Сім тисяч ударів без пощади - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Сім тисяч ударів без пощади

Сім тисяч ударів без пощади

Олександр Герцен — про сенс і ціну польської свободи: до 150-річчя повстання 1863 року
Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

На силу душителів свободи завжди знайдеться більша сила: тих, хто готовий віддати за свободу своє життя. На тупу покірність тих, у кого відняли особисту честь і гідність, національну совість і гордість — завжди знайдеться полум’яна пам’ять інших, живих, які не можуть забути ні про свободу, ні про те, якою кривавою ціною вона дісталася, ні про те, до чого це зобов’язало їх, живих. Олександр Герцен, чий «Колокол» збудив демократичну Росію, мабуть, можна стверджувати, що й багато в чому створив її, вірив у цю істину до смерті. Він свідомо вибрав епіграфом для своєї великої газети: «Зову живых!»

Кажучи про 150-річчя знаменитого польського повстання 1863 року, про участь у ньому кращих синів Польщі, України, Білорусі, Росії (ось найкращий і нетлінний зразок дійсної слов’янської єдності — спільна боротьба проти петербурзької імперської влади, яку автор «Былого и Дум» називав «монгольсько-візантійською»), ми просто не можемо не звернутися до спадщини Герцена. Лише у 1863 році він опублікував у газеті «Колокол» 22 великих статті, присвячених боротьбі поляків за незалежність і свободу, сенсу і ціні цієї боротьби (не беручи до уваги десятків заміток на «злобу дня», що стосуються цієї ж теми, і чисельних листівок). Головна думка лондонського вигнанця, що вважався тоді в Росії «державним злочинцем»: «Все наше старання, всі наші зусилля йдуть до того, аби незалежність польського народу і свободу народу російського заснувати на сукупній, братській дії проти петербурзького деспотизму. Перше, що для цього потрібно, — це тісний союз, це взаємна довіра і повага між людьми руху обох країн... І в ім’я цього ми заклинаємо російських воїнів скоріше лягти кістьми на землі польській, ніж стріляти у поляків» (зі статті «Ответ «господину Поляку»).

Але величезний «польський цикл» публіцистики Герцена вагомий, цікавий і актуальний для нас сьогодні не лише багатим фактичним, політично насиченим матеріалом. Редактор і видавець «Колокола» прагнув показати читачам газети, чому польський народ єдиний у своєму прагненні заплатити будь-яку, нехай найвищу ціну за свою незалежність (при всій відмінності між «білими» і «червоними» в таборі повсталих, про що Герцен теж не забував), роз’яснити тим, хто читав його в Росії, ризикуючи часом арештом і засланням до Сибіру, які трагедії, яка боротьба і яка кров надихали поляків, що піднялися на боротьбу. Здійснюючи у низці своїх статей екскурси в історію польського визвольного руху, згадуючи героїв 1830 року і пізніших епох, Герцен з винятковою силою показує «татарську злість» імперської (конкретно — миколаївської) тоталітарної Росії. Адже дореволюційну «державу» Романових часто ідеалізують (причому небезкорисливо і свідомо: так легко створити брехливо-солодкуватий образ «Русского мира»). Стаття Герцена, про яку ми поговоримо, і розлогі витяги з якої наведемо далі, блискуче спростовує ці ілюзії.

Отже, твір Герцена, який нас цікавить, називається «Руфин Пиотровский» (опублікований у газеті «Колокол» у червні 1862 року, за півроку до повстання). Поштовхом до написання цієї статті стала публікація в паризькій газеті «Ревю дю де Монд», яку Герцен завжди уважно читав, «Записок» (по суті, розгорнутих мемуарів) Руфіна Піотровського, польського дисидента, політичного емігранта, борця за незалежність, активного повстанця 1830 року. Емігрувавши після поразки повстання до Франції, Піотровський на початку 1843 року прибув таємно до Кам’янця-Подільського, аби вести антиурядову пропаганду серед чисельного польського населення; царський уряд натрапив на його слід; Піотровського схопили 31 грудня 1843 року і, поспіхом провівши слідство, засудили до вічної каторжної праці й відправили скутого кайданами до Сибіру. «Піотровський, — пише Герцен, — працював на Єкатерининському заводі, в товаристві таврованих і січених батогом людей, втік звідти на початку 1846 року і приїхав 22 вересня того ж року до Парижа, потрапивши до Франції через Архангельськ і Ригу». На початку 1862 року, як уже зазначалось, одна з паризьких газет опублікувала розлогі уривки з «Записок» Руфіна Піотровського, що містять розповідь про його незвичайне життя.

ПРАПОР «ЗА НАШУ І ВАШУ СВОБОДУ». ПІД ЦИМ СТЯГОМ ПОЛЯКИ ПОВСТАВАЛИ І 1830-го, І 1863-го рр. / ФОТО З САЙТА YTEC.RU

Пояснюючи, що саме зацікавило його в цих «Записках», Герцен вказує: «Багатий мартиролог польський здобув ще одну чудову сторінку. Що за простота, що за щирість розповіді; немає ні озлоблення, ні чорних фарб — і тому саме картина така чорна і озлоблення кипить само собою в душі читача. Стежачи за Піотровським, так і хочеться схилитися непокритою головою перед покірним страждальником... Нехай наші діти і отроки вчаться, як люди жертвують ідеї, як зносять страшні лиха і з якою непохитною твердістю, з яким цілковитим самовладанням вони уміють звільнятися від острогів, з кайданів Сибіру».

І далі Герцен додає: «Кажучи про небезпеку втечі з копалень і заводів, про страшні покарання, яких зазнають у цьому випадку політичні злочинці нарівні зі звичайними, Піотровський відзначає, що саме внаслідок цього у поляків не раз виникала думка силою пробратися до Персії, до Китаю, в степи, підняти самих сибіряків; Петро Висоцький, який дав сигнал польській революції 1830 року, згодом був узятий росіянами на полі битви і висланий до Сибіру, до Нерчинська, поклав основу такій змові, за що був відправлений до одиночної камери страшної Акатуєвської фортеці». І далі Герцен розповідає трагічну історію ще однієї, подібної ж змови — змови Адама Сієроцінського. Про це далі й піде у нас мова. «Такого ж роду була змова Сієроцінського, — пише Герцен. — Піотровський приїхав в Єкатерининський завод після цієї кривавої трагедії і був поблизу Омська, де вона сталася, бачив свідків, учасників і від них чув наступні подробиці, за достовірність яких ручається.

До революції 1830 року Сієроцінський був настоятелем базиліанського монастиря, в Овручі, на Волині, і завідував школами. Він брав діяльну участь у русі 1830 року і потрапив нарешті до рук карателів. Микола послав його рядовим у козацький полк, що стояв у Сибіру. Упродовж кількох років він переслідував киргизів у степах, верхи, в козацькому одязі, з шаблею і списом. Знадобився якось учитель у військовій школі в Омську; пригадали про колишнього настоятеля монастиря, якого здібності і особливо знання французької і німецької мов були відомі, і його повернули з киргизьких степів. Екс-ігумен і екс-козак зробився професором при військовій школі в Омську, залишаючись, втім, рядовим свого полку. На своєму новому місці Сієроцінський незабаром привернув усіх до себе і завів широкі зв’язки. Фізично слабкий і нервовий, але з незвичайно заповзятливим і сміливим розумом, він надумався влаштувати по всьому Сибіру величезну змову, у яку вступали засланці, гарнізонні солдати, багато офіцерів, які ще пам’ятали Пестеля, і, нарешті, різні туземці, росіяни і навіть татари. Кожен, хто знає Сибір, погодиться, що в ньому зібрано всі необхідні початки революції. У Сибіру всі невдоволені, різною мірою і з різних причин, навіть часто протилежних; гарнізони охоплюють ці обширні країни (Сибір — це країни! — І.С.) своїм залізним кільцем. Сієроцінський саме серед гарнізонних солдатів знайшов найбільше спільників.

Його план полягав у тому, аби оволодіти фортецями і головними місцями за допомогою прихильних до нього військових і звільнених засланців (переважно з колишніх солдатів) і чекати, що буде. У разі невдачі вони повинні були відступити зі зброєю в киргизькі степи, потім, можливо, до Ташкента або Бухари, аби досягти звідти англійських володінь у Східній Індії. Зерно змови було в Омську, де змовники мали артилерію і вже були готові для загального повстання; але напередодні визначеного дня троє зі змовників донесли про все командирові-полковникові Деграву. Сієроцінського і його товаришів схопили тієї ж ночі, за відсутніми послали кур’єрів. Почалося довге слідство, дві комісії, призначені одна за одною, розійшлися, нічого не зробивши, така справа була заплутана і темна. Третя комісія, складена з членів, спеціально присланих із Петербурга, закінчила слідство. Високий наказ Миколи І засуджував Сієроцінського і п’ятьох головних союзників його, серед яких були старий, років за 60, офіцер Наполеона — поляк Горський, і росіянин — Мєлєдін, кожного до семи тисяч ударів шпіцрутенами. На вироку було всіма буквами написано: «Сім тисяч ударів без пощади». Інші, в числі тисячі, були засуджені до 3000, 2000, 1500 ударів і до вічної або тимчасової каторжної роботи, в арештантські роти, до ув’язнення тощо.

«ПОКАРАННЯ ШПІЦРУТЕНАМИ». ОФОРТ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА З СЕРІЇ «БЛУДНИЙ СИН» / ФОТО З САЙТА LIVEINTERNET.RU

Настав день покарання. Відбувалося це 1837 року, в березні, в Омську. Генерал Голофєєв, відомий своєю лютістю і присланий через це зі столиці, завідував похмурою процесією. Вранці два батальйони стали на великій площі недалеко від міста, один карав шість головних винуватців, інший — решту, засуджену до меншого числа ударів. Сієроцінського і його п’ятьох товаришів привели на площу, їм прочитали вирок, і почалося страшне покарання. Жоден із них не витримав призначеної кількості ударів: їх карали одного за одним, і вони всі падали, пройшовши два або три рази крізь шеренгу, і вмирали на снігу, багряному від їхньої крові. Сієроцінського навмисне стратили останнім, аби він бачив до кінця страту своїх друзів. Коли настала його черга, коли йому розкрили спину і прив’язали руки до багнета, батальйонний лікар запропонував йому, як і іншим, склянку з краплями для зміцнення; але він відмовився і сказав: «Я не хочу ваших крапель, пийте мою кров!». Дали сигнал, колишній настоятель заспівав гучним і ясним голосом: «Помилуй мене, Господи, по великому милосердю Твоєму!», генерал Голофєєв закричав солдатам: «Міцніше, міцніше!». І впродовж декількох хвилин чувся голос священика, що перебивався свистом різок і криком генерала: «Міцніше!»

Сієроцінський тільки раз прийшов крізь шеренгу, тобто отримав 1000 ударів; він упав на сніг непритомний і в крові. Марно прагнули поставити його на ноги; тоді його прив’язали до саней, підготовлених заздалегідь, так, щоб спина підставлялася під удари, і таким чином повезли крізь шеренгу. На початку другої тисячі ще чулися його стогони, вони слабшали, але він помер лише після четвертої тисячі; останні 3000 впали на труп. Усіх росіян і поляків, які померлих на місці і за декілька днів від наслідків покарання, поклали до спільної ями. Рідним і друзям дозволили поставити над цією страшною могилою хреста, і ще 1846 року здалека виднівся чорний хрест, що простягав руки свої над сніговою галявиною».

* * *

На цьому завершується розповідь Герцена про страшну долю польського бунтівника з українського Овруча на Волині (на Житомирщині), заснована на достовірних свідченнях Руфіна Піотровського. Редактор «Колокола» дав ще такий коментар: «Ні, далі цього разу писати не можна. Ми зупинимося перед цим хрестом на снігу, перед цим хрестом на крові; думка тускніє, голова йде обертом і горить. Нехай поляки оцінять не ту законну ненависть, яку в них збуджує розповідь про ці звірячі жахи, але ту ненависть, змішану з ганьбою, соромом і відчуттям кровної спорідненості, яку ми, росіяни, відчуваємо. Нехай вони зрозуміють, що означає так само безсило стояти не зі святим базильянцем під ударами цілого батальйону катів, а з того боку, на якому мерзотний Голофєєв і його мерзотний отаман (Микола.  — І.С.). Нехай вони зрозуміють, що, як не страшно бачити рідну матір, яку б’є ні за що ні про що п’яний вітчим, все ж це легше, ніж бачити її, рідну матір, у забутті розпусти, принижену до злодійства, до цинічної безсоромності, і відчувати не лише презирство, не лише кровний зв’язок, не лише жалість, але й те, що вона зовсім не така, що вона ще схаменеться — і не мати права сказати слово перед волаючим фактором.

Якщо поляки це зрозуміють, тоді зрозуміють вони, звідки стільки гіркоти, іронії, заперечення в нашій російській душі, і мовчки потиснуть нашу руку!».

Так написав Герцен за півроку до початку великого польського повстання. Тут не все беззаперечне (є моменти, з якими важко погодитися), проте це щирі слова і вони вражають. І ще. Тим, хто глибше намагається зрозуміти, чому поляки стільки разів у ХІХ ст. знову і знову, зазнавши поразки, піднімалися на боротьбу за свободу (бо є кров, яка не забувається!) — варто прочитати статтю совісті Росії. Статтю Олександра Івановича Герцена. «День» же у свою чергу буде ще не раз звертатися до цієї теми.

Теги:
2013-01-18 10:50:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар