Сповідь про мою Наталену - Україна Incognita
Україна Incognita » NB! » Сповідь про мою Наталену

Сповідь про мою Наталену

Про шляхетну жінку і глибоко інтелектуальну письменницю Наталену Адріанівну Королеву
Катерина ДОЦЕНКО, доцент кафедри журналістської творчості, реклами й зв'язків з громадськістю Запорізького національного університету

Перша зустріч з тепер вже назавжди моєю Наталеною відбулася у вересні 2000 року, коли після консультації з науковим керівником Ольгою Дмитрівною Турган переді мною постала дилема вибору теми кандидатської дисертації. Обговорювалося кілька варіантів, але остаточно я мала визначитися після глибшого ознайомлення з письменниками. Ім’я Наталени Королевої, що прозвучало в бесіді, справило на мене якесь магічне враження. Погодьтеся, українська письменниця з таким екзотичним ім’ям дещо випадає із літературного дискурсу, з іншого боку, про неї я не знала нічого, як, зрештою, і більшість населення української держави. І ось, прийшовши до каталогу бібліотеки, я з’ясувала, що том її творів є на абонементі, після чого його отримала. Новий товстенький вишневий збірник, ніким до мене не читаний, хоча й пролежав на полиці вже дев’ять років і вкрився пилом, уперше потрапив до моїх рук. Повернувшись додому і розібравшись із повсякденними справами, я взялася за читання. Сказати, що мене вразила біографія, це нічого не сказати…

Жінка з легенди, овіяна міфами, напівіспанка-начвертьполячка-начвертьукраїнка зі шляхетною блакитною кров’ю старовинних родів, пов’язаних з Понтієм Пілатом та Ярославом Мудрим, донька іспанської грандеси Марії-Клари де Кастро Лячерда і Медіна Селі та польсько-українського графа Адріана-Юрія Дунін-Борковського.

Народилася Кармен-Альфонса-Фернанда-Естрелья-Наталена, так звучить її повне ім’я, отримане при народженні, у Північній Іспанії, біля м. Бургос у селищі Сан-Педро де Карденья. Оскільки мати покинула цей світ під час пологів, то її забирає батькова мати, бабуся Теофіля зі старовинного роду Довмонтовичів, у свій маєток Великі Борки на Волинь. Але дівчинка втрачає любу бабусю вже у п’ять років, і знову повертається до Іспанії, де живе у свого дядька Еугеніо та тітки Інеси. Родичі зрештою відправляють Наталену до монастиря Нотр-Дам-де-Сіон, у Французьких Піренеях, де дівчина пробуває майже дванадцять років. Батько, що постійно подорожував світами, нарешті вирішує забрати доньку до себе, одружившись вдруге з Людмилою Лось, яка була знатного чеського роду. Так Наталена вперше потрапляє до Києва, де батько з мачухою віддають її навчатися до Інституту шляхетних дівчат.

Закінчивши навчальний заклад, дівчина відмовляється вийти заміж за нелюба і втікає до Петербурга, де навчається в Археологічному інституті та Академії мистецтв і отримує освіту археолога та художника. Будучи залюбленою у розкопки, вона подорожує світами і відвідує розкопки в Помпеях та Єгипті, про що згодом відгукнеться у своїх нарисах «Помпейська згадка» та «Фарао Тут-Анх-Амон: З приводу розкопання його могили в лютому 1923 року». Оскільки мачуха з батьком наполягають-таки на одруженні, дівчина вдається до нечуваних для тодішньої дворянки вольностей, вона вступає до трупи французького Михайлівського театру в Петербурзі, а згодом погоджується на контракт з паризьким “Theatre Gymnase”, оскільки має чудовий голос.

Успішні гастролі доводиться перервати через сумну звістку – в неї туберкульоз, і співи призведуть до його прогресування. Дівчина змушена їхати лікуватися на Закавказзя, а згодом відправляється продовжувати лікування до Західної Європи, де при тому їз задоволенням малює та займається археологією… Іспанія, Італія, Франція, країни Близького Сходу… Знаючи при цьому іспанську, французьку, латинську, італійську, арабську українську, російську й польську мови, вона всюди відчувала себе комфортно.  Кілька разів Наталена виступає-таки з партією Кармен в опері Жоржа Бізе в Венеції і Парижі, але до театру повернення немає, лікарі одностайно проти.

Здавалося, життя буяє вповні, вона продовжує займатися улюбленими справами, починає писати французькою в різних журналах під псевдонімами, намагається примиритися з батьком. Дізнаючись про його хворобу, вона повертається до Києва, однак незабаром батько помирає. Наталена потрапляє в пекло першої світової, стаючи сестою милосердя. Сильна жінка впродовж трьох років не раз рятувала чимало життів, за що була відзначена солдатським хрестом “За храбрость”, відбулася трьома пораненнями, підхопила тиф і кілька запалень легенів.

Доля подарувала її в цей час не тільки жахіття війни, а й ще найяскравіше кохання в житті – до Іскандера Гакгаманіша ібн-Куруша, перського князя, що воював на боці Російської імперії. Пристрасне почуття призводить пару до одруження, але за кілька місяців Іскандер гине під Варшавою, залишаючи дружину з розбитим серцем. Супроводжуючи його труну на батьківщину, до Ірану, Наталена знайомиться з таким дивним і незбагненним перським світом, ледь не потрапивши у друге заміжжя, адже за традицією молодший брат Іскандера має одружитися з нею після втрати старшого. Дівчина відмовляється і таки повертається назад, до Києва, де мачуха пропонує їй виїхати за кордон, до своїх родичів у Чехословаччину.

У дорозі мачуха помирає, а Наталена ледь діставшись Праги, починає працювати в системі народного шкільництва. Саме тут, у Празі, вона ближче знайомиться із Василем Королівом-Старим, письменником, культурно-громадським діячем і видавцем, якому була представлена ще в Києві. Згодом Василь пропонує їй руку і серце, на що вона погоджується. І хоча великої пристрасті, як вона згадувала у спогадах, в їхніх стосунках не було, вони дружно й гарно жили на околиці містечка Мельнік неподалік від Праги у невеличкому будиночку.

Фрагмент рукопису письменниці

Недарма про неї говорять, що Наталена Королева прожила життя, іззовні схоже на казку. Не належачи до української еміграції, фактично чужоземка за походженням, вона приходить до зацікавлення українікою уже в зрілому віці.  Любов до української мови, літератури й культури загалом прищепив їй чоловік, Василь Королів-Старий. Саме Василь став для неї тією людиною, що вмовив її писати українською, допомагаючи на перших порах вичитувати і правити. Письменниця була дуже популярною у 30-і – на початку 40-х років ХХ століття.

У 1941 році Наталену знову спіткало горе, помер її коханий і поважаний чоловік. Як виявилося потім, після чергового допиту в гестапо, Василь повернувся додому, привітався з дружиною, впав і замовк навіки. Треба відзначити, що решту свого життя, у 40 – 60-ті роки ХХ століття письменниця переживає період забуття. Решту свого життя Наталена живе самітницею, і хоча Королів при житті згадував у своїй біографічній повісті про те, що його дружина понад усе мріяла відвідати Іспанію, отримуючи листи від родичів, на історичну батьківщину вона так і не повернулася. Чому так сталося? Скоріше за все, після чергового перевороту, її близькі впали у немилість і листування припинилося. Дітей у подружжя не було, бо через поранення на війні Наталена не змогла народити, тому жодної близької людини поруч неї не лишилось. Щоб якось прожити, вона давала приватні уроки іноземних мов, отримуючи невеликі гроші. Звичайно, вона продовжувала писати, але тягар самотності, мабуть, виявився занадто важким, тому вона навіть видаватися не хотіла. 

Можливо, життя, проведене в подорожах по світу, призвело до того, що більшість творів письменниця написала про події світової історії. Розмаїття сюжетів зі стародавнього світу в творчості Наталени Королевої можна пояснити й тим, що вона, як і Данте, Ґете, Леся Українка, шукала великих пристрастей у минулому. Через події всесвітньої історії письменниця прагнула уяскравити, поглибити і підняти до належного визнання історію країни, яка за всіма параметрами має на це право. Адже в кожному її творі зримо чи напівсвідомо присутні образи, персонажі, ремінісценції та алюзії з давньої української історії, простежуються паралелі й зіставлення їх із найдавнішими й найрозвиненішими цивілізаціями.

Стиль її розповіді дуже витончений, із безліччю відтінків від суму до радості, сяє розмаїттям кольоративних і одоративних відтінків, підносячи українську мову до вершин найрозвиненіших мов світу. У цьому вона є безперечно продовжувачем традицій найкращих творців українського слова – Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського тощо.

Ось таким виявилися перші знайомства з моєю Наталеною, потім була робота в Києвському архіві і незабутні зустрічі зі світлою пам’яті Олексою Васильовичем Мишаничем; пошуки у Львові…

Згодом – незабутня подорож до Праги у 2003 році, і праця в Літературному архіві «Památník Národního Písemníctví». Перед цим було майже півторарічне листування з усіма можливими установами Чехії, для того щоб з’ясувати, де знаходяться потрібні архіви і як можна з ними ознайомитися. Велику вдячність хотілося б висловити працівникам, які шукали архіви Наталени разом з мною, а з одного (архіва у Пізеку) – навіть надіслали теку з копіями документів мені додому.

Неможливо забути зустрічі-спілкування з пані Данузою Храздіровою, секретарем Празького Літературного Архіву «Památník Národního Písemníctví», яка спочатку допомагала мені оформити всі необхідні документи для приїзду і потім опікувалася мною в архіві. Ось мабуть найяскравіший:

«Чудовий осінній день. Я йду по бруківці по легендарному Карловому мосту, а вдалині вже височать бані Літературного Архіву, він розташований у давній споруді, зовншньо схожій на прекрасний собор. Навколо всі стіни домів заплетені червоним плющем, осінь у Празі дуже яскрава! Нарешті дохожу до архіву, вітаюся з працівниками, прохожу до просторої кімнати-читальні, де мені приносять велику шухляду з копіями творів. Я беру до рук чергову сторінку і заглиблююсь у читання. Почерк у Наталени Адріанівни важко назвати каліграфічним, він більше скидається на арабську в’язь. Сама письменниця згадувала про те, що він зіпсувався під час поранення в руку,  крім того вона одного часу дійсно багато писала арабською.

Раптом забігає пані Храздірова, збуджено-щаслива, на бігу примовляючи: «Мені тількі що зателефонували з цвинтаря! Спочатку я перелякалась, а потім мені пояснили, що це – з приводу Вашого прохання! Вони по реєстраційних картках знайшли-таки могилу вашої Наталени!» Я дуже хотіла з’ясувати, де знаходиться її могила і попросила про це пані Данузу.

«Вона дає мені координати, пояснює як їхати. Це – десь у ста кілометрах від Праги, цвинтар Святого Вацлава у містечку Мельник.

Коли нарешті я дісталася туди, старенька вже смотрителька показала реєстраційну картку, де було два слова – Natalena Korolivova (Наталена Королівова, так звучить варіант її прізвища чеською). У мене затамувало подих: за кілька хвилин я зможу потрапити на місце останнього спочинку моєї Наталени… Невеличке кладовище, всі могилки доглянуті, на кожній стоїть пара-трійка горщиків із осінніми різнокольоровими хризантемами. Ми неквапом ідемо, а я розглядаючь навколо. Переважна кількість могилок звичайні – з хрестиками чи невеличкими пам’ятками, хоча зустрічаються і цілі склепи, де, мабуть, поховані представники чеської знаті… коли ж доходимо до потрібної – напочатку я була приголомшена. Це звичайний хрестик для двох, з одного боку – напис знайомим розмашистим почерком – Василь Королів-Старий (1879-1943), а з іншого… пусте місце. Жодної згадки про те, що тут знаходиться останнє пристанище його дружини, Наталени… Потім, згадуючи це, я зрозуміла, що оскільки вона була самітницею, то померши, просто була похована, і нікому було встановлювати табличку.

У мене шалено стукотіло серце і назовні вирвався такий напівшепіт-молитва: «Привіт тобі з далекої України, люба моя, хай ці червоні троянди, які ти так любила, відрадять твою душу. Ти так мріяла про визнання на батьківщині, тепер ти його маєш уповні. Спасибі тобі, моя Наталено, за те, що назавжди вразила мою душу своїм вишукано-натхненним стилем, своїми проникливими словами. І хоча ти сама говорила – “земля, як коханка: коли щиро любиш – то тільки одна мусить бути. Коли ж разом дві кохаєш, то це – або, прости Господи, розпуста, або забава…” – для тебе у цьому світі було їх дві. Україна та “Еспанія” завжди змальовувалися тобою у романтично-піднесеному дусі, а чужина – Чехія – стала останнім пристанищем у цьому світі. Хай Господь попіклується про тебе на небі, а на батьківщині тебе тепер пам’ятатимуть і читатимуть». Навіть зараз, в мене закалатало серце від спогадів.

Сподіваюсь, що із часом про письменницю з європейським стилем і гідністю стане відомо в усьому світі, її творчість нарешті посяде достойне місце серед інших класиків української літератури. Її душа нарешті знайде вічний спокій у Чехії, в маленькому містечку Мельніку на кладовищі Святого Вацлава. А на скромній могилці зі спільним хрестиком поруч коханого чоловіка, Василя Короліва-Старого, їй нарешті встановлять табличку з іменем. А вдячні читачі іноді завітатимуть до неї із червоними трояндами, її улюбленими квітами, щоб вшанувати пам’ять і згадати у молитві чудову жінку і вишукано-стильну письменницю, мою Наталену… 

   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар