Сороковини великого погрому - Україна Incognita
Україна Incognita » NB! » Сороковини великого погрому

Сороковини великого погрому

Євген СВЕРСТЮК

Великі погроми планували в Кремлі. Вони були «всесоюзними». Але найзасекреченіша республіка в тому плані мала особливий привілей. Україна була наче експериментальним полігоном для терористичної політики Кремля. Удар готували на найвищому рівні. Замінено перших осіб в УРСР. На місце першого секретаря ЦК П. Шелеста поставлено В. Щербицького. На місце генерала КДБ Нікітченка прислано генерала КДБ Федорчука. Звільнені діячі були цілком надійними, готовими виконати будь-який наказ Комуністичної партії. Але у ЦК КПРС був критерій сусловської запеклості й жорстокості. Вона, звісно, межувала з дурістю.

Заплановано агресивну операцію під кодовою назвою «Блок». В Україні поставлено під удар перший ряд дисидентів. У Росії після розголосу справи Данієля і Синявського уникали репресій за літературну творчість. У Білорусії взагалі уникнули арештів, хоча дисиденти там були.

Нинішній читач не може собі уявити, що означає політичний арешт в комуністичній державі. Скажімо, нині арешт Ю. Луценка, звичайно, політичний і емоційно забарвлений. У пресі з’явилася хроніка одного дня Ю. Луценка в Лук’янівській в’язниці. Неволя є неволею. Але в радянській в’язниці кожен день і кожна година ув’язненого забезпечена ретельно продуманою каральною програмою. У перспективі йому напевно світить довгий термін в сибірських концтаборах, а після того цілковите вилучення із суспільного і культурного життя. По суті, пожиттєвий домашній арешт. І, як правило, повторні арешти.

Стіни Лук’янівської в’язниці ті самі. Але режим засекреченості не йде в жодне порівняння. Зрештою, про це вже багато писали.

Фото з книжки Володимира В'ятровича "Історія з грифом "Секретно"

У таборі «діти різних народів» ділилися досвідом. Уважалося, що якщо в Москві відрізують тобі нігті, то в Києві — пальці. КДБ України перевиконував план. Терор формував полохливі настрої юрби і жадібність вислужників. Скиглії скаржилися і не помічали, що Стуси обирають шлях офіри.

Безоглядна жорстокість має свій зворотний бік. Вона не досягає цілі, а в умовах інформаційного світу стає чудовиськом, що привертає увагу всього світу. Власне, то був зворотний бік явищ, на якому виїжджали в’язні сумління у своїй безвиході.

Філістерам здається, що каторжний вибір був найлегшим, що в таборах розквітала творчість, що тоді умови були легкими і т.д.

Замість того, щоб щось доводити філістерові, варто було б йому дати три доби карцеру в сучасному музеї репресій, а тоді — можливість уявити 30 діб карцеру й місяці голодування, до того ж з обіцянкою, що це тільки початок.

Але у репресій є зворотний бік: слово в’язня, що потрапляло на Захід, мало велику вагу, а це збуджувало відповідальність і підіймало духовну висоту.

Якби таке слово якимось дивом потрапило в порожнечу заляканого поневоленого світу, де жили наші рідні і знайомі, то там воно не мало б резонансу. Вільне слово відлунює тільки у вільній душі. На Заході читали, дивувалися, переживали і відкривали для себе незнану Україну у снігах Сибіру.

Україна, загнана в колгоспи й мордована голодом, особливого інтересу у світі не викликала. Зате Україну, яка бореться за волю, там сприймали як далеку рідню, що нарешті озвалася до споріднених духом.

Фото з книжки Володимира В'ятровича "Історія з грифом "Секретно"

Українські дисиденти відкрили Україну для інтелектуалів і політиків Заходу більше, ніж усі співці соціалістичної вітчизни, разом узяті. І більше, ніж дисиденти, це могли б зробити у звичайних домашніх умовах, на волі. Бо там доводилося пристосовуватися до напівсвободи. Тільки слово, напоєне стражданням і любов’ю, знаходить споріднені душі. Листування Валерія Марченка з італійською дівчиною Сандрою, листування Зіновія Красівського з американською дівчиною Айріс Акагоші й інші аналогічні факти перегуку над прірвою — це вражаючі документи часу.

Кремлівські іхтіозаври були засліплені ненавистю й не розуміли, що закопують українське насіння й затоптують його, але не назавжди, а тільки до весни, яка не за горами. Перший перевал — 1991 року, другий — 2004-го.

Януковичі нині скасували свято свободи. Це смішно. Ми до того свята надто довго йшли, щоб можна було його закреслити чиїмось підписом. Більше того, у цьому святі — важливий етап національного самоусвідомлення. Для України то головне свято.

Нині молоді журналісти запитують: «Чи знали ви, що вас заарештують?», «Як ви поставилися до вашого арешту?», «Чи був у вас інший вихід?»

Їм відповідають, що інформація про наближення обшуків і арештів була відома. Що кожен готувався до обшуків. Що нині я зробив би той самий вибір...

Тут є певні натяжки. Сказати правду, ніхто з покосу 1972 року не хотів дати підстав до арешту. Кожен доводив, що не порушував Кримінального кодексу. Ніхто не хотів іти до в’язниці і ставити під удар свою сім’ю. Але йшли твердим кроком.

Стоять ліворуч: Любомира Попадюк, Василь Стус, Олена Антонів, Ірина Калинець, Марія й Ганна Садовські, Михайло Горинь; сидять — Стефанія Шабатура ("циган"), Мар’ян Гатала, Олександр Кузьменко. Це було 1 січня, а вже за кілька днів Стус, Калинець та Шабатура були заарештовані. Фото Ярослава Лемика

Отже, в операції «Блок» були ознаки державного бандитизму: кадебісти хапали людей, які працювали легально і протягом багатьох років виступали відверто зі своїми поглядами. Ми нічим не спровокували арешти, навпаки, то в їхніх головах сталося «коротке замикання», і вони оголосили «особливо небезпечними державними злочинцями» людей, які думали, говорили й писали відверто правду, яку за комунізму прийнято приховувати.

«Навіщо ж збройний конвой?»

«Ви не згодні з моїми думками».

«Яких не пропускає ваша цензура? У вас же є тисячі ідейно перевірених академіків і докторів наук, то нехай вони й розгромлять ту жменьку поетів і журналістів...»

«Ви говоріть про себе!» — каже прокурор.

«Добре, хай вони розгромлять мене, викриють мої «наклепи» і напишуть свою правду...»

«Оце ми й зробимо» — каже прокурор.

«Але ж ви робите це на закритому суді, де я один, а вас ціла команда включно з конвоєм!»

Отже, якщо дотримуватися правди, то в нас був лише один вихід: говорити далі правду й розплачуватися за неї життям.

Я не бачу в цьому особливого героїзму. За правду, за честь і гідність завжди треба платити.

Ці чесноти потребують захисників у кожного покоління. Без відважних захисників такі шляхетні витвори культури й духу блякнуть і поступаються місцем споживацьким ілюзорним вартостям. Корисливість укриває життя, як корозія... Відповідно й опускається життя до банальності, позаісторичної за своєю суттю. Зерно має перше вмерти, і тільки тоді проросте. Ця євангельська істина вічно нагадує нам про суворі заповіді й суворі закони життя.

Теги:
2012-01-17 09:33:34
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар