Софія Русова: Україна як хрест і покликання - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Софія Русова: Україна як хрест і покликання

Софія Русова: Україна як хрест і покликання

Сергій Грабовський

Історія України у масовому сприйнятті — річ часом украй абсурдна. Чому? Хоча б тому, що досі для багатьох наших співгромадян Надія Крупська, попри всі закони про декомунізацію та перейменування вулиць, — «своя», «наша», «вітчизняна», «отечественная» діячка, а от, скажімо, Софія Русова — «чужа», «западенка», «бандерівка». Хоча реально, звичайно, все не так, але масова свідомість, особливо у певних регіонах країни, досі живе за радянськими приписами...

 ЯК СТАЮТЬ УКРАЇНЦЯМИ

Надія Крупська і Софія Русова жили і працювали в одну історичну добу (хоча Русова й була старшою на 13 років). Вони були знаковими постатями як у політиці, так і у педагогіці. І їхній внесок був вагомим у те, що робилося, з одного боку, в дорадянській і радянській Росії, а згодом в СРСР, з другого — в уярмленій імперією, потім на короткий час незалежній Україні, а далі у майже віртуальній Україні, яку плекали ті, хто зумів врятуватися з-під радянського чобота по чужих світах. І внесок цей був зовсім різним, сказати б — діаметрально протилежним.

Надія Крупська, дружина Володимира Ульянова-Леніна, поставила свій очевидний хист на службу тоталітарній політиці і так само тоталітарній педагогіці, вона сприяла утвердженню відновленої під іншими прапорами імперії. Натомість Софія Русова тоді ж стала на захист гнобленої імперією нації, брала участь у діяльності демократичних політичних сил та організацій, доклала зусиль до творення сучасної національної педагогіки.

Софія Русова народилася 18 лютого 1856 року у родинному маєтку Олешні на півночі Чернігівщини. Її батько Федір Ліндфорс був за походженням обрусілим шведом, а мати Анна Жарве — француженкою. Від дев’яти років Софія мешкала у Києві і тут закінчила гімназію. Разом із своєю сестрою Марією вона заснувала перший у місті дитячий садок, а згодом — і школу для дорослих.

ЮВІЛЕЙНУ МОНЕТУ НБУ ПРИСВЯЧЕНО СОФІЇ РУСОВІЙ

У вісімнадцять років Софія переїхала до Санкт-Петербургу і там невдовзі взяла шлюб з українським етнографом та фольклористом Олександром Русовим. Разом із чоловіком вона готувала повний текст «Кобзаря» Тараса Шевченка у двох томах до видання у Празі. За деякий час подружжя оселилося на хуторі біля Борзни на Чернігівщині, Софія працювала там акушеркою, пізніше вона вчителювала у школі в Олешні.

1881 року Русову було заарештовано за зв’язки з народовольцями і після звільнення постійно перебувала під наглядом поліції. Вона працювала в українських громадах Києва, Одеси, Харкова, Херсона, Чернігова, Полтави, організовувала українські школи, очолювала учительську спілку.

1902 року поліція виселила Русових з України, вони оселилися у Петербурзі й повернулися до Києва тільки через шість років. Софія викладала тут педагогіку на Вищих жіночих курсах і у Фребелівському педагогічному інституті та французьку мову у Комерційному інституті, видавала педагогічний журнал «Світло».

«Кайдани поневолення не так легко скидаються, вчорашні раби не стають одразу свідомим громадянством. Для такої великої зміни потрібен не тільки час, що завжди посуває наперед розвиток громади й особи відповідно вимогам творчого життя — потрібне виховання, що тільки й має змогу дати нам нове громадянство».

Так писала педагог Софія Русова.

Русова знала, про що пише — вони з чоловіком за походженням не були етнічними українцями, проте як і чимало їхніх освічених сучасників, органічно увійшли в українське середовище; тут діяв, серед інших, і чинник виховання (самими обставинами життя), і самовиховання. Олександр Русов був членом «старої Громади» від її початку і так само переслідувався царською владою саме за свою українськість. Було їх у «старій Громаді» багато — особистостей із віднайденим українським корінням або із свідомо обраною українською ідентичністю. Назвімо декілька хрестоматійних діячів: Володимир Антонович, Вільгельм Беренштам, Микола Зібер, Тадей Рильський, Всеволод Рубінштейн... А поряд із ними завжди було куди більше «землячків»-малоросів, прихильників українських пісень під чарку та галушки, і водночас вірних слуг імперії, тоді царської, а згодом радянської...

 ШЛЯХ В УКРАЇНСЬКУ РЕВОЛЮЦІЮ

Син Софії та Олександра Русових Михайло став 1900 року одним із засновників Революційної української партії (РУП), він — разом із Миколою Міхновським — обстоював виразно незалежницькі позиції. Але тяжка хвороба й смерть 1909 року обірвали життя цієї молодої людини, якій було лише майже 30...

По смерті сина на кілька років Софія Русова відходить від активної діяльності. Але от на календарі — 1917 рік. Настає нова доба. Софія Русова, попри свій уже не юний вік, бере активну участь в Українській революції. Її обирають до Центральної Ради, потім — до постійної діючого органу ЦР — Малої Ради (там було тільки двоє жінок-депутаток). Далі Русова очолювала урядовий департамент дошкільної та позашкільної освіти, займалася українізацією шкіл, викладала педагогіку у Кам’янець-Подільському університеті.


СОФІЯ РУСОВА СВІДОМО ОБРАЛА СЛУЖІННЯ УКРАЇНІ, ЇЇ НАРОДОВІ, ЇЇ НАЦІОНАЛЬНОМУ ВІДРОДЖЕННЮ СПРАВОЮ СВОГО ЖИТТЯ. НА ФОТО — З СЕСТРОЮ МАРІЄЮ /  ФОТО З САЙТА RUSOVA.AT.UA

1922 року вона змушена була емігрувати з УСРР. У листі до рідних вона писала: «Прощай, рідна, дорога Україно. Кидаю тебе з одним палким бажанням усі свої старі сили віддати на визволення Твого народу, щоб знову пишалася Ти й волею, і наукою, і багатством»..

Русова, працюючи в Україні і в еміграції, створила власну систему національного виховання, вона була автором букваря, шкільних підручників з географії та французької мови. Серед її наукових праць — твори з педагогіки та студії з творчості Гоголя, Сковороди, Шевченка, Тагора, Олеся, Драгоманова та Квітки-Основ’яненка. Русова була також співзасновницею українського жіночого руху, очолювала Українську національну жіночу раду та Всесвітній союз українок. Її книжка «Наші визначні жінки» стала одним із перших досліджень творчості українських письменниць.

Із 1922 року Софія Русова мешкала у Галичині, потім у Відні та Празі, викладала там педагогіку в Українському педагогічному інституті. Вона померла у вісімдесят чотири роки у Празі 5 лютого 1940 року.

Загалом, доля Софії Русової на еміграції склалася не так і погано. Якби вона лишилася в УРСР, напевне їй би був прямий шлях щонайменше на лаву підсудних у процесі СВУ. Хоча, звичайно ж, не почувалася вона дуже комфортно в Галичині, а згодом у Празі, бо ж прагнула працювати для незалежної Української держави. Однак те, що вона встигла зробити, ввійшло до золотого фонду української педагогіки і виявилося потрібним тим подвижникам, які почали розвивати цю педагогіку вже тоді, коли Україна стала незалежною.

 ЗА ЧЕСТЬ ЛЮДСЬКУ І НАЦІОНАЛЬНУ

Був один епізод в еміграційній діяльності Софії Русової, на який варто звернути особливу увагу. Коли до Європи почали масово надходити звістки про страшний голодомор у Радянській Україні, 15 лютого 1933 року Українська національної жіноча рада у Празі видала відозву до всіх народів світу, щоб вони звернули увагу на жахливий стан населення в Україні, щоб Міжнародний Червоний Хрест прийшов на допомогу голодуючим. Заяву підписала професор Софія Русова, голова Національної ради жінок України.

«Українські жінки, об’єднані на еміграції в Національній жіночій раді, безсильні подати нещасному населенню жодну допомогу. Українська еміграція відгороджена від свого народу страшним більшовицькими загорожами... Наша кореспонденція з рідними накликає на них жорстокі переслідування. Ми не можемо послати кіло рижу, хоча б і за ту величезну ціну, яку встановили самі большевики, граючися з голодним людом, як кіт з мишою, щоб не підвести наших рідних, наших сестер та їх дітей під страшні кари. Ми можемо лише правдиво освідомлювати культурний світ з тими страховищами, що провадяться поза тими мурами», — це слова Софії Русової, сказані нею про Голодомор.

А Надія Крупська у цей самий час закликала радянських піонерів брати приклад з Павлика Морозова, який уславився своїми доносами в ГПУ на батька-»куркуля» та інших родичів. Доля Крупської наче склалася значно краще, ніж у Русової. Член ВЦІКу (більшовицького квазіпарламенту), заступниця наркома освіти, член ЦК ВКП(б), авторка десятків книжок і брошур, удова ледь не обожненого «засновника першої у світі соціалістичної держави» — і якась там політична емігрантка. Але чи могла Крупська сказати щось значуще без санкції «згори», з боку ЦК, а реально — з боку Сталіна? Ні. Вона спробувала було зробити це у середині 1920-х, але «вождь трудящих» так на неї цитькнув, що вона зіщулилася і до кінця життя у 1939 році слухняно виконувала всі його накази. А Софія Русова була і залишилася вільною людиною.

Довге життя Софії Русової було по-справжньому подвижницьким. Перші дитсадки разом із сестрою Марією вона заснувала у 15 років. Отже, за тим було ще 69 років неперервної і плідної праці на педагогічній ниві. І не тільки власне на педагогічній, а так само і на державницькій. Громадською, а почасти, очевидно, і державною діяльністю можна вважати її головування в Українській національній жіночій раді, — очевидно, першій по-справжньому масштабній і впливовій українській жіночій організації.

Очевидно, після сказаного було банальним ще раз говорити про те, що Русова показала урок справжнього служіння своєму народові. Який при цьому став «своїм» з її власного вибору, з усвідомленого морального обов’язку, бо ж була вона за батьком шведкою, за матір’ю француженкою. Це мало б стати засторогою тих «патріотів», хто дуже любить залазити в родоводи тих чи інших діячів сучасності чи минувшини до восьмого коліна, вишукуючи саме там українськість чи неукраїнськість. Але справжня українськість є справою вчинків, справою громадянської позиції, а не справою крові.

Нині мають щезнути ті декілька вулиць Надії Крупської, які були на мапі Києва (і на Лівому березі, й у тих селищах, які було приєднано до Києва під час розширення міської межі). У столиці, нарешті, з’явилася і вулиця Софії Русової. її ім’ям названі також вулиці у Чернігові та Ковелі. І все! Натомість ім’я Крупської досі щедро рясніє на мапі України та у її населених пунктах...

Теги:
2016-02-19 03:30:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар