Свідок століття - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Свідок століття

Свідок століття

Цього дня у 1918 році народився Євген Стахів, керівник українського підпілля на Донбасі в роки Другої Світової війни
Розмовляли Лариса ІВШИНА, Сергій МАХУН, фото Миколи ЛАЗАРЕНКА, «День»

ХХ століття, безумовно, стало тим періодом світової історії, коли тектонічні зрушення пройшли молохом по долях цілих країн і народів. І нібито важко зараз чимось здивувати наших сучасників... Але от до редакції «Дня» разом із академіком НАН України, народним депутатом України Миколою Жулинським завітав відомий діяч українського національного-визвольного руху Євген СТАХІВ, який прилетів на батьківщину з Нью-Йорка. Його біографія читається як прецікавий, гостросюжетний «широкоформатний» роман, вартий екранізації. Ця невгамовна «людина дороги з винятковою пам’яттю», як влучно сказав Михайло Слабошпицький, у свої 85 років вражає співрозмовників зібраністю, життєвою енергією та оптимізмом. Євген Стахів зазнав ґрунтовної еволюції в політиці: від палкого апологета донцовської інтегрально-націоналістичної спадщини (в роки війни він стояв на чолі підпілля Організації українських націоналістів (Бандери) на Донбасі і в Криму) до переконливого демократа вже у перші післявоєнні роки. В цій своїй еволюції пан Стахів не одинокий; наприклад, дуже схожий ідейний шлях пройшли такі відомі діячі національно-визвольного руху, як Данило Шумук і Микола Лебідь. Ще у 1948 році пан Євген остаточно розійшовся у поглядах зі Степаном Бандерою, який, як він вважає, керував організацією яскраво вираженого тоталітарного типу.

Фото з сайта http://uk.wikipedia.org

Євген Стахів народився у Перемишлі лише за кілька місяців до того, як у листопаді 1918 року постала Західно- Українська Народна Республіка. Після поразки визвольних змагань на Галичині та Волині в 1919 році він разом із батьками опинився у еміграції у Чехо-Словаччині в таборі для інтернованих. Після повернення на Галичину сім’я Стахів на собі відчула жорстокий прес антиукраїнської політики Другої Речі Посполитої. Тож не дивно, що юнаком Євген став активним прибічником націоналістичного руху на «Кресах всходніх». У березні 1939 року він втік на Закарпаття, де в Хусті захищав новостворену державу Карпатська Русь від угорських окупантів.

Після початку радянсько-німецької війни й проголошення «Української держави» у Львові ОУН (Б) відносини між націоналістами і німецькими нацистами погіршуються і остаточно, за словами пана Євгена, «15 вересня 1941 року бандерівська фракція була оголошена наці поза законом». Є.Стахів відправляється на схід України, де організовує націоналістичне підпілля. Там він побачив, що «народ не сприймає пануючу на Західній Україні ідеологію, яка розвивалася під впливом течій, що вирували в Західній Європі, — себто ідеалізму, фашизму, донцовщини».

Саме на Донеччині, Луганщині і в Криму почалася політична еволюція Євгена Стахіва; саме там писалася найбільш контраверсійна сторінка його біографії, пов’язана з «Молодою Гвардією» (в романі О.Фадєєва Євген Стахів постав як «зрадник» Стахович. — Ред.).

Пан Стахів каже, що «я особисто не був у Краснодоні; і от у Нью-Йорку 1955 року мені дістали книгу Олександра Фадєєва, а до того ще я передивився фільм. І тоді написав рецензію в газеті «Український самостійник», що виходила в Мюнхені. Цікавим є такий факт: у першій редакції роману (більш правдивій) Фадєєв написав, що комуністи, які мали організувати підпілля, повтікали; у другій редакції — підпілля вже знаходилося під керівництвом більшовицької партії. А відомо ж, що Сталін не визнавав жодного самочинного, навіть комуністичного підпілля. Є історичною правдою, що таке підпілля було на Вінниччині і Житомирщині. І з приходом Червоної Армії всі ті підпільники були заарештовані (від 130 до 150 чоловік) та потрапили до таборів. Лише Хрущов їх реабілітував. Сталін казав: «Якщо не партія організувала підпілля, то німецькі спецслужби». Цікаво, що мені «відповіли» з України: Юрій Смолич на зборах Спілки письменників гнівно таврував «писак з Мюнхена», які сміють заявляти, що «наша геройська «Молода Гвардія» — це купка буржуазних українсько-німецьких націоналістів».

Отже, продовжує Євген Стахів, «я спричинив велику полеміку через океан і врешті-решт добився перегляду цілої справи «Молодої Гвардії», яка триває й донині... В своїх статтях та інтерв’ю я стверджую з усією відповідальністю: комуністичного підпілля на Донбасі не було! Ми просто не могли б на нього не потрапити в своїй діяльності, як натрапили на хлопців, що збирали відомості про рух німецьких військових частин для радянської радистки Любові Шевцової. Але ця група, підкреслюю, не проводила ніякої ідеологічної роботи і не мала жодної назви! «Молода Гвардія» — це вигадка Фадєєва. Він активно користувався документами СМЕРШу, в яких розповідалося про націоналістичне підпілля і, одержавши партійне замовлення, письменник «перефарбував» нас у червоний колір, який ще більше погустішав у другій редакції роману, коли він, за вказівкою Сталіна, увиразнив керівну роль партії. Письменник взяв на душу великий гріх. Він звів рахунки з життям, пустивши собі кулю в лоб. Може, колись хтось інший напише третю редакцію роману про справжню підпільну боротьбу з нацистами на Донбасі — націоналістичну».

Про все це докладно Євген Стахів написав у книзі «Крізь тюрми, підпілля і кордони» (Повість мого життя), що вийшла 1995 року в українському видавництві «Рада». До речі, примірник цієї книги гість «Дня» подарував редакції.

Цікавою є характеристика, яку подав пан Стахів провіднику ОУН Степану Бандері: «Він був і хотів бути вождем і тільки вождем.І через це виникли у 1948 році непорозуміння між Українською Головною Визвольною Радою, яка вважала, що треба йти до здобуття незалежності в демократичному руслі, і частиною бандерівців. С.Бандера вважав, що має бути дисципліна і кулак. Навіть 30 червня 1941 року в Акті відновлення Української держави сказано: «Волею Українського народу Організація українських націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує встановлення...»

На думку Є.Стахіва, «донцовщина — то є нещастя України, українського націоналізму. Донцов був виразником тоталітаризму, монопартійності. І Бандера на тому стояв. Я мушу сказати, що він був чесна людина, не хабарник, можна сказати — аскет. Але й дуже жорстокий — і до себе, і до інших; вимагав безоглядного послуху, виступав категорично проти дискусій, навіть у вузькому колі. То був час гітлеризму, фашизму Муссоліні, в Іспанії — Франко, у Франції — свої фашисти: де ля Рок, де Грель. Донцов, до речі, видавав за нацистів вісник у Львові, в бібліотеці якого виходили книжечки Муссоліні, де Греля, де ля Рока; видані були книжки «Франко», а також «Гітлер»... Такий був час. Я сам такий був, а найважче, що іншого виходу не було, бо Європа, альянти так звані (Англія, Франція) стояли за статус-кво. А це ж для України — вічна неволя і вічний розділ на чотири частини (нагадаємо, що українські землі були розділені між СРСР, Польщею, Румунією і Чехо- Словаччиною. — Ред. ). Лише Гітлер хотів ревізувати Версальський договір. Єдина можливість змінити ситуацію — тільки війна. Отже, ми всі ставили на війну, і йшли з німцями разом до 15 вересня 1941 року. Заплатили ми страшну ціну.

«Щоби добре навчатися, треба багато платити», — казав мій добрий знайомий у США. Але ж не всі навчилися й до цього часу. «Цікаво, що коли Україна стала незалежною, — продовжує пан Євген, — то Микола Лебідь з діячами УТВР говорили:«Непотрібно перекидати жодних оунівських структур в Україну. Є незалежна держава, ОУН свою роботу виконала; цієї сварки, гризні між мельниківцями і бандерівцями не треба заводити в Україні! Але ж цієї пропозиції не дослухались».

Микола Жулинський зі свого боку додав, що ще Микола Лебідь підкреслював: «З тих часів необхідною була дуже сувора дисципліна, і в період становлення, або здобуття, чи то утвердження націй завжди потрібна сильна особистість — лідер.» І от часто це призводить до страшних деформацій і репресій (Сталін, Гітлер). Проте я згоден із паном Євгеном, що іншого шляху українці не мали. Хоч і відбувся розкол ОУН на дві фракції (бандерівці і мельниківці), а останні пішли на співпрацю з нацистами, по суті, ідеологія була одна й та сама. Одна партія — одна ідеологія. Відсутність сильного лідера на початковому етапі розбудови незалежності — то є наша серйозна проблема. А формування демократичного суспільства і партій (партійне будівництво) — це дуже тривалий процес».

Євген Стахів відзначив, що після 30 червня 1941 р. Степан Бандера не відігравав жодної ролі у політичному житті України й ніколи з 1934 року не ступав ногою на українську землю, відтоді як потрапив до польської тюрми. Він не мав жодного зв’язку з тією боротьбою, що її вела ця галицька організація. І в Східній Україні в часи окупації мені казали: «Покиньте Донцова! Україна — для українців!» — це неможливо; у нас «Шанхай», мішанина. А мені ж провідники ОУН казали, що наша програма — по-перше — держава, а потім будемо дивитися, яка. «Ні! Вже нас дурили, досить, — відповідали мені в Донбасі. Ми мусимо знати, яку державу будуватимемо!».

Як відзначив пан Євген, — «ми змінили програму ОУН, а от як С.Бандера і 207 чоловік із ним повернулися з тюрми, то він її не визнав. Але ж ми пройшли еволюцію: були з тоталітарним мисленням, а стали демократами; можна сказати, що наближені до соціал-демократів (наголошували на правах людини, говорили за шкільництво, охорону здоров’я...)». «Всі люди рівні перед законом без огляду на їхню національність», згідно з Загальною Декларацією прав людини ООН (1948 р.). А ті люди, що перебували в нацистських тюрмах і таборах, не зазнали нашої важкої еволюції. Пішли туди донцовцями тоталітарного типу — і такими ж вийшли!

Пан Євген дуже уважно слідкує за політичними процесами в Україні. Цікавою виявилася його позиція стосовно двох болючих проблем сьогодення – визнання Української Повстанської армії воюючою стороною в роки Другої світової війни і відзначення 60-ліття Волинської трагедії, коли у братовбивчому конфлікті загинули у 1943 — 1944 рр. десятки тисяч українців і поляків: «Я хочу наголосити — ОУН-УПА — такої інституції ніколи не було. Була ОУН і була УПА та УГВР. Вже у книжках, що видаються Інститутом історії НАН України ці організації подаються окремо. Говорять про права ветеранів ОУН-УПА, тож змішують дві різні структури і додають сьогодні ще й дивізію СС «Галичина» (хочуть сказати, що вони воювали за Україну). Але ж останні були типові колабораціоністи. Моя пропозиція — мову можна вести тільки про вояків УПА. Так — є ветерани Червоної армії, але нема ветеранів КПРС, як і ОУН! Яке безглуздя!».

«Стосовно Волинської трагедії, то я мушу сказати: немає мужності засудити злочини. Але війна ця була на українській території за святу справу проти німецької окупації. То була територія Української республіки. Поляки вели проти українців загарбницьку, імперіалістичну війну. Вони хотіли Волинь і Східну Галичину прилучити до Польщі. І за ці їхні дії відповідає Лондонський емігрантський уряд, що стояв за кордони за станом на 1 вересня 1939 року. То була свята війна волинської гілки нашого народу, але ж вона не дозволяє і не надає права вбивати невинних жінок і дітей».

Національні орієнтири в політиці і реальна, не словесна демократія є не лише поєднуваними — зараз конче потрібно, щоб ці дві складові гармонійно доповнювали одна одну. Пан Стахів належить до тих людей, котрі зрозуміли це ще наприкінці 40 хроків ХХ століття. Тим більш цінним є його досвід.

2011-09-15 09:27:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар