Скандал навколо лекції німецького аспіранта про Бандеру вийшов за межі України - Україна Incognita
Україна Incognita » NB! » Скандал навколо лекції німецького аспіранта про Бандеру вийшов за межі України

Скандал навколо лекції німецького аспіранта про Бандеру вийшов за межі України

Лекція Ґжеґожа Россолінського-Лібе засвідчила, що її виголосив не науковець...
Сергій Грабовський, лауреат премії імені Джеймса Мейса

Скандал навколо лекції аспіранта Гамбурзького університету Ґжеґожа Россолінського-Лібе 1 березня в Посольстві Німеччини, в якій він доводив фашистський характер поглядів Степана Бандери і всього українського націоналістичного руху, як відомо, вийшов за межі України. В Європі та в Америці ціла низка мас-медіа відгукнулася на нього приблизно так: в Українській державі відсутня свобода наукового дискурсу, а крайні праві радикали не давали незаангажованому німецькому дослідникові виступити з викладом своїх поглядів, усіляко погрожуючи йому.

Як не парадоксально, українська наукова спільнота у своїй більшості чи то промовчала з приводу цієї лекції, чи то дуже м’яко оцінила її – мовляв, це ще молодий дослідник, він однобічно підбирає факти, ігноруючи деякі з них, робить поспішні і неаргументовані висновки тощо.

Чому я вживаю слово «парадоксально»? Та тому, що київська лекція Ґжеґожа Россолінського-Лібе однозначно засвідчила, що її виголосив не науковець, а чи то пропагандист, який свідомо перекручує факти та застосовує ідеологічні критерії при оцінці тих або інших явищ, чи то невіглас, який плутається в елементарних речах і дуже мало знає про предмет своїх досліджень.

Виступ німецького науковця польського походження опублікований в Інтернеті, тому охочі зможуть легко його знайти і самостійно перечитати. Я ж зверну увагу тільки на деякі, найбільш красномовні тези цієї лекції, що засвідчують щойно наведений загальний висновок.

«Роджер Ґриффін визначав фашизм як "революційну форму радикального націоналізму". Фашизм існував у проміжку між двома війнами – в Італії з 1922-го, в Німеччині з 1933-го, в Португалії з 1926-го, в Іспанії з 1936-го». Визначення, слід сказати, більш ніж благеньке. Скажімо, Желю Желев у своїй класичній уже книзі «Фашизм», написаній понад 30 років тому, дає п’ять критеріїв фашистського (власне, будь-якого розвиненого тоталітарного) режиму. Російський історик Олег Плєнков розглядає нацизм як різновид тоталітарного соціалізму (одна із його книг так з зветься – «Соціалізм Гітлера»). А як можна не звернути увагу на те, що італійський та німецький фашизми (скористаємося цим узагальнюючим терміном) мали відверто імперіалістичний, експансіоністський характер, тоді як у випадку Іспанії та Португалії про жодну експансію не йшлося? Існував фашизм не «у проміжку між двома війнами», а – що стосується Іспанії і Португалії – до куди більш пізніх часів. І головне: «революційна форма радикального націоналізму» охоплює значну частину антиколоніальних рухів Третього Світу, і тих, що були у минулому, і тих, що діють зараз. Деякі з них справді мають відверто тоталітарний характер, виступають вони під прапорами марксизму-ленінізму чи войовничого ісламізму, але ж далеко не всі…

Можна, звісно, вважати світочем усіх віків і народів Роджера Ґриффіна, але навіть товариш Сталін добре розумів (коли хотів, звісно) тонкощі, пов’язані із фашизмом і націоналізмом. Ось що він говорив з цього приводу у листопаді 1941 року: «Чи можна вважати гітлерівців націоналістами? Ні, не можна. Насправді гітлерівці є тепер не націоналістами, а імперіалістами. Поки гітлерівці займалися збираннями німецьких земель і возз’єднанням Рейнської області, Австрії тощо, їх можна було на певних підставах вважати націоналістами. Але після того, як вони захопили чужі території і поневолили європейські нації – чехів, словаків, поляків, норвежців, данців, голландців, бельгійців, французів, сербів, греків, українців, білорусів, прибалтів і т.д. і стали добиватися світового панування, гітлерівська партія перестала бути націоналістичною, бо вона з цього моменту стала партією імперіалістичною, загарбницькою, гнобительською».

Але що цікаво: щойно виголосивши тезу про фашизм як націоналізм, Ґжеґож Россолінський-Лібе негайно проводить між ними межу, бо ж ідеться не про українців, а про поляків: «Ідеологія українського фашизму походить зі Східної України. Інші фундаментальні основи українського фашизму – греко-католицька церква і польський націоналізм».

Хто на Східній Україні створив ідеологію фашизму – загадка. Хоча… Писав же свого часу російський дисидент, політв’язень брежнєвської доби Револт Піменов: «Винниченко і Петлюра створили першу у світі антисемітську націонал-соціалістичну партію». Якщо спиратися на подібні нісенітниці, то можна списати на українців гріхи всього світу. Але куди цікавішими тут є інвектива на адресу Української греко-католицької Церкви (востаннє щось подібне лунало у Києві у часи Берії та Жданова) і згадка про «польський націоналізм». Широким колам українських читачів, очевидно, маловідомі ті політичні сили та постаті, які уособлювали собою радикальний польський націоналізм. Тож варто нагадати про вельми впливовий у міжвоєнну добу «Табір Великої Польщі» (Obóz Wielkiej Polski) та його лідера, конкурента маршала Пілсудського за вплив у країні Романа Дмовського. Цей політик, зокрема, виступав за створення моноетнічної Польщі, за депортацію всіх євреїв, примусове ополячування німців, білорусів й українців. Дмовський, крім того, послідовно вистпав проти права українців на самовизначення та підтримував антиукраїнську політику Росії/СРСР, навіть у часи найтяжчих комуністичних злочинів на Наддніпрянщині. Є фото з похорону Романа Дмовського на початку січня 1939 року у Варшаві – його однопартійці дружно «зиґують».  Чому ж не говорить Ґжеґож Россолінський-Лібе про польський фашизм? Чи до українців у нього один підхід, до поляків – інший?

«Загалом у ті часи (у передвоєнне п’ятиріччя – С.Г.) оунівцями було знищено від 500 до 1000 людей. Інші дослідники кажуть про кількадесят жертв – я думаю, що це мало реально». Інакше кажучи, що два дні націоналісти когось убивали. Такі цифри навіть радянська пропаганда не насмілювалася давати – розуміла, що ніхто не повірить…

«В цей час і з'являється привітання "Слава Україні – Героям слава!", скопійоване з нацистських аналогів», - наголосив Россолінський-Лібе. Насправді ще у 1919 році у Холодному Ярі  (коли ще не існувало НСДАП) з’явилося повстанське вітання: «Слава Україні!», - з відповіддю «Україні Слава!», яке вже потім було змінене на: «Героям Слава!».

А Россолінський-Лібе тим часом доходить до рівня поганого анекдоту: «Червоно-чорний прапор – аналог нацистської "Крові і Ґрунту"». То що, і прапор повстанців Фіделя Кастро («Рух 26 червня»), і прапор іспанських анархо-синдикалістів, і прапор сандиністів, ба державний прапор Папуа – Нової Ґвінеї – то все аналоги нацистських символів?

«У тому ж 1941 року Ріббентроп каже Канарису, щоб той готував українське повстання – щоб "горіли будинки поляків і знищувалися євреї"», - прорік Россолінський-Лібе. Зайве свідчення невігластва доповідача або цинічного маніпулювання фактами. Як засвідчив на Нюрнберзькому процесі полковник Лахузен, «Канарису було наказано начальником OКВ [Верховне командування Вермахту – С.Г.], який заявив, що він передавав директиву, яку він одержав від Ріббентропа… підбурювати в галицькій Україні повстання, спрямоване на винищення євреїв та поляків». У свою чергу, Ріббентроп висловлював побажання самого фюрера. Було це 12 вересня 1939 року, під час вторгнення нацистів до Польщі. І що далі? Свідчень виконання директиви Кейтеля легіонерами полковника Сушка (це тоді було єдине збройне формування українських націоналістів, створене під орудою керівника Абверу адмірала Канариса) немає, хоча вони без боїв дійшли 17 вересня до Самбора. А, власне, хіба Канарису йшлося про виконання зарізяцьких наказів фюрера? «Керівник Абверу адмірал Канарис був переконаним антифашистом, але він був відданий Німеччині, і пряма праця на англійців суперечила його поглядам... Він дозволив антигітлерівським елементам працювати у його організації та захищав їх від Гестапо. Відтак деякі підрозділи Абверу стали центрами змови проти Гітлера…», - пише британський дослідник діяльності спецслужб Філіп Найтлі. На рахунку Канариса – ворога нацизму, – понад 500 врятованих євреїв, і зараз одразу кілька єврейських організацій подали в Яд-Вашем прохання визнати керівника Абверу праведником народів світу. То чи міг Канарис брати під свою оруду українських націоналістів-антисемітів?

«Після Сталінграду ОУН починає орієнтуватися на Британію та США. Починається фальшування оунівської історії і "демократизація" – надання формальних прав меншин тим людям, яких оунівці убивають», - ще одне твердження Россолінський-Лібе.

Насправді цей процес розпочинається до Сталінграду. У квітні 1942 року провідники ОУН(Б) з усіх регіонів України зібралися на другу підпільну конференцію, на якій оголосили про стратегію «двофронтової боротьби» - проти радянської Росії і проти нацистської Німеччини. Планувалося зосередити сили на створенні «широкого фронту боротьби поневолених народів Сходу і Заходу Європи». Саме тоді було ухвалене й рішення про підготовку підпільної армії, здатної у кризовий момент стати основою збройного повстання проти нацистів, чия поразка у війні із західними демократіями бачилася неминучою.

Ба більше: прихильники революційної демократії в ОУН були й раніше, але не становили більшості. Проте деякі важливі документи написані ними, як-от Маніфест ОУН від грудня 1940 року, де поставлені такі цілі боротьби:

«Боремося:

за гідність і свободу людини;

за право визнавати одверто свої переконання;

за свободу всіх віроісповідань;

за повну свободу совісти…

за право працюючих виявляти отверто свої політичні переконання словом і друком, відбувати свобідно прилюдні збори, та творити свої політичні, громадські та професійні організації…

Боремося за те, щоб кожний поневолений Москвою народ міг вповні користуватися багатствами своєї рідної землі та здобутками своєї щоденної праці».

«УПА убила 20 тисяч цивільних і 10 тисяч працівників НКВД і радянського персоналу», - зазначає Россолінський-Лібе.

Це, мабуть, найдражливіший момент, незалежно від достовірності цифр. Але, по-перше, значна частина цих жертв насправді на совісті (якщо вона була у цих персонажів) створених НКВД, а потім МҐБ фальшивих «боївок», По-друге, все ж вояки УПА справді вбивали господарників, учителів, інженерів, членів їхніх сімей. Невинні жертви? Так, коли йдеться про членів сімей. В абсолютній більшості ні, коли йдеться про, так би мовити, основних фігурантів. Бо ж чим займався учитель (навіть математики та фізкультури!) школи сталінських часів? Передусім вихованням надійної зміни, а потім уже – своїм предметом. Тобто він учив дітей не вірити в Бога, доносити на дорослих, у тому числі й на батьків, «компетентним органам», нехтувати «буржуазною» (тобто вселюдською) мораллю, бути вірними сталінцями і беззастережно вірити партії тощо. Одне слово, цілеспрямовано перетворював дітей        на «совків» у найгіршому варіанті. А ще ревні вчителі активно допомагали висилати до Сибіру «куркулів» і «націоналістів». Іншими словами, руйнувалася сама тканина життя західноукраїнського суспільства (її руйнівники були, у свою чергу, результатом проведеної перед тим такої руйнації на Східній Україні, звідки посилалися на Галичину, Волинь та Буковину найнадійніші кадри). І не тільки вчителі займалися цими справами – ними мали займатися всі, кого посилали до «западенців». Бо ж система пропагандистської роботи (а водночас і доносительства) сталінської доби включала в себе всі більш-менш кваліфіковані й освічені «кадри». Отож чи могли в принципі бути вірні політбійці сталінської партії невинними жертвами УПА? Гадаю, відповідь самозрозуміла.

При цьому об’єктами нападів ставали далеко не всі «східняки»: тих, хто був хоча й «червоними», але за духом українцями, хто не надто ревно виконував приписи сталінської системи, зазвичай не чіпали. Хоча, звісно, на будь-якій війні завжди є випадкові жертви…

До речі, чого в Ізраїлі не тільки не засуджують тих, хто боровся збройно з британською адміністрацією, а навпаки – вважають їх героями? І чи звуть «фашистами» в Ірландії та Кенії тих, хто вбивав колоніальних чиновників?

І на закінчення. Ґжеґожу Россолінському-Лібе притаманне суто тоталітарне мислення і світобачення. На форумі Memory at War він ледь не з піною біля роту заперечує саму можливість публікації на цьому сайті «Майн Кампф» (а як же досліджувати Другу світову війну без цього тексту?). Іншими словами, він вважає простолюд, що має доступ до форуму, такими нікчемним, що без керівництва його і подібних йому осіб (котрі, ясна річ, мають право читати «Майн Кампф») нездатен розрізнити добро і зло, тож усі стануть нацистами, якщо прочитають гітлерівські писання…

Ну, а на додачу до «правих радикалів» (читай – неофашистів) цей, пробачте,  «дослідник» записує і Юрія Андруховича та Оксану Забужко…

Та годі. Сумно тільки, що подібного персонажа привозять до України як «талановитого науковця», а відмову надати йому трибуну подають як «утиски академічних свобод». А ще сумніше, що українські історики у своїй більшості або мовчать, або дуже делікатно критикують Россолінськоuj-Лібе (мовляв, “при всій моїй повазі до нього, він не опублікував іще книгу»). Опублікує! Бо, схоже, на такий «інтелектуальний продукт» є грошовитий покупець – якщо не в Німеччині, то на Луб’янці.

   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар