Сповідь на таємничу тему - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Сповідь на таємничу тему

Сповідь на таємничу тему

Лист Пилипа Орлика до Стефана Яворського як історичний документ
Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

Образно кажучи, історія – то є безмежно розгорнута пам’ять. І ті, хто зазнав тимчасової або остаточної, катастрофічної невдачі на полях історичних змагань, природно прагнуть, відчуваючи поклик цієї безмежності, пояснити (чи то нащадкам, чи то самій Вічності) причини цієї поразки, з’ясувати – може, передусім для себе – в чому корінь усього зла, що його та поразка принесла за собою... Звісно, в такому бажанні аналітично «переграти» вже зіграну шахову партію історії, абсолютно нормальному самому по собі, дуже часто наявні й інші мотиви: не лише відшукати історичну правду, хай і не всю, але й відкоригувати свій образ в майбутній галереї історичних портретів, якщо не виправдати себе, то принаймні пояснити свою справжню позицію.

Саме такі думки народжуються, коли знайомишся з прецікавим, по-своєму навіть унікальним документом історії України трагічної післяполтавської доби – листом знаменитого гетьмана у вигнанні, творця першої в Європі демократичної конституції Пилипа Орлика до митрополита рязанського Стефана Яворського, «местоблюстителя» патріаршого престолу, а на час написання листа (1721 рік) – голови Синоду (тобто офіційно першої особи в ієрархії Російської православної церкви). Причому якщо постать Орлика, людини шляхетної, високоосвіченої, самовідданого й щирого патріота України, вже певною мірою висвітлена нашою історіографією (хоча, безперечно, і тут ще непочатий край роботи), то особистість Стефана Яворського, філософа, релігійного, громадсько-політичного діяча України й Росії кінця XVII — початку XVIII століть, визначного просвітителя, відома набагато менше. Отже, для того, щоб уявити, що могло стати предметом для листування цих двох обдарованих – і таких несхожих! – людей, бодай коротко розповімо про Яворського.

Перед нами – драматична, суперечлива доля на тлі трагічної, переломної доби, яка нищила людські душі, суттєво понизила цінність життя людини, а, з іншого боку, відкривала воістину небачені досі можливості для кар’єрного злету. Визначний вчений, викладач Києво Могилянськоїакадемії, перу якого належать відомі праці з богослов’я, історії філософії, логіки, психології («Вступ до логіки, або, простіше, діалектики», «Змагання перипатетиків», «Камінь віри» тощо), близький особистий друг й прихильник Мазепи перших років його гетьманування, Яворський 1700 року отримує наказ царя Петра — негайно залишити Київ і посісти місце чильника в рязанській і муромській митрополії. Відмовитися було практично неможливо (цар знав видатні здібності Яворського й високо цінував їх). Дальший життєвий і кар’єрний шлях привів митрополита на найвищі ієрархічні щаблі в російській православній церкві. Довелось Яворському приймати і трагічні, непростимі на погляд багато кого з наших сучасників рішення: так, 1708 року від імені патріаршого місцеблюстителя по єпархіях і парафіях був поширений наказ царя (таємний!), один з пунктів якого підпорядковував таємницю сповіді меті політичного розшуку. Саме Яворський у листопаді 1708 року провів в Успенському соборі Кремля церемонію «церковної анафеми» своєму колишньому другові Мазепі. Але правдою є й те, що пізніше він же, Яворський, допоміг декільком мазепинцям, що повернулись на Батьківщину. Цілком сучасна «гнучкість»... І ось такій людині (Яворський був на той час вже тяжко хворий, жити йому залишалося менше року) адресував гетьман Пилип Орлик свого листа, написаного десь у липні 1721 року. Вперше опубліковано цей документ у знаменитому часописі «Основа» в Петербурзі 1862 року; є підстави думати, що до друку готував його Микола Костомаров. Це й досі – найповніший звіт про передумови подій в Україні 1705–1708 років, про мотиви переходу Мазепи на бік Карла XII. Варто зазначити, що на той момент (лист писався у Польщі) Орлик, який зазнав за попередні роки безліч зрад від своїх ненадійних союзників, турків та татар (так, весною 1711 року, коли омріяна мета – звільнити Україну, принаймні правобережну, від московського ярма, була, здавалося, як ніколи, близькою, татари, які підтримували Орлика, заходились грабувати мешканців Поділля й Придніпров’я, що призвело до катастрофічної невдачі), був певною мірою знев ірений в успіху своєї справи. Історики й досі сперечаються: чи було серед мотивів написання листа прагнення дістати прощення у царя, чи лише бажання пояснити своєму давньому благодійнику Яворському особисту роль у змові. Так чи інакше, але, хоч цей унікальний документ, безперечно, потребує критичного аналізу, необхідно пам’ятати, що аж до смерті (1742 рік) Орлик продовжував дипломатичними засобами боротись за самостійність України.


ГЕТЬМАН ПИЛИП ОРЛИК. ПОРТРЕТ. ІЗ КНИГИ: «І.КРИП’ЯКЕВИЧ. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ». КИЇВ. 1991 РІК Отже, який зміст листа? Головним (але не першим і не останнім)поштовхом, який спонукав Мазепу почати таємні переговори спершу з представниками польського короля Станіслава Лещинського, за яким стояли шведи, а потім і з самим Карлом XII, була відмова царя Петра, за законами й традиціями тієї доби зобов’язаного захищати Україну від зовнішніх ворогів під час війни, виконати свій обов’язок. Це Орлик відзначає доволі чітко (запитуєш себе: хіба не наївно було згадувати про таке в листі, нібито написаному задля прощення?).

Ось про що розповідає гетьман у вигнанні. Коли він, Орлик, 1708 року став як генеральний писар пропонувати Мазепі різні варіанти поведінки в ситуації, що складалася (адже на Україну йшли шведські війська!), той відповів не без роздратування: «Царское величество не доволенъ (не здатний. — І.С. ) будетъ не токмо Украины, но и государства своего, отъ потенціи Шведской оборонить; уже я въ Желквъ предлагалъ царскому величеству, что если король Шведскій и Станиславъ съ войски своими раздълятца, и первый пойдетъ въ государство Московское, а другой в Украину, то мы войскомъ нашимъ безсилнымъ, частыми походами и войною зруйнованымъ и умаленымъ, не можемъ оборонитця отъ войскъ Шведскихъ и Полскихъ, и того ради просилъ я царского величества, там же въ Жолквъ, чтобъ принамнъй намъ 10 000 отъ войскъ своихъ регулярныхъ въ суккурсъ (підтримку. — І.С. ) изволилъ дать, а его величество мнъ отказалъ: «не токмо 10 000, но ни десять человъка не могу дать; якъ можете, сами боронитеся» (стиль та орфографію першої публікації в журналі «Основа» збережено).

Отож, Петро I порушив норми (хай і неписані), згідно з якими сюзерен – він сам – мав неодмінно захищати васала (Мазепу), який присягнув йому на вірність. У відповідності з європейськими канонами (як, наприклад, принцип jus resistendi, що його, звичайно, добре знав Мазепа), гетьман в цій ситуації мав повне право, з огляду на свої зневажені права, вважати себе вільним від усіх зобов’язань і навіть вдатися до збройного опору! Це щодо міфу про ніби «зраду» гетьмана...

Перший європейський конституціоналіст

Звісно, треба знати обережний, не позбавлений навіть елементів макіавелізму (бо добре знав праці знаменитого італійця) характер гетьмана. Орлик докладно розповідає, як поступово, продумано, наче ступаючи на крихкий лід, крок за кроком йшов Мазепа до «зміни орієнтації». Восени 1705 року, коли гетьман стояв з військом у Замості (Польща), ставленик Карла XII король Станіслав Лещинський послав до нього священика Францішека Вольського з пропозиціями про таємний союз проти Петра. Мазепа, наказавши піддати посланця Станіслава тортурам, передав його (і секретні пропозиції) командуванню царських військ на знак своєї незмінної відданості Петру.

Але ось наступна спроба поляків (про це теж оповідає Орлик) «навести мости» до Мазепи виявилась значно вдалішою. Доречним виявилось і уміле «посередництво» княгині Анни Дольської, інтриганки вищого класу. Згодом було встановлено попередні контакти і з Карлом. Власне, у Мазепи просто вже не було іншого виходу: в разі перемоги Петра у гетьмана були всі підстави очікувати обмеження своєї влади або й просто усунення (на його місце «готували» жорстокого й підступного Меншикова, чиє ім’я в Україні навіки буде прокляте за звірячу «зачистку» Батурина в листопаді 1708 року, коли було дощенту винищено шість тисяч чоловіків, жінок і дітей). Проте гетьман не міг не думати про величезні шанси і Карла на перемогу. Таким чином, гетьман прагнув убезпечити своє майбутнє при будь-якому варіанті розвитку подій (характерно, що тривалий час він «авансом» повідомляв Петра про всі пропозиції щодо співробітництва, що їх робили йому вороги, щоб зміцнити царську довіру, а Орлика, як той згадує, відверто попереджав: дивись, Пилипе, не видай мої наміри, бо я багата людина, в пошані в царя, твоїм доносам він не повірить, а ти пропадеш...

Але Мазепа, один з найбагатших людей Європи (про це згадується навіть в одній з праць Адама Сміта!) помилився в одному: шляхом хоч би як добре законспірованої таємної змови, не залучаючи вчасно на свій бік широкі верстви козаків і міщан, неможливо звільнити Україну. Більше того, сама добре налагоджена конспірація стала радше негативним, навіть фатальним чинником, бо народ, який добре пам’ятав 20-річну вірну службу гетьмана царю, був, сказати б, «захоплений зненацька» і не повірив йому, до того ж був нажаханий репресіями Петра. Ось, мабуть, головний урок, що його можуть засвоїти сучасні історики і політики з листа Орлика.

2005-04-15 15:42:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар