Стецько із штату Мен, або Чому по-різному складаються долі українок в Америці - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Стецько із штату Мен, або Чому по-різному складаються долі українок в Америці
   

Стецько із штату Мен, або Чому по-різному складаються долі українок в Америці

Наталія МАЛІМОН

І НА КАМІННІ РОСТУТЬ ЧОРНОБРИВЦІ

Читаючи у дитинстві книгу «І на камінні ростуть дерева», Таня не могла знати, що у середині життя, коли у минулому залишиться шлюб і спроба його поновити, і треба буде думати про майбутнє дочки, її доля зробить крутий зигзаг. Й опиниться вона у місці, де дерева справді ростуть на камінні — на сірому, але частіше фантастично рожевому граніті. В американську глибинку, у штат Мен, переїхала кілька років тому моя колишня співробітниця.

Коли вона сюди їхала, то думала, що буде посилено вивчати англійську і вирощувати троянди. Девід, майбутній чоловік, показував знімок свого будиночка: у лісовій місцевості, на березі озера... Як справжня українка, Таня вже прикидала, де розмістить невеликий городик, збиралася вирощувати бурячки і огірочки. А натомість майже два роки проплакала за батьківщиною. Чоловіків брат, спостерігаючи її тугу, якось вжив вираз, що надзвичайно точно передавав її тодішній стан. У прямому перекладі це словосполучення означає «хворий за домом».

***

Коли багато років тому Таня їхала працювати за направленням педінституту у волинську «глибинку», а потім жила з чоловіком у поліському селі, подруги називали її «декабристкою». Вона, дівчина з луцького передмістя, топила грубку дровами, їсти варила на плиті, а воду носила з криниці. Тепер посуд їй мила одна машина, білизну прала інша, а ще одна навіть випікала хліб. Та все сумнішими ставали її листи «з казки»... У Девіда вахтова робота, вдома не буває по два місяці. Дочка вчиться в університеті. Послухавшись дружину, яка задумала розвести в Америці український город, Девід привіз трохи землі. Бурячки на кам’янистому грунті родити не хотіли, пропали нарциси і лілії. Прийнялися полуниці, гарно розрослися братики, а найкраще — чорнобривці.

***

Вона виїхала у США, шукаючи кращої долі не собі, а дочці. Вийти заміж вдруге з кохання не мріяла, а Девід, якого знайшла по листуванню, теж ніяк не підходив на роль принца: до 48 років не був одружений, з боргами за невеличкий будинок у глушині, з не дуже престижною й оплачуваною робітничою професією. Проте в Україні абсолютно нічого не світило. Спочатку спілкувалися у листах, які писала за маму дочка-старшокласниця, потім вона ж стала перекладачем у телефонних розмовах. У «Майні», як любить вимовляти Таня назву штату, їх теж нічого не поєднало: «Навіть хліб ми споживали різний, бо у нього діабет».

«Звичайно, ти знаєш про мою сімейну ситуацію, що я маю кидати Девіда, — писала. — Але сама не знала, що доведеться це робити так швидко. Його вже настроїли проти мене, що рано чи пізно покину, мабуть, ще рік тому його родичі. Він, звісно, Стецько, але його родичі не дурні, особливо ті, котрі самі пройшли через розлучення. Тому шокований моїм від’їздом Стецько не був. Єдине, за чим завжди трусився і мало не позбавив мене життя (в останній рік було чотири спроби) — це гроші і його «нерухомість». За законами штату дружині належить половина нажитого за роки спільного життя. У нього гроші є, заховані від мене по різних рахунках і акціях. Це дочці моїй не було на навчання в університеті, і вона першого ж року по приїзді у США «вкалувала» на двох роботах».

«Останні вісім місяців Стецько лікувався від клінічної депресії. А може, ще й совість гризла, якщо вона у нього є, що робить мені зло. Два рази знаходила у колесах своєї машини то великий цвях, то шуруп. Самі вони туди потрапити не могли. На спідвеї на великій швидкості була б гарантована смерть. Добре, що я завжди перевіряла колеса, бо ніколи не довіряла Стецькові. І цього разу гальма вели себе підозріло, та я їх недавно ремонтувала і не перевірила. А дарма: Стецько був не на вахті, а вдома. І ‘ebа за неї половину моїх затрат.

Тепер Стецько і його родичі не мають зеленого поняття, де живу і якого кольору у мене машина. Замiсть адреси дала йому номер поштової скриньки дочки. Навіть адвоката не найматиму, бо і на це треба гроші. Як нас розлучать, так і буде. Хочу, щоб цей жахливий сон закінчився швидше і я забула, що пов’язала життя з чоловіком, котрого не хотіли навіть американські жінки. До речі, в усіх моїх луцьких знайомих, які вийшли за американців, шлюби теж на грані розвалу або у стані неоголошеної війни».

***

«Ти запитуєш, чи важко було себе перебороти і одружитися з чоловіком, котрого ніскілечки не кохала? Особисто для себе не бачу свого майбутнього тут, моя душа залишилася вдома, в Україні. Але заради дочки терпіла п’ять років, принизивши, вірніше, перекресливши себе, як жінку, то витримаю й довше. Як тобі фраза, котру вичитала недавно у Шопенгауера? «Є одна для всіх ворожа помилка — переконання, наче ми народжені для щастя». Можливо, я й не повинна бути щасливою як жінка. Досить того, що склалася як мати. Так хочу додому, на Волинь, хочу в ліс, до медунок, анемону і рясту...»

У Тані — вже американське громадянство, брати яке чи не брати — вона думала цілий рік.

НАВІТЬ ЗА 12 РОКІВ У САНТА-БАРБАРІ НЕ ЗАБУЛА СЛОВО «БЛАТ»...

Лариса справляє враження благополучної американської жінки, і тільки довга розкішна коса, котру час від часу під час нашої розмови ласкаво погладжує Дейв, нагадує про її українськість. Напевне, їй багато хто тепер заздрить: крім того, що просто щаслива жінка, і це видно, як кажуть, неозброєним оком, так ще й живе у місті, яке нам видається казкою. Санта-Барбара, Каліфорнія — хіба ці слова не залоскочуть душу?

Але 18 років свого життя Лариса (тоді Петрова) прожила у прилуцькому селі Маяки. За Волинню дуже скучає й приїжджає сюди кожні три роки. Вже втретє на Волині і її чоловік Дейв, вдруге — їхня дев’ятирічна дочка Мішель. Цього разу подружжя Марчісон заїхало до Луцька провідати давніх і вірних подруг (і на цю гостину випадково втрапила я).

— Коли 12 років тому виїжджала з України, вона була зовсім іншою. І тепер мушу навіть сперечатися зі своїми волинськими друзями: змін у добрий бік сталося немало, але вони, мабуть, краще видимі людині, котра тут буває нечасто, — каже Лариса. — Рада за друзів, які зробили добру кар’єру. Живуть так, що не порівняти з тим, як жили 10-12 років тому. Бачу, що вони тяжко працюють, але бачу і результат.

— Може, це така вже українська національна риса — скаржитися на життя, мовляв, огірочки не вродили, порося погано їсть, а голубці засухі вийшли?..

— Я б сказала, не суто українська, а слов’янська риса. Так само скаржаться на життя росіяни, поляки, з якими спілкуємося... Але мені не соромно тепер запрошувати родичів мого чоловіка, колег по бізнесу в мою кохану Україну, у мій коханий Луцьк!

— І в чому проявляються зміни, яких самі українці не хочуть помічати?

— Найперше це видно по зовнішньому вигляду міст і сіл. Які гарні, доглянуті будинки, чистесенькі подвір’я! Не можу сказати цього, щоправда, про ваші дороги. Якщо вони брудні, без бруківки — програють і будівлі біля них. Мені подобається, що люди можуть накрити повний стіл. Не треба діставати продуктів по блату, переплачувати за них...

— За 12 років в Америці не забула слово «блат»?..

— Ой, як я його пам’ятаю... Як треба було мати друга у торгівлі, щоб елементарно прийняти гостей... А тепер тебе в українському, волинському магазині зустрічають з посмішкою, тебе поважають як клієнта. Мого ж чоловіка вражає сама Волинь — у порівнянні з іншими областями України вона дуже виграє. Коли ми повертаємося від родичів з Вінниччини чи Київщини, Дейв щоразу запитує: «То вже Польща?» Ні, відказую, це така гарна, доглянута моя Волинь, наша Західна Україна!

***

Серед позитивних змін Лариса Марчісон відзначила і те, що люди в Україні дивляться сміливіше, не бояться починати бізнесу. Сама вона в Америці теж зробила хорошу кар’єру ділової жінки. Як, до речі, багатообіцяючу кар’єру робить її старша донька Ярослава Петрова. Вона виросла у Маяках, скучає за ними і приїжджає до бабусі кожні два роки. Але громадянка США Яся Петрова навчається у досить престижному університеті, готується стати юристом-міжнародником і з Маяків їздила просто в Італію, у Рим, на практику при американському посольстві.

Нинішній бізнес Лариси не має нічого спільного з тим, чим займалася в Україні. Працювала викладачем англійської мови у вузі, підготувала кандидатську дисертацію. У Санта-Барбарі подружжя Марчісон володіє двома пансіонами — це свого роду готель для медично-соціальної реабілітації багатих людей після хвороби, у якому можна жити місяці і навіть роки. І працює на неї немало росіян та українців: таким чином колишня волинянка дає можливість вижити братам-слов’янам. Вона першою у Санта-Барбарі започаткувала такий бізнес, довівши американцям, що слов’ян нема чого боятися, що вони уміють працювати. Каже, що тепер американці стоять у черзі, аби пожити в її пансіонах. Проте коли дві росіянки-емігрантки не мали грошей, аби заплатити, Лариса все одно пустила їх пожити.

— І якою ж була реакція чоловіка, котрий, як всякий американець, звик рахувати кожен цент?

— Знаєте, мій чоловік учора плакав, коли ми зустрілися з моїми друзями... І казав: яка ж ми, американці, бідна нація, що не маємо такої щирості, теплоти у стосунках. Бо мене в Україні найбільше радує єдине, в чому не бачу змін: це допомога один одному, людяність. Тож Дейв прекрасно розуміє, що означає для мене можливість допомогти іншим.

Дейв Марчісон, який впродовж нашої розмови дуже хотів до неї приєднатися, але мовний бар’єр цьому заважав, висловив і свою думку про Україну.

— Дуже важливо зрозуміти, що ми з вами — одна людська сім’я, що наші системи можуть багато одна в одної запозичити. Ви у нас — відповідальність чиновників, які не будуть посилати громадянина з установи в установу, а вирішать вашу проблему. Ми у вас можемо повчитися емоційності, вмінню цінувати не тільки гроші, а й людські стосунки. Вам важливо мати правильну владу, таку, як у нас. Американці не терпіли б влади, яка про них не піклується! У вас люди не вірять у владу, кажуть: не лізь, це не твоя справа... Коли ви зміните ці настрої — глибшими стануть і зміни, які ми вже бачимо в Україні. ***

Їхній шлюб поєднав не просто дві нації, а, можна сказати, й дві цивілізації. Проте це той випадок, коли, здається, знайшлися дві половинки одного яблука (вони зійшлися у Санта-Барбарі через три дні знайомства, а коли через кілька тижнів Дейв запропонував одружитися, Лариса не роздумувала, бо такими чоловіками не розкидаються). На запитання про секрет сімейного, жіночого щастя Лариса відповідає так:

— Дейв цінує у мені, українській жінці, ті якості, яких не знайде в американській жінці. Вона не буде йому готувати сніданків, прати його сорочки, не буде посміхатися лагідно тоді, коли їй важко, не буде такою терплячою, веселою, щирою. Не стане показувати чоловікові своєї вдячності за те, що він зробив для неї, для її родичів і друзів... Скільки людей з України жило у нас в Санта-Барбарі! Шукали роботу, вчилися, лікувалися — і це тривало інколи місяцями... Дейв відкриває перед ними не тільки двері нашого дому, а й своє серце. Але не кожен американець має таке серце, як мій чоловік! Водночас він, як кожен американець, реалістичний і практичний, а я емоційніша. Дейв каже, що Земля повинна була б крутитися разом зі мною втричі швидше. Таке поєднання різних якостей, коли ми одне одного доповнюємо, певно, і дає той результат, який маємо.

***

Звичайно, Ларисі хотілося б, щоб, коли співають Мареничі, Дейв знав, хто вони такі. Щоб, коли подала йому суп з грибами, то знав, як вони ростуть на Волині. Щоб у Санта-Барбарі, цьому земному раї, де прагне побувати кожен американець (бо тут нема ні осені, ні зими — одне літо), крім чудесної природи і клімату були пам’ятки такого рівня, як київські Софія чи Лавра. Їй хочеться вразити чоловіка пам’ятками своєї історичної батьківщини, і ще й через це приїжджає з ним в Україну. Лариса каже, що щаслива, бо має широкі плечі, за якими живе спокійно.

 

Теги: Волинь
2002-10-04 11:33:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар