СІМЕЙНИЙ АЛЬБОМ УКРАЇНИ - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » СІМЕЙНИЙ АЛЬБОМ УКРАЇНИ
   

СІМЕЙНИЙ АЛЬБОМ УКРАЇНИ

Юрій КОЗЯ

Шановна пані Ларисо!

Ми з дружиною постійно передплачуємо Вашу чудову газету. Так, у «Дні» № 80-81 від 13–14 травня розміщено лист М. Петренка зі Львова про видатного діяча національно-визвольної боротьби Володимира Макара. У матеріалі дається оцінка його діяльності переважно в Західній та Центральній Україні. Мені хотілося б звернути вашу увагу на те, що Володимир Макар також щиро вболівав і за східні українські землі, підтримував вихідців із тих країв у їхній творчій роботі, як-от Грицька Сірика, чиї твори він рецензував.

Г. Сірик народився 1918 року, жив під Кролевцем колись Чернігівської, а нині Сумської області. Під час війни потрапив до Німеччини остарбайтером, потім осів у Канаді, пішов із життя 2002 року.

Мабуть, те, як «автор хлоп’ячими очима і невинним серцем підлітка переживав страшне лихо, що впало на жителів козацьких хуторів, як і на всю уярмлену українську землю» (відгук Володимира Макара), повинні знати всі українці.

Я допомагав Грицькові Сірику укладати цю книжку, адже він мені хоч і далекий, але родич, тож я сподіваюся, що твори Сірика стануть у пригоді газеті «День».

Юрій КОЗЯ, член Національної спілки журналістів України, с. Таганча Канівського району Черкаської області

 

Штани

Бажаю переповісти правдиву історію зі штанами, що трапилася зi мною тоді, коли народ мусив виконувати п’ятирічку в драних штанях.

Після смерті з голоду батька 1933 року я, 15-річний хлопчина з двома молодшими сестрами, перед самою зимою опинився в тяжкій скруті. Я звернувся до голови колгоспу, і він, зглянувшись над нами, пустив жити в колгоспній сторожці біля стайні з умовою, що я безоглядно допомагатиму доглядати коней. Позаяк ми майже не мали харчів і колгосп не розпоряджався ніякими фондами, з яких можна було б нам чимось допомогти, то, звичайно, крізь пальці дивились, коли я час від часу крадькома вибирав із вівсяних відходів вику та горохові зернята на суп. Голова навіть виявився аж таким добрим, що сказав комірникові списати два мішки, як зношені, з яких незабаром у мене з’явилися нові вифарбовані вільховою корою штани.

Настав час сінокосу, сіножаті були розташовані по обох берегах річки Есмані за якихось 20 кілометрів, тому на цей час усе живе, що могло виконувати якусь роботу, виходило на луг.

Обставини життя чи, точніше, животіння – то одне, а дитинство й молодість – то інше, і здебільшого одне на інше не зважає.

Колгосп ім. Ворошилова стояв табором напроти нашого. Дівчатка прибігали вмиватися на берег і жартували й бовтались у воді. Після роботи ми з другом захотіли нашвидку скупатися і подивитися на цих пустотливих «ворошиловок» зблизька.

Я переплив річку і сказав другові, щоб він перекинув одіж до мене. Згорнувши, але не зв’язавши мої штани, він кинув. Штани, розгорнувшись, до берега не долетіли, а тут як на гріх недалеко за кущами лози дівчата здійняли неймовірний галас:

– Рятуйте, рятуйте! Галька втопилась!

Страх чи інстинкт наказав мені одразу кинутись на порятунок, і доки дехто втямив, що сталося, я вже тягнув за коси Гальку на берег.

Галька по деякім часі ожила, а ось штани цілий колгосп шукав аж до смерку. На подяку за мій вчинок і вагу втрачених штанів бригадир навіть залишив двох добрих плавців другого дня для розшуків, але штани ніби чортяка вхопив.

Обідню пору я пересидів у копиці сіна, додому приїхав під прикриттям ночі без пригод, а ось і вдома штанів ніяких немає – це біда. Сиджу я влітку на печі день, два, посилав старшу сестру до сусідів та родичів, але, крім співчуття, нічим мені не могли допомогти. А втім, де ж ви таке бачили, щоб хтось віддав останні штани мені, тим паче, що соціалізм треба ударно будувати.

Тим часом справи на сіножаті були геть невтішні: після одного обіду багато людей захворіло, стіг залишився незавершений, уночі пішов дощ і промочив його аж до споду... Після цього наступного вечора було оголошено розширене засідання правління колгоспу. До мене зайшов Гальчин батько, подякував за врятування дочки та порадив написати заяву до голови колгоспу, а він як член правління подасть її на засідання і буде підтримувати, щоб у список на чергову рознарядку промтовару записали й мене на штани.

– Є чутки, – сказав він, – що на «уборочну» кампанію така рознарядка вже є.

Окрилений надією, я зразу ж так і зробив.

Як раптом увечері до мене прийшов колгоспний сторож з якимось драним мішком:

– На, вдягай та йди, кличуть на засідання. Голова штани поміряти хоче.

– Уже привезли? – зрадівши, запитав я.

– Не привезли, але, мабуть, таки привезуть тобі. Іди, бо там тебе чекають.

Надія на швидке вирішення штанної проблеми підбадьорила мене, і я натягнув мішка, підперезав мотузком та попрямував собі до контори.

Моєї появи голова чекав, мабуть, з нетерпінням, бо не встиг я переступити порога, як важка каменюка злих слів ударила мені в скроні.

– Хто написав тобі цю заяву? Хто розказав тобі про постанову партії та уряду щодо рознарядок? Хто намовив тебе писати цю заяву?

– Мої штани впали в річку, – почав я, – а в мене інших нема, люди кажуть, що рознарядка...

– Що ти мені тут антисовєтську пропаганду розводиш? Чому не ходиш на роботу? Комсорг! – звернувся голова до Митьки. – Що за комедії відбувались на сіножаті? Що ти робив там?

– Я! – сказав Митька, – я, товариші... пильнував. Я, товариші, мав багато роботи, проробляв, товариші, постанови партії та уряду. Я, товариші, думаю, там була конспірація і саботаж недобитків куркульні, товариші. Я вас питаю, товариші, чому він був на другому боці річки? Я думаю, товариші, що він загітував комсомольця товариша Грцька до саботажу сінорубки, а оскільки я не спускав з нього ока, то йому це, товариші, не вдалось, і він навмисне вкинув штани в річку, щоб не працювати, товариші, і завадити планові партії та уряду в заготівлі сіна. Я, товариші, поставлю питання там, де слід, – відрубав Митька.

Потім голова ще довго кричав і стукав кулаком по столу, доводячи, що він таки в цьому кублі куркульні наведе порядок і дисципліну.

Мене огорнули сором, страх і злість разом. У той час я не міг навіть уявити, що за мене вчепився голова, як потопельник за соломинку, і зганяє на мені свою злість і за замочені стоги, і за галушки з прілої муки, просто з люті й ненависті, робить із мене цапа-відбувайла і пхає на жертовник молохові.

А далі Митька почав каменювати словами і мого покійного батька, приписуючи йому сім смертних гріхів антисовєтських та антикласових. Потім сім разів по сім ще менших. Коли Митька став оплюгавлювати ще й мою покійну матір, обзиваючи її найбруднішими словами, мені перехопило горло та гіркі краплі сліз покотилися по обличчі. Мене охопив невимовний біль розпуки. З грудей моїх вирвався рев підстреленої тварини:

– Бандюга! Душогуб!

Руки мої вчепились за відро, потім за лавку. Забрязчало скло від лампи на столі, в залі стало темно, жінки здійняли лемент, пролунав постріл від стола, і я прожогом вискочив на двір та зі швидкістю гнаної звірини опинився за колгоспним зерносховищем, хоча за мною ніхто не гнався.

Що мені робити? Тоді на думку мені спали слова матері про вже забутого Бога, що його образ висів обдертий, як і я тепер, з виколотими очима в куті нашої колишньої замлянки.

– Моліться, діточки, Він милостивий і чоловіколюбний... Свердлило свердлом у моїх скронях. – Моліться, діточки... – шептало колосся, нахиляючись до моїх вух. Молись...

Я став на коліна обличчям, зверненим до сонця, прикладав чоло до землі, плакав. Нагадував призабуті слова молитов і виголошував їх уголос. Прохав Бога за батька, матір, себе, сестер... Молився я довго й щиро доти, аж усе моє єство огорнула якась дивна цілковита заспокоєність.

Потім я став розмірковувати. Мені неодмінно треба втікати звідсіля якнайшвидше та якнайдалі, але як і в чому? Без штанів далеко не втечеш, до того ж у дорозі потрібні хоч які-небудь документи.

Увечері я попрямував до колгоспного дворища, зустрів сестру Гашку. Наказав їй:

– Ти Варочку не кидай саму, хоч як буде тяжко. Завжди тримайтеся разом. Якщо зі мною буде все гаразд, то я вас обов’язково заберу до себе, але ти мусиш так зробити, щоб я міг розшукати вас, а це найкраще через тітку...

Обняв її тоненьку шию та поцілував в обоє вологих і солоних очей. Більше не промовивши жодного слова, ми розсталися, може, назавжди.

...Час настав. На свій подив, я завважив відчинене вікно в одній з кімнат хати голови. Добре прислухавшись, почув гучне хропіння. Обережно крізь вікно просунувся всередину.

Хоча дрож не покинула мене, але в хаті я якось прийшов до тями. Легенько піднявши штани з табуретки і намацавши печатку в одній із кишень, я вийшов із кімнати. Але в цей час мене огорнула якась нахабна сміливість: я повернувся, зняв із цвяха на стіні піджак та одягнув на себе, забрав зі столу кишеньковий протфель і засунув у бокову кишеню, штани, сорочку й чоботи зв’язав паском та вийшов, позачинявши за собою двері.

Ще не зійшло сонце, як мостом через окутану густим синім туманом Есмань прогурчали колеса порожнього товарного вагона, який мчав зі мною на південь. А в моєму перевтомленому мозку чомусь бриніли слова популярної на той час комсомольської пісеньки:

– Нас побить, побить хотіли, нас побить питалися!

Закінчується вона такими словами:

– Наступали в повній формі, а втікали без штанів.

По моєму обличчі пробігла посмішка – не втіхи, не радості, навіть не злості. Просто посмішка з того, в якому становищі сьогодні опиниться голова в ролі безштанного генерала зі своїм косим політруком. Що голова скидатиме провину «там, де слід» на Митьку, обвинувачуючи його в провокації чи просто співучасті зі мною, то, напевно, так і буде, що їх візьмуть «туди, де слід». Допустити таке, щоб партквиток, основа основ системи влади, кругла печатка довір’я, потрапив до рук «ворогів народу», – гріх немалий, в усякому разі більший, ніж, наприклад, комуністові замордувати власну дружину. Мордування дружини перед партією можна пояснити диверсією, шпигунством, замахом на партію, образою вождя...

А чим виправдовуватимуться вони?

Моїми штаньми?

Примітка. Факт, описаний тут, у дійсності відбувся в колгоспі ім. Другої п’ятирічки Шосткинського району. Згадувані люди також були реальними особами, але з огляду на безпеку деяких осіб та моїх рідних, які, мабуть, десь перебувають під Совєтами, називати їхні прізвища тепер неможливо.

Публікується в скороченому вигляді. Оповідання з книжки Грицька Сірика «На перші гулі. Невигадані оповідання», Суми, 2003, що вийшла накладом 200 примірників.

Теги: Сумщина
2011-08-31 19:20:31
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар