Становище жінки у Кримському ханстві - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Становище жінки у Кримському ханстві

Становище жінки у Кримському ханстві

Гульнара АБДУЛАЄВА

Багато мандрівників, дипломатів та місіонерів, що в різні часи відвідували Кримське ханство, звертали увагу на особливе становище жінок у державі Гераїв. Про це вони красномовно писали у своїх мемуарах і записках. Захоплюючись привітністю, гостинністю та красою мешканок ханства, вони наголошували, що тут представниці прекрасної половини людства частенько були головним, хоча деколи й невидимим, стрижнем патріархальної кримськотатарської родини, де ставленя до жінки завжди було шанобливим.

Більше того, письмові джерела повідомляли, що і в середні віки, і в Новий час глибока повага до матері, дружини, сестри й доньки часто висловлювалась у турботі про її матеріальну самостійність. Інакше кажучи, економічне забезпечення жінки у кримськотатарському світі було не лише надано главі родини, а й оберігалося законом.

Жінка у Кримському ханстві завжди користувалася свободою. Вона була соціально захищеною і мала права та привілеї більші, ніж її сучасниці в багатьох державах Заходу, Сходу й Півночі. У ханстві насамперед переважали тюркські звичаї, закладені ще в далекій старовині. І якщо становище аристократок під впливом сусідньої Османської імперії з часом дещо змінилося і вони почали вести замкнутіший спосіб життя, то кримськотатарська жінка з народу не втратила своїх прав та свобод. До неї продовжували ставитися з повагою і пошаною представники сильної половини людства. Безумовно, таке ставлення було заслугою самих жінок.

Шануючи звичаї і поважаючи закони предків, матері з раннього віку виховували своїх доньок у любові й пошані до національних традицій, розвивали в них позитивні риси та якості, прищеплювали тонке розуміння прекрасного, навчали долати будь-які труднощі й удари долі. Адже в майбутньому вони мали стати гідними подругами й супутницями життя кримського татарина. Останній, у свою чергу, завжди пам’ятав про свій борг захищати, забезпечувати й оберігати своїх жінок. Всі ці традиційні достоїнства кримських татар майбутні покоління повинні були вбирати буквально з молоком матері.

ПОКОЇ БАХЧИСАРАЙСЬКОГО ХАНСЬКОГО ПАЛАЦУ ТА ЙОГО МЕШКАНКИ

ПОКОЇ БАХЧИСАРАЙСЬКОГО ХАНСЬКОГО ПАЛАЦУ ТА ЙОГО МЕШКАНКИ

Жінка передусім — це хранителька оселі, саме вона створює благодатну атмосферу в будинку й родині. Тому й інституту шлюбу в кримськотатарському суспільстві завжди приділяли особливу увагу.

У ханський період склався звичай не видавати дівчину заміж до інших сел та міст. Звичайно, в окремих випадках винятки з правил траплялися, але вони були вельми рідкісні. Пояснюється ця традиція насамперед тим, що кримські татари цінували чистоту свого клану і дбайливо ставилися до столітніх традицій родини. Дівчина не повинна була відриватися від свого коріння. Адже за тюркськими звичаями, велике значення походженню роду надавали саме по жіночій лінії. Це ще раз наголошує на ролі кримської татарки в суспільстві.

Кримськотатарські дівчата славилися своїм розумом, красою, чемністю, вихованням і високою моральністю, вони зарекомендували себе як вірні й віддані дружини.

Проте у виборі свого обранця юна особа не зовсім була вільна. Згідно з правилами інституту кудалик, або сватання, до створення нової родини підходили з великою відповідальністю, і головну роль відігравали не стільки батьки, скільки старійшини роду. Вони чудово були обізнані в історії родин усіх молодих людей джемаата (тобто громади), про особливі заслуги, достоїнства й недоліки їхніх предків, про фізичне й етичне здоров’я близьких і далеких родичів кандидатів на вступ до шлюбу. І лише з урахуванням цих чинників старійшини, що безумовно бажали добра, здоров’я й процвітання своїй громаді, давали згоду на шлюб. На основі такого ретельно продуманого й обґрунтованого вибору починалося сватання.

Кримськотатарським дівчатам, вихованим у суворих правилах етикету, доводилося поступатися рішенню батьків. Проте слід зауважити, що перед сватанням батьки запитували дівчину про бажання одружитися з тим чи іншим кандидатом. Важливо відзначити, що саме за дівчиною залишалося останнє слово. Проти її волі батьки прагнули не йти. Адже щастя доньки — це, передусім, міцна й надійна родина. Очевидно, тюркські закони щодо цього були ліберальнішими.

І лише після згоди нареченої готувалися до весілля. Такі шлюби, схвалені старійшинами та батьками, в абсолютній більшості випадків виявлялися вдалими, чоловіки й дружини — відданими один одному, а їхні союзи — міцними. Ну і, звичайно, після одруження молода жінка отримувала свободу й мала змогу приймати самостійні рішення.

Традиційно жінки у тюркському світі користувалися тими самими правами, що й чоловіки. Таке становище у дещо зміненому вигляді збереглося і в кримськотатарському, мусульманському середовищі ханського періоду. Волелюбні кримські татарки, безперечно, мали вплив на патріархальний устрій своєї родини, і прислухатися до мудрих порад жінки не вважалося негожим.

Звичайно, насамперед жінка в Криму була дружиною і матір’ю. Вона була звільнена від важкої фізичної праці. Цього не дозволив би жоден мусульманин, що поважає себе, — чи то він їй батько, чи то чоловік. На ній був лише будинок, і про жодну іншу роботу, нехай навіть необтяжливу, не було й мови.

Коли кримськотатарська жінка досягала старості, то і пошана до неї виявлялася на абсолютно особливому рівні. Вона ставала абсолютно незалежною у своїх вчинках і думках, а коли приходила кудись у гості, то господар-чоловік незмінно надавав їй найпочесніше місце.

Джерелом кримської традиції були пануючі місцеві звичаї кримських татар і, звичайно, шаріат.

Історики відзначають, що кримські татарки були вельми освіченими й вихованими. Відповідно ці якості вони прагнули передати своїм дітям. Мало того, в Криму споконвіку були відомі жінки-мудерриси — викладачки. Зазвичай цей почесний обов’язок брали на себе дружини імамів, мулл та хатипів. Можна сказати, що це було майже родинним заняттям: чоловік викладав хлопчикам, а дружина в тому самому мектебі навчала дівчаток. Окрім цього, не були винятком у кримськотатарському суспільстві жінки-поетки та жінки-суфії, навіть траплялися жінки-мулли.

КРИМСЬКОТАТАРСЬКІ ЖІНКИ В НАЦІОНАЛЬНОМУ ВБРАННІ

КРИМСЬКОТАТАРСЬКІ ЖІНКИ В НАЦІОНАЛЬНОМУ ВБРАННІ

Письменність була пріоритетом, і навіть після анексії Кримського ханства Росією 1783 року, коли російська влада всіляко намагалася придушити освіту, ті самі російські дослідники, що відвідали Крим, зокрема історик, публіцист Ліванов не міг не відзначити, що «женский татарский род был весь грамотный». До речі, знатні й заможні кримськотатарські жінки на свої кошти відкривали навчальні заклади для дівчат. Щоправда, це належало до більш пізнього періоду, та все ж перша кримськотатарська просвітницька газета «Терджиман» писала, що 1893 року княжна Пемпе-ханим Балатукова відкрила в Бахчисараї новометодний мектеб для дівчаток і керувала ним аж до смерті.

Також у тій самій газеті «Терджиман» за 21 травня 1884 рік: «Грамотна дівчинка у десять років корисніша за такого хлопчика, бо дівчинка — майбутня мати і природний перший учитель своїх дітей».

Як писав П. Сумароков, кримськотатарські жінки — не пасивний інструмент у руках свого чоловіка. Навпаки, вони керують всіма домашніми й родинними справами. На свій розсуд приймають гостей і не мають відмови у вбранні й задоволеннях. На рівні з аристократками заможні дами з народу займалися благочинністю. Поширеним явищем було брати до себе на виховання сиріт і надалі брати участь в їхніх долях: якщо це була дівчина-сирота, то її покровителька піклувалася про вибір чоловіка і про гідне придане. Такий звичай був поширений в абсолютно усіх селах і містах Криму.

Щодо ухвалення найсерйозніших рішень у родинному житті, то це право, безперечно, мав голова родини. Він також приймав рішення зі схвалення старшої жінки в родині, зазвичай матері. Причому це практикувалося не лише в родинних, а й у решті справ, на всіх рівнях, включаючи державний. Відомо, що і в правлячій родині Гераїв інколи останнє рішення залишалося за анабеїм або ханшею валіде. Цей звичай не був особливою таємницею, його не соромилися.

Щодо традиції багатоженства, яка здавалося б, мала бути в Кримському ханстві, то вона дійсно мала місце, але була справою цілком добровільною. У суспільстві були такі випадки. Проте дружини, що слідували за першою, не мали рівних із нею прав. Їхні діти також не могли мати права на управління. Тому в Криму більшість родин була моногамною. Тут рідко хто навіть із багатих кримських татар мав двох дружин, а три — це вже виняток. Свобода кримськотатарської жінки, до якої не ставилися як до рабині, просто не могла не принести своїх плодів. Мудре і добре ставлення кримського татарина до супутниці життя відплачувалося сторицею.

У побуті кримської татарки головним домашнім ремеслом й одночасно розвагою, а також широким полем застосування своїх творчих і художніх можливостей було рукоділля. Ця народна галузь відігравала істотну роль і в родинній економіці. Рушники та серветки, що прикрашали стіни як багатих особняків, так і простих будинків, мали популярність, а за стилем візерунку або орнаменту можна було легко впізнати майстриню.

Про якесь справжнє обмеження свободи жінки й мови не було. Взагалі кримськотатарські жінки відрізнялися товариськістю. Вони виходили з домівок, куди хотіли, нічого не кажучи про це чоловіку, якого протягом майже усього дня не було вдома. Найчастіше панянки йшли до хамаму (лазні) або зимовими вечорами — до сусідок, а інколи на народні свята. Це була свобода, причому для всієї жіночої половини кримськотатарської оселі. Адже зазвичай дружини мурз і простих заможних містян, відвідуючи один одного, забирали з собою усіх родичок і навіть служниць, тож задоволення було загальним.

У кримськотатарських містах, особливо в таких, як столичний Бахчисарай, Кезльов, Кефе та інших, замкнутість кварталів, високі глухі паркани, відсутність вуличних віконець жодним чином не впливали на спілкування містян у повсякденному житті. Двори, незважаючи на зовнішню ізольованість один від одного, між собою були сполучені хвіртками, що дозволяло жінкам одного кварталу (маалле) ходити  одна до одної в гості, не виходячи на вулицю. Наявність і часте використання таких хвірток ще раз говорить про надзвичайну товариськість кримськотатарських жінок. Більше того, за допомогою таких хвірток через двори можна було обійти цілий квартал.

Становище жінок у кримськотатарській родині не змінилося і після хворобливих змін, пов’язаних з анексією Криму 1783 року та колонізацією, коли штучно збільшували населення на землях колишнього ханства за рахунок переселенців з інших регіонів. Навпаки, корінні мешканки Криму не замкнулися, а продовжували вести колишній спосіб життя. У цей період до них виявляли велику цікавість багато мандрівників, у яких було вельми суперечливе уявлення про кримських татарок. Так, Анатолій Демидов, який відвідав будинок кримського татарина в Євпаторії, у своїй книжці «Путешествие по Крыму» писав: «Кезльовські жінки заслуговують на всіляку похвалу, оскільки та, яку нам вдалося бачити, була справжня красуня. Її чорне густе волосся було перев’язане шовковою хусткою; очі дивовижно світлі, погляд покірливий, голівка миловидна, шия відрізнялася надзвичайною білизною. На ній була сукня, зшита у вигляді шлафрока, яка щільно прилягало до тіла, вузенька краватка, вкрита золотом срібним шиттям, шаровари й срібні туфлі. Хоча ми увійшли до неї випадково, однак вона не зніяковіла; але на превелике наше незадоволення незабаром пішла до інших кімнат».

Розповідаючи про кримськотатарських жінок ханського періоду, дуже складно обійти тему гарему. Буквально «гарем» означає «сакральне», або «те, межі чого непорушні», інакше кажучи, гарем — це місце, де проживала прекрасна половина мусульманського суспільства, що перебувала під чоловічим захистом. Як і належить, гарем завжди залишався закритим від сторонніх очей, приховуючи й охороняючи за щільною завісою приватне життя його мешканок. Тому не дивно, що в уявленнях європейців життя в гаремі й досі ґрунтується на вигадках та легендах.

Багаті мешканці ханства, родовиті вельможі, державні мужі — у всіх був гарем, тобто окремі покої в будинку, де мешкала жіноча половина. Щодо гарему кримських ханів, то він і досі залишається одним із найбільш інтригуючих і маловивчених об’єктів в історії Кримського ханства, проте завдяки уривчастим відомостям про жіночу половину в будинку Гераїв можна з упевненістю сказати, що кримський гарем не можна порівнювати з гаремами інших правителів. Так, на відміну від знаменитого стамбульського сераля Топкапи, в гаремі Бахчисараю ніколи не практикували колекціонування видатних красунь з усього світу. Гераї були розбірливіші у виборі дружин, віддаючи перевагу благородному походженню своїх обраниць.

Кримський гарем можна було сміливо назвати своєрідним інститутом державної влади. Тут ханські родички з юних років навчалися не лише музиці, літературі, тлумаченню Корану, придворному етикету, а й азам правознавства, точним наукам і філософії, оскільки будь-яка з них могла згодом удостоїтися високого титулу анабеїм.

Ще менше відомо про те, яким був гарем до того, як Бахчисарай став третьою столицею Кримського ханства. Але, виходячи з письмових джерел, можна зробити припущення, що його мешканки вели демократичний спосіб життя, властивий волелюбним тюркським жінкам. Інакше кажучи, перші ханші не були обмеженими у своїх діях та ізольованими від зовнішнього світу. Вони активно брали участь не лише у житті подружжя, а й незрідка відігравали значну роль у державних справах своєї країни. Прикладом цього є кримська ханша Нур-султан. Вона брала участь у зовнішній політиці свого чоловіка Менглі Герая, листувалася з іноземними володарями і князями. Одним словом, жінки з роду Гераїв не були відлюдницями, не ховали своїх облич і, що важливо, виховували своїх синів у пошані й любові до прекрасної половини людства. А до поради мудрої жінки, що має беззаперечний авторитет у суспільстві, завжди дослухалися. До речі, не забували про ханських матерів, дружин, сестер і доньок правителі васальних князівств, які знали їх поіменно і надсилали кожній окремо коштовні дарунки.

З часом становище представниць роду Гераїв дещо змінилося. Розмірене життя прекрасної половини ханської родини віднині минало в замкнутому й відокремленому маленькому світі гарему, про яке відомо дуже мало з тієї причини, що сюди, до приватних покоїв ханів, не було доступу стороннім особам. Та все ж до порад і думок їхніх мешканок завжди дослухалися чоловік, сини, брати, племінники, а інколи навіть і пасинки.

Як видно на старовинному плані палацу Бахчисараю, жіноча половина складалася з чотирьох гаремних корпусів, загальною чисельністю більше сімдесяти кімнат. Але всю цю пишність було по-варварськи знищено в 20-х роках XIX століття з причини нібито їхньої ветхості. І сьогодні до нас дійшли лише залишки колись розкішного ханського гарему — невеликий корпус в три кімнати, де приблизно було відновлено інтер’єр колись багатого житла володарок Кримського ханства.

У гаремі проживала вся жіноча половина ханського палацу: матері, тітки, сестри, дружини й доньки, а також штат придворних дам та прислуга. Окрім жінок, у гаремі жили два кізляр-ага — головні наглядачі, що відповідають за зв’язок гарему із зовнішнім світом, та їхні помічники — євнухи. Фактично гаремом керувала анабеїм, або валіде, після хана найвпливовіша особа у Кримській державі. Це звання надавалося матерям, старшим сестрам або дружинам правлячих ханів й супроводжувалося пишною церемонією. Щоправда, офіційно анабеїм поступалася ієрархічно лише калге — спадкоємцеві. Ця жінка мала велику повагу і вплив як у палаці, так і за його межами, активно брала участь у внутрішніх і зовнішніх справах держави. Вона мала свій дохід із ханських земель, володіла заміськими маєтками, а також отримувала дарунки від кримської знаті й іноземних держав. Представник головної дами Кримського ханства був присутній на засіданнях Дивана — Державної ради. Він був її вухами та очима. Володіючи правом голосу, анабеїм через свого ж представника могла істотно впливати на те або інше рішення хана. Окрім цього, вона вела дипломатичне листування з європейськими монархами на підтримку політичного курсу свого сина, брата або чоловіка, що перебував біля керма влади. У офіційної посольської делегації кримського хана до іноземних дворів так само обов’язково був особистий секретар валіде-султан, який і віз листи від своїх ханш. Інколи титул анабеїм привласнювали одразу двом шанованим дамам.

(Початок. Продовження читайте в наступному випуску сторінки «Історія і Я»)

2015-07-11 13:53:38
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар