Судити чи розумiти гайдамаків? - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Судити чи розумiти гайдамаків?

Судити чи розумiти гайдамаків?

Тарас Чухліб

Полемікою навколо причин, перебігу і наслідків поширеної протягом майже усього XVIII ст. на українських землях Речі Посполитої т. зв. Гайдамаччини протягом довгого часу переймаються представники української, польської, російської, французької, єврейської (ізраїльської), американської та інших історичних наук світу.

На жаль, і до сьогодні історики різних країн не прийшли до єдиної думки щодо внутрішнього змісту тих подій і досить часто по-різному їх оцінюють: що це було — прояв релігійних чи етнічних війн, соціального розбійництва чи національно-визвольного повстання, селянської «революції» або ж нової козацької війни, а чи ще щось інше?

Вже сучасники, зокрема, представники влади Речі Посполитої, оголошували повсталих розбійниками, які начебто безпричинно виступали проти вищих, середніх та нижчих станів Київського, Брацлавського, частково Волинського, Подільського і навіть Руського воєводств Корони Польської, переслідували і вбивали своїх панів разом з державцями та орендаторами, тому оголошувалися гайдамаками (від турецько-арабського hajdemak — гнати, відбирати, займатися розбоєм).

Свого часу відомий французький історик Люсьєн Февр висловив цікаву думку про те, що головне завдання історика має полягати в тому, щоб зрозуміти людей, які діяли у тих чи інших історичних обставинах.

Але чи можна зрозуміти тих людей (а історична наука, насамперед, є історією про Людину і для Людини), які вбивали, мордували або ж грабували собі подібних, і чи потрібно це робити?

Лише сьогодні наше суспільство, а не тільки історики, приходять до розуміння того, що треба «не судити, а розуміти» своїх попередників. Саме таким, починаючи від Марка Блока та Люсьєна Февра, був і залишається один з головних методологічних постулатів визнаної світовою науковою громадськістю історичної школи «Анналів».

«Судити чи розуміти?» — цей вислів буде не тільки епіграфом, а й своєрідним гаслом нашої статті.

Останнім часом у «вузьких» інтелектуальних колах наукового середовища поширилася звичка безпідставно називати представників різних станів українського люду, які проживали у XVIII ст. на Правобережній Україні, не інакше як «різунами» або ж «бомжами».

Це роблять талановиті у своїй сфері історики,  які є відомими вченими не лише в Україні, а й поза її межами, і які неодноразово публічно проголошували про дотримання «заповітів» Марка Блока, Люсьєна Февра або ж їхнього російського послідовника Арона Гуревича.

Так, наприклад, професор Наталя Яковенко, критикуючи українські підручники з історії, висловила такі саркастичні думки:

«...Уманська різанина 1768 р. або взагалі не потрапляє на сторінки підручників, або фактично схвалюється як виправдана «тяжкими формами польського гноблення» чи метою «звільнити свій народ від кріпацтва і захистити православну віру».

Вже не беручи до уваги морального аспекту проблеми, поставлю риторичне запитання: чому ми пропонуємо сучасному школяреві ототожнювати себе конче зі «знедоленими низами», які сьогодні в пересічній свідомості асоціюються радше з нещасними бомжами, ніж із суспільством як таким?»

Із цієї короткої цитати із запальної промови відомого історика стає зрозумілим, що:

•  по-перше, 1768 року в Умані відбулася різанина (і це не підлягає обговоренню, адже «питання риторичне»);

•  по-друге, цю різанину не можна виправдовувати причинами «польського гноблення» або ж «захистом православної віри»;

•  по-третє, ця ж сама різанина ще не оцінена з моральної точки зору;

•  по-четверте, різанину здійснили «знедолені низи», сучасним сленгом бомжі (з рос. — люди «без определенного места жительства»);

•  по-п’яте, бомжі-різуни, які здійснили різанину, не заслуговують на те, щоб вважати їх належними до тогочасного суспільства.

Судити чи розуміти? Очевидно, що пані професор Яковенко у цьому випадку, на нашу думку, «судить» козаків-гайдамаків, адже для неї це риторичне запитання.

Емоційні «аксіоми» пані Яковенко хутко підхопив її колега, львівський історик та фахівець з польської історіографії ХІХ ст., професор Леонід Зашкільняк.

Він також нещадно розкритикував один з вітчизняних шкільних підручників та відзначив, що на його сторінках (цитую) «гайдамацький рух XVIII століття оцінено як національно-визвольний. Безперечно, що він мав соціальні та національні складники, але це тільки частина правди; натомість іншу — винищення цивільного населення Правобережної України — замовчано: про так звану уманську різню в підручнику навіть не згадано. З цього всього виникає негативний образ Польщі та поляків як «загарбників» і «поневолювачів».

Якщо ми правильно зрозуміли висловлювання шановного колеги, то гайдамаки на Правобережній Україні протягом століття тільки те й робили, що винищували (тобто «різали») цивільне населення, а сучасні автори шкільних підручників формують з поляків «образ ворога», тому що не згадують про винищення та різанину мирних жителів. Дивна все ж таки логіка у професора Зашкільняка.

Хоча якщо йдеться про оцінку 1768 р., то можна додати й те, що у багатьох підручниках і до сьогодні не згадується також про оволодіння козаками-гайдамаками Богуславом, Звенигородкою, Жаботином, Лисянкою, Каневом, Корсунем, Смілою та іншими правобережними містами, містечками і селищами. Там також відбувалися події, аналогічні тим, що сталися в Умані.

Історична наука розвивається лише тоді, коли є дискусія щодо тих чи інших проблем, зокрема відкрита полеміка між представниками різних історіографічних шкіл та напрямків.

Зважаючи на те, що мої опоненти за спеціалізацією належать до полоністів (тому свідомо чи підсвідомо прагнуть захистити «польське» або ж «шляхетське» бачення тих подій), а ми досліджуємо історію козацтва та українсько-польських відносин другої половини XVII — XVIII стст., спробуємо пояснити мотивації, які штовхали «бомжів на різанину». У цьому випадку свідомо стаємо «по інший бік барикади», адже вважаємо, що панове Яковенко та Зашкільняк у своїх висловлюваннях не є безсторонніми та об’єктивними, а лише відстоюють точку зору певної (т. зв. націоналістичної) частини польської та єврейської історіографій.

Одночасно зауважимо, що нами вже давно було висловлено думку про те, що у XVIII ст. гайдамаків називали не інакше як «диявольським плодом», але це означення побутувало на теренах Лівобережної України (Гетьманщини).

Відомо також, що «гайдамаками» на Запорозькій Січі називали тих неслухняних козаків, що не підкорялися владі кошового отамана та військової старшини.

Свого часу нами також було зазначено, що в «козакуванні-гайдамакуванні» на «початковому етапі виразно окреслювався грабіжницький і розбійницький аспекти. Спочатку загони цих соціальних розбійників були невеликі й вели боротьбу розрізнено, грабуючи панські маєтки та фізично знищуючи шляхту і найнятих нею орендарів й посесорів, які переважно були єврейського походження».

Згідно з дослідженнями В. Антоновича, термін «гайдамацький» вперше було вжито 1717 року. Польський історик П. Борек дослідив, що вирази «гайдамаки», «гайдамацький» у польських джерелах спорадично вживалися щодо українського козацтва ще від 1649 р., тобто від початку повстання Б. Хмельницького. Ю. Мицик датує появу цього руху 1704 роком.

На нашу думку, т. зв. Гайдамаччина як явище спротиву владі Корони Польської у XVIII ст. розпочалася не 1717 року, а була закорінена ще у повстанні 1702—1704 рр. на чолі з гетьманом Самусем і полковником Семеном Палієм.

Відомо, що Друга Хмельниччина була спричинена османсько-польським Карловицьким мирним договором 1699 року, за яким до Польщі відійшли правобережні території України, а також виникла у результаті заборонних постанов Варшавського сейму 1697 та 1699 рр. — щодо скасування козацтва на Київщині та Східному Поділлі.

Завершився тогочасний «гайдамацький» рух уже наприкінці XVIII ст., із другим поділом Речі Посполитої (1793) та переходом українських земель «з правого боку» Дніпра під владу Російської імперії. 

Через примусову депортацію («згін») 200 тисяч козаків та членів їхніх родин (що чудово дослідив львівський історик Микола Крикун) українці Київського, Брацлавського та частково Подільського воєводств, яких на початку XVIII ст. нараховувалося близько 2,5 млн осіб, втратили свою колишню політичну еліту — козацьку старшину.

Згідно з дослідженнями професора Крикуна, примусовий «згін» українського населення було здійснено з території площею приблизно 35,5 тис. кв. км [площа сучасної території України становить 603,6 тисячі кв. км.].

Другу за кількістю етнічну групу у цих воєводствах на той час становили поляки, яких було до 270 тисяч осіб. Вони разом із євреями (приблизно 220—250 тис. людей) після довгих років існування на Правобережній Україні інститутів державно-політичної влади Гетьманату (протягом 1648—1712 рр.) почали визначати політичне та економічне життя найбільш східних воєводств Корони Польської.

За підрахунками історика демографії А. Перковського, на той час місцева шляхта становила на Правобережній Україні 7,7% від всього населення, духівництво — 1,5%, купці — 0,14%, міщани-християни — 1,7%, міщани-євреї — 3,5%, а селяни — 78,7%.

Після скасування українських/козацьких органів влади представники шляхетського стану (переважно польського за етнічним походженням або ж політичним самовизначенням) зайняли усі вищі державні та земські уряди в українських воєводствах Корони Польської.

Саме цей факт, поряд зі штучним порушенням традиційної соціальної стратифікації цих земель, почав живити так звану Гайдамаччину, яка тривала близько 90 (!) років. Ви можете уявити, що протягом трьох-чотирьох поколінь тривав масовий повстанський рух?

Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Україна Incognita»

Теги:
2016-01-29 03:30:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар