Рубці та вітри Тернополя - Україна Incognita
Україна Incognita » Маршрут №1 » Рубці та вітри Тернополя

Рубці та вітри Тернополя

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»

КАВ’ЯРНІ ТА КОЛІЇ

Дощ

Тернопіль у моїй пам’яті доволі фрагментарний. Якщо спробувати вибудувати якусь хронологію, то перший візуальний спогад припадає приблизно на 1969 рік: залізничний двірець, дощ; здається, що автобуси тоді від’їжджали саме з площі перед двірцем (це вже потім вибудували нову автостанцію й винесли її майже за місто). Потім, мешкаючи кілька років у Кривому Розі, я кожного року з батьками їздив на Тернопільщину й, вочевидь, у Тернополі ми сідали на потяг. Отже, найбільша візуальна інтервенція міста — це перебудований вокзал, запах колії, звуки потягів, велелюддя, переважно літо чи осінь.

Голосніше

Коли ми остаточно переїхали до Тернополя 1979-го, місто для мене було поділене на центр і різні околиці. Я мешкав на Бамі, так називався тоді найновіший мікрорайон, очевидно, тому що найвіддаленіший від центру, забудований п’яти- і дев’ятиповерхівками, в ньому підростало моє покоління. Тернополю я присвятив немало віршів і велику есею «Врубай свою музику голосніше, якщо можеш».

КОЛИШНЯ «МУЗА» / ФОТО ВІКТОРА ФЕСЬКОВА

«Муза»

Я люблю центр, вірніше, те, що залишилося від довоєнного міста: будинки ХІХ століття, почасти бруковані вулиці. Можу годинами вештатися цим Тернополем, роздивлятися й відгадувати його. Тому тепер, коли прилітаю з Нью-Йорка (а це завжди якихось кілька днів), майже весь час припадає на центр. У центрі мені вельми затишно, і я кайфую від відчуття невеличкого сегменту європейськості, котра дивовижним чином уціліла. Ще кілька акцентів європейськості розкидано Новим світом. Але він бездумно забудовується. Років зо два тому я пройшовся цим районом зі своїм приятелем, який тримає там свою художню майстерню, й зловив себе на думці, що агресія забудови нищить цю особливу квітку Нового світу на лацкані Тернополя. Моїх улюблених місць у центрі залишається щораз менше. Колись це була кав’ярня «Муза», де творилися ідеї та минала наша молодість. Тепер вона, по суті, зникла. Люблю тепер посидіти в «Козі», котра чимось мені нагадує «Музу». Взагалі мій час в Тернополі завжди був кав’ярняний; там я жив і виживав; там зустрічав друзів; там з ними прощався; там відбулися всі головні слова, які я потім коли-небудь сказав чи написав.

ПОРТРЕТ

Вікна

Мій краєвид міста — з вікна кав’ярні, тому він або з дощем, або зі снігом. У 1990-ті саме з таких вікон я переживав увесь абсурд тодішнього життя. Кав’ярня слугувала й робочим кабінетом, і домом. Мабуть, герметичність тодішніх віршів можна пояснити саме таким відносним відгородженням і відстоюванням власної свободи. Я нанизував внутрішні краєвиди, якими Тернопіль ділився зі мною, як з братом. А потім із кав’ярень, у яких ставало душно від перенасиченого сигаретним димом повітря, я перебрався в майстерні моїх приятелів-художників, тому тернопільські краєвиди — це деталі психологічних станів і поетичні строфи, якими я хотів наповнити це місто, щоб воно було повітряним, щоб ним можна було б дихати на повні груди.

ТЕРНОПІЛЬ. ВИД ЗВЕРХУ. ЛИСТІВКА ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ

Дисонанси

Зміни відбуваються неперервно. Інша справа, чи вони мені подобаються? Колись сірі сецесійні будинки тепер розмальовано в яскраві кольори. У якихось місцях — новітня бруківка. Центр уночі принаймні освітлено, якісь фонтани, якісь нові кав’ярні. Хоча навіть у центрі у дворах — сміття, цегляні прибудови при перших поверхах, у парках — некошена трава. Але це лише один візуальний пласт. Другий, для мене суттєвіший, — це усвідомлення міста як інтелектуального ландшафту, в якому взаємодіють різні культурні епохи. На жаль, із цим сутужніше. Мені здається, Тернопіль, який за митарським побиванням себе в груди щодо дешевого, а іноді й агресивного патріотизму так і не перейшов лінію усвідомлення справжності культури з її питомим наповненням національним, але водночас й універсальним змістом. Фольклорний підхід до культури заполонив місто, і воно ніяк не може вирватися за цю лінію, хоча спроби, особливо в молодіжному, більш розкутому, середовищі помітні. Це мене дуже тішить. Між культурою та соціумом у Тернополі — вельми складні стосунки, бо соціум і ті, хто його представляє, — це різні покоління, різні епохи. Складність у тому, що й у цілому українському соціумі — широке полотно від посткомунізму до європейськості, тому ці різні соціокультурні групи ніколи не знайдуть спільної мови, тобто відчуття спільного повітря. У Тернополі це особливо помітно. Я б ніколи так прискіпливо не ставився до культурного пейзажу Тернополя, якби свого часу мені не довелося бути частиною того пейзажу, і я добре знаю, про що кажу.

Люди

Я б найменше хотів говорити про середнього тернополянина, тому що це якийсь статистичний термін, котрий мене найменше обходить. Очевидно, що кожне місто внаслідок своїх історичних і соціальних обставин формує якийсь тип урбаністичного мешканця. Багато чого вже вивітрилося. У 1970-х роках простежувався чіткий вододіл між уцілілими мешканцями довоєнного Тернополя та приїжджими після 1944 року. Це були типи із різних культурних епох, їх розділяла навіть мова, не кажучи про смаки, звички, уподобання, політичні чи суспільні. Для мене в багатьох аспектах Тернопіль — місто рубців. Зарубцьована пам’ять поколінь, зарубцьовані вулиці та будинки. Місто суцільних розривозв’язків. На перший погляд, це не так помітно, тобто якщо не заглиблюватися в цю урбаністичну матерію, то зовні міське населення — досить однорідна маса. А насправді вона складається з надто різних нашарувань; культурна урбаністика Тернополя суперечлива й досі перебуває в затяжному процесі формування. Переважає, звісно, галицький типаж: у 1970-х селянський дискурс із розвитком тутешньої промисловості (заводи, комбінати) заполонив робітничі гуртожитки й обжив нові райони. Ця зміна до решти вимила в Тернополі урбаністичну культуру, й досі, щоправда, видозмінившись у культуру місцевого ринку і суцільного «захоплення» найближчої Європи — від Польщі до Італії, — все більше відсуває місто від справжності до сурогату.

КАФЕДРАЛЬНИЙ СОБОР НЕПОРОЧНОГО ЗАЧАТТЯ ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ / ФОТО ЯРОСЛАВА МІЗЕРНОГО

ЧАС, ДЖАЗ, РОК-Н-РОЛ

Файне місто Тернопіль

Усе набагато складніше. Це починаєш розуміти вже з певним віком, який додає більше деталей для роздумів, і все менше вони з площини безтурботності.

Найбільш прикольний міф про місто почув цього року, коли серед поетичної молоді велася розмова про «доісторичні» часи, коли була «Муза» й можна було пити із «Західним вітром» (літературний гурт за участю В. Махна, існував у Тернополі в 1990-х. — Д. Д.). Вони говорили про це як про історію, їм уже не досяжну, а я це чув, дивився на них очима того часу й розумів, що не руйнуватиму їм цієї міфології навіть своєю присутністю.

Джаз і рок-н-рол

Я часто його порівнюю з музикою, з джазом і рок-н-ролом. Навіть моя остання поетична збірка, в котрій зібрано вірші про Тернопіль і Нью-Йорк, так і називається «Я хочу бути джазом і рок-н-ролом». А ще тут пасувала б метафора пам’яті, але не в такому абстрактному вигляді, а в конкретиці — вуличка, строфа, «Західний вітер», щось приблизно таке, як у найновішому есеї «Так влаштував Бог», в якій уживаються під одним дахом тернопільська урбаністика, тернопільський час і кохання.

ПОВІТРЯ

Чим у Тернополі займатися краще за все

Для мене — сидіти за столиком кав’ярні, споглядати за плином життя й красивими жінками й згадувати, згадувати...

Письмо

Не можу пояснити, чому, але мені краще тепер пишеться в Нью-Йорку, аніж колись у Тернополі. Це, якщо прийняти на віру, що повітря та урбаністика якось можуть допомогти в процесі писання. Місто, як правило, викликає різні почуття — від його прийняття до боротьби з ним, від усвідомлення його як тексту до оркестрування ним своїх емоційних станів. У Тернополі я пережив кілька епох — радянську, перебудовчу та незалежності. І Тернопіль тоді для мене не став текстом, я не вважав, що саме це місто може ним бути. Очевидно, що я помилявся, бо вже в Нью-Йорку я відчув, як міська топоніміка Тернополя все частіше чіпляє мою уяву якоюсь вулицею чи навіть спогадом, — і ця інтервенція ставала то віршем, а то прозовим текстом. Мені захотілося упорядкувати мої особисті порахунки із простором, який називається Тернопіль, тому про нього мені пишеться.

Вдих

Чи легко тут дихається? Усе залежить від розміру легень, тобто від твого бажання вдихнути всі повітряні потоки, які летять над містом. Місто також — не тільки відкрита система для повітряних потоків, воно під собою, як квочка, утримує й висиджує інші пласти свого існування, які не менш важливі. Тому, може, й дихати його повітрям легко, але пам’ятати це повітря непросто, носити його з собою та в собі — складно.

Ніж

Якоїсь осінньої ночі, коли я приплентався звідкись і був майже поруч зі своїм будинком, із сутінок виринув хтось, — той, хто приставив мені до шиї ножа. Я пригадую холодну гостроту леза біля сонної артерії й незрозуміле мовчання цього шаленця. Ми з ним простояли, може, хвилин зо п’ять. Що його зупинило не черкнути по моїй шиї лезом ножа? Чия рука схопила його руку, щоб він не зміг зробити отого різкого руху, який відділяє життя від смерті?

Василь Махно — поет, есеїст, перекладач. Автор дев’яти поетичних збірок, двох книжок есеїстики, п’єс; його вірші, есе та драми перекладено польською, німецькою, сербською, англійською, литовською, чеською, івритом, іспанською.

Лауреат премій ім. С. Будного (1994), журналу «Кур’єр Кривбасу» (2008, 2009), Фонду Лесі та Петра Ковалевих (2009). Учасник міжнародних поетичних фестивалів. Виріс, навчався й викладав літературу в Тернополі. Нині мешкає в Нью-Йорку.

Теги:
2013-09-16 10:40:45
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар