і головний обов’язок її життя, бо ідейно-смисловим «двигуном» такого «вигорання» душі, жертовності Духа є спогад «про абсолютно невільну Україну». Тому пише вона до М.Павлика, «я не можу, не сила моя скинутися того, чого досі не скинулась при гірших умовах. Тоді треба скинутись мені і моєї поезії, моїх найщиріших слів, бо вимовляти і ставити їх на папері, скинувшись того діла, на яке вони кличуть інших, мені буде сором».

Її поезія — це ті найщиріші слова, які кличуть інших на святе діло. Це діло вона називає «спогадом про абсолютно невільну Україну». Очевидно, це і є політична боротьба, боротьба за національну, демократичну, політичну волю України, в яку вона добровільно вступила із «єдиною зброєю» — словом, бо на іншу форму боротьби через брак фізичного здоров’я поетеса не може претендувати: «Коли моє здоров’я, мій невеликий хист, мій замало розвинений інтелект, моя життям пригнічена енергія не дали мені стати тим, чим повинна б я бути і чим, може, ніколи не стану, то се моє нещастя, але не моє бажання, і миритись з тим я не хочу, ні, я ще хочу боротись» .

Згадаймо її статтю «Не так тії вороги, як добрії люди» 1897 року — як відповідь на статтю Івана Франка «З кінцем року», в якій письменник гостро критикував стан визвольного руху в Україні, зокрема вказував на недостатню пропаганду серед українського селянства і захоплення українських революційних народників російським революційним рухом.

Леся Українка визнає, що в Україні надто мало було раніше і є зараз людей з виразною національною свідомістю і з національними ідеалами, що досвід пропаганди визвольних ідей серед селянства через «брак елементарних прав слова і людини» змушує «признати, що інтелігенція, перше ніж послужити як належить своєму народові, мусить вибороти собі можливість вільного доступу до свого народу». Тому головним завданням в Україні вона вважає формування національної еліти, національної інтелігенції, яка й зробила б Україну «країною свідомою і готовою виповнити ті завдання, які їй поставить політична воля».

Леся Українка наполягала на тому, щоб «політична воля була крайовою, національною, децентралізованою і рівно для всіх демократичною», тільки за цієї умови можна розв’язати одне «з найповажніших питань — як зробити Україну вже тепер політичною силою?».

Продовження

Теги:
2021-03-05 12:15:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар