Спогади про двох звитяжців - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Спогади про двох звитяжців

Спогади про двох звитяжців

Євген Маланюк про правдивих героїв визвольних боїв в Україні в роках 1918 та 1919-му
Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

Поразка може бути й буде тимчасовою тоді, коли є живим, зберігається й «дихає» дух героїв, пам’ять про них, коли їхні ідеали, як і колись, надихають людей на вчинки, творені надособистісною, надперсональною вірою, тим більшою, чим страшнішими були жертви, заради неї принесені. Вірою в те, що завжди збережуться у грубо-матеріальному світі орієнтири, незрівнянно вищі від власного дорогоцінного « — свобода особистості вища, свобода соціальна вища, свобода національна незмірно вища. У сьогочасній розтлінній, розділеній та егоїстично розщепленій Україні бракує передусім такої віри (не інвестицій, не енергоносіїв, не харизматичних вождів!). А без неї Україні не зберегтися — чудес не буває, цинізм є духовним і політичним імпотентом, нічого гідного він народити не може.

Люди, про яких ми розповімо (точніше, розповість видатний український поет, воїн-борець, публіцист, громадський діяч Євген Маланюк, у 1918 році — співробітник Оперативного управління Генштабу Української гетьманської держави, у 1919-му — сотник Армії УНР), віддали свої життя за Україну. Вони ніколи не вправлялись у патріотичній риториці — бо були Людьми Вчинку. Військовиками Української армії — й то, найвищого достоїнства. Полковник Євген Мєшковський — начальник Оперативного управління Генерального штабу Українського війська ( рік), згодом начальник штабу Галицької армії, керівник штабу Південно-Східної групи, зрештою начальник штабу Дієвої армії УНР (1919 р.) — загинув від наслідків тяжких поранень (гангрена) під час відбиття нападу ворожої кінноти на потяг штабу Армії УНР 9 липня 1920 року. Отаман Василь Тютюнник, помічник начальника штабу Дієвої армії, потім — командувач Наддніпрянської армії УНР у 1919 р., знесилений, загинув від тифу 19 грудня 1919 року. Євген Маланюк зберіг пам’ять про цих двох звитяжців на все життя; він вважав, що саме брак таких патріотів самовідданої справи та лицарського служіння Україні не дозволяв українцям відстояти свою самостійність у 1918— 1920 роках. У спогадах, присвячених Євгенові Мєшковському та Василю Тютюннику (не плутати з Юрком Тютюнником, чиє ім’я в історії нерозривно пов’язане зі знаменитим «Зимовим походом» проти більшовиків!), котрі друкувалися в українській закордонній пресі ще в 20—30-х роках минулого століття, а частково були надруковані у «Книзі спостережень» (1962 р.), Маланюк не лише відтворив яскраві, по-людськи привабливі образи Мєшковського та Тютюнника (обох він дуже добре знав, бо служив під їхнім командуванням), а й дав глибокий, історично й психологічно точний аналіз причин поразки Української Народної Республіки. Все це — так само, як і неповторний стиль Маланюка, водночас гостро-іронічний та романтично-піднесений, натхненний і нещадний до наших національних вад — спонукає сучасного читача поставитися до цих спогадів дуже уважно (в Україні їх надрукувало видавництво «Темпора» 2004 року).

ЄВГЕН МАЛАНЮК. 1919 р.

Пояснюючи, чому через багато років він вирішив поділитися споминами про своїх бойових командирів, разом з якими пройшов крізь вогонь боїв, гіркоту зрад, запал перемог, бачив вражаючі приклади мовчазного героїзму, Маланюк писав: «Хтось сказав, що українці не вміють шанувати своїх героїв. А там, де немає пошани до визначних особистостей, не може витворитися традиція, що грає таку велику ролю в вихованні нації, в накресленні її історичних завдань і шляхів... Через усю нашу історію проходить яскрава національна риса індивідуалізму, яка, на жаль, принесла більше шкоди, ніж користи, з огляду на трагічні для нас обставини. Тому-то й досі у нас немає єдиного спільного всім напрямку, єдиної спільної всім українцям української національно-державної ідеології і немає єдиного критерію для того чи іншого явища, того чи іншого вчинку наших визначних мужів. При такому стані речей дуже трудно вести нашу справу. Ця риса вдачі і привела нас на чужину». Отже, на думку Євгена Маланюка, одного з найбільших українських поетів ХХ століття, пам’ять про героїв конче необхідна насамперед живим — для належної чистоти й ясності їхніх справ.

Розповідь про полковника Мєшковського Маланюк розпочинає від тієї миті, коли він, на той час начальник кулеметної команди 2-го Туркестанського стрілецького полку (то був кінець 1917 року, доба цілковитого розкладу старої радянської армії) отримав наказ з’явитися у штаб дивізії в Луцьку, до якої був прикомандирований. Маланюк згадує: «Питаю начальника штабу. Доповідають. Зі стільця біля столу з машинкою й паперами підіймається велетенська постать з типовими українськими рисами обличчя і питає: «Ви з 2-го полку?» Я стою струнко й рапортую. Після слів «прибув у ваше розпорядження» обличчя начальника штабу несподівано, при зовнішньо суворім вигляді, якось внутрі освітлюється теплим батьківським усміхом, і я бачу, що це — близький, рідний чоловік, що тут я серед своїх: адже ж такий явно український акцент у цього велетня-полковника... Моє серце забилося радісно. Так відбулася моя перша зустріч з Є. Мєшковським».

Справа, звісно, не в «українському акценті». Не через український акцент численні проросійськи налаштовані офіцери та різного роду обивателі сичали на Мєшковського, Маланюка та їхніх однодумців: «Ишь, захотели какой-то там Украины!» Але наш поет із непідробним захопленням пише про Мєшковського: «Його світлий розум, його бадьорий оптимізм і віра, його чисто українська впертість в осягненні тої чи іншої мети і чисто українська сила характеру, становчість і спокій у найтяжчих, іноді безнадійних, обставинах, його уміння дисциплінуюче впливати на загал, вносити з собою ясність, систему і силу волі — спасли нас і наше життя і довели нас (відданих українській справі військових дивізій, де служив Маланюк, бо «революційний народ», як згадує поет, щохвилини погрожував їм розправою. — І.С.) до «землі обітованої» — до Києва». І недарма автор наводить відгук про Мєшковського когось із старшин: «О, цей знайде вихід, з ним не загинемо!»

ГРУПА ВОЯКІВ АРМІЇ УНР В КИЄВІ. 1919 р. / ФОТО З САЙТА GEROIKA.ORG.UA

І ще не забуті враження від тих днів у Луцьку: «Бували жахливі моменти. Бувало, що сп’янілий від безкарности, розхристаний і звільнений від усяких людських почувань солдатський мотлох вривався до помешкання штабу з тим чи іншим «ультиматумом». І коли здавалося, що в атмосфері проходив зимний подих смерти, а рука хапалася револьвера, щоб спасти свою гідність людини від останніх образ і тортур схамілого солдата, — тоді в зловісній тиші штабу голосно й сильно лунав могутній голос полковника Мєшковського, що один-на-один з натовпом вмів не «умовляннями», не проханнями, не потакуванням, а суворими, лаконічними військовими наказами начальника вернути натовп до притомности, отверезити його. І — траплялося чудо: з глухим гомоном натовп відхлинював і розходився з нічим».

ПОЛКОВНИК ЄВГЕН МЄШКОВСЬКИЙ

Природно, що саме ця людина стояла, серед інших, біля джерел створення армії самостійної Української держави (до речі, Маланюк відзначає ще одну прикметну рису характеру полковника: «Повна відсутність дипломатичності. Ця людина не знала кривих ліній, тільки — прості»). Він зробив усе можливе й неможливе для цього, очоливши (за часів гетьмана Скоропадського) Оперативний відділ Генерального штабу Збройних сил Української держави. Ось лише гранично стислий перелік справ, що ними кожної миті займався очолюваний полковником Мєшковським відділ (єдиний, за словами Євгена Маланюка, справді український підрозділ штабу): «1) Оперативне керування частинами на фронті; 2) організація майбутньої армії; 3) реєстр існуючих частин; 4) дислокація австро-німецьких частин (нагадаємо: це 1918 рік! — І.С.); 5) військові справи «мирної» конференції з Росією; 6) контакт з німецьким командуванням; 7) всі зносини з німецьким командуванням не тільки військового міністерства, а часто-густо й інших офіцій». Обсяг відповідальності, як бачимо, більш ніж величезний (саме в ту пору молодий Євген Маланюк, прибувши в Київ, почав свою службу під началом полковника). Тим більше, що час (особливо з вересня 1918 року) настав надскладний: «Стало ясно, що поки українські «партії» торгувалися між собою, а відтак насолоджувалися блискучою ролею Пилата, пасивно віддаючи Україну на розп’яття ворогам, прийшли москалі й різні чужі Україні люди, і, так би мовити, «безкровно» її завоювали» (Є. Маланюк). І далі: «Якою Голготою був цей час для кожного українця! Знати, що всякий вибух в Україні, всяка спроба повстання негайно приведе на Україну більшовиків (а це було ясно для кожного військового), і в той же час вже не ставало сил терпіти далі щоденні образи, щоденне обпльовування і ґвалтування всього святого для українця — на Україні, на своїй рідній землі! Руки самі собою стискалися в кулаки, бажання крикнути цій гидотні «геть!» було велике, інстинктове, палке, але... але ж кожному було ясно, що перший чин у цьому напрямку розруйнує хиткі підвалини з такими офірами започаткованої державності, і в першу чергу зруйнує кадри армії. Було ясно, що повстання стане останнім зусиллям Самсона».

Кадри армії, на щастя, не були зруйновані, доказом чого є праця кращих воєначальників Армії УНР 1919 року, вже після антигетьманського повстання, і серед них — Євгена Мєшковського та отамана Василя Тютюнника (другий тоді очолював Наддніпрянську армію УНР, перший був у нього начальником штабу). Саме час коротко розповісти про Василя Тютюнника. Виходець із простої селянської родини, біографічних даних про нього обмаль (до речі, Мєшковський був родом із полтавської козацько-шляхетської сім’ї), але його роль Маланюк (очевидно, не дуже перебільшуючи) визначив так: «Він творив українську військову історію до кінця 1919 року. Начальник штабу Дієвої армії, пізніше командувач її. Це був той, безперечно, найвидатніший старшина і полководець український, який створив національну армію України, який провадив нею аж до оволодіння Києвом 1919 року, який був потім заходами «демократів» духу й розуму усунутий від праці, а в трагічний момент початку останньої катастрофи 1919 року (в листопаді. — І.С.) покликаний знову. То був той отаман Василь Тютюнник, що, запалений духом любові до Вітчизни, згорів, як свічка, на славу історії української, — людина, про яку ще багато напишуть (мусять!) історики і поети. Людина, яка для свого часу, для наших сумних днів була своєю величиною неспівмірною, незрозумілою, навіть чужою, як усі видатні українці нашої трагічної історії.

Ось портрет Василя Тютюнника, як його побачив Маланюк: «Явно професійна військовість постави на тлі досить строкатої військовості року 1918 в Києві. В поклоні, в привітанні, в стиску руки. Підіймаєте очі — і — який контраст! — простецьке «мужицьке» обличчя, наче з сірого каменю степового витесане. Не зовсім лагідний і ледве іронічний усміх на простих устах. Очі — найхарактерніше в людині — не завжди беруть участь у цім усміху: вони зовсім не «карі» і не «рідні», — постійна в них глибина і та сіра сталевість, що є ознакою зовсім не української волі (слово, що в нашій мові, під впливом ріжних «земель і воль», зовсім затратило свій природний сенс). Північні, неукраїнські, і майже неслов’янські були варязькі очі Василя Тютюнника». Наведемо ще цікаву думку автора спогадів: у Тютюнника було «гаряче серце» і «зимний розум», тоді як у багатьох українців справа була якраз полярно протилежною.

Можна багато говорити про рідкісні риси характеру, що їх мав Тютюнник: несхибну волю, здатність зберігати цілковитий спокій у найважчих обставинах, протистояти «фатально-українській заздрості» (на думку Маланюка, першопричини всіх наших невдач), віддавати накази і контролювати їх виконання. Проте Євген Маланюк зосереджується дещо на іншому: на дарі передбачення, що ним був щедро наділений отаман Тютюнник. Власне, пише він, то був «дар, а не набута здібність. У грудні 1918-го точний прогноз щодо «соборності» й стратегії, точний термін евакуації Галицькою армією рідної її території: «до квітня провоюють, доки набоїв вистане». В грудні ж року 1918-го в Києві — пророче передбачення неминучості воєнного союзу з Польщею: «Пошліть у Варшаву — за 2—3 тижні матимемо почесний мир, а за місяць — два очищення України від російських банд». Це, звичайно, — веде далі Маланюк, — тоді, в «трудово-конгресовій» атмосфері псевдопатріотичної, а то й просто пораженської — щодо Росії — демагогії було психологічно «гласом вопіющого в пустелі». Далі. В квітні року 1919-го пророкування про неминуче зіткнення з військами Денікіна, ще тоді, коли Денікін щойно почав кільчитися. Він говорив: «Весна пригріє, і Денікін ще розпухне, — треба вже тепер знати, чи ми б’ємося з ним, чи ні. Бо не можна допустити ані на хвилину, прошу я вас, щоб наша армія стала проти другої і не знала, властиво, що їй робити. Одна година такого стану може загубити нас. А, бігме, так може трапитися». І потім Маланюк, навівши ці слова отамана (пророчі слова!), нагадує про фатальні так звані демаркаційні лінії з денікінцями, які дезорієнтували Армію УНР, змушуючи брати на себе певні мирні зобов’язання, яких армія «білої» Росії, як правило, взагалі не збиралась дотримуватись. Узагальнюючи, Євген Маланюк пише про те, що «серед причин непростимої некожеквентности щодо денікінщини були такі головні: 1. Приспаний російським режимом національний інстинкт вкупі з ледачою хитрістю лукавого хахла: і вони, мовляв, проти більшовиків, і ми проти, отже... (точнісінько, як у році 1918-му: і ми «ліві», і вони «ліві», отже...) 2. Несмертельне — «якось-то буде», бо «що там гадати сьогодні? — коли наблизимося, — тоді й розжуємо і 3. Об’єктивні труднощі (а коли їх не було і коли їх не буде?) і загальна скомплікованість становища, що, розуміється, погіршувала все в кілька разів.

ОТАМАН ВАСИЛЬ ТЮТЮННИК

Результати відомі: 1. Спіткання з денікінськими відділами притрапилося само собою, «несподівано». 2. Революційне первородство наше, національний дух нашої армії заламалися на проклятих «демаркаційних лініях» з денікінськими військами... Це і був той «опортунізм», той брак принциповості, що тяжко карає всякий неконсеквентний рух і за який завжди мститься історія».

* * *

Євген Мєшковський і Василь Тютюнник загинули — перший від тяжкого поранення, другий — від «чорного тифу» (не витримало серце). Якими очима подивилися би вони на сучасну Україну, на її ганебну владу, на дезорієнтований, принижений, озлоблений і розсварений народ? Питання занадто пекуче, а втім, ставити його — конче потрібно. Для чесної відповіді передовсім необхідно ясно знати: за що ці люди віддали своє життя? Спогади Євгена Маланюка дають нам цю унікальну можливість.

Теги:
2013-01-25 11:12:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар