Свiтова, народна, вітчизняна... - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Свiтова, народна, вітчизняна...

Свiтова, народна, вітчизняна...

Роздуми про суть та характер великої війни
Володимир ШЕВЧЕНКО, доктор історичних наук, професор

Серед проблем історичного минулого увагу широкої громадськості та науковців, як і раніше, незмінно привертає участь українства в подіях Другої світової війни — в наймасштабнішому збройному катаклізмі в історії людства.

Аксіоматичною, на мою думку, є необхідність примирення тих, хто реально протистояв один одному в 1939 — 1945 рр., та належне вшанування всіх тих, хто бився за свій народ проти фашистських полчищ, хто боровся за вільну й незалежну Україну. Друга світова закінчилася понад 60 років тому. Давно підписані акти капітуляції розгромлених агресорів, укладено мир між народами, які воювали. За вироком міжнародних і національних судів покарані воєнні злочинці. Реабілітовано помилково засуджених, амністовано тих, хто спокутував свою вину. Знайдено порозуміння з чужинцями, які із загарбницькими цілями колись вдерлися на наші землі. За їхньою участю в Україні впорядковуються могили ворожих вояків, обладнуються відповідні пам’ятні знаки, здійснюються поминальні заходи. Усе це, як і взагалі плин часу, наочно показує безглуздість спроб екстраполювати на сьогодення давно минулі протистояння різних, у тому числі вітчизняних, суспільних сил ХХ ст., оживити колишні конфліктні ситуації, відтворити силові, зокрема збройні, сутички, взаємно руйнувати пам’ятники, звинувачувати один одного, ґрунтувати на цьому теперішні відносини. Якщо знайдено компроміси з чужинцями, то тим більше треба порозумітися між собою громадянам однієї країни.

Людина «залізної волі»

Разом із тим, звичайно ж, необхідно завжди пам’ятати пройдений історичний шлях, знати й враховувати досвід і уроки минулого. Це вимагає розгляду їх не в політичній, а в науковій площині на основі об’єктивності в дослідницьких розвідках. Правдивість пізнавального пошуку несумісна з перекрученням чи замовчуванням фактів, окремими спробами, так би мовити, підпалити вітчизняну історію чи її частини, щоб на цьому вогнищі «підсмажити пиріжок» для задоволення суб’єктивістських чи вузько групових, кланових прагнень, для обґрунтування радянських, пострадянських чи антирадянських легенд. Правдивості, об’єктивності, безсторонності, відсутності упередженості, як і дотримання інших методологічних вимог справді наукового підходу, вимагає й розгляд питання про характер боротьби українства проти фашистських агресорів 1939 — 1945 рр.

З наукового погляду й тут неприйнятний спрощений, так би мовити, дитячий підхід: хороша чи погана подія, добрий чи злий історичний персонаж. Суспільні явища мають переважно суперечливий характер, вимагають для осмислення використання не двох фарб (біле — чорне), а всієї гами кольорів, показу реального змісту головних тенденцій і наслідків того, що відбувалося. Позитивна оцінка певних подій, конкретних вчинків історичних персонажів чи певних їхніх аспектів не спростовує критичного ставлення до негативних боків перших і негідних дій других. І навпаки. До того ж окремі явища є складовими частинами, а особистості — учасниками загальних суспільних процесів, тому мають розглядатися у контексті, з урахуванням конкретних історичних умов.

Драматичний вступ США до Другої світової війни

З об’єктивним баченням несумісні й спроби розглядати історію як політику, звернуту в минуле, спроби трактувати її через призму сучасних подій чи вигод якихось партій, об’єднань, груп. Це призвело б до перетворення цієї галузі знань із науки в прислужницю чиїхось амбіційних пристрастей, олігархічних інтересів, цинічного політиканства. Колишні події були такими, якими вони були в конкретних умовах. Комусь вони подобаються, комусь — ні. Але їх не переробити. І ми повинні мати про них точну й правдиву уяву. Історія, писав Великий Кобзар, — «поема вольного народу», й радив: «Прочитайте знову тую славу. Та читайте од слова до слова. Не минайте ані титли, ніже тії коми. Усе розберіть».

Справді, об’єктивний, правдивий підхід до минулого вимагає, насамперед, «розібрати» конкретний зміст того, що відбувалося. Це обумовлює необхідність встановити й предмет наукових пошуків, тобто спрямованість пізнавальної діяльності, що вивчається.

Стосовно даної теми: її зміст і, відповідно, предмет наукових пошуків складає участь українства в подіях Другої світової війни. А в ній — Об’єднані Нації, в тому числi США, Велика Британія, СРСР, як було заявлено в Декларації 26 держав, підписаній 1 січня 1942 р. у Вашингтоні, «будучи впевненими, що повна перемога над їхніми ворогами необхідна для захисту життя, свободи, незалежності й релігійної свободи, для зберігання прав і справедливості як в їхніх власних країнах, так і в інших країнах... зайняті загальною боротьбою проти диких і звірячих сил, що прагнуть підкорити світ», і зобов’язувались «використати всі свої ресурси, військові або економічні, проти членів Троїстого пакту й тих, хто приєднався до нього...» Тобто Об’єднанні Нації 1939 — 1945 рр. вели війну проти фашистської Німеччини та її союзників, які намагалисяя зробити так званих арійців володарями планети, інші народи значною мірою винищити, а вцілілих перетворити на своїх рабів.

Цими незаперечними обставинами в першу чергу обумовлюється характер, тобто визначальні ознаки, властивості, риси участі українства в Другій світовій війні. Це була боротьба українців із фашистськими агресорами, яка є складовою частиною війни Об’єднаних Націй проти фашистських і мілітаристських держав, що прагнули світового панування.

Iз розвідником Кузнецовим не все ясно

Український народ із березня 1939 р. був змушений зiз зброєю в руках боронити свої землі від фашистських загарбників і, фактично, одним із перших на планеті виступив проти них. Після підписання 1945 року делегацією УРСР Статуту ООН Україна як один із її фундаторів юридично визнавалася членом Об’єднаних Націй. Тим самим підтверджувався її статус як однієї з воюючих сторін, яка в складі антигітлерівської коаліції зробила значний внесок у розгром спільного для всього людства ворога в Другій світовій війні. Показово, що Україну саме в такій якості, яка втілювалась тоді в обмеженій радянській формі державності — УРСР, запросили до підписання 1947 року «Паризьких мирних договорів» із розгромленими союзниками нацистської Німеччини — Угорщиною, Румунією, Болгарією.

Українці протистояли фашистським агресорам не тільки на своїх, вітчизняних землях, але й воювали з нацистською Німеччиною та її союзниками й у складі армій інших держав антигітлерівської коаліції на фронтах у Західній Європі, Азії, Африці. Це, в свою чергу, сприяло розгрому завойовників у прадідівських краях.

Усе це загальновідомі об’єктивні факти. Ігнорування їх (ніби такого й не було), голослівне заперечення, висування тез на зразок, що це — «українізація совєтських міфів про Другу світову війну», виглядають дещо дивними. Щось на зразок: «Цього не може бути, тому що не може бути ніколи».

Таким чином Об’єднані Нації визнали Україну та її народ воюючою стороною в Другій свiтовiй війні. Різні суспільно-політичні об’єднання входили до складу цієї воюючої сторони, оскільки вони боролися з фашистськими агресорами. Формування, які підтримували останніх (так звані східні батальйони вермахту, Дивізія СС — Галичина тощо) не боронили свій народ від знищення окупантами, допомагали їм як у боротьбі проти Червоної Армії, так і проти руху опору в деяких європейських країнах. Дивізію СС — Галичина, наприклад, один із провідників ОУН М. Лебідь назвав німецькою колоніальною частиною. А отець І. Гриньох (голова закордонного Проводу УГВР) свідчив: «Організовуючи дивізію, німці бажали завдати удару існуючому підпіллю й не допустити творення збройних повстанських частин». І якими б добрими намірами організатори таких формувань не пояснювали пізніше їхнє створення, реальні минулі події свідчать, що такі підрозділи були колаборантами. У складі вермахту, разом із ним вони воювали проти Об’єднаних Націй.

Зустріч «великої трійки» в Тегерані: вигадки та факти

Нині, більш як через 60 років після закінчення Другої світової, учасники таких формувань заслуговують на співчуття за їхні помилки та ілюзії. Україна як Вітчизна всіх свої синів і дочок, у т.ч. й тих, що колись оступилися (юридично вони були амністовані ще у 50 — 60-х рр. ХХ ст.), має турбуватися про них, як і про всіх інших громадян. А все суспільство повинно ставитись до них толерантно, а не ятрити старі рани. Проте в історичному плані вони не можуть претендувати на звання захисників Вітчизни, бо допомагали ворогу, який намагався знищити наш народ.

Що стосується боротьби різних політичних сил проти радянської влади в Україні, то це — інший процес, ніж участь українства у війні Об’єднаних Націй проти гітлерівської Німеччини та її союзників. Він мав відмінні від Другої світової хронологію й зміст, відбувався до, в ході світової війни, й після її закінчення. Якщо під час протистояння фашистам вирішувалось питання існувати чи не існувати українському народу взагалі, то в боротьбі з радянською владою відповідні суспільні формування прагнули до більш високої форми української державності, її незалежності, до створення ширших можливостей для економічного, соціального, політичного, культурного поступу всіх прошарків населення України, позбавлення його від сталінського тоталітарного режиму. Обидва ці процеси є складовими історії України, але вони — різні, не співпадають за загальною хронологією й змістом, потребують відповідного предметного вивчення.

Викликає певні дискусії використання терміну «Вітчизняна» чи «Велика Вітчизняна війна» стосовно участі українства в боротьбі з фашизмом 1939 — 1945 рр. Дехто ламає чимало списів із метою довести, що Вітчизняної війни українського народу взагалі не було. На їхню думку, слід говорити про події в Україні в роки Другої світової війни чи про участь українців у ворожих арміях. У численних працях українських істориків радянської чи пострадянської доби усталеним стало визначення «Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу (1941 — 1945)». При такому підході йдеться не про Вітчизняну війну українського народу, а про участь української радянської форми державності у відповідній війні СРСР, ігнорується як за змістом, так і за хронологією протиборство з фашизмом українців Закарпаття, їхньої держави — Карпатської України, починаючи з березня 1939 р.; Західної України й українців у складі армій країн антигітлерівської коаліції, різних гілок руху опору на окупованих фашистами територіях із вересня 1939 р.

Не розглядаючи тут ідеологем на зразок «тісна згуртованість трудящих навколо КПРС як запорука перемоги» чи про «некорисність для України міфу Вітчизняної війни», зазначимо необхідність об’єктивного підходу до визначення характеру участі українства в Другій світовій. Тут теж не місце заполітизованості будь-якого напряму.

Вождь СРСР як найкращий «помічник» нацистської контррозвідки

Перш за все необхідно, як здається, звернути увагу на те, що всяке визначення має відображати істотні ознаки певного явища. Тому при розгляді правомірності чи неправомірності застосування конкретного терміну треба співвідносити його зміст iз основними рисами явища, для характеристики якого він використовується.

Поняття «Вітчизна — Батьківщина, рідний край» своїм корiнням сягає сивої давнини, широко вживається в українській мові. Воно відображає як місце народження конкретної особи, так й її зв’язок із певною людською спільнотою, яка має свої національної риси, територію, традиції, історичну долю. Використання цього поняття показує ступінь розвитку народу, усвідомлення ним самого себе як певної етносоціальної спільності серед інших народів світу.

Від цього базового поняття походить словосполучення «Вітчизняна війна — війна за свободу та незалежність своєї Вітчизни проти загарбників». Ці вислови, що входять до основної української лексики, століттями використовували й пересічні люди, й письменники, й урядовці, й різні державні структури. Згадаймо Конституцію (1710 р.) Пилипа Орлика, в якій ішлося про «палкого оборонця одвічних прав і вольностей Вітчизни, звитяжного гетьмана вічної пам’яті Богдана Хмельницького», про «довгу й криваву війну» під його проводом, коли була визволена «пригнічена козацька нація», про «чужинські підступи, зловорожі Вітчизні, її правам і вольностям», про необхідність шанувати «гідних й особливо заслужених перед Вітчизною, про соборність Вітчизни» тощо. І. Котляревський ще 1798 р. написав знамените: «Любов к отчизні де героїть, там сила вража не устоїть, там грудь сильніша од гармат». З ним перегукується заклик Великого Кобзаря «свято життя пожертвувати Вітчизні». Слова й словосполучення «Вітчизна», «боротьба за Вітчизну» використовуються i в інших слов’янських мовах. У ХVI ст. термін «Вітчизна» набув поширення в Речі Посполитій, коли влада почала апелювати не до «підданих», а до громадян. У Росії липня 1812 р. цар Олександр I у своїх зверненнях писав: «Воины! Вы защищаете веру, отечество, свободу». 1815 р. російський письменних Ф.М. Глинка публікує статтю «Рассуждения о необходимости иметь историю Отечественной Войны 1812 г.». Поняття «вітчизняна війна» на означення війни проти загарбників за свободу своєї Вітчизни використовувалось у багатьох наукових виданнях.

Ряд авторів справедливо відзначають, що радянська влада майстерно використала старовинний термін «Вітчизняна», «Велика Вітчизняна війна» із пропагандистською метою, для ідеологічної обробки населення в протистоянні з фашизмом. Але це не може служити аргументом проти вживання такого поняття. Адже кремлівське керівництво використовувало (теж майстерно) й багато інших загальновживаних термінів, й українську мову, й твори українських класиків і т.д. і т.п. у цій боротьбі. То, за логікою прихильників таких поглядів, усі ці духовні цінності теж треба оголошувати міфом і відмовлятися від них? Відповідь очевидна. До того ж не можна не зважати й на те, що термін «Вітчизняна війна» сприяв духовному налаштуванню вояків, усіх громадян на протистояння безжальному ворогу.

Кінець «легенди» про «Nachtigall»

Звернемо увагу ще на один ключовий момент, згадувати про який уникають супротивники використання терміну «Вітчизняна війна» щодо боротьби українства з фашизмом. Ніхто з них не вказує, що Гітлер і його союзники ставили завдання здобути життєвий простір для так званої арійської раси шляхом загарбання родючих земель на сході, передовсім в Україні. Для цього вони хотіли знищити більшість українців, а тих, хто вижив, перетворити в покірних рабів. Ішлося, таким чином, про припинення існування українського етносу.

У таких умовах не залишилося іншого, як захищатись, на нахабний напад відповідати силою, протистояти загарбникам, усіма методами рятувати себе, своїх близьких від загибелі, всю націю від зникнення. Тому й знайшов відгук у більшості українців термін «Вітчизняна війна», бо він відображав головну суть збройного протистояння з фашизмом.

Звичайно, було перекрученням історичної правди зображувати події, особливо на початку війни Німеччини та її союзників проти СРСР так, що «згуртовані навколо КПРС» усі й одразу сприйняли характеристику протиборства з фашизмом як Вітчизняну війну, й з палаючими від ентузіазму очима йшли в бій. Поряд із проявами масового героїзму було чимало тих, хто сподівався з приходом чужинців позбавитися від сталінського тоталітарного режиму, з їхньою допомогою відновити суверенну українську державність. Та й війна, як будь-яке збройне протиборство, з її фізичним і моральним насильством, загибеллю величезної кількості людей, руйнуваннями, стражданнями викликала в багатьох природний страх, бажання як-небудь уникнути особистої участі в цих кривавих подіях. Хтось намагався скористатися воєнною ситуацією з корисливою метою. Саме на такій основі мало місце чимало випадків дезертирства, ухиляння від призову в армію й прямого співробітництва з окупантами. Але скоро виявилося, що фашистський окупаційний режим був ще гірший від попереднього. Суворі реалії безжальної політики фашистів наочно показали, що вони прирекли український народ більшою частиною на винищення, меншою — на перетворення на слуг німецьких, угорських та румунських панів. Відповідно до цього фашисти, як стратегію свого ставлення до українців та інших неарійських народів, проголосили підкорення та безмежну експлуатацію їх, «ліквідацію» непокірних та «зайвих» (із погляду окупантів) людей ненімецької, нерумунської, неугорської національностей.

Гітлер неодноразово відверто заявляв, що Україна потрібна для того, щоб забезпечити достаток великій Німеччині. При цьому він вважав за необхідне позбавитися на Сході місцевого населення шляхом вигнання його, щоб колонізувати територію, яка звільниться, німцями. Йому вторив усемогутній шеф гестапо: «Ми хочемо, щоб на сході жили виключно люди чистої німецької крові». В одному з циркулярів Гітлера вимагалося «щоб на цій території зникли такі народності, як українці, гораки й лемки». З цією метою використовувалися й концтабори, й фізичне знищення мільйонів, й організований голод, і відсутність медичної допомоги, й масова депортація для примусової праці в народному господарстві Німеччини тощо.

Реформи: Новий підхід

Расова територія, фашистська ідеологія, відповідна політика нацистської Німеччини, її союзників стали головними причинами Другої світової війни. Саме німецькі фашисти, одурманивши свій народ облудною ідеєю світового панування, розпочали й вели її.

Не можна також не зауважити, що агресію на українські землі фашисти почали майже за півроку до укладення пакту Ріббентропа — Молотова. Не цей договір, при всій його неоднозначності, призвів до війни. За різних чинників, які сприяли початку фашистської агресії й випливали з політики західноєвропейських держав, США й СРСР, завойовницьку війну розпочали все ж фашистська Німеччина та її союзники. На них, у першу чергу, лежить історична відповідальність за вибух цього небаченого воєнного катаклізму.

Почавши військові дії, фашисти відразу ж приступили до територіального розчленування України, ліквідації її населення й державності, спочатку — Карпатської України, а потім й обмеженої її форми — УРСР.

І тут слід зазначити, що активними учасниками першого збройного опору українців агресорам на вітчизняних землях були й члени національних організацій. Саме члени ОУН М. Колодзінський, З. Коссак, О. Гасин та інші стояли біля витоків Карпатської Січі. М. Колодзінський (псевдонім Гузар) очолив її штаб, а пізніше героїчно бився з нападниками, був тяжко поранений і по- звірячому вбитий угорськими загарбниками. Перед смертю він сказав пророчі слова: «Коли вже немає розумного виходу з такого становища, то треба вміти вмерти по-геройськи, щоб така смерть була джерелом сили для майбутніх поколінь».

Отже, саме з березня 1939 р., коли почалася Вітчизняна війна українства, проти фашистських загарбників боролися різні політичні угруповання, в тому числі й ОУН. При всій непослідовності в діяльності цієї та інших організацій 1939 — 1945 рр., їхньому прямому протиборстві між собою на шкоду загальній справі, все ж їхня також, хоч і періодична, участь у боротьбі з агресорами підтверджує вітчизняний характер війни з останніми. На жаль, події 1939 р. не насторожили тих, хто ще продовжував сподіватися на допомогу фашистської Німеччини у відновленні самостійної України. За ілюзії довелося дорого заплатити. Нацизм нікому не дав свободи, в тому числі й німцям, тому не міг він принести волю й Україні.

Відразу ж після початку 22 червня 1941 р. війни з СРСР загарбники приступили до краяння по живому української території, підпорядковування її своїм інтересам. Отже, в роки Другої світової український народ, починаючи з 1939 р., боровся проти фашистських загарбників за своє існування, свободу, за прадідівські землі. Така збройна боротьба відповідає визначенню «Вітчизняна війна». Цей термін, що був усталений історичною традицією, знайшов відгук у більшості громадян України, закарбувався в їхній пам’яті, ототожнюється ними з героїчними захистом своєї Вітчизни 1939 — 1945 років. Відмова від такого визначення не відповідала б історичнiй правді.

Операція «Аргонавт» і Україна

Іноді заперечення правомірності застосування цього терміну обґрунтовують численними прорахунками й злочинними діями сталінського керівництва, які під час війни принесли чималих збитків і невиправданих втрат. Звичайно, помилки й злочини сталінського тоталітарного режиму не можуть виправдати ні час, ні люди, ні обставини. Але це не змінює характер війни українства проти фашистських загарбників, яке гітлерівці прирекли на зникнення. І народ — не тотожний сталінізму. Не сталінський режим захищали українці, а себе, свою землю, свою Вітчизну.

Не можна не брати до уваги й те, що в усякому тотальному збройному протиборстві (а саме таким була Друга світова) діє жахливий закон: зруйнуй усе, що може прислужитися ворогу; убивай супротивника, тому що цього вимагає присяга, почуття обов’язку, страх, розуміння, що необхідно знешкодити того, хто тебе хоче й може вбити. Коли це стає правилом для мільйонів, тоді події набувають велетенського й безжального розмаху.

Не випадково У. Черчілль назвав, наприклад, важким рішенням свій наказ (липень 1940 р.) знищити флот давнього союзника — Франції, коли стала очевидною загроза захоплення його Німеччиною та Італією. При цьому загинули тисячі французьких моряків, які з жахом дивилися на спрямовані в їхній бік англійські торпеди й гармати, що розстрілювали кращі французькі кораблі з їхніми командами. Пізніше британський прем’єр писав: «Цей крок був жахливий, але він був необхідний... Англія нанесла жорстокий удар по своїх кращих друзях і забезпечила собі тимчасове незаперечне панування на морі».

Вистачило й помилок політичного та військового керівництва практично всіх західних держав. Це призвело до нищівного розгрому їх фашистами. Та й у Британії, яка одна ледве вистояла після поразок 1940 р. на континенті, суворо критикували уряд за Мюнхенську (1938 р.) угоду та інші прорахунки. Особливо дісталося вiйськовому командуванню, яке «завжди готується до минулої війни», тому було багато упущень. А скільки прорахунків допустило сталінське керівництво через свою некомпетентність і тоталітаризм, що негативно позначилося на протистоянні фашизмові українського народу. Тут і необачний демонтаж оборонних споруд на західних рубежах, які існували до 1939 р., і непростимий прорахунок у строках можливого нападу гітлерівців, і застарілі стратегія й тактика воєнних дій, і масові репресії проти військових, конструкторів, учених, селян і робітників, проти учасників національно-визвольного руху й т.д., й т.п. А якої, крім виключно негативної, оцінки заслуговують розстріли органами НКВС в’язнів у тюрмах міст, які залишала Червона Армія, що вiдступала, чи направлення щойно мобілізованих ще ненавчених, неозброєних призовників безпосередньо в бій?

Радянське керівництво з граничною жорстокістю використало попередній досвід боротьби з дезертирством і добровільною здачею в полон. Адже сумнозвісний наказ Сталіна №227 від 26 липня 1942 р. значною мірою ґрунтувався чи повторював приписи, які існували, наприклад, у російській царській армії. Так у ст. 248 «Военных постановлений», у наказах командуючих арміями 1914 й 1915 рр. (під час Першої світової війни) вимагалося: «Для малодушних, які... здаються в полон, не повинно бути ніякої пощади. По тих, хто здається в полон, повинен бути спрямований вогонь і з гвинтівок, і з кулеметів, і з гармат». Їхні сім’ї позбавлялися відповідної грошової допомоги. По закінченні війни «полонені, які повернуться на Батьківщину, підлягали негайному суду як зрадники». Усе це було застосовано й у Червоній Армії часів Другої світової війни, але на додаток — сім’ї тих, хто потрапив у полон, репресували.

Українсько-польський кордон: тридцять років протистояння

Партійне й державне керівництво СРСР і УРСР намагалося здобути певну вигоду від використання національних цінностей українського народу (про що вже йшлося вище), але не змогло в той же час задіяти потужну енергію національно-визвольних рухів. Хто знає, як би розгорталися події, якби в директиві політбюро ЦК КП(б)У (березень 1943 р.) керівництву партизанських загонів поряд із рекомендацією не виступати збройно проти загонів націоналістів, не була б викреслена теза (що була в проекті цього документа) про необхідність координації бойових дій партизанів із вояками УПА.

Ці та інші прорахунки й прямі злочини сталінського режиму в значній мірі ускладнювали досягнення перемоги, множили невиправдані втрати. Але все це не міняло й не могло змінити визвольну, вітчизняну природу війни українського народу проти фашистських загарбників.

Дехто висловлює заперечення й проти оцінки вигнання фашистських окупантів із наших земель як визволення України. Бо скористався таким перебігом подій сталінський режим, була відновлена радянсько-партійна державна структура з обмеженням прав і свобод людини, придушенням демократичних тенденцій суспільного розвитку, голодомором 1946 — 1947 рр., таборами ГУЛАГу, переслідуваннями учасників національно-визвольного руху, виснаженням матеріальних і духовних сил народу в гонці озброєнь тощо. Це — правда, яку ніколи не можна забувати й оцінювати невідповідним чином. Але не вся правда. З вигнанням фашистів в Україні припинилися всеосяжні вiйськовi дії, безперервні руйнування народного господарства, тотальне знищення населення, була ліквідована загроза зникнення українського етносу. Завдяки тяжкій праці народу були відбудовані заводи, фабрики, шляхи сполучення, поволі, особливо в 50-х рр., відновилося сільськогосподарське виробництво, запрацювали школи, культосвітні й вищі навчальні заклади, наукові установи, лікарні й т.д. Була досягнута соборність українських земель, відновлена обмежена державність у формі УРСР, яка певною мірою повернулася на міжнародну арену. Усе це вигідно відрізняло стан справ в українських землях від того, що відбувалося у них під час гітлерівської окупації.

Звичайно, все це не пом’якшує безмірної й непростимої провини сталінського режиму за його злочини, але й не відміняє доброго, що було створено надважкими зусиллями народу після визволення від фашистів. Не відповідає дійсності, наприклад, твердження, що після приходу радянських військ «на визволених територіях пріоритетну німецьку мову замінила не українська, а російська». Дійсність, як свідчать архівні джерела, все ж була дещо іншою. З визволенням України всюди поступово поновлювалася зруйнована окупантами система освіти. При цьому в абсолютній більшості загальноосвітніх шкіл навчання здійснювалося українською мовою. Так, у такій східній області, як Харківська, 1943 — 1944 навчального року в школах з українською мовою викладання навчалося 123,7 тис., а 1944 — 1945 навчальному році — 172,1 тис. учнів, що складало майже 80% від загальної кількості. Це значно більше, до речі, ніж зараз навчається учнів українською мовою на Харківщині. А в центральних, західних областях цей відсоток був ще вищим.

Повторимо, все це в жодному разі не пом’якшує претензій до сталінського режиму. Але очевидними є явища дещо іншого порядку. І якщо відійти від пропагандистсько-ідеологічних екзерсисів, а дійсно стати на ґрунт історичних фактів і правди, то треба бачити всю розмаїту й строкату, суперечливу картину буття українців у 1939 — 1945 рр. Врешті решт, такі незаперечні надбання перемоги слугували важливим чинником проголошення незалежної України. Усе таки збулись пророчі слова В. Винниченка, який писав: «Так, форма української державності за цього відтинку нашої історії (радянського періоду — В.Ш. ) не є задовільна для нас... Але суть її Держави є, вона живе, вона береже в собі сили, які не дозволяють ворогам знищити її, які невиразно тримають у собі ідею самостійності, які в слушний час вибухнуть, щоб здійснити її, — вони, а не хто інший, не якісь сили зовні, а тим паче не крихітна купка емігрантів».

Україна має нині кордони, встановлені в результаті визволення її від фашистських загарбників, попри всі труднощі йде шляхом розвитку демократичного суспільства й соціально-економічного поступу. На міжнародній арені, зокрема в ООН, відчутно звучить голос нашої незалежної України, яка стала одним із фундаторів цієї всесвітньої організації внаслідок доленосної перемоги у Великій Вітчизняній війні проти фашистських агресорів 1939 — 1945 рр.

2006-05-05 10:52:00
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар