Сталінська міфологія «об’єднання України» - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Сталінська міфологія «об’єднання України»

Сталінська міфологія «об’єднання України»

Коли ми перестанемо дивитися на минуле крізь призму тоталітарних часів?
Сергій ГРАБОВСЬКИЙ

Років зо п’ять тому я зателефонував своєму давньому знайомому, головному редакторові популярної тоді серед киян газети й сказав: «Сергію, ну що це в тебе друкують? От, мовляв, такий-сякий Черчілль 1946 року розв’язав холодну війну. А як він міг це зробити, га? Він же був тоді відставним політиком, невдахою, котрий ганебно програв парламентські вибори й опинився в опозиції й котрого громадська думка Заходу сприймала як свого роду релікт, як живе відлуння, хай і героїчного, але минулого. То чи міг він розв’язати холодну війну чи навіть оголосити про її початок? Кажеш, Фултонська промова? Та, яка звалася «М’язи миру»? А ти знаєш, чому вона була виголошена, та яке мала стратегічне завдання? Ти знаєш, що Сталін був запрошений до Фултона, щоб викласти своє бачення ситуації, але про це совєтський народ так і не дізнався? І чи ти знаєш, що саме Сталін заклав ідейне підгрунтя цієї війни день-у-день із закінченням «гарячої війни» в Європі, публічно плюнувши в обличчя всім своїм союзникам, а програму її окреслив у промові перед «виборцями» (себто — номенклатурою) Сталінського виборчого округу міста Москви 9 лютого 1946 року?»

Виявляється, мій поважний знайомий просто не звернув уваги на всі ці, як він сказав, «деталі». Спрацювали стереотипи, закладені з молодості...

Хтось може сказати — не такі вже й важливі ці всі питання, точність тут цікавить хіба що істориків, і якщо помилилася одна газета, то її виправить інша. Але чи так воно? Адже йдеться не про другорядні події, а про ті, які визначили життя наших дідів та батьків і які досі резонують у житті країни. Уже й видання, про яке йшлося, немає на газетному ринку, вже й політичний режим устиг змінитися, вже й нова генерація журналістів підросла, проте зловмисний Черчілль вкотре вже «розпочинає холодну війну»...

Отже, просто-таки диву даєшся, коли починаєш спеціально звертати увагу на кількість сталінських міфологем (чи то в чистому вигляді, чи то у вигляді лексичних уламків), які збереглися до нашого часу та функціонують тепер уже в ролі соціальних стереотипів, і не тільки масової свідомості, а й не менш масової й, здавалося б, солідної журналістики. Бо ж і Черчілль як ініціатор «холодної війни», і «несподіваний напад Гітлера», і «героїчний стаханівський рух» — це все звідтіля, з тієї епохи, яка наклала такий відбиток на людські душі, на масову свідомість, що й досі не всі (далеко не всі!) позбулися того відбитку. Бо ж надто потужна пропагандистсько-міфотворча машина працювала кілька десятиліть, щоб прямі й віддалені результати її діяльності зникли самі по собі, без постійних і наполегливих зусиль тих, без кого тут не обійтися, й чи не в першу чергу — журналістів-професіоналів і викладачів історії середньої та вищої школи, які не повинні відтворювати у свідомості молодших поколінь усі ці міфологеми й стереотипи.

Адже тоталітарний міф для людей — не доважок до реального повсякденного життя, а призма, крізь яку вони дивляться на це життя, сприймають і переживають його. Ба більше: соціальний міф для них нерідко є чимось істотнішим та вагомішим, ніж питома соціальна реальність. Тим більше, коли йдеться про витворений пропагандою міф тоталітарний, який за визначенням претендує на всеохопність, універсальність і тотальність.

І навіть коли тоталітарна міфологія перетворюється на сукупність (більш чи менш цілісну) стереотипів, то йдеться не просто про ментальні виграшки, не просто про оповідання щодо історії; це — те, що формує живу реальність нашого сьогодення з її перманентним прагненням понад 50 відсотків українських громадян до сильної — авторитарної чи тоталітарної — руки й зі встановленням пам’ятників товаришеві Сталіну. Тим більше, що ці стереотипи повторюються та відтворюються новими поколіннями.

Серед цих міфологем, які вже стали для багатьох стереотипами, — міфологема щодо того, що Сталін, мовляв, здійснив об’єднання етнічних українських земель. І справді: хто не читав у газеті чи не чув з телеекрана про те, що «Сталін об’єднав Україну»? Це стверджують і запеклі сталіністи — мовляв, он який молодець був «великий вождь»! — і радикальні антисталіністи — хоча й падлюкою та тираном був «кращий друг фізкультурників», але все ж виконав позитивну історичну роботу. Бачте, всі українські етнічні землі зібрані наразі в одній державі внаслідок діяльності цього кривавого деспота, чи не так?

Ні, не так. Ба більше: свідомо й нерідко успішно використовуючи у своїх геополітичних іграх український чинник, Сталін постійно намагався якомога більше «урізати» територіальні межі України — нехай це була й совєтська республіка; і тільки тоді, коли інших варіантів уже не було, він благословляв по-більшовицькому здійснюване «возз’єднання».

Згадаймо: початок 1918 року. Сталін — нарком у справах національностей у першому уряді Совєтської Росії. Й одразу ж він підтримує створення так званої Донецько-Криворізької республіки, яка насправді була структурою суто колоніального визиску українських земель. Територія ДКР була етнічно українською (в деяких повітах україномовні українці становили аж 95 — 97%), і тільки подекуди українці являли собою не абсолютну, а відносну більшість (як-от у Маріупольському повіті, де другим за чисельністю етносом були приазовські греки), натомість серед урядовців ДКР подибуємо тільки одне українське прізвище — Семен Васильченко — з двох десятків. А голова цього уряду Артем (Сергєєв) і цілий ряд інших наркомів узагалі народилися поза межами України, її не знали й українською мовою, ясна річ, не володіли. Але ця спроба розщепити Україну не вдалася; зрештою, Ленін і Троцький рішуче виступили за припинення небезпечних для самих же більшовиків ігор з ДКР, бо це обурювало українців у РКП(б), — і вона зникла з політичного обрію.

Наступний епізод. 1920 рік. Південно-Західний фронт «червоних» іде на Львів і далі — до Вісли. Але в ході цього не розширюється номінально незалежна Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР), а створюється якась окрема Галицька СРР. Сталін — так само наркомнац, а водночас і член реввоєнсовєта цього фронту. Його голос у тій ситуації був вирішальним, хоча він, як і майже завжди, волів діяти через інших осіб...

Той же 1920 рік. Відома «нота Керзона» — міністра закордонних справ Великої Британії, який від імені Антанти запропонував Червоній армії зупинитися на лінії, що проходила через Гродно — Ялівку — Немирів — Берестя — Дорогуськ — Устилуг, на схід від Грубешова, через Красилів, на захід від Рави-Руської, на схід від Перемишля й аж до Карпат (тобто майже так, як після 1947 року проходив польсько-совєтський кордон). Але Москва — штаб Комінтерну — відмовляється від реального возз’єднання майже всієї України й Білорусії в ім’я світової революції. Сталін підтримав цю відмову.

У жовтні 1924 року Таганрозький і Шахтинський округи УСРР були передані до складу Російської Федерації. У жовтні 1925 року постановою ЦІК СССР до України було приєднано територію з населенням 278 тисяч осіб, а до складу інших республік, передусім — до Російської Федерації, передано від України територію з населенням близько 479 тисяч осіб. Водночас Кубань, яка була заселена переважно українцями, не увійшла до УСРР, хоча цілий ряд впливових більшовиків-українців порушував це питання. Сталін на той час — уже генсек ЦК ВКП(б), який, за словами Леніна в одному з останніх його документів, «сосредоточил в своих руках необъятную власть».

1920-ті роки. Ряд провідних діячів КП(б)У ставить питання про створення на Кубані української автономії у складі Російської Федерації або навіть про приєднання цього краю до Радянської України. Скажімо, Микола Скрипник не раз їздив до Москви, вів перемовини з політбюро про приєднання Кубані. 1925 року він домігся початку «коренізації», тобто українізації регіону. Власне, українізація там розпочалася ще 1918 року, з проголошенням Кубанської Народної Республіки, але її сильно гальмували і денікінці, й більшовики. А тепер процеси пішли: на Кубані відкрили близько тисячі українських шкіл, 16 українських педагогічних технікумів, почали виходити українські газети, з’явилося українське радіомовлення. Українською почали вести офіційну документацію, друкувати книжки. І нинішній Краснодарський університет — це колишній Північно–Кавказький український педагогічний інститут імені Скрипника. І такі процеси були цілком логічні: адже перепис 1926 року зафіксував, що на Кубані українці становили — де дві третини, а де чотири п’ятих населення. Взагалі ж, за переписом, у Північно–Кавказькому краї українців тоді було три мільйони 106 тисяч осіб. Але українізація на Кубані триває недовго — до кінця 1932 року; її викорінюють багнетами та голодом, а по тому практично всіх, навіть уславленого українського атлета Івана Піддубного, який жив тоді в Єйську, записують «росіянами».

1939 рік. Пакт Молотова — Ріббентропа. За совєтсько-німецьким таємним протоколом від 23 серпня 1939 року, який був невід’ємною частиною Пакту Молотова — Ріббентропа, зона совєтської окупації простягалася значно далі на захід, ніж територія нинішньої України. У документі говорилося: «У разі територіальних і політичних перетворень в областях, які належать Польській державі, сфери впливу Німеччини та СРСР будуть розмежовані приблизно по лінії рік Нарев, Вісла і Сян». Інакше кажучи, такі міста, як Замостя, Холм, Люблін мали увійти до складу СРСР. І, що цікаво, де-факто увійшли на цілий місяць! Туди прийшла Червона армія, там було створено органи тимчасової влади, розпочалися «реформи»... А потім, із геополітичних міркувань, Сталін вирішив розміняти території — взяти під свою оруду Литву, яку попервах було віддано Німеччині, в обмін на території від Бугу до Вісли. І Червона армія, згідно з Угодою про дружбу і кордон від 28 вересня 1939 року, разом із «совєтизаторами» відступила на схід. Але ж до Любліна, Замостя і Холму увійшла не просто Червона армія, а її Український фронт (командувач — командарм 1-го рангу Тимошенко, член військової ради — перший секретар ЦК КП(б)У Хрущов), укомплектована в абсолютній більшості етнічними українцями. І тимчасові органи влади створювалися з «добровільно-примусовим» (як добре вміли робити у ті часи) залученням туди «надійних елементів» із числа місцевих українців. І пропагандистське обрамлення «золотого вересня» мало у своїй основі «братерську допомогу єдинокровним братам — білорусам та українцям», тобто чинник українського совєтського патріотизму був у 1939 — 1940 роках уміло використаний Кремлем під час воєнних походів проти Польщі й у Бессарабію. Годі й казати, що всі ці чинники аж ніяк не сприяли поліпшенню ставлення поляків Закерзоння до українців. І от наприкінці вересня 1939 року Червона армія відійшла, плани створення Холмської області в складі УРСР, які плекав Хрущов, лишилися на папері, а десятки тисяч місцевих українців залишилися під німецькою окупацією. І під владою «підпільної Польщі», якою керував еміграційний уряд... То чи треба дивуватися, що вже наступного року, як тільки польське підпілля зміцніло, почалися «зачистки» на Закерзонні, жертвами яких стали тисячі українців, надто — людей освічених, котрі щиро й наївно сприйняли «золотий вересень»?

А Берестейщина, нині — Брестська область Білорусі? На карті 1914 року, опублікованій Російською імператорською академією наук, ця територія зафарбована в українські етнічні кольори (так само, як і Засяння та Забужжя, тобто землі одразу за Сяном та Західним Бугом), тобто йдеться про території з абсолютною перевагою українського населення.. Підкреслюю, маємо не документ, підготовлений членами тоді ще неіснуючої ОУН, а результат роботи московських дослідників — Дурново, Соколова й Ушакова, як один, щирих росіян і підданих Його Імператорської Величності. Додам до цього, що білоруський опозиційний часопис ARCHE надрукував цікаву записку білоруського ученого Печетова на адресу тодішнього першого секретаря ЦК КП(б) Білорусії Пономаренка, де етнічний український характер тих земель визнавався як факт неспростовний, але пропонувалося провести кордон, виходячи не з етнічних, а з політико-господарських, головне — з військово-стратегічних міркувань. Адже залізниця Москва — Варшава —Берлін проходить якраз через Брест. Власне, про те, що Берестейщина — це українська земля, вів мову ще й такий «український націоналіст», як перший секретар ЦК КП(б)У Микита Хрущов. Він порушував це питання перед Сталіним, вимагаючи включення регіону до складу УРСР. Проте «вождь усіх народів» грізно цитькнув на свого київського сатрапа — геополітичні плани більшовицького керівника виходили із зовсім інших засновків.

Найвдаліше із зовнішніх щодо України сил ідею та символіку соборності проексплуатували більшовики. Доходило до майже фантасмагоричних ситуацій: перший секретар ЦК КП(б)У Хрущов, вочевидь інфікований ідеями соборності всіх українських земель, спершу 1939-го, потім 1944 року наполегливо просив Сталіна включити до складу УРСР Холмську, Брестську та Кримську області...

Дуже показовий і сюжет 1940 року з Буковиною. Нарком закордонних справ СРСР Молотов 1940 року, аргументуючи перед німецькою (тоді — союзною) стороною приєднання Північної Буковини до «Союзу непорушного», з усією серйозністю посилався на рішення місцевих національних зборів від листопада 1918 року про приєднання до Української Соборної держави. Таке рішення справді було. Але стосувалося воно етнічно українських територій Буковини, зокрема й гірських південних (Сучава), які залишилися в складі Румунії. Натомість лінія кордону виявилася виписана так, щоб зручно було кидати в наступ танки, дарма, що довелося «відхопити» населені румунами місцини (Герцаївський повіт), які до складу власне Буковини ніколи не входили. Тоді ж Молотов офіційно заявив, що об’єднання всіх українських земель закінчене.

Минув рік — і Сталін віддав Західну Україну та Білорусь Польщі. 30 липня 1941 року в Лондоні прем’єр уряду воюючої Польщі генерал Сікорський і посол СРСР Майський у присутності британського міністра закордонних справ Ідена та прем’єра Черчілля підписали міжурядову угоду, перший пункт якої констатував: «Уряд СРСР визнає совєтсько-німецькі угоди 1939 року стосовно територіальних змін у Польщі такими, що втратили силу». Інакше кажучи, Західну Україну обміняли на британську підтримку у війні. Звісно, в стратегічній перспективі Кремль навряд чи збирався виконувати цю угоду (як і сталося пізніше, коли Червона армія перейшла у наступ), але вся «підпільна Польща», та й, очевидно, всі політично активні українці Волині та Галичини знали: ці землі знову перебувають у складі Польської держави, й у разі поразки Німеччини відновиться довоєнна ситуація. Польський еміграційний уряд і його представники на місцях твердо дотримувалися лінії на утримання всіх довоєнних територій —зокрема й Волині, де число етнічних українців сягало на той час ледь не 80%, а поляків — лише 15% (і то близько половини з них становили ті, хто туди переселився з власне польських земель на 20 міжвоєнних років в межах політики Варшави з «полонізації кресів»). Тобто Сталін спровокував поляків на спробу за будь-яку ціну втримати Волинь і Галичину, а західних українців — на відчайдушну боротьбу за те, щоб не бути під Польщею (на той час уже було відомо про «чистки», проведені Армією Крайовою на Закерзонні...)

А от хто навіть у воєнні роки не полишав ідеї зібрати всіх (чи майже всіх) українців у складі УРСР — так це Микита Хрущов. 1944 року на 6-й сесії Верховної Ради УРСР у Києві він висловив вимогу відносно того, щоб демографічне розселення українців збігалося з кордонами їхньої совєтської держави. А ще 1942 року за його завданням директор Інституту історії АН УРСР М.Петровський у теоретичній розвідці обгрунтував етнічно-історичні претензії України на Закарпатські землі. Наприкінці лютого 1944 року вчений виступив із розлогою статтею в «Радянській Україні» під назвою «Возз’єднання українського народу в єдиній українській радянській державі», в якій, поміж іншого, вмотивував необхідність приєднання до України Подністров’я, гирла Дунаю та Південної Буковини. Хрущов у свою чергу в листі до Сталіна від 20 липня 1944 року запропонував утворити в районах Польщі, які не увійшли після вересня 1939 року до складу СРСР і були заселені переважно українським населенням, совєтське правління з метою надалі, «коли це буде вигідно, проголосити офіційно про входження цих районів до складу Совєтського Союзу з приєднанням до Радянської України». Так, із Холмського, Грубешівського, Замостського, Томашівського, Ярославського районів і ряду інших населених пунктів могла бути створена Холмська область УРСР з центром у місті Холм. Пропонував Хрущов і забрати в Румунії ряд районів Південної Буковини, населених етнічними українцями, однак ці пропозиції «з політичних міркувань» не знайшли підтримки. Так само, як і висловлені в той же час пропозиції приєднати Кримську область до УРСР, враховуючи її тісні економічні зв’язки з нею. Натомість Сталін врахував ідеї Хрущова щодо Закарпатської України, хоча представники місцевого православного духовенства просили включити край безпосередньо в СРСР «у формі Карпаторуської Совєтської республіки».

Проте, що цікаво, про долю українців Пряшівщини та інших територій, які нині належать Словаччині, тоді навіть не йшлося — Сталіну говорили про зручний військово-політичний плацдарм за Карпатами, а не про якесь там «возз’єднання всіх українських етнічних земель».

Натомість 1945 року контрольована маріонетковим комуністичним режимом Польща одержала «дарунок» від господаря «зореносного Кремля» — правобережну частину Перемишля та навколишні райони над Сяном, які до цього перебували в складі УРСР, і були на той час населені переважно українцями...

Загалом же Сталін просто вміло та вдало експлуатував у своїх геополітичних діях ідею соборності України, до якої він не мав жодного стосунку. А те, що ідея соборності України з 1919 року стала значущим для мільйонів людей та для політиків усіх країн світу символом, — це непереборний факт. А подібний символ, як зазначав знаний російський філософ Павло Флоренський, «є така реальність, яка більша за себе саму». Комінтерн та Антанта, нацисти та лейбористи, американці та японці змушені були віднині зважати на цей символ, на його політичну вагу. А коли не зважали — то бачили перед собою крах своїх наймудріших проектів, як-от відновлення єдиної та неподільної «білої» Росії чи утвердження стабільної та сильної Польської держави як східного форпосту Антанти. Власне, ідейні спадкоємці більшовиків збирають дивіденди з цього й донині — за допомогою ЗМІ, а ще — «оновлених» підручників історії для середньої та вищої школи...

Теги:
2013-03-07 13:20:12
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар