Сторіччя ХII. «Славний перемогами Мономах» - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Сторіччя ХII. «Славний перемогами Мономах»

Сторіччя ХII. «Славний перемогами Мономах»

Ігор СЮНДЮКОВ

Лише деякі князі ХII сторіччя були здатні діяти не в інтересах своєї особистої влади, а в ім’я єдності рідної країни. Виняткову роль грав тут Володимир Всеволодович Мономах (1053 — 1125 рр.), князь переяславський і Великий князь київський 1113 — 1125 рр., онук Ярослава Мудрого, видатний державний діяч і релігійний письменник, особистість, котра поза сумнівом підноситься над рівнем своєї епохи.

Західні історики (повертаючись до опитування журналу «Тайм» — див. «День», стор. «Історія та «Я», №177) виділяють серед лідерів ХII сторіччя англійського короля Річарда Левове Серце, безстрашного полководця, одного з вождів Хрестових походів, людину виняткової сміливості і фізичної сили, від гучного голосу якого, за переказами, шарахалися коні. Що й говорити, Річард — фігура романтична. Але нам здається, що Володимир Мономах, і як правитель, і як особистість, набагато співзвучніший нашому часові і своєю гуманністю, і своїми справами, і своїми поглядами на обов’язок державного діяча.

Володимир був сином Всеволода Ярославича, одного з найвідданіших і улюблених синів Ярослава Мудрого. Після смерті Ярослава 1054 р. його сини, як відомо, розділили раніше єдину державу батька на удільні князівства; так, Всеволоду дісталася Переяславська земля. У його сина було відразу три імені: княже — Володимир, дідівське по матері — Мономах (його мати була рідною дочкою візантійського імператора Костянтина Мономаха) і хресне ім’я — Василь.

Незважаючи на таке знатне походження, Володимиру вже з 13 років довелося пройти сувору школу життя: нескінченні військові походи (передусім проти половців, що постійно грабували землі Київської Русі), дипломатичні і військові місії в Польщі, Чехії, Прибалтиці; побував він і на Дону, Оці, в Криму.

Часи були неспокійні і жорстокі, ніхто не робив знижок на молодість юного князя; половці, що підтримуювалися «ізгоями» (тобто тими князями з нащадків Ярослава Мудрого, хто не отримав собі в спадщину який-небудь уділ чи позбавився його), щороку вторгалися на землі східних слов’ян і спустошували то одне, то інше князівство. І хоч ще від батька, князя Всеволода, Володимир навчився цінувати культуру і знання (Всеволод, гордо згадував в старості Володимир Мономах, знав п’ять європейський мов!), епоха безперервних воєн змушувала не випускати з рук меча.

Перемоги Мономаха — полководця високо цінувалися нащадками. Саме йому, вже в зрілі роки, вдалося зупинити наступ половців на Русь, відкинути в степи за Дон і завдати їм ряд найважчих поразок, від яких кочівники так і не змогли оговтатися. Цікаво, що з роками, нагромаджуючи досвід, Володимир все більше покладався в боротьбі з половцями не так на військову силу, як на політичну мудрість і авторитет консолідованої влади.

У молодості він сам, як і багато інших князів, вступав у військові союзи з половцями і громив разом з ними непокірних князів-противників. У «Повчанні Володимира Мономаха» (близько 1117 р., що адресоване синам), одній з найцікавіших пам’яток літератури Київської Русі, що написана в старості, коли Володимир став уже Великим князем київським (про це в нас ще йтиметься далі) автор, не бажаючи приховувати колишні вчинки, з безпощадною щирістю оповідає про спільний з половцями набіг на Мінськ: «Не залишилося там ані живого челядина (слуги. — І.С. ), ані худоби». Але, можливо, саме найглибше розкаяння, що виявилося не так у словах, як у справах, спонукало Володимира Мономаха в 90-і роки ХI ст. і перші два десятиріччя ХII в. очолити військово-політичний рух схiднослов’янських князiв проти половців. Головною трудністю тут було зміцнення авторитету влади. Лише Володимир Мономах зі всіх князів міг справитися з цією проблемою.

Щоб збагнути «науку влади» Мономахові потрібно було не одного десятка років. Ще на початку 70-х років він три роки «проходив практику» при дворі київського князя Святослава: ходив на допомогу полякам проти чехів, воював проти полоцьких князів, що перестали коритися Святославу. Хорошою школою для Володимира було князювання в Чернігові наприкінці 70-х— у 80-і роки ХI сторіччя — саме там він уперше відчув себе в якійсь мірі самостійним політиком.

За власним визнанням Мономаха, головною трагічною проблемою багатьох десятиріч його життя (аж до царствування на київському великокняжому престолі 1113 р.) були «свої», єдинокровні князі: часто замість того, щоб йти спільно проти половців, доводилося воювати проти своїх, що браталися зі степовиками у вузькокорисливих цілях (особливо «відзначився» в цьому чернігівський князь Олег Святославич, прозваний народом Гориславичем).

Важкі випробування (поразка від половців у битві при Стугні 1093 р., коли на очах Володимира потонув любий брат Ростислав і він сам ледве не пішов на дно, рятуючи його; смерть батька, великого князя київського Всеволода Ярославича того ж року) навчили Мономаха тій істині, що політика — це мистецтво компромісу, а до своєї мети в політиці потрібно йти не напролом, а крок за кроком — але, при цьому, із залізною наполегливістю.

Зрозумівши це, Володимир не став займати Київський великокняжий стіл, а щоб уникнути міжусобиць поступився ним двоюрідному брату Святополку, з яким протягом 20 років підтримував лояльні союзницькі стосунки. Зрештою це тільки зміцнило авторитет Володимира: кияни, наприклад, все більше підтримували саме його, а не Святополка.

Після Любецького (1097 р.), Витачівського (1100 р.) і Долобського (1103 р.) з’їздів князів, на яких провідну роль грав Мономах і де обговорювалися питання єдності Київської Русі, припинення внутрішніх розбратів і боротьби проти половців, слава Володимира ще більш зміцніла. Він був головним організатором переможних походів проти кочівників-агресорів 1103, 1106, 1109 і 1111 р.р..; саме він гнівно засудив варварське засліплення князя Василька його політичними ворогами — князем Давидом і Святополком (1097 р. ), заявивши: «Цього не бувало ні при дідах, ні при прадідах наших!»

Авторитет Мономаха грунтувався на його щирій, непоказній турботі про простих людей. Літописець наводить цікавий епізод, що стосується 1103 р., коли з’їзд князів обговорював питання про похід проти половців. Великий київський князь Святополк виступив проти, заявивши: «Тепер весна; як можна відривати смерда (селянина. — І.С. ) від землі; йому потрібно орати». А ось як відповів прихильникам Святополка Володимир: «Дивно, що ви не жалієте смерда, а жалієте коня, на якому він оре. Почне смерд орати, прибіжить половчин і відніме в нього коня, і його самого ударить стрілою, і увірветься в село, і дружину і дітей його візьме в полон». Ось чому війна для Володимира (що виділяє його на тлі доби!) — не забава, не шлях до слави, а страшна, але вимушена необхідність.

Прихід 60-річного Мономаха до влади в Києві (1113 р.) — абсолютно закономірна подія. Самі кияни, вкрай незадоволені правлінням померлого Святополка, що протегував жадібним лихварям і гендлярам, просили Мономаха сісти на князювання в Києві, кажучи: «Йди, князю, до Києва; а не підеш, так розграбують і княгиню Святополкову, і бояр, і монастирі; і будеш ти відповідати, якщо монастирі пограбують».

Володимир Мономах провів ряд давно назрілих реформ, полегшивши становище народу (насамперед селян і ремісників). Він скасував рабство за борги (бідняки, що заборгували, могли відпрацювати свій борг і піти), обмежив відсоток з капіталу для лихварів, дозволив «закупам» (незаможним людям, що прислуговують багатим) скаржитися на господарів особисто князеві. Володимир надав одруженим жінкам рівні юридичні майнові права з чоловіком (при цьому в «Повчанні» Мономах так вчив дітей своїх: любіть дружин, але не давайте їм над собою влади).

І головне: Володимир зміцнив державу і тим самим свій особистий авторитет. Всі удільні князі підкорялися йому беззастережно. Він прощав перші спроби порушити порядок, але суворо карав повторні. Роки правління Мономаха — це початок літописання в Київській Русі (особливо великою є тут заслуга знаменитого Нестора-літописця та ігумена Печерського монастиря в Києві Сильвестра) і пора розквіту культури (архітектури, книжкової справи...).

Про внесок Володимира в мистецтво слова варто сказати особливо. Йдеться про те ж прославлене «Повчання» з Лаврентіївського літопису, написане для синів. І зараз, через 900 років, просто зачаровує благородство Мономаха, що видно на цих сторінках. Великий князь вчить синів: не страчуйте кого б то не було; якщо навіть злочинець і був гідний смерті, то й тоді не треба губити душі (це —жорстоке ХII сторіччя!). Все робіть самі, вчить Мономах, якщо ви — князі, то не покладайтеся на слуг (дослівно: «тіунів і отроків»), судіть всіх по правді, захищайте вдів, убогих і сиріт, не давайте сильним губити слабких ( Мономах же не знав слів: «соціальний захист», зате вмів співчувати людям, навіть зійшовши на вершину влади!).

Ще один цікавий фрагмент із «Повчання» Володимир Мономах пише своєму знаменитому ворогу, князеві Олегу Гориславовичу, вбивці свого сина Ізяслава. Він прощає його, просить повернутися на Русь і прийняти спадковий князівський уділ. І особливо просить його повернути йому молоду вдову Ізяслава: «бо немає в нiй зла, ні добра, — щоб я, обійнявши її, оплакав чоловіка її і те весілля їх, замість пісень: бо не бачив я їх першої радості, ні вінчання їх, за гріхи мої. Ради бога, пусти її до мене скоріше з першим послом, щоб поплакавши з нею, оселив у себе, і сіла б вона, як Горлиця, на сухому дереві, горюючи... «

Помер Володимир Мономах, доживши до 72 років, 19 травня 1125 року і був похований у Святій Софії Київській. Більше князів такого рівня в Київській Русі вже не було.

Мав цілковиту рацію видатний історик України і Росії М.І.Костомаров, що написав про Володимира Мономаха: «За ним у історії залишається те велике значення, що, живучи в суспільстві, яке ледь вийшло з найбільш варварського стану, перебуваючи в такому середовищі, де всякий ганявся за вузькими корисливими цілями, ще майже не розуміючи святості права й договору, один Мономах тримав знамено загальної для всіх правди і збирав під нього сили Руської землі».

Статтю російською мовою читайте в газеті "День"

2000-10-14 18:08:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар