Світло й тіні творця ідеології «чинного» (інтегрального) націоналізму. Продовження - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Світло й тіні творця ідеології «чинного» (інтегрального) націоналізму. Продовження

Світло й тіні творця ідеології «чинного» (інтегрального) націоналізму. Продовження

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

Початок читайте тут

«Катова вечеря», як роз’яснює автор, — це такий моторошний середньовічний звичай, коли «засудженому на смерть перед стратою подають краще їдження — так, як він собі бажає». Тюремний вартовий (по суті, кат) подає нещасному, котрого завтра вже стратять, найкращу вечерю, про яку він ще донедавна не міг і мріяти, наприклад, свіжий, пахучий біфштекс, пляшку хорошого вина, багато інших чудових страв...

Донцов із притаманною йому жорсткістю одразу ставить усі крапки над «і»: «Не лише тюремні вартові дозволяють собі  такі жарти, але й... світова історія! Авжеж, у тому разі подається вечеря не для одиниць — має пам’ятати про них історія! (характерний, «світоглядний» для Донцова вислів. — І. С.) — а для держав і народів; скільки їх мусило для примхи історичної Немезиди прикрасити свої останні хвилі тим несмачним жартом! — скільки їх закінчили свій шлях із вином у руці і з усмішкою на устах, навіть не прочуваючи, що для них уже не буде «завтра»!

А як щодо України? Що приготувала їх нещадна Немезида — історія (пам’ятаймо, що статтю цю було написано у розпал Першої світової війни, 1916 року)? Донцов пише: «У всіх нас у тямці ті надлюдські зусилля, які робило українство в останніх роках, напружуючи всі сили, пробуючи пробити той мур, що оточує наш нарід від віків, стрічаючи лише кпини сторожів і тупу байдужість «нейтральних». Кожному з нас і досі миготить в очах той кривавий шлях, що ним з упертістю безумця прямує наш нарід. Оптимістів серед нас було небагато. Ми власним криком хотіли підтримати спадаючу енергію нації, як кавказькі осетини своїх ослів на крутих гірських стежках. Ми не знали, чи дійдемо до нашої мети, та ми вірили, що дійдемо. Часом недоставало нам віри. Як мелодії мадярської пісні — від дикого, весняним шалом переповненого розмаху до бездонного смутку, хиталися наші настрої від надії до зневіри. Тільки в нашій пісні не вистачало тої, так характерної для мадярів — осередньої, домінувальної мелодії, до якої, як до осередка, все повертали й веселі, і смутні акорди — не доставало нам віри у власні сили.

І нараз все змінилося!.. Бо ж се перший раз за 200 літ вступила історія на той самий шлях, яким шкандибали ми, й потягнула нас шаленим розгоном за собою (ідеться, ймовірно, про той крах усталеного «світопорядку», крах старих вікових імперій, який неминуче, як відчував Донцов, тягла за собою Перша світова війна, про перспективи української самостійності в цьому зв’язку. — І. С.). Ми, каліки, розтрощені переможним походом історії, зненацька почули на собі її ласкаве око. Ми, що із справді «хохлацькою» впертістю, в кожнім історичнім конфлікті клали ставку «on the wrong horse» (не на того коня, англ.), нараз трапили, здається, на правдивого, на того, що має виграти (отут оптимісти Донцова помилилися! Імперія Габсбургів та Гогенцоллернів, яких він, схоже, мав на увазі, зазнали у війні поразки. — І. С.). Нація, що, як дід при дорозі, в подертій свиті витягала руку за шелягом підмоги й потіхи, ненадійно (! — І. С.) відчула брязк золота і срібла в долоні... Опльована, прибита нація, яку інакше не називано, як «нацією» в лапках, що все ще грала роль «варшавського сміття» або «грязі Москви», стала «salonfдhig» (нім., пристойною, світською. — І. С.), про неї почато говорити й писати, дискутувати і сперечатися. Було від чого дістати заворот голови! Дарунки історії, що, здавалося, уладила для нас у ХХ столітті такий пишний пир, були такі рясні, вони так контрастували з нашим «хлібом насущним», що нікому й не снилося побачити під білою киреєю Гегелівського духа червону сорочку ката...»

І далі Донцов стає жорстким, саркастичним скептиком: «Та ж усе йде так добре, українська справа «стала перед форумом Європи», її «не можна вже легковажити», наш нарід зайняв «належне йому місце серед інших народів світу», і всі наші «справедливі домагання» будуть — річ певна! — полагоджені «міродайними чинниками» — так само прецизно і гладко, як бажання в кав’ярні, де можна замовити собі «меланж» або «чорну каву» — «так, як ви собі бажаєте!» Автор пише про це з болем і тривогою. Донцов чудово розуміє, що «блудом було б шукати під сю пору у нас якоїсь організації «праведників», задля котрої мав би нас помилувати милостивий Бог. Оглядаючись навсібіч, не бачимо людей, які розпочали би свою роботу від сміливого, отвертого констатування того, що є. Не є тими людьми і наша так звана опозиція. Не є то опозиція в європейському значенні того слова. В Європі, коли якась група невдоволена з напряму офіційної політики, то те веде її до опозиції проти офіційних політиків. У нас справа мається навпаки. Наша опозиція є більш-менш такого роду, що в краю Гуліверових ліліпутів (на який наша країна з деякого погляду так схожа!)» Про всяк випадок нагадаємо читачеві, про що йдеться: у безсмертному творі Свіфта дві конкуруючі політичні групи відрізнялися лише висотою підборів — не ідеями... Саме про це пише Донцов.

«А може, ті всі побоювання за нашу будучину є лише побоюваннями?» — риторично запитує автор. «Може, все те лише уява хворої фантазії, страшний фантом, що розвіється, як дим? Може, страшне «мене, текель, фарес» (на Валтасаровому біблійному бенкеті — вогняний напис на стіні, що віщував загибель царя і всієї його держави. — І. С.) — лише «гра світла і тіней» на стіні? Може... Може... Але хоч би і так, то ніхто, чейже, не заперечить, що те упоєння вірою в негайне воскресіння України, те старання запевнити всіх і вся, що нам добре і буде чимраз краще, що хтось про нас дбає, що для нас уже накритий щедрий стіл, який угинається від напоїв і наїдків, що треба нам лиш там засісти — і морем поллється шампанське... — ніхто не заперечить, що та вакханалія в порівнянню з суворою дійсністю справді робить враження якоїсь... катової вечері!»

Бо, впевнений Донцов, маємо в історії зовсім інший приклад, що справді надихає: «Сто двадцять літ тому, коли французька нація гинула під подвійною зрадою, зрадою в краю і змовою цілої Європи, то нація здобулася на незвичайну відвагу. Без тушування, без завивання в бавовну кинемо клич: «Вітчизна в небезпеці!»

Те саме маємо зробити і ми. Не ошукувати себе й інших, не присипляти тим енергію мас, не боятися їх допомоги і суду, тільки щиро сказати їм усю правду: Вітчизна в небезпеці!» Як побачимо, згодом Донцов змінить своє ставлення до досвіду Великої французької революції...

ЛЕНІН ЯК РОСІЙСЬКИЙ ТОРКВЕМАДА

Саме таке, навдивовижу точне визначення дав Донцов вождеві російських більшовиків у статті «Характерні постаті російської революції» (1918 р.). Ще за декілька місяців до цього, у статті «Міжнародне положення України і Росія», український публіцист схарактеризував Леніна так: «Новітній Пугачов у робесп’єрівському фраку» (чудова формула!). Вчитаймось же у ленінський політико-психологічний портрет, поданий Донцовим, — це корисно й повчально; образ засновника Радянської держави страшний, але далекий від примітивізму.

«Що є Ленін? Не так легко вглянути в душу того, зрештою, буденного, а прецінь, незвичайною силою сугестії наділеного чоловіка. Даремно будемо шукати йому подібного в галереї характерних постатей новітньої Європи. Повна безкритичність, цілковита нездатність до будь-якої духової еволюції, злучена з незрушимою, майже містично-релігійною вірою у свою ідею — в тім є щось, що нагадувало б Саванаролу (італійський релігійний проповідник революційного штибу кінця ХV ст. Спалений на вогні живцем. — І. С.), коли б до тих прикмет не прилучилася ще безмежна брутальність і дивовижна нетерпимість. Та нетерпимість — з готовістю кожної хвилі й усіма способами нищити своїх противників — надає моральному облику Леніна риси Торквемади ХХ століття» (нагадаємо: Великий інквізитор Іспанії Торквемада спалив, «в ім’я віри», до 40 тисяч людей в першій половині ХVI століття. — І. С.).

«І він, той соціалістичний аскет, справді став Торквемадою російської революції (зауважмо: Донцов, заклятий ворог більшовиків, свідомо говорить саме про революцію, а не про «жовтневий переворот». — І. С.). Як Адлер або Каутський, Ленін також був «марксистом», та не таким, а таким, що вірить. Він вірив кожному написаному слову білобородого соціалістичного пророка, святого Карла, образ якого прикрашав кімнату кожного російського інтелігента замість святого образа, вірив як євреї у свого Ягве, у прудкогнівного Юпітера, що кожного упірного уразить блискавкою і громом. Маркс, пролетаріат і революція — отсе свята трійця Леніна».

І далі: «Деякі приятелі Леніна брали проблему перевороту більш еволюційно. Вони сумнівалися, чи для Росії з її 80 відсотками неграмотних було б можливо нараз перескочити з держави рабства в державу свободи. Йому, Ленінові, був зовсім чужий такий негідний сумнів у його божку-пролетаріаті! Душа москаля та його настрої знають лише екстреми. Від плазування хробака перед всякою владою аж до безмежного анархізму для москаля лише один крок. Чи ж дивно, що Ленін, віруючий Ленін засвоїв собі з цілого Маркс-Енгельсівського матеріалізму не філософію Геракліта: все тече, лиш якраз теорію скоків?

...Йому, Ленінові, що з висот свого ідеалу споглядав на світ та який уже добачав схід сонця соціалізму, йому видавалися повзаючі під його ногами ліберали так само нужденними, як ті монархісти, з якими вони водилися з чуби. Голоту треба було просто розчавити! ...Проливання крові, розуміється, заборонено, але без нещадного перетрясення іншодумців не є запевнений тріумф святої справи революції. Чи тут треба ще вагатися? І він не вагався.

Чи той день або, краще, та ніч, вальпургієва ніч «соціалізму» довго триватиме в Росії? Тимчасово вірять ще в Петербурзі, що вони є свідками народин російської свободи, або, може, й справді соціальної революції. Що Росія такою революцією, мабуть, зовсім не є вагітна, того не бачить осліплий російський Торквемада, так само не добачає він, що зонд хірурга уже давно перемінився в його руках на кинджал убивці... Примхи історії незбагненні. Часом подобається їй навіть божевільних уживати для здійснення своїх цілей».

Лише дві короткі ремарки. По-перше, крім згаданої Донцовим фанатичної віри Леніна, у цієї людини (як і належить Великому інквізиторові!) була й така риса, як неймовірна, підступна гнучкість, хитрість у тактичних питаннях — що й робило Вождя ще страшнішим. І по-друге. Як розцінювати той факт, що пам’ятники саме цьому Вождеві «прикрашають» сотні й тисячі міст Східної, Південної та Центральної України, а мер другого за масштабами міста держави погрожує фізично стати на захист ленінських монументів, якщо хтось раптом... Це що, «дурість або зрада»?

ТІНІ ІНТЕГРАЛЬНОГО НАЦІОНАЛІЗМУ

Читач, мабуть, уже оцінив полемічну майстерність Донцова-публіциста. Але задля об’єктивності та справедливості, щоб не творити собі нових «непогрішимих» кумирів, хай навіть тільки інтелектуальних, необхідно сказати й про ті «поважні гачки» (І. Франко) у донцовському світогляді, в його ідейній еволюції, котрі змушують ставитися до його поглядів (у тому числі, а може, й насамперед, і знаменитого «вісниківського» періоду 1922 — 1939 рр.) вельми критично, а то й жорстко негативно. Пояснимо, що мається на увазі.

Політичне, ідейно-культурне, світоглядне протистояння імперської Росії та України, що прагне до незалежності, Донцов розглядає як щось «абсолютне», «вічне», вважаючи, що Росія загрожує нашій нації та державності не лише як імперія, але й взагалі «як така», сама по собі, як цивілізаційна і культурно-ментальна потуга. Тут Донцов бачив неуникненний, жорсткий конфлікт, цілком можливо, навіть смертельний двобій, за цілком більшовистським принципом «або — або» («мирне співіснування» в цьому питанні він відкидав, так само й не вірив, що Росія колись, навіть у неблизькому майбутньому, перестане бути імперією, принаймні поводитися як імперія). Читач сам може дати оцінку цим поглядам, які, якщо спроектувати їх на сучасність, абсолютно не розрізняють Росію Андрія Сахарова і Володимира Познера, Юрія Афанасьєва і Костянтина Затуліна, Тетяни Яковлєвої та Олександра Проханова... Цілком можливо, хтось із наших радикалів стверджуватиме, що таке розрізнення є непотрібним та зайвим, бо ворогом для України є будь-яка Росія, апріорі. Що ж, це теж може бути предметом дуже актуальної дискусії.

Більше за це, вже у своїх творах 1918 — 1919 років, Донцов почав писати (у «вісниківський» період цей мотив суттєво посилився), що в українсько-російському антагонізмі наявний ще «расовий» елемент («расові» мотиви). На його думку, саме ці мотиви є підставою непримиренної ворожості української людності до «москалів». І якщо спочатку Донцов характеризував цю наявну, на його погляд, «расову» ворожість як «будяк, що розквітнув пишним цвітом», то згодом він почав розглядати цю псевдорасову «ворожість» як щось природне, як наслідок «порядку речей».

Щоб пересвідчитися, як далеко зайшов Донцов, рухаючись у своїй еволюції дедалі правіше, ознайомимося зі збіркою есеїв «Туга за героїчним» (принциповий для публіциста твір!). Аналізуючи епоху Лесі Українки, яку він бачить національною революціонеркою, Донцов вибудовує низку жорстких антитез, характерних для того часу, коли творила геніальна поетеса. А саме: «невидимий Бог» — або «релігія людського розуму»; «абсолютна мораль» — або «етика, приписи якої доводилися розсудком, як математичні формули» (це — «камінь у город» Просвітництва та Французької революції; порівняймо з тим, що Донцов писав про неї раніше!); «непевність відносин, що гартували волю й гострили думку» — або «соціальна упорядкованість, добробут, нівеляція, нудота». Далі у збірці йшла жорстка критика «роз’їденої рефлексіями Європи» та апологія пророків нації, котрі шукали «в суворих законах джунглів порятунку». І прикінцевий висновок, який зустрічаємо не лише в названому збірнику, а й у десятках інших творів Донцова 1920—1930-х рр.: змінити ситуацію (в Україні та світі) може лише війна, для Донцова це «буря, яка очищує повітря». А пацифізм і мирна просвіта — для нації це не більш як «солодкава водиця слів». Бо «справді викупляючу силу має тільки кров!» Непоодинокими у Донцова в той час є звеличування «надлюдини», апологія «національного вождя», культ сили як єдино можливого засобу звільнення нації. Не треба бути визначним філософом або істориком, щоб угледіти тут «точку перетину» донцовської ідеології з трагічно відомими тоталітарними і праворадикальними доктринами 1930-х рр...

* * *

Ідеологи радянської доби були великими «майстрами» ідеологічної фільтрації, коли, наприклад, у Шевченка і Франка вилучалася вся національно орієнтована спадщина, у Достоєвського — «відсікалася» нищівна критика революціонерів за їхній аморалізм тощо. Мусимо (зобов’язані!) сказати, що у Донцова «відрізати» нічого не можна; його слід сприймати в усіх суперечностях світогляду, не ретушуючи ані «світла», ані «тіні» в його творчості.

Теги:
2013-04-19 13:00:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар