Син за батька (не)відповідає - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Син за батька (не)відповідає

Син за батька (не)відповідає

Убивство Кірова: розгадані та нерозгадані таємниці
Юрій ШАПОВАЛ, професор, доктор історичних наук

Редакція газети «День» звернулася до мене з проханням прокоментувати подію, що сталася нещодавно в Росії. Маркс Драулє, син Леоніда Ніколаєва, вбивці лідера ленінградських більшовиків Сергія Кірова, визнаний жертвою політичних репресій. Запроторений до дитячого будинку в шість із половиною років, Маркс Драуле довгий час не знав, хто його батьки. А дізнавшись, як повідомив заступник генпрокурора Російської Федерації Сергій Фридинський, звернувся з проханням визнати його жертвою політичної репресії, вважаючи, що його батьки — Леонід Ніколаєв і Мільда Драуле — засуджені за вбивство Кірова необґрунтовано. Як відомо, це подружжя в 1935 році засудили до розстрілу. У 1991 році Мільда Драуле була офіційно реабілітованою на підставі Указу Президента СРСР Михайла Горбачова у зв’язку з тим, що її співучасть у вбивстві не підтверджується матеріалами кримінальної справи. Проте реабілітація оминула її чоловіка.

Отже, в 1935-му за Ніколаєва відповіли і син, і дружина (і мати дружини). У 2005-му все виглядає у відповідності зі знаменитим сталінським афоризмом «Син за батька не відповідає». До речі, промовив ці слова вождь 1 грудня того самого 1935 го(рівно через рік після вбивства Кірова) на нараді комбайнерів.

Є всі підстави вважати, що Мільда і Маркс Драуле не причетні до організації вбивства, а відтак реабілітація (як завжди, запізніла) абсолютно правильна. Цілком справедливо й те, що не реабілітовано Ніколаєва. 1 грудня 1934 року він справді застрелив Кірова біля його робочого кабінету у Смольному. Це питання сумніву не підлягає. Проблема в іншому.

ХТО СТОЯВ ЗА ВБИВЦЕЮ?

Минуло зовсім небагато часу, і вбивство Кірова почали пов’язувати з іменем Сталіна. І це була не перша загадкова смерть, що її приписували «кремлівському горцеві». Ходили чутки про те, що саме за сталінською директивою на операційному столі був «зарізаний» Михайло Фрунзе, розповідали про отруєння знаменитого вченого Володимира Бєхтєрєва, який поставив Сталіну «незручний» діагноз про його психічне захворювання. У Тифлісі в цілком мирних умовах вантажівка наїхала на знаменитого революціонера-бойовика Камо (Симона Тер-Петросяна), який багато знав про участь Сталіна в різного роду експропріаціях із метою добути гроші в партійну касу.

Проте вбивство Кірова треба визнати особливим випадком. Воно стало воістину поворотним пунктом у кар’єрі Сталіна, відкривши епоху публічних і таємних процесів над старими більшовиками. Дехто навіть схильний вважати, що навряд чи в історії якоїсь країни знайдеться приклад, коли б убивство одного з найвищих посадовців могло призвести до такої різанини, яка розпочалася після смерті Кірова.

Після смерті Сталіна з’явилася версія, яку обстоював Микита Хрущов: Кірова вбив Ніколаєв із допомогою керівників ленінградського НКВД Медведя та Запорожця, але за наказом Сталіна. Хрущов, підкреслюючи той факт, що багато партійних керівників просили Кірова виставити свою кандидатуру на посаду Генерального секретаря на XVII з’їзді партії, звинувачував Сталіна в тому, що, дізнавшись про існування опозиції, він вирішив ліквідувати Кірова. Хрущову така версія давала можливість поповнити довгий список злочинів Сталіна. Особливо він акцентував увагу на тому, що Ніколаєва за півтора місяця до вбивства двічі затримували. Причому вдруге при ньому було знайдено револьвер і патрони, отримані на спортивній базі ленінградського клубу «Динамо», що належав НКВД. І Ніколаєва двічі відпускали.

ЛЕОНІД НІКОЛАЄВ ТА СЕРГІЙ КІРОВ. СМОЛЬНИЙ. 1 ГРУДНЯ 1934 РОКУ. СУЧАСНИЙ МАЛЮНОК. (ІСТОРІЯ. ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ДЛЯ ЮНАЦТВА, МОСКВА, 1996 р.) Процитую мемуари Хрущова: «Сталін — розумна людина, і він розумів, що коли на XVII партз’їзді проти нього проголосували 260 або 160 осіб, то це означає, що в партії визріває невдоволення... Сталін зрозумів, що старі кадри, які перебувають у керівництві, незадоволені ним і хотіли б його замінити, якщо це вдасться. Ці люди могли вплинути на делегатів чергового партз’їзду і домогтися змін у керівництві. І ось Кірова було убито, а потім розпочалася масова різанина».

Справді, після цього вбивства Сталін розпочав «чистки» з ветеранів більшовицької «гвардії». У середині 1935 року було розпущено Товариство старих більшовиків і Товариство колишніх політкаторжан. Практично всіх учасників XVII з’їзду ВКП(б), як його тоді називали, «з’їзду переможців», було знищено (з 1225 делегатів із правом вирішального та дорадчого голосу репресували 1108 чоловік). Розпочалися широкомасштабні судові політичні спектаклі на «матеріалах» видатних діячів партії, колишніх опозиціонерів. Це були процеси над Григорієм Зинов’євим, Левом Камєнєвим та іншими в серпні 1936-го, над Георгієм П’ятаковим, Карлом Радеком та іншими в січні 1937-го, над Миколою Бухаріним, Олексієм Риковим та іншими в березні 1938-го. Було засуджено на закритому процесі в червні 1937 року групу воєначальників (Михайло Тухачевський, Іона Якір та інші).

Ці процеси, хвиля арештів (1937 року кількість арештів збільшилася, порівняно з 1936-м, удесятеро), гласний дозвіл НКВД застосовувати катування (негласно їх давно застосовували) — все це мало, за сталінським задумом, стати хорошою школою й уроком для нового покоління керівників, висунутих у ході репресій та перманентних «чисток» партійних лав. До влади лавиною пішли кадри, від яких вимагалися ідеологічна «чистота», максимальна ідеологічна флексибільність і відсутність самостійного політичного мислення, готовність виконувати директиви «згори». Саме в ході кадрової революції, розпочатої після убивства Кірова і продовженої в період «великого терору», вгору, тоді ще в «середню ланку», ввійшли, наприклад, Михайло Суслов, Леонід Брежнєв, Микола Підгорний, Олексій Кириленко та інші майбутні лідери «застою».

Про причетність Сталіна до вбивства Кірова згадує у своїх спогадах колишній генерал НКВД Павло Судоплатов. На його думку, «офіційні версії убивства, опубліковані в пресі на початку грудня (1934 року. — Ю.Ш. ), — вимисел від початку до кінця». Сталін наполягав на тому, що Ніколаєву допомагали Медведь і Запорожець за наказом Троцького та Зинов’єва. Версія Судоплатова така: «Від своєї дружини, — а вона у 1933—1935 роках працювала в НКВД у таємному політичному відділі, який займався питаннями ідеології та культури (її група, зокрема, курирувала Большой театр і Ленінградський театр опери та балету, згодом театр ім. С. Кірова), — я дізнався, що Сергій Миронович дуже любив жінок, і в нього було багато коханок як у Большому театрі, так і в Ленінградському. (Після вбивства Кірова відділ НКВД докладно виясняв інтимні стосунки Сергія Мироновича з артистками.) Мільда Драуле прислужувала на деяких кіровських вечірках. Ця молода приваблива жінка також була однією з його «подружок».

За словами Судоплатова, «Мільда планувала подати на розлучення, і ревнивий чоловік убив «суперника», тобто в основі дій убивці лежали суто побутові мотиви.

Отже, вбивство політичне чи просто помста ображеного чоловіка? Не розібратися в цьому питанні, не з’ясувавши, а хто, власне, такий Леонід Ніколаєв.

НІКОЛАЄВ І ВІДЛУННЯ ЙОГО ПОСТРІЛІВ

«Уявіть собі людину з досить приємним обличчям, невисокого зросту (150 см), вузькоплечу, з короткими кривими ногами, довгими руками, які майже доходять до колін. Людину вкрай самолюбну, емоційну, честолюбну, гордовиту, замкнену й нервову. Це — Леонід Васильович Ніколаєв...» Це слова авторитетної дослідниці убивства Кірова Алли Кириліної.

В офіційній біографії Кірова, виданій 1938 року, про вбивцю було сказано так: «1 грудня 1934 року, в той самий час, коли ленінградські більшовики зібралися в палаці імені Урицького на доповідь Кірова про останній пленум ЦК партії, Кіров біля дверей свого кабінету в Смольному був убитий злочинною кулею мерзенного фашистського найманця, троцькістсько-бухарінського бандита, який підкрався ззаду».

Тут практично все правда, крім «фашистського найманця, троцькістсько-бухарінського бандита». Ні найманцем, ні бандитом Леонід Ніколаєв не був. Народився він 1904 року, походив із робочої сім’ї й — усупереч поширеній свого часу версії — ні в громадянській війні, ні в рейдах продзагонів участі ніколи не брав. Останнім місцем його роботи був Інститут історії ВКП(б). Щоправда, характер Ніколаєв мав дуже кепський, непоступливий, за що весною 1934-го керівництво інституту намагалося «зіпхнути» його за партійною мобілізацією на транспорт. Він зчинив скандал, за що його спочатку виключили з партії, а потім після наполегливих апеляцій відновили, оголосивши «сувору догану із занесенням в особову справу».

Ніколаєв не здається. Він вимагає зняття стягнення і поновлення на роботі. Звертається в різні інстанції й особисто до Кірова. Пише, що скривдили несправедливо, а вдома — дружина, двоє дітей, теща. Жити доводиться на зарплату дружини. Одне слово, потрапила людина в патову ситуацію.

До всього цього додалися чутки, що дружина Ніколаєва, Мільда Драуле (латишка за походженням), більш аніж близька до Кірова. До речі, згадана мною Алла Кириліна вважає, що чутки про зв’язок Драуле з лідером ленінградських більшовиків, швидше за все, не відповідали дійсності, що Ніколаєв — це «фанатик, який вирішив увійти в історію шляхом теракту». Твердження Кириліної, зокрема, базуються на тому, як поводився Ніколаєв на допитах. Він бився в істериці й кричав: «Мій постріл пролунав на весь світ». Крім того, на допитах і Мільда Драуле, і сестра вбивці стверджували, що Ніколаєв дуже болісно переживав звільнення з роботи, притягнення до партійної відповідальності і при цьому... нещадно, цілком по-антикомуністичному критикував політику партії.

Зберігся щоденник Ніколаєва, в якому ця тема доведена до абсолюту. Наприклад, він пише, що «комунізму й за 1000 років не побудувати», пише про намір помститися «бездушним чиновникам», «бюрократам», більше того — про намір убити когось, «найкраще Кірова». У жовтні 1934-го він записує: «Я на все тепер буду готовий, а запобігти цьому ніхто не в змозі. Я веду приготування, як Желябов».

На всіх допитах 1-6 грудня Ніколаєв стверджував, що вчинив індивідуальний терористичний акт. Другого грудня його допитував Сталін, який приїхав із великим офіційним почтом до Ленінграда. Про цей допит писали багато авторів, стверджуючи, що Ніколаєв указував на ленінградських чекістів, казав, що це вони навчили його, як убити Кірова. Насправді нічого такого не було. А ось одне цікаве реальне свідчення чекіста, який охороняв убивцю в камері, збереглося. Повернувшись із допиту, Ніколаєв сказав: «Сталін обіцяв мені життя, яка нісенітниця, хто повірить диктатору. Він обіцяє мені життя, якщо я видам співучасників. Немає в мене співучасників». Життя Ніколаєву, звісно, не зберегли, а співучасники в нього незабаром знайшлися.

Першими «співучасниками» Ніколаєва оголосили його родичів. Але найцікавіше те, що Сталін відразу ж після вбивства назвав (апріорно) інших «співучасників». За свідченням Єжова, він викликав його та генерального секретаря ЦК ВЛКСМ Олександра Косарєва й сказав: «Шукайте вбивць серед зинов’євців». Версія була настільки неймовірною, що її розробка викликала протидію навіть у НКВД. Проте Сталін чітко й послідовно наполягав на своєму. За словами заступника голови Комісії партконтролю при ЦК ВКП(б) Миколи Єжова, він зателефонував шефу НКВД Генріху Ягоді, вимагав «розслідування» у заданому напрямі й пригрозив: «Дивіться, пику наб’ємо». (Ягоді таки «пику наб’ють» 1936-го, коли він втратить посаду наркома внутрішніх справ, поступившись нею Єжову, а потім буде знищений.)

Отже, «співучасників» убивства Сталін визначив не зволікаючи і без вагань. Він зарахував до них своїх політичних противників, які свого часу попсували йому чимало крові на шляху до влади. Але розправу над ними потрібно було оформити юридично.

1 грудня 1934-го, тобто в день убивства Кірова, Сталін власноруч підготував одну дуже своєрідну постанову Центрального виконавчого комітету (ЦВК) СРСР. Цей надзвичайний акт, який не обговорювався на політбюро ЦК ВКП(б) і на сесії ЦВК СРСР, із повним правом можна назвати хартією терору. Документ велів завершувати слідство у справах про терористичні організації й акти в десятиденний термін, розглядати їх у суді без участі обвинувачення та захисту, не допускати касаційного оскарження і клопотань про помилування, а вироки про розстріл здійснювати негайно після їхнього оголошення.

Цей документ автоматично «підвищував» роль і значення каральних органів, чисельність яких після 1 грудня 1934-го стала зростати і які почали діяти активно. 4 грудня у «Правде» було опубліковано повідомлення про арешти великої групи «терористів-білогвардійців». 16 грудня було заарештовано ветеранів ленінського керівництва Льва Камєнєва і Григорія Зинов’єва. 28—29 грудня виїзна сесія Військової колегії Верховного суду СРСР засудила до розстрілу 14 осіб, обвинувачених у безпосередній організації убивства Кірова. У вироку стверджувалося, що всі вони, включно з Ніколаєвим, були «активними учасниками зинов’євської антирадянської групи в Ленінграді».

Із Ленінградом усе зрозуміло, як і з Москвою, де блискавично провели арешти. Та річ у тім, що ще раніше, 18 грудня, у Києві виїзна сесія Військової колегії Верховного суду СРСР під головуванням Василя Ульріха розглянула справи 37 чоловік. Їх обвинуватили в участі в Об’єднанні українських націоналістів (ОУН) — організації, яка нібито ставила за мету повалення владного режиму. Як повідомлялося, «суд установив, що більшість обвинувачуваних прибули до СРСР через Польщу, а частина — через Румунію, маючи завдання здійснити на території УРСР ряд терористичних актів. Під час затримання у більшості обвинувачуваних відібрано револьвери та ручні гранати».

Серед тих, кому винесли смертний вирок, були, зокрема, Роман Сказинський, Тарас та Іван Крушельницькі, Дмитро Фальківський, Григорій Косинка, Кость Буревій, Олекса Влизько та інші. У зв’язку з цим американський дослідник, автор книг «Великий терор» і «Жнива скорботи» Роберт Конквест точно зауважив, що хоча у всіх трьох випадках (маються на увазі процеси в Ленінграді, Москві та Києві) йшлося, буцімто більшість обвинувачуваних таємно прибула з-за кордону з терористичними цілями, «ми бачимо, що майже всі страчені в Україні були добре відомими письменниками, культурними та громадськими діячами. За винятком одного молодого дипломата й одного поета, який бував у Німеччині, всі вони не залишали Україну протягом багатьох років».

У системі сталінського «правосуддя» це, власне, не мало значення. Для України, якою з кінця 1932 року фактично керував присланий із Москви Павло Постишев, 1 грудня 1934-го стало тією межею, яка ознаменувала новий тур терору. Почалися повальні арешти, і найбезглуздіші обвинувачення змушені були підписувати найвідоміші українські інтелектуали, політики, діячі культури. Серед цих обвинувачень — «український буржуазний націоналізм», «троцькізм», «терористичні задуми».

ХТО Ж ВСЕ-ТАКИ ВБИВ КІРОВА? (ЗАМІСТЬ ВИСНОВКІВ)

Відповідаючи на це запитання, наважуся на таку формулу: його вбила система руками Леоніда Ніколаєва. Це вбивство, якщо припустити, що воно справді було «замовним», або якщо воно навіть не було таким, можна з повним правом назвати совєтським варіантом підпалу рейхста? В будь-якому разі, якби його не було, Сталін би вигадав щось інше.

Відчувши навіть не загрозу своїй владі, а просто натяк на незадоволення з боку партійних бюрократів, він без вагань нагадав усім, хто в хаті господар і що ним раз і назавжди зроблено вибір на користь правління за допомогою лютого терору. Після жорстокої громадянської війни, нелюдських колективізації та розкуркулювання, після інфернального голоду початку 1930-х Сталін свідомо обрушив на суспільство нові потужні хвилі насильства.

Дотепер мало хто знає, що сам Сталін 7 листопада 1937 року під час обіду на кремлівській квартирі Клима Ворошилова несподівано прокоментував те своє рішення у грудні 1934-го. Ось послухайте: «Кожен керівник повинен мати благородний страх не провалитися на роботі, тоді буде збережено довіру, виявлену тобі. Потрібна була жертва Кірова, щоб ми зрозуміли це. Кіров своєю кров’ю нам, дурням (перепрошую за ясність висловлених думок), відкрив очі».

Як завжди, в цих сталінських словах правда змішана з демагогією. Те, що пролилася кров Сергія Кірова, — незаперечний факт, а от те, що це «відкрило очі» тирану, — брехня. Очі в диктаторів завжди відкриті, інакше б вони так довго при владі не тримались.

Статтю російською мовою читайте в газеті "День"

2005-09-03 18:10:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар