Слово з нагоди 90-річчя св. пам. Степана Олійника - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Слово з нагоди 90-річчя св. пам. Степана Олійника
   

Слово з нагоди 90-річчя св. пам. Степана Олійника

Олександр Панченко

Американського полковника й українського патріота

Коли у київському видавництві «Борисфел Інтел»  вийшла друком  Збірка вибраних статей визначного військовика, науковця й політолога із полковника армії США у відставці Степана Дмитровича Олійника під наголовком «За свободу і демократію», в якій автор помістив свої праці, зокрема, й про цивільний контроль силових структур, - свої роздуми після прочитанного я назвав «…Для нас закон найвищий то наказ: «Соборная Українська держава — Міцна й одна від Сяну по Кавказ!..». Я був раніше й досі залишаюся переконаним, що найвищим Законом життя й діяльності незабутнього Полковника була якраз соборна Українська держава й щасливе життя української нації на своїй Богом даній землі.

З полковником американської армії, українцем з походження Степаном  Олійником мене єднала довголітня листовна переписка, яка несподівано для мене припинилася десь наприкінці позаминулого року. Як виявилось трохи пізніше, Степан Дмитрович відійшов у Божу вічність в американській столиці Вашінґтоні  3 вересня 2019 року.

 Св.пам. полковник армії США й правдивий український патріот Степан Дмитрович Олійник народився рівно 90 років тому, 18 липня 1930 року, в селі Піддністряни, (тепер – Жидачівський район Львівської області) у селянській родині. Його батько та мати були активними діячами у місцевому осередку Товариства «Просвіта», найстарший брат Роман (Рахманний) став пізніше видатним вченим, журналістом-публіцистом, середульший брат Іван загинув у рядах УПА в 1944 році. Степан юнаком навчався в гімназії міста Ходоріва (1943-44). У 1944 році, напередодні поновного приходу большевиків у Галичину,  під впливом старшого брата Романа еміґрував разом з ним на Захід. Незважаючи на свій неповнолітній вік, у Кракові він був спійманий німецькою окупаційною владою та скерований на примусові роботи до Третього Райху, а згодом був приписаний там до служби при німецькій зенітній артилерії (так зване «Юнацтво»). У лютому 1945 року при допомозі брата Романа Степан втікає з табору зенітників та до кінця війни переховується  в католицькому монастирі в Баварії. По закінченню війни пан Степан був «завербований» членом Проводу ОУН(м) на добровільну короткострокову службу кур’єра ОУН на федеральну землю Баварія. Згодом він перейшов до табору для переселенців в місті Байрейті, де продовжив навчання в таборовій ґімназії, а також тут же проходив підпільний спецвишкіл та в зимі 1945 року став заприсяженим членом Юнацтва Закордонних Частин ОУН з під-стягу Степана Бандери. В 1946 році Степан, як неповнолітній воєнний сирота, був переселений до США, де закінчив середню школу, а згодом одержав наукові ступені бакалавра (Нью-Йорк Сіті Коледж – 1954), маґістра (1959) та доктора політології (Джорджтаунський Університет, Вашінґтон, 1965). Ступінь маґістра з міжнародних справ С.Олійник захистив дисертацією «Українська РСР в Організації Об’єднаних Націй» та оборонив докторат дисертацією на тему: «Совєцький федералізм у теорії й практиці», співпрацював в англомовній Енциклопедії українознавства, був науковим співробітником Бібліотеки Конґресу США у Вашінґтоні. Починаючи від 1950 року Степан Олійник став на службу до Армії США, спочатку в активному резерві, а від 1970 року – в діючій Армії, навчався в Академії Команди й Генерального Штабу та в найпрестижнішій Національній Військовій Академії, проходив службу штабним офіцером при Штабі Армії США, Пентаґон (1971-78, 1983-85) та при Комітеті Об’єднаних Начальників Штабів, Пентаґон (1973-83). У 1978 році  Степанові Дмитровичу Олійнику було присвоєно звання полковника. Після виходу у відставку він  послідовно займався науковими дослідженнями з питань безпеки при Міністерстві оборони США (1983-92), був активним у громадському житті українства – спочатку у студентському русі, згодом у Організації Оборони Чотирьох Свобід України (ООЧСУ) , а опісля – як  член Закордонного Представництва (пізніше – Середовища) Української Головної Визвольної Ради (УГВР), співпрацював, як консультант, з провідними діячами ЗП УГВР, дослідного центру – фірми-корпорації «Пролог», Генсеком ЗС УГВР Миколою Лебедем, на доручення якого, зокрема, відбув у 1960 році одномісячну поїздку в підсовєцьку Україну, брав участь у Фестивалях молоді (Відень, 1959 та Ґельсінкі, 1972) з метою протидіяти комуністичній пропаґанді та нав’язати контакти з національно-свідомими учасниками фестивалів з України.

Олійник, св.пам. полковник др. Степан

…11 жовтня 2019 року я отримав сумну звістку з канадського міста Монреалю від Марти Дарії Олійник, яка повідоляла: «Шановний пане докторе! Ділюся сумною вісткою про те, що у вівторок, 3 вересня 2019 р., помер мій дорогий стрийко і хресний батько Степан Олійник. Меморіальний вечір відбудеться 8 листопада у Вашінґтоні...», а за два дні після цього вона знову написала мені коротку записку: «...Стрийко Стефко вирішив бути спалений. Урну з попелом мають привезти до рідного села Піддністряни, де і буде похована. Стефкова двоюрідна сестра Марта (США), привезе урну. Ми з нею і з нашою троюрідною сестрою плануємо приїхати в Україну навесні 2020 р....», а майже за місяць після цього , 24 грудня 2019 року знову повідомила: «...Шановний пане професоре! Я таки поїхала до Вашінґтону в листопаді. В Національній Катедрі Святої Родини відбулася Служба Божа і панахида. Потім ми зібралися в церковній залі на перекуску. Троє осіб, включно зі мною, виступили з прощальним словом. Там я зустріла історика Марту Богачевську Хомяк, давню знайому Стефка. Я остаточно довідалася про те, кому Стефко передав свою збірку книжок: 1)бібліотеці школи ім. Братів Олійників у Піддністрянах; 2)Конґресовій Бібліотеці; 3)Національній Академії Педагогічних Наук України. Не знаю, чи моя родичка, Марта, вже встигла вислати урну до Піддністрян. Дам знати...».

Дещо пізніше з доступних джерел я довідався, що «...останнім бажанням Степана Олійника було поховати його біля батьків в Піддністрянах. Довгих п’ять місяців чекали його тлінні останки. 5 лютого (2020-го року) він, на духовних крилах, прилинув у рідне село Піддністряни, де його, як люблячого сина України, прийняла у свої християнські обійми рідна земля...  Родинне село Піддністряни прийняло в свої обійми славного і мужнього, всіма шанованого в Україні і за її межами, доктора політології, консультанта ядерної політики США, полковника в відставці Степана Олійника, який помер ще на початку вересня 2019 року...».

Про свого знаменитого брата Романа Олійника, який був більш відомий українському читачеві  під псевдо «Роман Рахманний», що друкувався також під псевдами – «Роман Хміль», «Romain d’Or»), - часто згадував у листах до мене незабутній полковник Степан. - Роман Рахманний був дійсним членом НТШ, УВАН, членом Національної Спілки письменників України, Міжнародного ПЕН-клубу, лавреатом багатьох нагород, премій, відзначень тощо. У 1962 році він здобув в Канаді науковий ступінь доктора філософії, його ґрунтовна праця – «Літературно-ідеологічні напрямки в Західній Україні», з’явилась друком у Києві 1999 року у видавництві «Четверта хвиля». Роман Рахманний (Олійник) став автором 17 книг та монографій, понад тисячу статей та есеїв, а його монументальне видання в трьох томах «Україна атомового віку», яке було удостоєне звання лауреата Національної премії ім.Т.Шевченка у 1994 році.

До й після здобуття Незалежности Україною обидва брати - Роман та Степан Олійники весь час жили Україною, раділи її здобуткам й тяжко переживали усі наші  негаразди та проблеми, чим тільки могли допомагали нашому народові у розбудові державності. Полковник Степан Олійник після 1992 року щороку відбував двомісячні поїздки до України, як консультант з питань оборони і національної безпеки, у 1994 році він працював радником при Консультативно-Дорадчій Раді при Верховній Раді України та при Міністерстві оборони. Д-р С.Олійник став автором ряду праць українською та англійською мовами, зокрема на військові теми, а також автором передмови до першого закордонного видання праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (видавництво «Сучасність», 1968), він також був членом ряду наукових і професійних товариств та організацій.

У своїх листах до мене св.пам. полковник Степан Олійник частенько писав із Вашінґтону «…Радію Вашим успіхам та Вашим жертвенним зусиллям закріпити пам’ять видатних людей українського визвольного руху. Це дійсно цінна робота, на яку Ви заслуговуєте на похвалу та подяку ще живих учасників цього руху… - грудень, 2003 року». - «…Щиро дякую за святочні привітання. – Одержав Ваше поздоровлення з нагоди моїх уродин: дякую за пам’ять та добрі слова. – Моє здоров’я трохи покращало. Сподіюсь відвідати Україну на весну, після трьохрічної відставки. Книжок не присилайте. Я поступово ліквідую свою «бібліотеку» - нехай другі користають. Ще раз, всего доброго, - з повагою Степан - 22.12.2006». - «Шановний та дорогий пане докторе Панченко! – Дякую за листа від 01.04.2011 та інформативні матеріали. Вибачте, що так спізнився з моїм відгуком, але довший час лікувався, а опісля відвідав мою братову в Монтреалі (дружину брата Романа). Радію ширшою участю в політичному житті Полтавської області; рівно ж співчуваю Вам за тимчасовий неуспіх у місцевих виборах. Тим більше бажаю Вам успіхів у слідуючих виборах (у що я вірю). Вашої книги про «Пролог» не маю, але читав її, як випозичив у пана Камінського, бо це вже був його останній примірник. Ви увічнили пам’ять про всіх тих, хто організовував і вів цю інституцію десятками років. Та й при тім прислугу й тим, хто, як і я, із-зовні були причетними до того проекту та сяк-так допомагали їм у їх великій справі на благо визволення України. Ваша ініціатива, редакція та клопотання про видання слідуючої у тому циклі книги для вшанування славної пам’яті п.Миколи Лебедя – це нова і глибока похвала Вам від нас усіх, хто знався і співпрацював з покійним «паном Миколою» (як ми люб’язно його звали)…. Бажаю Вам доброго здоров’я  та нових успіхів у Вашій цінній праці та політичну житті.. – 17.08.2011».

Вже пізніше св.пам. полковник Степан Олійник зробив дарчий напис на своїй книзі «За свободу і демократію. – Збірка вибраних статей» (Київ, видавництво «Борисфен Інтел» (2018) – «Панченку Олександру Івановичу. – З компліментом, приязню і повагою, - Степан Олійник, автор - лютий, 2018 року». У своїх пізніших листах, які дбайливо зберігаються у моєму архіві, Степан Дмитрович писав до мене у Лохвицю: «Вельмишановний пане др. Олександер Панченко!  Сердечно Вам дякую за таку надзвичайну рецензію, про яку один мій близький колеґа (жартівливо?)  оголосив:  «Це матір усіх рецензій!». Серйозно:  глибока, аналітична і багата на цікавий зміст. Колоритно прикрашена віршем-піснею з часів підпільної романтики Воюючої ОУН. З Вашою заввагою про те що, з уваги на поточний воюючий стан в Україні, мої міркування про цивільний контроль над збройними силами України і пріорітет посади цивільного міністра оборони залишаюся на рівні теоретичних міркувань я згідний. Але треба визнати, що цивільний контроль вже існує через сітку апарату цивільних правлячих, законодавчих і юридичних інституцій, - він спрацьовує і не погано. Щодо цивільного Міністра оборони України,  - це вже питання часу.. І радий, що я був хоч частково один із коґорти політологів, які в недавнім минулім закріпляли концепцію й логіку потреби інституту цивільного контролю на благо демократизації. Я, зокрема, вдячний Вам, шановний докторе Олександре, за змістовну згадку і про мого рідного брата Романа (Рахманного), і що цього року виповнюється сто років з дня його народження (26 грудня). Сподіваюся, в Україні про це не забудуть і обов’язково згадають його «не злим, тихим словом».  - Тільки шкодую, що Вам не було відомо про нашого третього, середульшого брата Івана, доля якого також заслуговує на увагу. Адже він у складі Дивізії «Галичина» свого часу вижив у пекельній битві під Бродами. Повернувшись до рідного села,  Іван, як член ОУН (б) і вже досвідчений військовий старшина, вирішив долучитися до опору большевицьким карателям, які вже вдруге почали окупувувати Західну Україну. Восени 1946 року Іван сформував групу, до якої увійшли товариші з рідного та сусідніх сіл. Коли вони були вже готові прямувати на перевишкіл до підпільної школи УПА у Карпатах, їх зрадив місцевий стукач, і вночі карателі оточили їх криївку, щоб ув’язнити. Здаватися вони відмовилися.  Тоді карателі закидали їх ґранатами. Вісімнадцять осіб героїчно загинули, включно з їхніи командиром – моїм братом Іваном. А двох важко поранених карателі добивали вже по дорозі до райцентру. Сьогодні у моєму рідному селі на цвинтарі зведена ґранітна стела на їхню Пам’ять… Вибачайте, що мою розмову про Вашу прекрасну рецензію закінчую на такій сумній ноті…  Ще раз дякую Вам за добрі слова й приязнь.   Доброго здоров’я і нових успіхів у Вашій благородній праці.-  З глибокою повагою, (-) Степан Олійник. - 02.04.2018». – «Вельмишановний пане Олександр Панченко!  Вітаю Вас сердечно з одержанням премії імені Ірини Калинець та Вашу монументальну працю «Український Демократичний Націоналізм». Це дійсно «маґнус опус» - вона аналітична й також енциклопедична, яка служитиме цінним та незамінним джерелом  для дослідників серед сучасного й майбутніх проколінь про  переломову епоху в українському політикумі, як також й в українській нації в цілому.  З повагою і приязню, (-) Степан Олійник, 25.05.2018 р.». - «Шановний та дорогий пане докторе Олександр Панченко! Сердечно дякую Вам за дальше поширення Вашої незабутнього допису про мою збірку на сторінках газети «Час і Події»  (Чікаґо, США), яка має широку українську читацьку публіку в північно-центральному реґіоні США. Ви зробили раніше і тепер велику прислугу, як мені через збірку, так і мойому братові Романові Рахманному, пригадавши читачам про його особистість і про наближаюче 100-річчя з дня народження. При тім прийшло мені на думку. чи не могли б Ви поновити таку прислугу ща раз і помістити Ваш цінний допис у газеті «Гомін України» (Торонто, Канада). Це з уваги не так на мою Збірку,  як на те, що брат Роман був співзасновником «Гомону» і довголітним членом її редакційної колеґії та постійним і читачами улюбленим дописувачем. Буду Вам невимовно вдячний за це. - З глибокою повагою.і дружнім  привітом, (-) Степан Олійник». – «Вельмишановний та дорогий пане докторе Олександр Панченко! Глибока і щира подяка Вам за Ваше прекрасне Слово з приводу 100-річчя нашого дорогого  батька, брата Романа. Цікаво розповідний і майстерно сформульований репортаж, з ілюстраціями, про лавреата, а при тім  дещо і про мене,  і нашого середущого брата Івана є хвилюючим для нас усіх ще живучих.  Слово має не малий поки що відгук з посеред прихильної читацької групи. Ось наведу один вчутливий відгук від приятеля Марти О., п.Расела Сурового (Вінніпеґ, Канада): «Яка знаменита данина поваги братам Олійникам і їхній тотальній посвяті Україні. Коли я прочитав і поміркував над цією статтею, моя рішучість стала безмежно підкріпленою і в мене тепер ще більше натхнення продовжити працювати для покращення добробуту України. Багато моментів в статті були мені невідомі. Я пригадую, що мій батько завжди дуже позитивно висловлювався про опубліковані статті Романа Рахманного. Як я вже згадував свого часу, я знаю звідки береться Твоя відданість. Тут спрацьовують знамениті гени. Ти, напевно, абсолютно в захваті від цієї данини поваги, і правильно. Цю статтю слід зберегти...». - Ще раз велике спасибі і бажаємо Вам доброго здоров’я і нового творчого натхнення.    Від імені нас усіх родичів Романа, Степан Олійник. - 18.12.2018». – «Дорогий пане д-ре Панченко! Вітаю Вас і сім’ю з Новим Роком, бажаю щастя і здоров’я та нових успіхів у Ваших творчих заняттях. Також з наступаючим Різдвом Христовим, бажаю Вам весело провести Різдвяні Свята. Христос Раждається. - Славім Його! З повагою і приязню, (-) Степан Олійник. 29.12.2018»… - На цьому наше листування припинилося.  Як виявилось, - назавжди...

Життєвий шлях, діяльність в царині захисту прав і свобод українського народу та реформування українського війська св.пам. Степана Дмитровича Олійника, полковника Армії США, доктора політології й щирого українського патріота, якому 18 липня  2020 року виповнилося б 90 років, - мають служити усім нам, з роду-племені, українцям, - за  гідний взірець, бо, як мовиться у леґендарній пісні:

«…Веде нас в бій борців упавших слава.

Для нас закон найвищий то наказ:

«Соборная Українська держава —

Міцна й одна від Сяну по Кавказ!»

 

            Олександр Панченко, - приват-доцент, доктор права Українського Вільного Університету, - адвокат з міста Лохвиці Полтавської області

Теги:
2020-07-17 00:00:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар