Становлення україномовної преси в наддніпрянській Україні - Україна Incognita
Україна Incognita » Сторінка авторів » Світлана Румянцева » Становлення україномовної преси в наддніпрянській Україні
Світлана Румянцева

Кандидат історичних наук

Становлення україномовної преси в наддніпрянській Україні

З початком першої російської революції 1905-1907 рр. посилились надії на вільний національний розвиток і національне самовизначення українців.

Українські землі тривалий час перебували під владою іноземних держав, що ганебним чином впливало на вільне використання української мови. Українське слово було витіснено із суспільних та державних інституцій, із навчальних закладів та наукових установ, церкви та мистецтва. В таких умовах потреба вирішення мовного питання відчувалася особливо гостро та перепліталася з економічними, соціально-політичними, релігійними та національними інтересами українського народу, ставши однією із головних складових вирішення основного політичного питання - здобуття національної незалежності України.

Однією із цікавих сторінок відродження українського слова було становлення україномовної преси, яке розпочалося на початку XX століття за активної участі провідних представників національно-свідомої інтелігенції.

Нові надії

З початком першої російської революції 1905-1907 рр. посилились надії на вільний національний розвиток і національне самовизначення українців. Однією з головних рис того часу було виведення так званого “українського питання” на рівень практичної політики. Переставши бути справою невеликих гуртків українофілів, національне питання в Україні перемістилося в центр національно-визвольного руху, стало однією з гострих проблем не тільки у внутрішній, а й у зовнішній політиці.

В цей вирішальний для всієї імперії момент українська громадськість, за словами М.Грушевського, мала прикласти всі зусилля для того, щоб внести українське питання до загальної проблеми “оновлення Росії”. Адже кардинальні питання загальної перебудови погрожували відсунути на другий план національні потреби всіх недержавних народів, в тому числі українського. Тому представники національної інтелігенції Наддніпрянської України, беручи найактивнішу участь у загальному конституційному русі, висували питання національного розкріпачення українців. Однією із найголовніших складових вирішення цього питання стало забезпечення свободи вживання української мови в усіх сферах суспільно-політичного життя України - художній, науковій, офіційно-діловій, публіцистичній, а також в освітній сфері всіх рівнів (початковій, середній, вищій) тощо.

Першочерговим завданням національно-свідомих представників української громадськості стояла справа скасування Емського указу 1876 р., який фактично означав заборону українства. Так, протягом 1904 р. активні діячі земств, сільськогосподарських та просвітніх українських товариств виступали з пропозиціями відміни обмежень щодо українського друкованого слова, направляючи до уряду свої петиції.

Фото з сайту www.golos.com.ua

Напружена ситуація в Україні примусила царський уряд приділити належну увагу українській справі та розпочати заходи щодо вирішення української мовної проблеми.

Практично свобода для української мови стала здобутком першої російської революції. Саме тоді українське суспільство отримало надію на створення національної преси рідною мовою. Треба зазначити, що до цього часу внаслідок русифікаторської політики царського уряду україномовної періодичної преси на Наддніпрянщині практично не існувало. Царський маніфест 17 жовтня 1905 р. оповіщав, разом з іншими свободами, також і свободу друку. Шлях для українських видань відкривали також “Тимчасові правила щодо друку” від 24 листопада 1905 р. про скасування попередньої цензури для періодичних видань та від 20 квітня 1906 р. - для неперіодичних видань.

Ілюстрація з сайту prosvilib.ipsys.net/

Нова українська преса створювалася певними класами, їх політичними партіями й групами для пропаганди своїх ідей. Вона висловлювала політичні інтереси, прагнення і тактику тих суспільних груп, органом яких виступала. Важливо відзначити також, що українську пресу можна класифікувати не лише за політичним її спрямуванням, а й за тим, на які верстви суспільства вони були орієнтовані.

«Перші ластівки»

12 листопада 1905 року у Лубнах з’явилась перша на Наддніпрянській Україні газета ”Хлібороб”, розрахована на селян. Вона почала виходити “явочним порядком” (без офіційного дозволу) на кошти Лубенської Української громади за редагуванням полтавського поміщика Володимира Шемета. Поки газету закрили, встигло вийти п’ять її номерів накладом по п’ять тисяч примірників.

З грудня 1905 р. у Полтаві почала виходити газета “Рідний край”. Її видавцем був Г.Маркевич - педагог і письменник, організатор української друкарні та книгарні, видавець підручників і творів українських письменників. Редакторами газети були М.Дмитрієв та Г.Коваленко, співробітниками – П.Мирний, Леся Українка, О.Пчілка, І.Нечуй-Левицький. “Рідний край” приділяв головну увагу історії, етнографії, народній творчості, питанню розвитку української мови та літератури. З жовтня 1907 р. часопис було перенесено до Києва.

Ілюстрація з сайту prosvilib.ipsys.net

У грудні 1905 р. почала виходити щоденна політична, економічна і літературна газета – “Громадська Думка”, ініціатором видання якої став Є.Чикаленко, а також С.Єфремов та В.Леонтович. Газета була розрахована, головним чином, на сільську інтелігенцію. Вона мала неабияку популярність, що зумовлювалося значною мірою публікацією у ній художніх творів Б.Грінченка, А.Тесленка, М.Кропивницького та інших. Але вже у 1906 році видання часопису було заборонено, згідно з поліцейським тлумаченням – “за шкідливий напрямок взагалі”.

“Громадська думка” відродилася у 1906 р. як “Рада”, що відігравала провідну роль серед українських видань Російської імперії і протрималася до 1914 року. На своїх сторінках “Рада” висвітлювала різноманітні події з українського життя, активно спостерігаючи за громадськими, культурними й політичними процесами. Цим вона сприяла формуванню національної свідомості серед широких кіл українського населення. В першому номері газети зазначалося, що вона є органом безпартійним.

Визначну роль у національно-культурному житті України початку століття відігравав журнал “Літературно-Науковий Вісник” (заснований під проводом Наукового Товариства імені Т.Шевченка у Львові в 1898 р.). Коли у 1907 р. М. Грушевський переніс його видання зі Львова до Києва, із ним злилася вже згадана “Нова громада”.

У Києві протягом 1905-1907 рр. також виходило кілька видань, серед них, часопис для дітей “Молода Україна” та журнал “Шершень” - єдиний за часів першої російської революції сатирично-гумористичний часопис. Серед відомих письменників, які активно співпрацювали в журналі, були І.Франко, Леся Українка, М.Коцюбинський, О.Маковей, І.Нечуй-Левицький, В.Самійленко.

Цього ж року було започатковано літературно-науковий щомісячний журнал “Нова громада”. За недовгий час свого існування він встиг надрукувати такі твори Т.Шевченка, як “Сова” та “Три літа”, ознайомивши тим самим широкі кола українського громадянства з творчістю великого поета України.

Фото з сайту uk.wikipedia.org

В цей час українські періодичні видання виникали і в інших українських містах. Навіть у Петербурзі і Москві українські діячі налагодили випуск ряду видань українською мовою. Насамперед, можна виділити дві україномовні газети, що видавала українська фракція у ІІ Державній Думі - часопис “Рідна Справа” та “Думські Вісті” (1907 р.).   

Перешкоди розвитку

На шляху налагодження українських періодичних видань стояли як адміністративно-поліцейські, так і фінансові перешкоди, долати які допомагало благодійництво заможних осіб.

Матеріальне становище українських періодичних видань дійсно було тяжким. Багато цікавих подробиць відомо про газету “Рада”. У 1906 р. газета щомісяця коштувала 3500 крб., тобто 42 тис. крб. на рік, а передплатників мала в середньому 1500 чоловік. Враховуючи, що річна передплата “Ради” коштувала 6 крб., то неважко підрахувати, що газета повертала собі лише 9 тис. крб., тобто дефіцит становив 33 тис. крб. Слід відзначити, що 3500 крб. на місяць, які коштувала “Рада” в 1906 р., не відображала її реальну собівартість. На той час авторові, який друкувався в газеті, видавці виплачували гонорар у сумі 5 коп. за рядок (для зрівняння - за день роботи на буряках тоді платили 15-20 коп.). За таких умов “Рада” пішла на різке скорочення виплат гонорарів. З початку 1907 р. було вирішено платити по 3 коп. за рядок, а вже з квітня – гонорарів взагалі не платили.

Редакція газети "РАДА". Рік 1908. Зліва направо: сидять - Квасницький, С. Черкасенко, Л. Пахаревський, Є. Чикаленко, Г. Шерстюк, С. Єфремов, Ф. Матушевський; стоять - П. Понятенко, М. Вороний, М. Павловський, М. Гаянко, П. Сабалдир, С. Васильченко, О. Олесь

Фото з сайту uk.wikipedia.org

Звичайно, за таких обставин, всі надії покладалися на передплатника. Як це не прикро, але нормальне функціонування української періодичної преси Наддніпрянщини гальмувало саме те, що вона мала обмежене коло читачів. Головною причиною малої кількості передплатників були урядові утиски проти них: поліцейські труси, арешти, звільнення з державної роботи, конфіскації тощо. Яскраві приклади чіпляння до читачів української преси наводив у своїх спогадах видавець “Ради” Є.Чикаленко. Наприклад, учителям було заборонено передплачувати “Раду”, а інспектори заявляли: “Або “Рада”, або посада”. Коли хтось уперто продовжував передплачувати український часопис, його звільняли з роботи.

Треба взяти до уваги і той факт, що перша російська революція застала український народ неграмотним (за переписом населення 1897 р. 85,4 % із тих, хто мешкав на території України, були неписьменними; найнижчі показники з цього приводу мали: Полтавська - 16,9 %, Харківська - 16,8 %, Подільська - 15,5 % губернії). Але навіть письменний мужик на той час не звик до газети як до щоденної потреби. Не звик він і до української газетної мови, термінології: вживані пресою нові слова селяни не розуміли, оскільки вони звикли тільки до свого діалекту та знайомої їм російської мови, а тому й чекали російських газет з новинами.

Українська не лише мовою, а й змістом

Русифікаторська політика царського уряду позначилася на стані фахової підготовки українських журналістів. Насамперед, йдеться про відсутність досконалого знання ними української мови. Крім того, не було задоволено найпершу вимогу національної преси, яка, на думку Бориса Грінченка полягала у тому, щоб “бути українською не лише мовою, а й змістом». До цього можна додати й територіальну розкиданість української преси, невміння єднатися заради спільної мети.

І все ж помітне пожвавлення в українській періодиці внаслідок революційного піднесення 1905-1907 рр. явище незаперечне. Його уроки є досить актуальними сьогодні, коли україномовна преса в нашій країні за більш ніж двадцять років її незалежності все знаходиться на початковому етапі становлення, а її частка серед друкованих видань занадто мала. 

2013-04-24 00:00:00
   


  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар